Продовжуючи сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio», переходжу від питання про українське козацтво загалом і Козацьку революцію (1648–1676) до російського козацтва.
14. Російські козаки: свобода в імперії та бунт проти революції
Російське козацтво, як й українське, теж виникло на прикордонні Північної Евразії між слов’яно-православним і тюрко-мусульманським світами та впливало на ситуацію усередині того простору, з якого козаки або їхні предки «виходили» у Великий евразійський степ. Так само, як і запорізькі козаки, донські козаки вели вікову збройну боротьбу з Османською імперією та Кримським ханатом. Пізніше російські козаки стали північними конкістадорами, приєднавши до Росії величезні терени Сибіру та Далекого Сходу – від Північного Уралу до ріки Амур.
Козацькі війська поставили на місцях розриву владних відносин, на первинно майже безконтрольних теренах. Українські та російські козацькі групи формувалися між різними світами, але зберігали зв’язок з «історичною батьківщиною». Звідси виходили поповнення для козаків і до чиїх внутрішніх справ козаки рано чи пізно втручалися. В історії Речі Посполитої козаки стали чинником, спроможним перевернути ситуацію та зробитися загрозою для нестабільних порядків цієї східноевропейської квазі-імперії. Що ж стосовно Московського царства/Російської держави? Побачимо далі!
Верховий і низовий донські козаки
(ілюстрації з праці Алєксандра Рігельмана «Історія або оповідь про донських козаків», 1844)
Джерело: «Сергей Алданов – дневник»
На сторінках «Нової імперської історії Північної Евразії» російському козацтву приділена невелика увага при викладі теми Смутного часу та в окремій главі, присвяченій повстанню під проводом Ємєльяна Пугачова. Стосовно першого моменту, в історичному курсі вказано, що донські й терські козаки, як й інше населення окраїн, було втягнене у водограй подій. Козаки були зацікавлені у функціонуванні волзького торговельного шляху, яким із Західного Сибіру йшло хутро – тогочасний коштовний ресурс. Війни всіх проти всіх призводили до занепаду торгівлі хутром, що не задовольняло козаків [1]. Зрозуміло, це пояснення є неповним, бо козаки були вільними вояками і могли формуватися не тільки на окраїнах, про що йтиметься нижче. А говорячи про Пугачовські повстання, автори справедливо наголошують на конфлікті інтересів яїцького козацтва (як й інших груп учасників «пугачовщини») з російською державою:
«У певному розумінні, більшість місцевого населення прагнуло “революції” у старому англійському значенні [2] – повернення давніх часів, коли селян не зганяли на рудники при гірничих заводах, заводи не зганяли башкир із землі, а уральські козаки відправлялися за здобиччю в грабіжницькі походи, замість невдячної монотонної служби вздовж Ісетської оборонної лінії – захисту заводів од нападів башкир» [3].
Для «Нової імперської історії…» Пугачовське повстання слугує прикладом відмінності між повстаннями та революціями (або Революцією). Термін «революція», як ідеться в історичному курсі, «знадобився для позначення особливого типу політичного перевороту: не просто радикальної трансформації соціяльного порядку, а трансформації, замисленої відповідно до певної моделі суспільного устрою» [4]. Тож бачимо, що повстання – ніяк не Революція, до яких би перетворень не призводило, позаяк повернення до минулого, хай і уявного минулого, не є перетворенням заради поступу.
Підхід історичного курсу цілком зрозумілий і ґрунтовний. Однак, на мою думку, історія, включно з «ідеологією», інших повстань – не тільки «пугачовщини» – заслуговує на окрему увагу. Адже бажано отримати відповіді на питання: яким було історичне значення козацьких повстань і взагалі козацтва в історії Росії XVII–XVIII століть? Про це йтиметься далі.
План однієї з козачих столиць – Оренбурга, зроблений Алєксандром Рігельманом у 1760 році
Місце зберігання: Центральний військово-історичний архів (Москва)
Зупинюся ще на одному питанні. Неможливо оминути увагою, що між українським і російським козацтвом відмінність не стільки соціологічна, скільки символічна. В українській інтелектуальній традиції здавна прийнятно наголошувати на волелюбности українського народу, звертаючись до «козацького міту» української історії. «Іншим» з такого погляду постає російський народ – нібито схильний до рабства й уславлення деспотії.
Не треба бути великим фахівцем з історичної науки, щоби розуміти: і перша, і друга оцінки є мітологічними. Вагомим доказом цього є історія російського козацтва. Ця історія показує, що й для росіян, як і для українців, козацтво ставало способом та інститутом здобуття особистої волі та протистояння урядовій тиранії. Однак історія російського козацтва, на відміну від історії козацтва українського, залишається «непопулярною»: цікавою для окремих реґіонів Росії, які колись були теренами козачих військ, і для дійсних чи уявних нащадків російських козаків. Ось така символічна різниця між українським і російським козацтвом.
Мітологізації козацької історії не тільки заважає цілісному погляду на козацтво, а й позбавляє чутливости до «внутрішньої» характеристики козацтва. Простіше кажучи, історик має неодмінно зважати на соціяльну неоднорідність козаків [5]. На цій диференціяції небезпідставно наголошували радянські історики, попри те, що надавали своїм розвідкам ідеологічне забарвлення.
Верховий донський козак
(ілюстрація з праці Алєксандра Рігельмана «Історія або оповідь про донських козаків», 1844)
Джерело: «Сергей Алданов – дневник»
Загальну тенденцію для українських і російських козачих військ убачаю в тому, що чим більше вирізнялася «старшина» – тим більше «козацькою» за настроями ставала «голота». «Старшина» являла собою заможних козаків у кількох поколіннях, які мали «державотворчий» статус у козацькому війську та яку могла «купити» імперська держава, даруючи титули та привілеї, призначаючи жалування за воєнну службу. «Голота» ж намагалася втілити козацькі ідеали вільного та військового життя, і була пов’язана з «історичною батьківщиною», складаючись переважно з нещодавно покозачених, зазвичай, біглих селян. Саме різнорідна «голота» й ставала головним рушієм козацьких повстань. Звісно, розуміння (ба навіть – визнання) гетерогенности козацтва стає на заваді його мітологізації.
Наразі пропоную розглянути історію російського козацтва крізь призму козацьких і селянських повстань та участі в загальноросійських конфліктах у XVII–XVIII століттях, коли козаки то рятували Московське царство, то навпаки – загрожували його відродженню після серії війн і повстань. Однак для початку пропоную звернутися до промовистого образу найвідомішого повстання козаків, селян і неросійських народів Волго-Уральского реґіону. Навряд чи цей образ, створений великим російським поетом, є «анти-козацьким мітом», але майже всі ми знаємо його зі шкільної програми. Спробую його проблематизувати – розглянути різні інтерпретації висловлювань поета-історика.
15. Пушкін проти Пугачова: чи був «безглуздим» російський бунт?
Хрестоматійним є висловлювання Алєксандра Пушкіна з повісті «Капітанська донька»: «Боронь Боже побачити російський бунт, безглуздий і безпощадний!». Ці слова згадані й у другому томі «Нової імперської історії Північної Евразії» – в главі про Пугачовське повстання розділу про революційний рух [6]. Ці слова належать Пушкінському герою – Пєтру Ґріньову, але вона надто афористичні, щоби «віддати» їх персонажу.
Фрагмент виставки «А. С. Пушкін. “Капітанська донька”. До 180-річчя публікації»
Місце і час експонування: Державний музей А. С. Пушкіна, Москва, 10 вересня – 11 грудня 2016 року
Джерело: Державний музей А. С. Пушкіна
Мене цікавить, чому для Пушкіна російським бунт був «безглуздим» і чи був цей бунт безглуздим «насправді»? Як на мене, «безпощадність» бунту, як і його придушення, сумніву не підлягає: народний гнів не відає жодних «правил». До того ж жорстокість була неодмінним складником войовничого етосу козаків. Причому жорстокість ніяк не стихійна, а прагматична і заради самозахисту [7]. Відзначу, що Пушкінський афоризм був висловлений поетом-істориком у тій главі «Капітанської доньки», яка залишилась у чернетці та до якої повернуся нижче.
