Наступ на Схід по-оунівськи та Голокост[1]
У часи мого навчання в Харківському університеті імені В. Н. Каразіна для багатьох студентів авторитетною була книга французького історика українського походження Володимира Косика «Україна та Німеччина у Другій світовій війні», а також багатотомний збірник документів про діяльність на окупованій нацистами Україні[2]. Велике розчарування прийшло, коли я познайомився з академічною критикою робіт Косика та з джерелами, які підтверджували, що цей історик «вирізав» із документів ті місця, які компрометували членів ОУН (головним чином – бандерівців) участю у військових злочинах[3].
З часів падіння комунізму публікацією документів про діяльність ОУН на території окупованої України займалися найрізноманітніші організації та установи. Притому видавці переслідували часто свої власні цілі, які були далекі від академічної науки. Зокрема, згаданий В. Косик головною метою своїх публікацій бачив «відбілення» ОУН, створення цій партії позитивного іміджу борців за незалежність України, нівелюючи участь оунівської міліції у погромах літа 1941 року, прогітлерівські декларації ОУН 1941 р., вбивствах поляків солдатами УПА на Волині 1943 р. тощо. З другого боку, ряд прорадянських або проросійських організацій видавали селективно відібрані документи з історії ОУН-УПА[4]. Головною метою подібних видань було формування винятково негативного образу українських інтегральних націоналістів як гітлерівських колаборантів та масових убивць. За роки
незалежності світ побачила велика кількість збірників документів, у яких діяльність ОУН (особливо упродовж 1941-1942 рр.) представлена без цензури. Притому головним мінусом є те, що абсолютна більшість джерел присвячена Галичині, Волині або центральній Україні[5]. Є також цікаві (іноді не позбавлені прооунівського ангажування) дослідження та публікації документів по деяких східноукраїнських областях[6]. Разом із цим діяльність ОУН на території Донбасу в роки нацистської окупації залишається маловідомою. Останнє десятиліття серед дослідників 1930-1940 рр. (Голодомор, радянські репресії, Голокост тощо) дуже великою популярністю користуються матеріали архівних судово-слідчих справ, які зберігаються в різних архівах СБУ. Великою проблемою є те, що доступ до архівів Служби безпеки України в Донецький та Луганських областях ускладнений як для українських, так і для іноземних дослідників. Як дослідник Голокосту можу констатувати, що зараз архівні судово-слідчі справи для більшості науковців, які вивчають Голокост на пострадянському просторі (перш за все питання колаборації), є просто незамінними. У колі науковців наразі «бум» користування цими документами можна порівняти хіба що з тим, як ізраїльські та американські вчені дивилися на документи Надзвичайної Державної Комісії, які стали доступними наприкінці 1980-х років. Як розповідала мені одна шановна співробітниця (уже колишня) меморіального комплексу Яд Вашем (Єрусалим, Держава Ізраїль), документи НДК тоді розглядали як «істину в останній інстанції».
У цьому контексті книга, якій присвячена ця рецензія, набуває великого значення. У першій декаді вересня 2013 року видавництво «Спадщина» випустило перший том книги «ОУН на Донеччині». Два роки тому за допомогою цього ж видавництва світ побачив збірник наукових та науково-популярних статей «ОУН на сході України»[7]. Упорядником, автором передмови, вступної статті та висновків став історик-краєзнавець Олександр Добровольський. Особистість автора-упорядника заслуговує окремої уваги. Він є автором ряду науково-популярних розвідок та публікацій документів з історії діяльності ОУН на території Донбасу в роки нацистської окупації[8]. На початку 1990-х років Олександр був командиром Донецької крайової команди УНА-УНСО. Після двох років навчання на історичному факультеті Донецького університету був виключений. За офіційною версією – за дослідження теми історії УПА у курсовій роботі. Протягом двох років (2000-2001) за допомогою родича автор мав доступ до архіву Донецького обласного управління СБУ, де зробив велику кількість копій документів архівних судово-слідчих справ колишніх ворогів радянського режиму. Олександр не змінив своїх поглядів і залишається інтегральним українським націоналістом та радикалом. У передмові він пише, що подібні публікації руйнують «міф про «русский Донбасс», наснажуючи молоде покоління українців до збройної боротьби (курсив мій – Ю.Р.) за свою українську державність саме тут, у східних областях України», і що ця книга «рекомендується радикальній молоді й учасникам українських парамілітарних організацій» (С.3*). Разом із цим виступає проти того, щоб цензурувати документи з історії ОУН, де є згадки про участь українських націоналістів у злочинах. Він виступає за те, що дивитися на історію таку, «якою вона є»[9]. З цієї позиції даний збірник дуже цікавий.