Перша інтерпретація – «державницька». Спробую подивитися на публікації Пушкіна очима лояльного сучасника-дворянина. На сторінках Пушкінських «Історії Пугачова» (заголовок першого видання, обраний самим Ніколаєм І – «Історія Пугачовського бунта») та «Капітанської доньки» Пугачовське повстання виглядає бунтом простонароддя проти панів та уряду. Інакше не могло бути для дворянина, який жив до тих часів, коли різночинці з дворян взяли участь у революційному руху, ба більше – жив за часів Ніколая І, правління якого розпочалася зі спроби революції – повстання декабристів. Через побоювання негараздів з боку цензури Пушкіну навіть довелося відмовитися від представлення у тексті інформації з опрацьованих ним джерел, створених самим повстанцями [8].
Титульний аркуш «Історії Пугачовського бунту» Алєксандра Пушкіна (1834)
В «Історії Пугачова» повстанці названі «черню», «злодійським натовпом», «бунтівниками» та «змовниками», а їхній провідник – «головним злодієм». Придушення повстанців іменується «визволенням», а військові командувачі – «визволителями». Однак загалом мова Пушкіна-історика лаконічна і майже не емоційна. Як зазначав Г. Блок, при швидкому читанні історичного твору не помітиш стилістичну різнорідність тексту, яка є наслідком цитування автором документів [9]. Завдяки зважанню на цензуру та нейтральній мові, напевно, неможливо дізнатися з «Історії Пугачова», що думав сам Автор. Чи може розвіяти туман інтриги красне письменство? Однак і там будуть складнощі з інтерпретаціями слів поета-історика.
У «Капітанській доньці» опис повстання здійснено з позиції головного героя – молодого офіцера Пєтра (Пєтруши) Гріньова. Певна річ, для нього «пугачовці» є «безглуздими та безпощадними» бунтівниками, а сам Пугачов – хитрим мужиком, авантюристом в оточенні майже таких самих пройдисвітів, які теж не одного разу побували на каторзі. Але «майже»: Пушкінський Пугачов – не просто злодій, він спроможний до справедливости та милосердя. Але характер загадкового персонажа – не наша тема. Обмежуся цитатою з дуже особистого нарису Маріни Цвєтаєвой:
«Пушкінський Пугачов, опріч данині поета – зачаруванню, поета – ворогу, ще й данина епосі Романтизму. У Ґете – Ґьоц, у Шиллера – Карл Моор, у Пушкіна – Пугачов. Так, так, ця найбільш класична, кришталева і, як Ви її ще називаєте, проза – чистісінький романтизм, кришталь романтизму. Тільки ті своїх героїв шукали і знаходили або в нетрях минулого, цим нескінченно полегшуючи собі завдання і віддаленістю часів позбавляючи їх останньої правдоподібности, або (Лєрмонтов, Байрон) – у надрах ліричного хаосу, – або у собі, або в ніде, а Пушкін свого героя взяв поза собою, і з попереднього йому покоління (Пугачов за віком Пушкіну – батько), цим нескінченно собі завдання затрудняючи. Але зате: і Карл Моор, і Ґьоц, і Лара, і Мцирі, і власний Пушкінський Алеко – ідеї, в кращому випадку – видіння, Пугачов – жива людина. Живий мужик. І цей живий мужик – найбільш нездоланий з усіх романтичних героїв. Порівняний тільки з іншим реалістичним героєм, праотцем усіх романтичних: Дон-Кіхотом» [10].
Мапа подорожі Алєксандра Пушкіна під час збору матеріялів для написання «Історії Пугачова» (1833)
Для Пушкінського образу (не можу сказати – розуміння) повстання показовою є глава, яка залишилася на чернетці. У «викресленій» главі йдеться про виступ кріпаків батька Гріньова, коли після взяття Пугачовим Казані повстання перекинулося на Середнє Поволжя, і про те, як син виступив рятівником своєї сім’ї. У цій главі мужики самі не знали, нащо вони ув’язнили своїх пана і пані, піддавшись загальному повстанського настрою. Як міркував Пьотр Гріньов:
«Я був певен, що матуся була обожнювана селянами і дворовими людьми, тато, попри свою суворість, був також любимий, бо був справедливим і знав справжні потреби підвладних людей. Бунт їхній був оманливим, миттєвим пияцтвом, а не виявленням їхнього обурення» [11].
Нібито насправді: «безглуздий і безпощадний бунт». Причому на прикладі конкретного села з ідеальними відносинами між поміщицькою сім’єю і селянами. Згадаємо, що знаменитий Пушкінський афоризм наведений саме у чернетковій главі.
Чинник суспільної атмосфери, неминуче насиченою навмисними та ненавмисними чутками, здається мені цілком точним. Але неможливим було, щоби ці кріпаки щиросердно приймали наявні відносини з поміщиком, ба навіть надто патріярхальні та суб’єктивно приязні. Якась «правда» мала бути у цих мужиків.
Для мене цікавим є причина «викреслення» глави про «домашній» бунт. Чи не означала би ця глава, якби залишилась у біловому тексті, що Пугачовське повстання – народна справа? Що для селян «нормальним» було підтримати Пугачова і прирізати свого поміщика? Бодай ідеального поміщика-батька. Звідси було би питання: чому склалася така норма? Звісно, Пушкін не мав би можливості відповісти на це питання, навіть якби знав відповіді на нього.
Перша сторінка першого видання «Капітанської доньки» Алєксандра Пушкіна (1837)
До речі, Середнє Поволжя, в якому мешкали Гріньови, неможливо було зобразити так само зверхньо, як і «дикунський» Оренбурзький край, в якому відбуваються дії повісті з екзотичними (для читача Пушкіна) козаками, калмиками та башкирами. Автору довелося би показувати надто реальних селян, які надто жорстоко поводилися.
Для самого Ніколая І – особистого цензора Пушкіна – були призначення авторські завваги до основного тексту «Історії Пугачова» [12]. В них було прямолінійно висловлено про соціяльну базу повстання:
«Увесь чорний народ був за Пугачова. Духівництво було до нього прихильним, не тільки попи і монахи, а й архімандрити та архієреї. Саме дворянство було відверто на боці уряду. Пугачов і його спільники спершу воліли й дворян схилити на власний бік, але їхні вигоди були надто протилежними» [13].
Основний текст повісті завершується ліричною характеристикою «народного» ставлення до «Пугачовщини». Автор прозоро натякнув Читальнику, що Пугачовське повстання ніяк не було в очах мешканців Оренбурзького краю «безглуздим бунтом» (курсив автора. – М. Г.):
«…[І]м’я страшного бунтівника досі гримить на теренах, де він лютував. Народ досі живо пам’ятає криваву доби, яку – так промовисто – прозвав пугачовщиною» [14].
Фрагмент виставки «А. С. Пушкін. “Капітанська донька”. До 180-річчя публікації» та проведення екскурсії цією виставкою
Місце і час експонування: Державний музей А. С. Пушкіна, Москва, 10 вересня – 11 грудня 2016 року
Джерело: Державний музей А. С. Пушкіна
Пушкін визнавав «народний» характер повстання. Але за його часів «народ» іще не обожнювали, не протиставляли вищим верствам і не вважали за мірило «історичної справедливости». Якщо для імператорської Росії позиція Пушкіна була корисніша за погляд, скажімо, Аріни Родіоновни, то увагу заслуговувала позиція столичного дворянина, а не його підневільної няні. Тому «російський бунт» не міг не засуджуватися. А як його засуджувати, якщо відшукати його сенс? Тоді виявиться, що він не був «безглуздим», а в повстанців була «своя правда». Але її не міг показати Пушкін. Він мусив бути проти Пугачова, як «державник» за Ніколаєвських часів.
NB: Пушкінська оцінка Пугачовського повстання, водночас, паралельна й перпендикулярна Шевченковій оцінці Гайдамаччини. Паралель полягає в тому, що обидва поети звернулися до «народного» погляду на повстання. А «перпендикуляр» у тому, наскільки протилежними були авторські позиції імперського Пушкіна й антиімперського Шевченка. Але це інша тема.