Загалом книжка складається з передмови, вступної статті «ОУН на Донеччині», документів та висновків. Перші два та останній розділ належать перу Олександра Добровольського.
Чим є представлені в книзі документи? Головним чином це матеріали допитів, власні зізнання, обвинувачення людей, які були членами ОУН або були причетні до націоналістичного підпілля на території Донеччини. Цікаво, що у збірнику є документи не тільки з Архіву Донецького обласного управління СБУ та Державного архіву Донецької області, але й архіву Дніпропетровського обласного управління СБУ, і навіть Ленінградського обласного Управління Федеральної Служби Безпеки (як наприклад, у справі з документами Андрія Ірія-Авраменка).
Складовою збірника є спогади Василя Гайворонського «Сумні роковини. До десятиліття знищення спілки українських письменників Донбасу», опубліковані у «Краківських вістях» у лютому 1944 р., та мемуари Євгена Стахова «Національно-політичне життя Донбасу в 1941-1943 рр. (на сонові особистих спостережень)», які побачили вперше світ на сторінках «Сучасної України» 1956 р. Звичайно, ці спогади, основані на особистих переживаннях та переказах товаришів дуже цікаві і становлять велику бібліографічну та історіографічну цінність. Але разом із цим їх треба було оформити авторськими коментарями або – краще написати більше та ширше у вступі про процеси, описувані Гайворонським та Стаховим. Я не є спеціалістом з міжвоєнного періоду, тому не буду чіпати текст Гайворонського. Хочу просто висловити декілька зауважень до спогадів Стахова, які протирічать тезам автора-упорядника, що він висловлює у вступі та висновках а також приватних розмовах і зовсім не коментує у рецензованій публікації. До честі Є. Стахова треба сказати, що він визнає тоталітарний, ксенофобський характер ідеології ОУН-Б у 1941 р., констатуючи, що бандерівці мали «ті самі гасла, як і нацисти» (С. 297*). Разом із цим Стахів стверджує, що оунівці активно опановували поліцію та самоврядування (окрім Сталіно) тільки восени 1941 р., а з початком німецьких репресій проти українських інтегральних націоналістів їх місця позаймали росіяни (С.295*). Стахів пише, що оунівці не йшли до колаборантських структур: «не можна [було] повторювати помилок…іти на легальну працю в установах та поліції, які були знаряддям у німецьких руках для колонізування України» (С. 295*). Тези О. Добровольського та документи показують, що оунівці подібні помилки повторювали – про це поговоримо нижче. Інша теза Стахова відносно газети «Донецкий вестник» також мала би бути прокоментована. Він пише, що це була російська газета, яка стала під контролем українців тільки з 1943 р. Власне кажучи, якщо почитати це видання, то в змістовному наповненні 1943 р. мало що змінилося. Газета як була двомовною (виходила російською та українською) у такому ж статусі 1943 р. залишилася. Навіть більше. Зі змісту газети 1941 р. видно, що оунівці через це видання намагалися проводити свою пропаганду російською мовою. З цим погоджувався у приватних розмовах О. Добровольський. Наприклад, там публікувалася стаття, що виходила також в «Українському Донбасі» (та ймовірно, в інших виданнях) «Німецький націонал-соціалізм та європейські народи», у якій основна частина тексту була присвячена німецькому нацизму, але стаття закінчувалася словами «Серед українського народу діє український націоналізм, який в боротьбі за визволення України зазнав вже стільки тяжких кривавих жертв і якого так панічно боялись всі вороги України»[10]. Тезу про те, що російські націоналісти імперського штибу контролювали цю газету, заперечує публікація російського перекладу статті Д. Донцова «Більшовизм та українська нація», де говорилося про «жидо-більшовицьку національну політику в Україні». Головні тези Донцова були про те, що росіяни та їх агенти – євреї, весь період спільного проживання, а с особливо у радянську епоху, робили все можливе для знищення української культури та перетворення українців на рабів[11].