Підсумовуючи свої міркування з приводу першої інтерпретації, відзначу, що Пушкін-історик (не кажу про Пушкіна-поета або, тим паче, Пушкіна-людину) обороняв – інакше не могло й бути – позиції імперської держави та російського дворянства. З цього погляду Пугачовське повстання було «безглуздим», а «своя правда» його учасників не мала права на існування. Бо для Пушкіна-історика не було альтернативи Імперії, символом якої був оспіваний ним «Мідний вершник», яку він обороняв у вірші «Наклепникам Росії» і яка була духовним простором для його поезії, що на ньому мешкали «і гордий онук слов’ян, і фін, і нині дикий тунгус, і друг степів калмик». Але це знову інша тема.
Друга інтерпретація – «революційна». Вище звертав увагу, що для авторів «Нової імперської історії…» бунт протилежний щодо революції, позаяк немає прогресистських завдань. З погляду революціонера, бунт – «безглуздий». Нагадаю: Алєксандр Пушкін був особисто близький до «декабристів», хоч і не належав до їхніх таємних товариств, та й тільки випадок став на перешкоді прибуттю поета у Санкт-Петербург 13 грудня 1825 року і тому, що поет вийшов би на Сенатську площу наступного ранку.
Пізніше Пушкін в особистій бесіді з Ніколаєм І освідчився в тому, що був би на Сенатській площі, якби був у Петербургу. Однак поет намагався бути лояльним до нового імператора, який високу оцінював його особу, – і написав вірш «Станси» (1826):
В надежде славы и добра
Гляжу вперед я без боязни:
Начало славных дней Петра
Мрачили мятежи и казни.
<…>
Семейным сходством будь же горд;
Во всем будь пращуру подобен:
Как он, неутомим и тверд,
И памятью, как он, незлобен.
Що нам відомо про соціологічні погляди Пушкіна, виказані у листах і чернетках? На цю тему чимало написано в пізньорадянському літературознавстві. Звісно, «друга інтерпретація» відповідала радянській ідеології, але міркування радянських дослідників були добре арґументовані, а тому безсумнівно варті нашої уваги. Хіба що радянські автори мали проіґнорувати «першу інтерпретацію», інакше Пушкін безпідставно постав би «дворянським реакціонером», як його розглядали в пореволюційні 1920-ті роки.
Які ж існують арґументи на користь «революційної» інтерпретації «безглуздя» російського бунту? Пушкіністи звертали увагу на допис поета в його щоденнику: дворяни вийшли на Сенатську площу, а при новому заворушенні буде багато нелояльних дворян [15; 16]. Пушкін критикував постаті Пєтра І за деспотизм, Єкатєріни ІІ – за корумпованість і теж за деспотизм, а також засуджував кріпосне право [17]. Як на мене, критика Пушкіним влади була консервативною, будучи неприйняттям бюрократичної держави з боку представника старовинного дворянства, родовитість якого в бюрократизованій державі мала менше значення, ніж віддана служба у чиновних кабінетах.
На свідомість Пушкіна не могли не вплинути холерні бунти 1830–1831 років, які неабияк схвилювали поета [18]. Ось прототип «безпощадного» російського бунту! Причому був випадок інженерного полковника Панаєва, який перейшов на бік повсталих воєнних поселян Новгородської губернії [19].
Популярний російський історик XVIII–ХІХ століття Натан Ейдельман
Перша версія «Капітанської доньки» була написана ще до роботи над «Історією Пугачова». Сюжет ґрунтувався на історії підпоручика Міхаіла Шванвіча (Швановіча), хресника самої імператриці Єлізавети. Він перейшов на бік Пугачова, а за це був позбавлений дворянства та чинів і засланий у Туруханський край (північна частина сучасного Красноярського краю) [20]. Як наголошує Натан Ейдельман на неминучих паралелях між Пугачовським повстанням і сучасними поету холерними бунтами:
«Справа була не в кількости білих ворон, перебіжчиків із дворянського стану, але в такій можливості, тенденції, яка в тому виявлялася: і якщо так, то одного чи кількох характерних випадків було цілком достатньо для ґрунтовних припущень. Тим паче, важливими могли здатися Пушкіну подібні ж, хай і одиничні епізоди не з дідівських 1770-х, але зі своїх 1830-х років» [21].
Мені здаються цілком логічними міркування Ейдельмана. Для Пушкіна мало бути очевидним: якщо поєднати організованість служилого дворянина зі стихійністю селянської маси, то отримаємо масштабний антиурядовий рух. Звісно, бунт, а не революцію. Адже тоді неможливо було уявити альянс між «декабристами» та повсталими селянами. Радше бунтарська стихія мала поглинути перебіжчиків із дворянства, ніж «декабристи» оволоділи би народними настроями.
Отже, спершу Пушкін писав у «Капітанській дочці» про приєднання дворянина до народного бунту. Однак перервав роботу над повістю для написанні «Історії Пугачова». У 1835 році Пушкін зіткнувся з невдачами: наклади «Історії Пугачовського бунта» і «Повістей Бєлкіна» залишалися не розкупленими, а «імперську» поему «Мідний вершник» заборонила цензура [22]. Повернувшись до «Капітанської доньки», Пушкін здійснив «розщеплення» образу Шванвіча на лояльного Гріньова (у чернетках фігурували інші прізвища головного героя) і зрадника Швабріна [23].
Відомий російський літературознавець і культуролог Юрій Лотман
в авторській телепередачі «Бесіди про російську культуру» (1991)
Завершу огляд «другої інтерпретації» тезою Юрія Лотмана, що Пушкін зобразив у «Капітанській доньці» два світи – дворянській і селянській, усвідомивши неминучість громадського протистояння між ними [24]. А я, читаючи міркування радянських літературознавців, думаю, що й виступ «декабристів» – якщо дотримуватися «другої інтерпретації» – мав стати для Пушкіна «безглуздим», хоч і не «безпощадним». Адже «декабристи» не змогли би заручитися підтримкою народної стихії, без чого неможливо зробити з потенційного бунту – реальну Революцію. Що ж стосується самого Пушкіна, то мені здається, що настільки талановита і пристрасна – за всім своїм трибом життя – людина могла витворювати найрізноманітніші значення у своїх художніх і не художніх творах.
16. Козаки за і проти Імперії: від Смути до Пугачовщини
Російські, як й українські, козаки переймалися насамперед своїми прикордонними справами, поки все було впорядковано на їхній «історичній батьківщині». Козаки були фаховими військовиками з авантюрним етосом, а тому дивним було би, якби їх не залучили до внутрішніх конфліктів. Майже одночасно релігійні суперечки в Речі Посполитій, які вирували в першій половині XVII століття, і політичний розкол у Московському царстві призвели до залучення козацтва до участі в протистояннях, громадянських конфліктах і міждержавних війнах.
1. Смутний час і вільні козаки. Суміш громадянських, російсько-польських і російсько-шведських конфліктів початку XVII століття не обійшлася без участі українських і російських козаків. Запорозькі та донські воїни боролись у лавах військ трьох Лжедмітрієв та Івана Болотнікова, а також інших учасників подій. Але мене цікавить інше явище – вільне козацтво.
Вільними козаками називали вчорашніх селян центральної та північної Росії, які, вживаючи український термін, «покозачилися» – самоорганізувалися та виступили військовою потугою в конфліктах часів Смути. Спершу вільні козаки з’явились у війську Лжедмітрія ІІ. Він віддавав певні повіти для забезпечення козаків, які на цих теренах стягували з населення харчові продукти, а можливо й грошові податки. Пізніше прикладу свого суперника наслідував інший претендент на московський престол – Васілій Шуйскій. Він виплачував жалування «своїм» вільним козакам. Однак ані Лжедмітрій ІІ, ані Шуйскій не могли регулярно виплачувати вільним козакам грошове забезпечення, що штовхало козаків на шлях грабіжництва. Пізніше чимало вільних козаків підтримали Лжедмітрія ІІІ [25].