У книжці розміщено майже 50 фотографій активістів ОУН на Донбасі. Багато з них унікальні та публікуються вперше. На жаль, не вказуються джерела, звідки було взято ці світлини. Важливим елементом збірника є також наявність сканованих статей з підокупаційних газет («Українській Донбас», «Маріюпільські вісті»), де розміщенні заклики та пропагандистські листівки ОУН-Б, накази місцевого самоврядування, фото шкільних підручників тощо.
Вступ представляє довідку про діяльність ОУН на Донбасі в період нацистської окупації, а також досить докладний опис документів, які опубліковані у збірнику. У висновках автор констатує, що на Донбасі «не існувало прихильників російської ідеї, які б змогли утворити структури Національно-Трудового Союзу (НТС), або подібних російських організацій» (С. 304*). Можливо, в основному так і було. Особисто я, досліджуючи ситуацію в Харкові, знайшов досить мало інформації про діяльність НТСНП. Разом із цим, у документах збірника є рукописні свідчення оунівського активіста А. Ірія-Авраменка, який пригадує про діяльність у Маріуполі «союзу російських офіцерів німецької орієнтації». (С. 81*). Імовірно, це була досить маргінальна організація, але тим не менше певна альтернатива ОУН була. У висновках автор-упорядник пише про діяльність радянського підпілля на Донбасі без жодних посилань на документи. Це дуже цікавий аспект історії того періоду. Наскільки ефективними були радянське підпілля та партизанський рух на Донбасі? На це питання досі немає відповіді академічної науки. З другого боку, – у вступній статті та самих документах про радянське підпілля нічого не говориться. На мою думку, авторові слід було би розмістити кілька документів із цієї проблематики у збірнику, щоб можна було їх обговорювати й аналізувати.
Власне кажучи, що нового дають опубліковані документи? Мене як дослідника історії Голокосту цікавило перш за все, як глибоко оунівці проникли до структур допоміжної поліції, самоврядування та як активно проводили свою пропаганду в регіоні. Українська допоміжна поліція та самоврядування, куди проникали оунівці, зробили значний внесок у знищення місцевих євреїв. Органи самоврядування займалися переписом євреїв та передавали ці списки нацистам. Виселенню євреїв з їх помешкань сприяли органи самоврядування. Українська допоміжна поліція в регіоні часто охороняла місця концентрації євреїв, супроводжувала на місця знищення та іноді сама брала участь у розстрілах під німецьким керівництвом або без нього. Якщо брати зону воєнної адміністрації, а саме – Харківську, Сталінську, Ворошиловградську, Сумську та Чернігівську області, то документи збірника показують, що на території Донбасу, на відміну, наприклад, від Харківщини та Чернігівщини, домінували саме бандерівці, а не мельниківці. Прихильники полковника А. Мельника спробували закріпитися в Сталіно та навіть створити підпілля у російському Таганрозі, але все було невдало.
На території Західної України влітку 1941 р. українські інтегральні націоналісти спробували втілити в життя ідеї «української національної революції». Одним із елементів цього процесу було створення «української народної міліції». Безумовними лідерами у створенні подібних формувань були бандерівці. Народна міліція разом із цивільним українським та польським населенням узяла участь у погромах євреїв літа 1941 р. на території Галичини та Волині. Після невдалих спроб затвердити українську державність під протекторатом нацистської Німеччини міліція була розпущена. Нацистам не було до вподоби те, що якась складова окупаційного режиму (а в цій ситуації – ще й озброєна) знаходилася під контролем українських націоналістів. Велика кількість колишніх міліціонерів вступила до лав новоствореної української допоміжної поліції, часто приховуючи своє членство в ОУН[12].