Вільні козаки під проводом князя Дмітрія Трубєцкого відіграли значну роль у визволенні Москви 1612 року. Тоді певна частина козаків перейшла на військову службу. Після завершення Смути саме вільні козаки, на противагу боярам, надали вирішальну підтримку боярину Міхаілу Романову під час «елекційного» (якщо вдаватися до річпосполитської термінології) Земського собору 1613 року, хоча були й інші, поважніші претенденти на царський трон [26]. Наприклад, героїчні постаті князів Дмітрія Пожарского з Рюриковичів і колишнього козацького ватажка Дмітрія Трубєцкого з Гедиміновичів.
Посольство Земського Собору, яке прибуло в Костромський Іпатьєвський монастир,
повідомляє Міхаілу Романовупро обрання його на царство
(мініатюра другої половини ХІХ століття)
Джерело: «Литературно-исторические заметки юного техника»
Після завершення Смути вільне козацтво становило проблему для нової влади. Адже їй не були потрібні самоврядні війська, які завжди можуть перестати бути лояльними, вимагаючи зважати на себе. Деякі вільні козаки були прийняті на царську службу, отримали маєтки, фактично ввійшли до служилої знаті – дворянства. Більшости доводилося повертатися до стану залежних селян.
Відчайдушними відповідями на останню перспективу стали повстання козаків, які служили на прикордонні зі Швецією, та участь деяких у поході королевича Владислава на Москву в 1617–1618 років. Завважимо, що на півночі Росії селяни не підтримали козаків, позаяк козаки виступали представниками іншого стану, хай тільки de facto, особисто вільними людьми зі зброєю. Однак доля вільного козацтва була вже вирішена. Завершення Смути закрило цю сторінку історії російського козацтва.
Коротка історія вільного козацтва – свідчення того, що за умов занепаду держави серед тогочасних російських селян знаходилися люди, які були здатні взяти до рук зброю і розірвати зі своїм попереднім життям. Козацтво ставало ідеалом вільного, самоврядного життя не тільки для шибайголів з українців ранньомодерних часів, а й для їхніх північно-східних сусідів і сучасників. Зрештою, «історичні» та «новочасні» козаки охоче брали участь у подіях Смути, позаяк професійним козакам життєво необхідна війна і нагорода за участь у неї.
2. Повстання Стєпана Разіна. Морські походи козаків проти мусульманських країн були об’єктивно спрямовані на захист інтересів Речі Посполитої та Московського царства, хоча подеколи порушували міждержавні мирні відносини та завжди перешкоджали торговельним шляхам. Ці походи, якими би звитяжним не були, мали зворотній ефект для християнських держав: переможні походи посилювали козаків, що робило з них впливову силу і для внутрішніх конфліктів на «історичній батьківщині». Так сталося з донськими козаками на чолі зі Стєпаном Разіним: грабіжницький похід на Персію продовжився повстанням на Нижньому Поволжі.
Васілій Суріков «Стєпан Разін» (1906)
Місце зберігання: Державний Російський музей (Санкт-Петербург)
Разінське повстання розпочалося із заворушення всередині донського козацтва. Навесні 1667 року кілька сотень козацької голоти на чолі з Разіним збиралася вирушити походом на турецький Азов. Але заможні – «домовиті» козаки їх зупинили. Тому «разінцям» довелося здійснити карколомний рейд, відбившись від російських військ та яїцьких козаків. Козаки вийшли з Дону, обстріляли Царицин і взяли Гур’єв (Яїцький городок), захопивши там артилерію. Там козаки перебули зиму 1667–1668 року. А навесні вирушили на пограбування каспійського узбережжя Персії. Додатково вони захоплювали полонених, щоб обміняти їх на взятих у рабство росіян [27].
«Точкою кипіння» зробився момент повернення козаків із каспійського походу. В Астрахані відбулися перемови між військовиками та «разінцями». Перші погоджувалися пропустити других на Дон за умов здачі артилерії та частини награбованих скарбів. Однак «разінці» віддали тільки частину зброї, пояснюючи своє рішення небезпекою нападу на них кримських татар. Під час просування козаків Волгою для дальшого переходу на Дон до них приєдналися нові пройдисвіти.
Отже, звитяжні авантюристи відкидали контроль з боку місцевих уповноважених державної влади, не отримавши за це покарання. Зиму 1669–1670 року «разінці» перебули на Дону. Тоді ж виник задум про повстання (курсив мій. – М. Г.):
«…[У] нього, Стєнькі, з козаками був круг, а в кругу, мовляв, він, Стєнька, всім уголос казав. – Отамани, мовляв, молодці, куди ми підемо звідси, на море чи Волгою або до іншого царя служити? І в кругу старшина сказала йому, Стєньці, і всім козакам, що вони іншому цареві служити не бажають, а підемо, мовляв, ми всі на Волгу на бояр і воєвод. І Стєнька, мовляв, взяв шаблю наголо, казав їм усім, що він на великого государя йти і руки підняти не в змозі, краще, мовляв, його тією шаблею голову відтніть або у воду посадіть. І козаки донські, які тут само було в кругу, казали йому. – Ми, мовляв, готові за дім пресвятої Богородиці та великого государя померти і голови свої покласти й служити, а що, мовляв, бояри не дозволяють нам ходити на море і на Волгу, і через те ми стали ниці та голодні. Й нині, мовляв, підемо на бояр і воєвод на Волгу за те, що, мовляв, бояри і воєводи нас голодом морять» [28].
З промовистого свідчення сучасника випливає, що донські козаки були невдоволені контролем представників державної влади за зовнішньої активністю козацтва. Адже річкові та морські походи козаків порушували торговельне сполучення та загрожували зіпсуванням відносин із Туреччиною та Персією, що могло призвести до війн Росії з ними. Козаки обстоювали станові права – можливість вести вільне і войовниче життя, що й робило потенційно конфліктними відносини між донцями та державою.
Навесні 1670 року повстанці розпочали свою боротьбу проти бояр – і в травні захопили Царицин. У відповідь державні війська влаштували блокаду Дону, який отримував збіжжя з центральної Росії. У червні Разін узяв Астрахань. Причому штурм міста супроводжувався повстання простонароддя на підтримку «разінців». Як повідомляли сучасники подій про падіння Астрахані:
«…[П]о Дону і по ріці Хопьор…, мовляв, із тих із козачих городків більшість козаків, які голі люди та гравці [“зерщики” – гравці в карти та збіжжя], пішли на Волгу до нього ж, Стєньки Разіна, а в городку [городках? – М. Г.] залишилися козаків небагато людей. А які, мовляв, государю, торгові люди були з Воронежа на Дону в на кораблях із продажними із хлібними запасами, і в них на кораблях найняті були для роботи ярижні [чорнороби. – М. Г.], і ті, мовляв, ярижні тих торгових людей багатьох полишили, а пішли воровати до Стєньки ж Разіна» [29].
Після взяття Астрахані Разін вирушив уверх Волгою – і взяв Царицин. Міське простонароддя Царицина підтримало повстанців, подібно до того, як раніше було в Астрахані:
«А як, мовляв, Стєнька прийшов до Царицина, і в Царицині, мовляв, воєвода Тімофєй Васільєв син Тургєнєв у місті заперся, і царицинські, мовляв, мешканці з ним, Стєньком, битися не стали, і йому здалися, і в міста замок збили, і його, мовляв, Стєньку, з військом впустили в місто. <…> Та царицинські ж, мовляв, мешканці казали їм, стрільцям, що буцім то вони, стрільці, йшли у Царицин для того, щоб їх, царицинських мешканців, вирубати всіх» [30].
Цей успіх повстанців був віхою для дальшого просування повстанців за межі земель Війська Донського – в інші окраїни Росії. Для обговорення наступних кроків і, до того ж, виголошення гасел повстання Стєпан Разін зібрав під Царициним козачий круг.
«…[У] кругу говорив [Разін. – М. Г.] усім своїм козакам, щоб їм іти вверх Волгою під государеві міста і воєвод із міст виводити або, мовляв, йти би до Москви проти бояр» [31].
Козаки ж виступили проти намірів Разіна. Проте не через незгоду з отаманом. А через те, що їм було відомо: проти повстанців од Астрахані вирушило угрупування урядових військ. Однак повстання поширювалося надалі. Наступними містами, захопленими козаками, стали Саратов і Самара.
Боріс Кустодієв «Стєпан Разін» (1918)
Місце зберігання: Державний Російський музей (Санкт-Петербург)
У вересні–жовтні повстанці тримали в облозі Симбірськ (сучасний Ульяновськ). Звідси повстання поширилося Середнім Поволжям і перекинулося на неросійські народи реґіону. Так, «прелесні» грамоти Разіна були адресовані й татарам-мусульманам. Уводночас, виник другий центр повстання в районі Білгородської укріпленої лінії. Однак наприкінці жовтня під Симбірськом «разінці» зазнали поразки від урядових військ. Але це не завадило іншій групі повстанців у листопаді оточити Тамбов. Наприкінці 1670 року урядові війська громили повстанців у Середньому Поволжі, а в грудні взяли Пензу.
Дальші події полягали в поступовому придушенні повстання на Нижньому Поволжі протягом 1671–1672 років. Однак гра велася не в одні ворота. Сам Разін утік на Дон – і був захоплений «домовитими» козаками і виданий владі. Поприце, повстанці не припиняли боротьбу, і навесні–влітку 1671 року вдруге спробували захопити Симбірськ. Активна боротьба завершилась у листопаді 1671 року, коли урядові війська ввійшли в Астрахань.
3. Повстання Кондратія Булавіна. Кондратій Булавін був отаманом Бахмутського городка (сучасне місто Бахмут). Біля городка розроблялися соляні родовища. У 1704 році уряд оголосив соляні промисли – державною власністю, і віддав Ізюмському слобідському полку. Донські козаки не збиралися поступатися родовищем цінного ресурсу, та й захопили соляні промисли. Слобідські козаки не змогли відбити промисли в донців і направили скаргу до Санкт-Петербургу. Для розслідування конфлікту між донцями та слобожанцями уряд направив дяка Горчакова. Але Булавін його заарештував.
Пам’ятник Кодратію Булавіну в селі Трьохізбенка у Луганській області
(скульптор – Микола Можаєв, 1998)
Зрештою, у липні 1707 року для завершення розслідування та перевірки знаходження в землях Війська Донського біглих селян на Дон була відправлена військова експедиція князя Юрія Долгорукого. Булавін зібрав своїх прибічників і в жовтні 1707 року розбив експедицію Долгорукого в Шульгінському городку (сучасне село Шульгінка у Луганській області).
Після цього бою Булавін разом із соратниками втік до земель запорізьких козаків. Після повернення бахмутського отамана розпочалося Булавінське повстання, до якого швидко приєднувалися козаки. Особливо «голота» з Верхнього Дону та селяни з теренів Війська Донського [32].
У травні 1708 року «булавінці» досягли найвищих успіхів: захопили столицю Війська Донського – Черкаський городок, а «старшина» на козачому кругу обрала Кондратія Булавіна військовим отаманом – головою донського козацтва. Булавін виступав за повернення донцям старовинних привілеїв. Він поділив свою армії на три війська: одне вирушило на сусідній Царицин, друге – до «внутрішнього» Азову, а третє – на Ізюм, проти українських слобідських козаків. Якби ці дії зазнали успіхів, то Військо Донське отримало би вихід на Волгу, позбулося би «внутрішнього» контролю, позаяк Азов обмежував вихід до Чорного моря, та завдало би поразки козакам-конкурентам. Однак нова військова експедиція на чолі з князем Васілієм Долгорукім розбила «булавінців», які вирушили на Ізюм, під Тором (сучасний Слов’янськ), а згодом і військо самого Булавіна, який вирушив на Азов, вбивши бунтівного отамана. Після цього урядові війська вступили у Черкаський городок.
Вище йшлося про антидержавну спрямованість гасел повстанців-«разінців». Аналогічно були налаштовані й «булавинці». Однак їхній гнів був спрямований не тільки на представників держави, а й на козацьку старшину, яка для них була надто «рептильною», ба головне – повстання мала антипетровську налаштованість. Ясна річ, ніхто напряму не виступав проти царя. Однак «булавінцям» ішлося про небезпеку запровадження «еллінської віри» та боротьбу з «німцями». Звернемося до «прелесних листів» повстанців безпосередньо і опосередковано – через тогочасні донесення. Перший відомий «прелесний лист» датований березнем 1708 року (тут і далі курсив мій. – М. Г.):
«…[М]и всім Військом [Донським. – М. Г.] стали однодушними вкупі в тім, що стояти нам з усілякою пильністю за дім Пресвятої Богородиці, за істинну віру християнську, за благочестивого царя нашого… А вам би, всіляким начальним людям, добрим і всіляким чорним людям усім також стояти вкупі заодно. <…> А яким худим людям, князям і боярам, і митарям [“прибыльщикам”], і німцям за їхню злу справу зовсім би вам не мовчати та не пускати через те, що вони вводять нас і всіх вас в еллінську віру, а від істинної віри християнської відвернули всілякими своїми знаменнями та дивами чарівними» [33].
У пізнішому «прелесному листі», датованого квітнем–травнем 1708 року, ці гасла були повторені. До них був доданий заклик козакам готуватися до війни: половині збиратись у похід, а половині – залишатися «на куренях» [34].
З «прелесного листа» бачимо, що повстанці виступали за «відновлення» порядку, порушеного представниками держави – князями, боярами та митарями. Звідки ж узялися «німці» й «еллінська віра»?
Увочевидь, ішлося про оцінку правління Пєтра І. Його адміністративні реформи, ведення ним війни проти Туреччини та Швеції, заборона донським козакам приймати біглих селян порушували тогочасні права козаків. Адже зростав податковий тягар, а козакам довелося взяти участь у будівництві кораблів у Воронежі, використаних для ведення Російсько-турецької війни 1686–1700 років.
Загалом поєднання непопулярних реформ і поява іноземців із романо-германського світу – «німців» – на ключових посадах ставало підставою для «народного» узагальнення: «якщо жити стало гірше і повсюди з’явилися німці, значить у погіршенні винуваті німці». Закид у поширенні «еллінської віри», себто античного язичництва, припускаю, походив од придворної моди на античну скульптуру – ознаку того язичництва, про яке було відомо з церковної літератури та проповідей священиків.
План столиці Війська Донського – Черкаського городка (1787)
Зміст «прелесних листів» і, вірогідно, поширювані чутки відбились у донесеннях із місць подій. Процитую свідчення про поширення повстання в квітні 1708 року на села під містом Козловим (сучасний Мічуринськ) неподалік од Тамбова, північніше за донські землі. В донесеннях мешканців Козлова йдеться про зібрання «воровських» козаків:
«…[З]ібравши їх [козаків. – М. Г.] з усіх сіл в одне село Михайлівське і вчинили круг за свого козацького звичаю. Й ті, мовляв, отамани і всі воровські козаки говорили <…> мешканцям усім, щоби вони служили з ними заодно воровському їхньому отаману Кондрашці Булавіну та йшли би з ними на низ [за течією Дону. – М. Г.] у Черкаськ, для винищення військового отамана і старшин; а потім із Черкаська під Азов і під Таганрог, для винищення ж бояр та німців та митарів [“прибыльщиков”]; а потім у Польщу, а на кого в Польщу йти, того, мовляв, вони їм не сказали. <…> І наказали, мовляв ті вори новообраним отаманам тих такайських мешканців усіх привести до віри, що їм у Крим та у Литву не від’їжджати, а стояти з ним заодно за дім Пресвятої Богородиці й за православну віру, і за В[еликого] Г[осударя]. І хоперських, мовляв, і бузулуцьких, і медведицьких городків козакам, усім він, вор Булавін, з товаришами наказали, щоби хліба на три роки не орали зовсім…, адже на ті, на три роки буде кровопролиття…» [35].