Як показують опубліковані документи, представники ОУН-Б на Донеччині захопили владу в дуже багатьох підрозділах української допоміжної поліції, як на рівні рядових членів, так і на рівні командирів. Притому це були місцеві мешканці, а не гості «з Заходу», як це було приміром у Харкові, де командиром тривалий час був мельниківець Петро Онуфрик (псевдо – «Богдан Коник»)[13]. Наприклад, бандерівцем із «місцевих» був заступник начальника маріупольської поліції Бондаренко. До ОУН-Б вдалося завербувати начальника ольгинської поліції Романченка та його заступника Безстрашного (С. 79, 89*). На Донбасі, як і на Волині та в Галичині, оунівці використовували свою службу в поліції з метою складування зброї для виступів проти окупантів. Наприклад, у Горлівці поліцейські, які співпрацювали з ОУН, переховували зброю в приміщенні районної управи (С. 122*). Якщо на Західній Україні бандерівцям вдалося створити навесні 1943 р. боєздатні військові формування у вигляді УПА, вербуючи на томі етапі головним чином поліцейських дезертирів, то на сході України ситуація виглядала по-іншому. Бандерівці пробували створити підпільні озброєні групи, які мали протистояти німцям, а після – радам, але все це мало досить маргінальний характер. Як зізнався під час слідства останній командир УПА В. Кук, невеликі озброєні групи були створені, але швидко розкриті СД[14]. Наприклад, у Маріуполі діяв певний час «Орден чорного тризубу» (С. 166*). На сході України оунівці бачили більшу перспективу в інтеграції лояльних ним українських поліцейських до різних німецьких військових структур, наприклад з 1943 р. – Українського Визвольного Війська (УВВ), як це було у Маріуполі. Оунівці намагалися контролювати та підпорядковувати собі поліцію з допомогою пропаганди. Приміром, на Донбасі ходила бандерівська листівка до поліцейських, яка закликала вести «боротьбу з комуністами та захищати тільки інтереси українського народу» (С. 112*).
Під час ведення війни оунівці намагалися опанувати якомога краще органи самоврядування. Це було складовою (поряд зі створенням поліції) оунівської революції на території центральної та східної України. Як в ситуації з поліцією це мало певний успіх. Наприклад, мельниківцями, які дотримувалися (принаймні до зими 1941–1942 рр.) легальної тактики щодо нацистського окупаційного режиму, вдалося створити Українську Національну Раду в Києві як представницький орган українського народу. У Харкові відділ пропаганди міської управи був фактично повністю контрольований ОУН-М наприкінці 1941-на початку 1942 рр. У тому ж Харкові, недивлячись на те, що бандерівський рух уже перебував тривалий час на нелегальному становищі, активіст ОУН-Б Роман Процинський тривалий час був бургомістром 9-го району[15].
Яким був вплив оунівці на самоврядування Донбасу? Документи показують, що у багатьох містах бандерівцям вдалося закріпитися на різних посадах і навіть тривалий час очолювати їх. Так, Федір Вокар із приходом німців наприкінці жовтня 1941 р. до Константинівки був призначений обербургомістром, а у грудні того ж року його завербували до своїх лав бандерівці. Таких випадків було багато. Дійшло до того, що в деяких місцях бандерівське партійне вітання та «римський салют» ставали обов’язковими для чиновників. Наприклад, начальник управи Ольгинського району видав у вересні 1942 р. розпорядження про те, що всі співробітники самоврядування мають вітати один одного «словами «Слава Україні», а відповідати «Слава», з одночасним підійманням правої руки і розкритою долонею» (С. 274*).
Малодослідженим аспектом історії Другої світової війни залишається участь членів ОУН у айнзатцгрупах. Приміром відомо, що принаймні перекладачами в зондеркоманді 4а служили представники ОУН-Б[16]. Опубліковані документи проливають світло і на це питання. Як відомо, до Маріуполя німецькі війська ввійшли 8 жовтня 1941 р. Того ж дня євреям, які залишилися у місті, було наказано носити на лівій стороні грудей шестикутну зірку. Через чотири дні окупантами та колабрантами була проведена реєстрація 9 тис. єврейського населення. 17 жовтня всіх євреїв відправили до так званого збірного пункту, звідки їх машинами та пішки відправляли до висилку Агробаза та розстрілювали в одному з ровів. Вбивства проводила зондеркоманда 10а (айнзатцгрупа Д) під керівництвом штурмбаннфюрера СС Хайнца Зеецена[17]. Опубліковані у збірнику документи показують, що заступником командира цього карального підрозділу був активіст ОУН-М Іван Юр’єв (Юргенсен). За деякими даними він народився 28 червня 1893 року в с. Козачівка на Галичині. Під час Першої світової війни Юр’єв служив у легіоні УСС. 1916 року потрапив у полон, але наступного року повернувся на Наддніпрянщину. Під час подій 1917–1921 року Юр’єв встиг побувати в лавах Січових Стрільців та армії УНР, де він дослужився до звання сотника. У міжвоєнний період був членом УВО та ОУН[18]. Немає точних даних про те, чи брав він особисто участь у розстрілах євреїв, але, як показує практика, найчастіше такі функції досить часто виконували командири зондеркоманд та їх заступники. Наприклад, командир зондеркоманди 4а Пауль Блобель особисто стріляв «ворогів Райху», а після цього ходив по трупах та «добивав» з пістолету ще живих жертв «нового порядку»[19]. У Маріуполі Юр’єв був одним із організаторів оунівської мережі. Пізніше лідерство в українському націоналістичному середовищі перебрали представники ОУН-Б. Юр’єв відступив разом зі своєю зондеркомандою у Краснодар. Там підрозділ 10а знищив біля 3 тис. місцевих євреїв. У липні 1943 року у Краснодарі пройшов відкритий процес над 11 «місцевими» співробітниками зондеркоманди 10а[20]. Мельниківцю Юр’єву вдалося виїхати до США після війни та мирно померти в середині 1990-х років[21].