Подібні повідомлення надходили з Тамбовщини і в наступні дні буремного квітня 1708 року:
«…[К]оли вони, вори Кондрашка Булавін і він, Хохлач, з воровськими козаками під Тамбов і під Козлов для розорення прийдуть, і вони би, мовляв, тамбовці та козловці були би з ними заодно і простягнули би їм руку допомоги. А щодо них, мовляв, до чорних людей справи вони, вори, не мають, а справи, мовляв, мають вори до бояр, та до митарів [“прибыльщиков”], та до німців, та до помічників дяків [“подьячих”], та до скаржників [“ябедников”]. І для того йти їм до Москви і в Польщу. А збір, мовляв, їм, ворам, буде на Тулі» [36].
Пам’ятник Кондратію Булавіну в місті Бахмут у Донецькій області
(скульптор – Ксанфій Кузнецов, архітектор – Василь Гнєздилов, 1971)
«А почув, мовляв, він, Козьма, від них, козаків, що йтиме, мовляв, він, вор Булавін, з тими воровськими козаками у Черкаськ для винищення старшини, через те, що буцімто продали ріку [Дон, себто землю донських козаків. – М. Г.], а з Черкаська в Азов і на Таганрог, побити бояр, та німців, та митарів [“прибыльщиков”]. Й азовські, мовляв, солдати й усілякі чорні люди будуть з ними, ворами, заодно, а за них, мовляв, бояр, стояти вони не стануть. І щоби їм те місце, де нині Азов і Таганрог, очистити, щоби було все їхнє, козацьке. А потім ітимуть у Русь [Росію. – М. Г.], для винищення бояр, воєвод, митарів [“прибыльщиков”]» [37].
У переказаному «прелесному листі» повстанців од травня 1708 року теж ішлося про подібні речі:
«…[Ч]утно їм, Війську Донському, зчинилося, що зібралися [урядові. – М. Г.] полки на Дон, і на Хопьор, і на Бузулук, і на Медведицю, і прагнуть розорити козачі городки і відвернути від істинної віри християнської та навернути на еллінську віру. І вони в тому стали міцно однодушні й зі запорізькими козаками, і з Білгородською ордою, і з калмиками, і з татарами, і з гребенськими, і з терськими, і з яїцькими козаками ж заодно за Бога і за В[еликого] Г[осударя], і за дім Пресвятої Богородиці, і за хрест животворний, і за істинну віру; так само, як і попередні козаки на ріці [Дону. – М. Г.] проживали. І прагнуть вивести еллінську віру, бо багато душ християнських гине намарно. <…> А вони не мають справи ані до бояр, ані до торговельних людей, ані до черні, ані до солдатів, ані до драгунів. Тільки їхня потреба – німці, митарі [“прибыльщики”]» [38].
У звернення до ідейних засад повстанців додалися роз’яснення, що повстання – справа «народу», ба навіть урядових солдатів, а також напрями військових походів «булавінців» та явні чутки про трирічну боротьбу, під час якої не треба займатися хліборобством. Якщо згадки про сусідні фортеці з урядовими гарнізонами – Азов і Таганрог, які запирали донцям вихід у Чорне море, здаються цілком реальним, то розмови про наступ на Москву з попередніми зборами у Тулі та похід у Річ Посполиту можуть бути чутками. Тим паче, розмови про три роки війни та польський похід. Припускаю, що цей похід міг здаватися повстанцям шляхом порятунку: не вдасться втілити свої завдання – підемо в Польщу. Подібно до того, як на теренах Речі Посполитої рятувалися російські селяни-старообрядці, переслідувані російською державою та православною церквою. Нагадаю: серед донських козаків було чимало старовірів.
Насамкінець відзначу, що уряд серйозно ставився до загрози укладення Кондратієм Булавіним союзу з Османською імперією, Кримським ханством і ногайцями Малої орди («кубанськими татарами»), а також запорізьких козаків, які допомогли Булавін на самому початку повстання [39]. Нагадаю: в ті часи Росія вела Північну війну зі Швецією. Одночасний конфлікт із Туреччиною та її сателітами за участі «внутрішніх» повстанців і запорожців, – які й без того ворогували з Гетьманщини на чолі з Іваном Мазепою, – означав би війну на два чи навіть три фронти, яку Росія могла не витримати.
Повернемося до подій та їхнього значення. Булавінське повстання тривало до кінця 1708 року. У вересні–жовтні урядові війська буквально вогнем і мечем винищили козацькі городки в басейні Сіверського Дінця. Ці терени були віддані Ізюмському полку Слобідського війська, ставши Східною Слобожанщиною (Північною Луганщиною). Тільки Луганський городок (сучасна Станиця Луганська) з околицями залишилась у складі Війська Донського, адже «луганці» не підтримали «булавінців».
Отже, козацьке повстання під проводом Кондратія Булавіна мало власну «ідеологію»: не тільки позбавлення контролю над Військом Донським з боку Росії та відновлення права Дону приймати біглих кріпаків, а й опір реформаторській політики Пєтра І за її «німецькість» та «язичництво». Булавінське повстання загрожувало Росії тим, що його могли підтримати сусідні країни та створити «другий фронт» під час Північної війни зі Швецією.
4. Повстання Ємєльяна Пугачова. Найбільш відоме і найбільш масове повстання цікаво тим, що «пугачовщина» тричі змінювала свій центр, набуваючи нових і нових прибічників. Спершу повстання розпочалося на землях яїцьких та оренбурзьких козаків, до яких приєдналися башкири. До речі, спершу місцева влада прагнула використати башкирів проти козаків, проте вони почали приєднуватися до повстання, позаяк теж виступали за повернення старих привілеїв – права на землі башкирських родів.
На самому початку повстання чутки про наближення Ємєльяна Пугачова поширювались у Казань, а наприкінці 1773 року – в самій Москві. Після поразки «пугачовців» на землях оренбурзького козацтва навесні 1774 року самозваний Пьотр ІІІ, за власними пізнішими показами:
«…втік зі ста особами яїцьких козаків та башкирців ста трьома в Башкирію, на Іргизлінський завод. І тут стояв одну добу, взяв кількох осіб, пішов на Авзяно-Петровський завод. Тут був теж добу. Забрав осіб за двісті, пішов на Бєлорєцький завод» [40].
Автори «Нової імперської історії…» афористично завважили імперський парадокс: що декларувала Єкатєріна ІІ – втілив Пугачов. Імператриця позиціонувала себе оборонцем загального блага своїх підданих різних станів і віросповідань, а самозванець зібрав під своїми гаслами представників чи не всіх станів і народів Волзько-Уральського реґіону:
«…[П]овсталі певним чином досягли мети, яку прагнула Єкатєріна ІІ. Імператриця бажала перетворити населення імперії з конгломерату племен, багато з яких існували в культурній і адміністративній ізоляції, в раціонально організований, інтеґрований у культурному вимірі та добре керований єдиний народ» [41].
Загадковий портрет загадкового історичного героя:
Невідомий автор. Портрет Ємєльяна Пугачова, написаний поверх портрета Єкатєріни ІІ (друга половина XVIII століття)
Місце зберігання: Державний історичний музей (Москва)
Для підтвердження цього досить подивитися на перші ж Пугачовські укази. Першим указом самозваний Пьотр ІІІ жалував старовинними вольностями яїцьких козаків [42]:
Першим указом самозванець повертав яїцьким козакам військове самоврядування з правом скликання військового кругу, а тому цей указ був одностайно підтриманий козаками [43]. А один із перших указів, написаний «татарською» мовою (вірогідно – книжною мовою тюркі) і складений у «східному» стилі, був призначений для башкир [44]:
Реджинальд Овчинніков навоів дві версії появи Пугачовських указів до башкирів: перша – укази були написані для каргалинських татар, щоби ті виїхали вглиб башкирських земель і передали їх башкирам; друга – укази написані для башкирських старшин, які приєдналися до Пугачова [45]. Напевно, обидві версії можуть бути істинними – стосуватися різних випадків складення указів до башкир. Відзначимо, що відданий соратник Пугачова від початку повстання – старшина Бушман-Кипчацької волості Кінзя Арсланов – сам видавав укази від свого імені [46]:
Загалом в історичному курсі наголошено, що основною силою повстання були башкири, які складали близько половини, іноді – дві третини, Пугачовських військ [47]. Саме на другому етапі повстання Пугачов зустрів башкирського ватажка своїх прибічників у районі гірничих заводів – сина старшини Шайтан-Кудейської волості Салавата Юлаєва:
«А через три дні прийшов він [Ємєльян Пугачов. – М. Г.] у башкирські селища, де знайшов на конях башкирців зо три тисячі осіб. І з тих, побачивши, що його натовп іде, старшина Салават, під’їхавши до нього, Ємєльці, сказав: “Це стоїть наше башкирське військо, і ми дожидали вашу величність, а нас, мовляв, старшин тут три”. І він, Ємєлька, сказав: “Дякую. Послужіть мені!”» [48].
Розмаїта соціяльна база повстання вможливлювало його відтворення в різних частинах реґіону. Якщо центром другого етапу стали башкирські землі та гірничі заводи Південного й Середнього Уралу, то третій етап розпочався з Казані – головного міста Поволжя. Після захоплення Казані «пугачовщин» розлилася вниз по Волзі, щоправда, майже втративши вагому башкирську підтримку:
«…[З]ібравши натовп своїх людей у порядок, пішов на Міхєльсона, під саму Казань, на Арське поле. І був із ним бій. Однак Міхєльсон розбив [нас. – М. Г.] і відбив усю в мене артилерію й увесь награбований у Казані та інших місцях багаж, – свідчив на допиті Ємєльян Пугачов. – Ось так я втікав з того бою до самої ночі. А вночі башкирці, скільки було, всі від мене пішли на Урал, залишився сам один старшина Кінджа [Кінзя Арсланов. – М. Г.]» [49].
Війська соратника Ємєльяна Пугачова – Івана Зарубіна, або Чіки, або самозваного графа Чєрнишова в грудні 1773 – березні 1774 року намагалися захопити Уфу:
Анатолій Лєжнєв «Облога Уфи» (1943).
Місце зберігання: Національний музей Республіки Башкортостан (Уфа)
Взяття Казані, якби урядові війська не були в змозі зупинити «пугачовщину», мало би означати початок наступу повстанців у центр Росії – «в Русь». Ба навіть поразка під Казанню не перешкоджала планувати цей наступ, щоправда, після перебуття зими 1774–1775 років:
«Коли я ще йшов до Казані, то вмовляли мене яїцькі козаки, щоб іти до Москву й далі, на що я й був згоден. Коли ж був під Казанню розбитий і перебрався з малим числом натовпу через Волгу, то хоч і великий натовп зібрав, але в Москву вже йти не вирішив, а пробирався на Низ [Волги. – М. Г.], куди би вдалося. Не дійшовши до Саратова, вмовляли мене козаки, щоби з усім натовпом, який був у великому числі, йти в Яїцький городок, там перезимувати і знову вийти в Русь до завершення мого наміру» [50].
Урядовим військам удалося запобігти дальшому поширенню повстання, перекривши шляхи на Нижній Новгород і в бік Війська Донського. Інакше відбулося би селянське повстання поблизу центральної Росії та/або на Дону – і з такими повстаннями надзвичайно важко було би впоратися урядовим силам. Цікаво, що на при цьому на допитах Пугачов виправдовувався, мовляв, не мав наміру обійняти імператорський престол:
«А далекосяжного задуму, щоб оволодіти всім Російським царством, не мав, бо, міркуючи про себе, не думав, що до правління, через незнання грамоти, здатен. А йшов на те: якщо вдасться чимось поживитися або вбитим бути на війні – адже я заслужив смерть, – так ліпше вмерти на війні» [51].
Пугачов казав, що збирався на Москву. Проте, буцімто, за рішенням яїцьких козаків і для вирішення власної долі:
«Освідчується також, що докори серця його ніколи не полишали, що мав він намір пасти із щирим каяттям перед милосердною государинею і самодержицею, й кликав для того яїцьких козаків до Москви, кажучи їм, що як не приймуть у Москві за государя, то вже сам у руки віддасться, – виправдовувався та пояснював Ємєльян Пугачов. – Карається, що всі зухвалі ті слова, які різні допити засвідчують, вимовлені ним про її величність перед народом, справедливо на нього показані, і що він віддає на мучення Богові душу свою, а тіло на всі страти, передбачені законом за тяжкістю його злочинів» [52].
Процитована автохарактеристика надто нагадує Пугачова з «Капітанської доньки» – авантюриста, який куражиться власним самозванством. Якими ж були наміри самозваного Пєтра ІІІ? Вони відомі з викладів, записаних на підставі допитів Пугачова. Звісно, на слідстві він намагався виправдатися та уникнути покарання на смерть:
«Що ж стосується винищення дворян, – виправдовувався Ємєльян Пугачов, – то теж відбувалося через нього і його натовп, насправді, через остервеніння гидких їхніх душ, випадково і за скаргами селян, з таким саме наміром, щоби дворяни не заважали примножувати його натовпи, а через те б і селяни, яких сила-силенна, не мали в тому від панів своїх остраху. А тому й спокушав селян, як і козаків, описаних у гидких його розсіяних обурливих паперах вигодами…» [53].
Невідомий автор. Портрет Ємєльяна Пугачова (Симбірськ, 1774)
«Дворян та офіцерів, яких убивав великою частиною за представленням яїцьких козаків, а сам я настільки жорстоким ніяк не був, а не пробачав тих, хто визискували своїх селян, або командири – підлеглих; також і без довідок карав, якщо хто із селян на поміщиків щодо податків доносив» [54].
Антидворянський характер повстання, який відбивсь у чернетковій главі «Капитанської доньки», неможливо було замовчати. Для повстанців саме дворяни були винуватцями «викривлення» ідеального порядку, позаяк були служилим привілейованим станом, на який спиралася реальна держава, винятковим станом, який отримував од уряду землю і селян. Якби повстанцям удалося знищити дворянство – вони би, за логікою ситуації, отримали би спілку справедливої держави і вільних станів.
«Публічно формульована політична програма Пугачовського повстання була надто рудиментарною, – наголошено в “Новій імперській історії…”. – Всім, окрім представників правлячого класу і чиновників, Пугачов обіцяв щасливе життя і звільнення від будь-яких обов’язків перед державою та поміщиками. Однак справді утопічною була не обіцянка безвладдя, а віра в те, що всі учасники повстання – старообрядці, мусульмани, язичники, селяни, кочівники та міщани – зможуть вільно облаштовувати своє громадське життя, адже групові інтереси всіх їх суперечили один одному» [55].
Мапа земель козачих військ в европейській частині Російської імперії (кінець XVIII – початок ХХ століття)
Таким чином, козацькі війська виникали на розламах між імперськими просторами Північної Евразії. «Слов’янські» козаки, попри своє степове перебування, були пов’язані з тогочасними імперіями – Річчю Посполитою і Московським царством. Причому рух козацтва був не тільки з імперії у степ, а й зворотній – зі степу до імперії. Останні випадки відбувалися в разі кризових ситуацій в імперіях, коли козаки зі степу з вогнем і мечем поверталися на «історичні батьківщину», і ставали прикладом для певної частини місцевих селян, які покозачувалися без утечі в прикордонний степ.
Самодіяльність вільного козацтва під час Смути, розвогнення ними потужних повстань під проводом Стєпана Разіна, Кондратія Булавіна та Ємєльяна Пугачова показують, що російське козацтво обстоювало своє самоврядування, а козаки та інші учасники повстань виступали за «ідеальну імперію», в якій різні групи/стани – не тільки козацькі війська – мають власні корпоративні права і підлягають ідеальному государю без «посередництва» бюрократичного апарату та служилого дворянства, яке тримало кріпаків та отримувало земельні пожалування. Для козаків одним із старовинних прав, відібраних централізованою імперією, було здійснення грабіжницьких походів у сусідні мусульманські країни.