Загальновідомо, що напередодні нападу на СРСР оунівська пропаганда була повна антисемітських кліше та стереотипів. Євреїв українські інтегральні націоналісти ототожнювали з комунізмом та вважали радянськими колаборантами. Члени похідних груп ОУН, яких бачили жертви НКВС в тюрмах Західної України влітку 1941 року, винними у цих злочинах вважали «жидів-комісарів», а не просто радянську владу[22].
У перші тижні після приходу «похідних груп» ОУН на Донбас вони розповсюджували свої листівки та заклики у легальних засобах інформації – перш за все в газетах. Ці заклики мали сильну антиєврейську складову. Так, в «Українському Донбасі» 18 грудня 1941 р. було опубліковано листівку ОУН-Б «Українська молодь!», де євреїв звинувачували у пригніченні української культури на сході України. Українську молодь закликали виганяти євреїв з усіх посад та гуртуватися «навколо Організації Українських Націоналістів (ОУН) та нашого провідника Степана Бандери» (С. 343*). Як показують документи зі збірника, коли почалися німецькі репресії проти ОУН-Б, у газетах також друкувалися антисемітські листівки бандерівців, але вже без згадування назви організації. Так, у серпні 1942 року вийшла стаття «До наполегливої праці!» у газеті «Хлібороб» (Волноваха), де євреї називалися «проклятим цілим світом юдове плем’я» (С. 346*). Оунівці розповсюджували серед населення листівки, які мали дуже сильну антисемітську конотацію та містили тривкі стереотипи по відношенню до євреїв. Серед цих листівок – «Робітники Українці», опублікована у збірнику. Там, зокрема, говорилося: «Подивіться…на основні житлові райони робітників українців, які творять багатства країни. Вони нагадують собачники, до яких спеціально загнано українців на загибель… Подивіться чи живуть жиди…, як ми? Ні.
Чи працював хоч би один жид в шахтах, в доменних печах, в ливарних цехах? Ні. Вони живуть на центральних вулицях міст, у вигідних, добре устаткованих районах заводів, шахт, висілків.
Вони живуть в світлих, затишних мешканнях, їдять кращі харчі, носять кращі сукна, хутра.
Вони працюють на легких роботах. У них менший робочий день, праця ненормована, заробітна платня найвища, вони ситі й випещені.
Женіть з рідних земель, фабрик, заводів і шахт жидів і московсько-більшовицьку заразу!» (С. 332*).
У своєму інтерв’ю у червні 1989 р. Є. Стахів казав, що антисемітську ідеологію (як і іншу ксенофобію) на сході України населення не сприймало. Тому наприкінці 1942 – на початку 1943 рр. оунівцям прийшлось відмовитися від відвертого антисемітизму та ксенофобії та навіть видавати листівки російською мовою. Є. Стахів стверджував, що листівки російською мовою сприймалися місцевим (здебільшого російсько- або суржикомовним – у містах) населенням дуже позитивно, у той час як листівка українською мовою, та ще й за підписом «Організація Українських Націоналістів», сприймалася як «фашизм»[23]. Власне, таке ставлення місцевого населення Наддніпрянської України до програми ОУН, а також військові поразки нацистської Німеччини змусили оунівців переглянути (принаймні з пропагандистською метою) програму ОУН та надати їй «антифашистський» характер на Третьому Надзвичайному Великому зборі ОУН 21–25 серпня 1943 р. Подібні «демократичні» декларації приймалися на фоні знищення українських політичних опонентів, вбивств польського населення на Волині та продовження переслідування та масової кари євреїв, які врятувалися від переслідувань нацистів та української допоміжної поліції у період з 1941 по 1943 рр.
Як на мене, великий інтерес представляє позиція ОУН щодо антиєврейських акцій нацистів на фоні початку переслідування окупантами українських націоналістів. Більше інформації про відношення оунівців щодо Голокосту дає внутрішньопартійна документація – перш за все звіти. Найчастіше у подібних документах можна знайти дуже скупу дані про вбивства нацистами євреїв, а часами така інформація зовсім відсутня. Наприклад, у досить великому 10-сторінковому звіті «Терор німецьких окупантів на Україні (від 1942 до 1944 року)» є багато інформації про переслідування нацистами цивільного населення в Харкові на початку 1942 року, але жодного слова не сказано про розстріл 10 тис. євреїв[24]. У деяких внутрішніх звітах іноді такі акції нацистів навіть схвалюються. Ставлення до нацистів змінюється, коли починаються репресії по відношенню до українського населення. Дуже показовим у цьому відношенні звіт (або проект пропагандистської брошурки?) «Оборонці культури» без маски», який датований лютим 1943 року. У документі розповідається про те, як до Цумані у другій половині 1942 року прибули загони «гештапо» (ймовірно, польової жандармерії або ГФП). Німці почали операції пошуку євреїв, які переховувалися в лісі та акції зі знищення радянських партизан. У звіті схвалюються ці акції: «Пройшло кілька днів. Було спокійно. По лісах відбувалися тільки облави на жидів (курсив наш – Ю.Р.), що втечею спасали життя, та акції проти партизан, які грабили часто селянство. Ці акції успокоїли дещо людей, яким уже добре надоїли постійна ненависть і страх – вдень перед німцями…, а вночі перед жидівісько-більшовицькими бандами»[25]. Далі розповідається про те, як «гестапо арештувало людей» (тобто українців) і провело декілька розстрілів. З документа видно, що співчуття в автора викликали лише жертви, які були етнічними українцями.
Документи з представленого збірника показують, що недивлячись на всі зміни в пропаганді, рядові члени ОУН-Б на Донбасі продовжували негативно ставитися до євреїв. Антисемітські настрої не змінила навіть та брутальність, з якою нацисти проводили «остаточне вирішення єврейського питання». Активна учасниця бандерівського підпілля, росіянка за походженням, Серафима Кутьєва, сиділа влітку 1943 р. разом в одній камері горлівської в’язниці з єврейкою Євдокією Денисенко. Під час їхнього спільного перебування Кутьєва не приховувала свого негативного ставлення до Денисенко з огляду на її етнічне походження (С. 215*).
Матеріали опублікованих у збірнику архівних судово-слідчих справ дають також можливість для науковців досліджувати колективний портрет, а також мотивації людей, які долучилися до українського інтегрально-націоналістичного руху на Донбасі або прибули з Заходу в роки Другої світової війни. Загалом видані джерела було би добре доповнити неопублікованими документами ОУН внутрішнього використання. На жаль, недоступними або малодоступними залишаються внутрішня документація поліції безпеки та СД з різних регіонів Донеччини.
У серпні 2009 році я мав честь викладати на семінарі для українських вчителів, який проводив Український центр вивчення історії Голокосту у Яремчі (Івано-Франківська область). Одним із елементів програми цього заходу було відвідання місця розстрілу євреїв Дилятина. Нашим гідом був місцевий історик-краєзнавець пан Роман (на жаль, не знаю його прізвища). Цей ентузіаст розказував нам багато місцевих історій та легенд. Під час розповіді він просто «сипав» фактами про діяльність УПА та радянських партизанів у регіоні під час війни. Наприкінці однієї з погулянок він відвів нас до лісу, щоб показати місце розстрілу дилятинських євреїв. Коли ми дісталися потрібного місця мене здивувала два факти. По-перше, на місці розстрілу стояв пам’ятник, який поставив іноземний (голландський) спонсор, а не українська держава. По-друге, якби не пан Роман, я б та наша група ніколи б не знайшла цього місця. Саме тоді я зрозумів, наскільки для академічної історичної науки необхідна допомога подібних істориків-любителів та краєзнавців. Можливо, дослідники такого типу слабо розбираються в сучасній методології або у критиці джерел, але часто дають історикам-професіоналам змогу працювати та створювати наукові дослідження. Про це відверто у вступній статті пише автор-укладач: «Сподіваємося, що опубліковані матеріали цього збірника дадуть майбутнім дослідникам широке поле для наукового обговорення щодо такого на сьогодні унікального, важливого факту, як діяльність ОУН на Сході України в часи Другої світової війни. На це, власне, і була розрахована наша робота» (С. 51*). За це варто подякувати Олександру Добровольському.