Ба більше, повстанці, як бачимо на прикладі «булавінщини» та «пугачовщини», мали на меті змінити ситуацію в Росії в цілому. Звісно, козацькі ватажки розуміли: бажане самоуправління станів було наслідком «нестачі» держави і ніяк не узгоджувалося з творенням централізованої бюрократичної держави. Саме тому козацькі повстання, якого би розмаху вони не досягали і якої би селянської підтримки не здобували, були приречені на історичну поразку.
Козацькі повстання ніяк не були «безглуздими» в контексті XVII–XVIII століть, якими би ці виступи не були «безпощадними». «Безглуздими» їх робила пристрасна оптика наступних століть. Причому в двох інтерпретаціях: 1) «безглузді», бо проти уряду; 2) «безглузді», бо не революційні. Так інтерпретації радше більше говорять про того, хто й чому називає бунти «безглуздими», ніж про самі повстання. Але все це більше стосується «нової імперської історіографії Північної Евразії», якщо така можлива.
Наступними питаннями мого огляду сюжетів «Нової імперської історії Північної Евразії» стануть модернізація та інтеґрація двох окраїн Російської імперії – Гетьманщини та історичного Башкортостану XVIII століття.
* * *
P.S. Як підказав мені перекладач Сергій Лунін, «еллінська віра» в розумінні прибічників Кондратія Булавіна – це православ’я після реформи Патріярха Нікона. Серед «булавінців» переважали старообрядці, для яких орієнтація «новообрядців» на грецькі церковні звичаї означало відхід од істинного православ’я.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Новая имперская история Северной Евразии / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. – С. 333–334.
[2] У «старому англійському значенні», як указано в історичному курсі, термін «революція» (буквально – «повернення») застосовували щодо приходу до влади Карла ІІ Стюарта і «Славетної революції», коли з воцарінням Вільгельма Оранського Британія повернулася до парламентарної монархії: Новая имперская история Северной Евразии / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – С. 307.
[3] Там же. – С. 310.
[4] Там же. – С. 305.
[5] Див., напр., екскурси у соціяльну структуру яїцького й оренбурзького козацтва, а також інших служилих етноконфесійних груп – башкир і мішарів (мещеряків): Инга Гвоздикова. Башкортостан накануне и в годы Крестьянской войны под предводительством Е. И. Пугачёва. – Уфа: Китап, 1999. – С. 145–177.
[6] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. – С. 309.
[7] Олег Куц. Донское казачество в период от взятия Азова до выступления С. Разина (1637–1667). – Санкт-Петербург: «Дмитрий Буланин», 2009. – С. 386–390.
[8] Реджинальд Овчинников. Пушкин в работе над архивными документами («История Пугачева»). – Ленинград: Наука, 1969. – С. 132.
[9] Г. Блок. Пушкин в работе над историческими источниками. – Москва–Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1949. – С. 76.
[10] Марина Цветаева. Пушкин и Пугачёв
//www.tsvetayeva.com/prose/pr_pushkin_i_pugachev
[11] Александр Пушкин. Капитанская дочка // Его же. Полное собрание сочинений: в 10 т. – Ленинград: Наука, 1977-1979. – Т. VI. Художественная проза. – 1978. – С. 366.
[12] Натан Эйдельман. Пушкин: История и современность в художественном сознании поэта. – М.: Советский писатель, 1984. – С. 148–150.
[13] Александр Пушкин. История Пугачёва // Его же. Полное собрание сочинений. – Т. VIII. Автобиографическая и историческая проза. История Пугачева. Записки Моро де Бразе. – 1978. – С. 254.
[14] Там же. – С. 192.
[15] Юлий Оксман. Пушкин в работе над романом «Капитанская дочка» // Александр Пушкин. Капитанская дочка. – Ленинград: Наука, 1984. – С. 194–195.
[16] Юрий Лотман. Александр Сергеевич Пушкин. Биография писателя // Его же. Пушкин. – Санкт-Петербург: Искусство – Санкт-Петербург, 2003. – С. 170–171.
[17] Борис Мейлах. Декабристы и Пушкин: страницы героико-трагической истории. – Иркутск: Восточно-Сибирское книжное издательство, 1987. – С. 178–179.
[18] Юлий Оксман. Пушкин в работе над романом «Капитанская дочка». – С. 145–147.
[19] Натан Эйдельман. Пушкин: История и современность в художественном сознании поэта. – С. 140.
[20] Юлий Оксман. Пушкин в работе над романом «Капитанская дочка». – С. 151–153.
[21] Натан Эйдельман. Пушкин: История и современность в художественном сознании поэта. – С. 140.
[22] Юлий Оксман. Пушкин в работе над романом «Капитанская дочка». – С. 164.
[23] Там же. – С. 166.
[24] Див.: Юрий Лотман. Идейная структура «Капитанской дочки» // Его же. Пушкин. – С. 214–219.
[25] Тут і далі історія вільного козацтва періоду Смутного часу викладена за: Александр Станиславский. Гражданская война в России XVII в.: Казачество на переломе истории. – М.: «Мысль», 1990.
[26] Див.: Лев Черепнин. Земские соборы Русского государства в XVI–XVII вв. – Москва: Наука, 1978. – С. 196–199.
[27] Тут і далі перебіг повстання під проводом Стєпана Разіна наведений за: Аркадий Маньков. Крестьянская война 1667–1671 гг. // Крестьянские войны в России XVII–XVIII веков / Отв. ред. Иван Смирнов. – Ленинград: Наука, 1966. – С. 94–175.
[28] Крестьянская война под предводительством Степана Разина: сборник документов: в 3 томах / Сост. Е. А. Швецова. – Т. I. 1666 – июнь 1670 гг. – Москва: Издательство Академии наук СССР, 1954. – С. 253.
[29] Там же. – С. 180.
[30] Там же. – С. 183.
[31] Там же. – С. 188.
[32] Елена Подъяпольская. Крестьянская война 1707–1709 гг. // Крестьянские войны в России XVII–XVIII веков / Отв. ред. Иван Смирнов. – Ленинград: Наука, 1966. – С. 179–181.
[33] Булавинское восстание (1707–1708 гг.): сборник документов / Сост. Н. С. Чаев и К. М. Бибикова, под ред. С. Г. Томсинского. – Москва: Издательство Всесоюзного общества политкаторжан и ссыльно-поселенцев, 1935. – С. 450–451.
[34] Там же. – С. 452.
[35] Там же. – С. 195–196.
[36] Там же. – С. 203.
[37] Там же. – С. 206.
[38] Там же. – С. 230.
[39] Там же. – С. 254, 256, 270.
[40] Емельян Пугачёв на следствии: сборник документов и материалов / Отв. исполнитель, введ. и прим. Р. В. Овчинников, сост. Р. В. Овчинников и А. С. Светенко. – М.: «Языки русской культуры», 1997. – С. 97.
[41] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. – С. 311.
[42] «Пугачёвщина». Из архива Пугачёва (манифесты, указы и переписка) / Сост. С. А. Голубцов; под ред. Г. Е. Мейерсон; вступ. ст. М. Н. Покровского. – Москва–Ленинград: Госиздат, 1926. – Т. І. – С. 25.
[43] Реджинальд Овчинников. Манифесты и указы Е. И. Пугачёва: источниковедческое исследование. – Москва: Наука, 1980. – С. 26, 29.
[44] «Пугачёвщина». Из архива Пугачёва (манифесты, указы и переписка). – Т. І. – С. 27–29.
[45] Реджинальд Овчинников. Манифесты и указы Е. И. Пугачёва: источниковедческое исследование. – С. 41–42.
[46] «Пугачёвщина». Из архива Пугачёва (манифесты, указы и переписка). – Т. І. – С. 144.
[47] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. – С. 311.
[48] Емельян Пугачёв на следствии: сборник документов и материалов. – С. 196.
[49] Там же. – С. 100.
[50] Там же. – С. 103.
[51] Там же. – С. 104.
[52] Там же. – С. 125–126.
[53] Там же. – С. 222.
[54] Там же. – С. 103–104.
[55] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. – С. 311–312.