________________________________________
* ОУН на Донеччині (збірник документів та матеріалів) : Т. 1 / упоряд. Добровольський О. Б. – Донецьк : Спадщина, 2013. – 358 с.
[1] Дякую Марку Цариннику за консультації та корисні поради під час підготовки цього тексту.
[2] Косик В. України і Німеччина у Другій Світовій війні. – Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993; Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1941-1942) Т 2. – Львів, 1998.
[3] Курило Т., Химка I. Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича// Україна модерна. – 2008. – № 2.
[4]Напр.: Масловский В. Обвиняет Земля (Организация Украинских Националистов). Львов, 1990; Новые документы о связях ОУН с нацистскими спецслужбами // Дюков А. Второстепенный враг: ОУН, УПА и решение «еврейского вопроса» [Електронний ресурс]: //scepsis.net
[5] Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы: в 2 т. Т. 1: 1944–1945 / под ред. А.Н. Артизова. – М., 2012; Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы: в 2 т. Т. 2: 1944–1945 / под ред. А.Н. Артизова. М., 2012.
[6] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина, 1941-1955. – К., 2011
[7] Діяльність підпілля ОУН на Сході України. Збірник статей. Упорядник Хобот П.В. – Дніпропетровськ, 2010
[8] Добровольський О. «Просвіта» під багнетом. – Б.м.в: Б.р.в. – 78 с.
[9] Підпілля ОУН на Донбасі. [Електронний ресурс]: //www.youtube.com
[10] Український Донбас. – 1941. – 18 грудня
[11] Донецкий вестник. – 1941. – 18 декабря
[12] Див. напр.: Himka J.-P. The Organization of Ukrainian Nationalists, Ukrainian Police, and the Holocaust presented at the Seventh Annual Danyliw Research Seminar in Contemporary Ukrainian Studies Chair of Ukrainian Studies University of Ottawa (Canada) 20-22 October 2011[Електронний ресурс]: //ualberta.academia.edu/ JohnPaulHimka/ Papers/ 1123467
[13] Radchenko Yu.“We fired all cartridges at them”: Ukrainische Hilfspolizei and the Holocaust on the territory of the Generalbezirk Kharkiv, 1941-1943//Yad Vashem Studies. – 2013. – 41(1). – P. 72-73
[14]ГДА СБ України. – Ф. 6. – Спр. 51895-фп. – Т. 1б – Арк. 155. За надання цього документа дякую Володимиру В’ятровичу.
[15]Кот С. Підпілля ОУН в окупованому Києві. [Електронний ресурс]: //www.kby.kiev.ua; Скоробогатов А. Харків у часи німецької окупації (1941-1943). – Х., 2004. с.; Архів Харківського обласного управління СБУ (АХОУСБУ). – Спр.19228. – Арк. 14
[16]Доповідь Олександра Круглова 14 травня 2013 року на конференції «Етнополітичні проблеми історії Другої світової війни: колаборація та Опір». Рукопис.
[17] Холокост на территории СССР: Энциклопедия. – М., 2011. – С. 567.
[18] Зондеркоманда 10-а из айнзатцгруппы Д [Електронний ресурс]: //reibert.info Зондеркоманда-10-а-из-айнзатцгруппы-Д.186486/page-3
[19] Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины 1941-1944 годах /сост. А. Круглов. – К., 2002. – С. 113
[20]Холокост на территории СССР: Энциклопедия. – М., 2011. – С. 474, 954
[21] Зондеркоманда 10-а из айнзатцгруппы Д [Електронний ресурс]: //reibert.info Зондеркоманда-10-а-из-айнзатцгруппы-Д.186486/page-3
[22]Ukrainian Canadian Research and Documentation Center. – 2 Orest Korchak-Horodyskyj. – P.21
[23] Ukrainian Canadian Research and Documentation Center. – Evgen Stahiv.
[24]Терор німецьких окупантів на Україні (від 1942 до 1944 року) [Електронний ресурс]: //avr.org.ua
[25]«Оборонці культури» без маски [Електронний ресурс]: //avr.org.ua
