Чи був український націоналізм насправді фашистським?

Щоб відповісти на питання, чи була та чи та політична течія фашистською, ми повинні насамперед з’ясувати, що таке фашизм. Однак серед дослідників немає згоди в цьому питанні (як немає консенсусу щодо визначення таких понять, як «соціалізм», «лібералізм», «націоналізм» тощо). Фашизм уважають революційним і ультраконсервативним, націоналістичним і антинаціоналістичним, засобом модернізації і бунтом проти неї. Немає згоди і в тому, чи вважати німецький націонал-соціалізм формою фашизму, чи окремим явищем. Тому, залежно від власного розуміння фашизму, одні історики розглядають радикальну течію українського націоналізму як його різновид, а інші – як нефашистський праворадикальний рух. Отже, питання варто переформулювати: замість запитувати, чи був український націоналізм «насправді» фашистським, слід поставити інше запитання: чи зможемо ми краще збагнути природу українського радикального націоналізму, розглядаючи його в одній площині з фашистськими рухами 1920-1940-х рр.?

Саме так уважають Іван-Павло Химка, Ґжеґож Россолінський-Лібе та багато інших (переважно зарубіжних) істориків. Вони переконанні, що теорії Донцова, ідеологія та практичні дії ОУН прямо випливають із загальної природи фашизму. Це й був український фашизм.

Їм заперечують Сергій Квіт, Іван Патриляк, Олександр Пагіря та інші українські дослідники. На їхню думку, ті, хто ототожнює український націоналізм із фашизмом, просто не розуміють природи національно-визвольних і антиколоніальних рухів, до яких належав і український націоналістичний рух.

Є й третя група дослідників (Олександр Мотиль, Мирослав Шкандрій та ін.), які визнають, що український радикальний націоналізм мав чимало спільного з фашизмом, проте мав і принципові відмінності. Зокрема, вони вказують, що, на відміну від фашизму, український націоналізм розвивався за відсутності власної держави і тому мав відмінні від фашизму цілі, пріоритети та методи боротьби.

І фашистські ідеологи, і Донцов, і ідеологи ОУН поділяли ідею подолання стану крайнього занепаду власних націй шляхом їхнього відродження в постліберальному новому порядку. Для фашистів шлях національного відродження пролягав через революційну реорганізацію наявної держави на засадах тоталітаризму, вождизму, ієрархії та мілітаризму. Натомість для українських ультранаціоналістів національне відродження полягало насамперед у визволенні з-під влади інших націй і у здобутті власної держави через революційне руйнування тих держав, які поділили між собою Україну. Питання, на яких засадах будувати майбутню українську державу, було для них порівняно другорядним. Вони могли бути «потенційними» фашистами, або протофашистами, але їхній «фашистський потенціал» міг бути реалізований лише після завоювання незалежності.

І фашизм, і український радикальний націоналізм були революційними рухами, однак революції, яких вони прагнули, були різними. Фашистська революція в Італії та націонал-соціалістична революція в Німеччині були «вертикальними» – спрямованими на радикальний суспільний переворот у державі при збереженні цієї держави (як мінімум) у наявних кордонах. Революція, якої прагнули українські націоналісти, мала бути «горизонтальною» – спрямованою на відокремлення власної країни від чужих держав і створення власної держави. Це, звісно, не означає, що в разі успіху «горизонтальної» української революції вона не могла б перерости у «вертикальну», однак українські націоналісти так і не отримали такого шансу. Їхні спроби використати Другу світову війну для розпалювання української національної революції були придушені спершу німецькою, а потім радянською владами.

Попри ці відмінності, українські націоналісти справді зазнали впливу фашизму, особливо італійського. Після поразки війни за незалежність 1917-1921 рр. український самостійницький рух переживав глибоку кризу і шукав нових шляхів. Фашистська революція в Італії, здавалось, вказувала такий шлях. Багато українців побачили у фашизмі приклад переможного націоналістичного руху, який врятував свою країну від загрози комунізму, згуртував націю під єдиним сильним проводом і дав новий поштовх її відродженню. Зважаючи на те, що перед українськими націоналістами стояли схожі завдання, то цілком очікувано фашизм став для багатьох із них зразком для наслідування. Ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов, а слідом за ним лідери ОУН і ФНЄ, закликали вивчати й використовувати фашистський досвід. Однак при цьому вони завжди підкреслювали принципову відмінність між фашизмом і українським націоналізмом. Націоналістичний журналіст Євген Онацький писав у 1928 р.:

…Між українським націоналізмом й італійським фашизмом лежить неперехідна поки що прирва, яку може заповнити хиба час та вперта завзята праця. […]

Фашизм є націоналізмом нації державної, ворожої будь-яким ірідентам, готової всіх і вся принести в жертву культові своєї вже створеної держави. 

Український націоналізм є, навпаки, націоналізмом нації недержавної, що тільки живе ірідентизмом і готовий принести всіх і вся в жертву для зруйновання культу тих держав, що не дають йому жити.

Цю думку згодом не раз повторювали ідеологи ОУН, зокрема і в своєму офіційному органі – журналі «Розбудова нації».

Все ж ідеологія, організаційні засади й політичний стиль ОУН зазнали помітного впливу фашизму, особливо італійського, причому з 1929 до 1941 року цей вплив неухильно зростав. Найбільше на ідеології та цілях ОУН позначилися фашистські концепції корпоративної держави й тоталітаризму, на організаційних принципах – вождизм і модель ієрархічної політичної організації, на політичному стилі – культ героїзму та воєнних чеснот.

Складнішим було ставлення членів ОУН до німецького націонал-соціалізму. Вони цілком усвідомлювали ставлення гітлерівців до слов’ян як нижчої раси, й агресивні наміри Гітлера здобути «життєвий простір» для німців на сході, однак не бачили іншого виходу для українців, крім спілки з Німеччиною – єдиною державою, здатною зруйнувати статус-кво у післяверсальській Європі.

Як показав американський історик Джон Армстронґ, головним мотивом співпраці з нацистами таких рухів як ОУН, хорватські усташі та словацькі глінківці, було не уявлення про спільність ідеології та цілей, а прагнення використати допомогу Німеччини в боротьбі проти панівних націй – росіян, поляків, сербів, чехів – з метою створення власних національних держав. Це був «шлюб із розрахунку», однак він не залишився безплідним в ідеологічному сенсі. Союз із нацистами, який тривав до літа 1941 р., сприяв проникненню в ідеологію ОУН елементів расизму й антисемітизму.

Крім прямих запозичень із арсеналу фашистських рухів, український організований націоналізм більш-менш самостійно розвинув у собі риси, які також зближували його з фашизмом: ультранаціоналізм (уявлення про націю як про живий організм, чия воля до життя і до влади незрівнянно важливіша за інтереси окремих людей), волюнтаристський світогляд, культивування міфу відродження (регенерації, воскресіння) нації, ворожість до комунізму й «демолібералізму», свідоме загострення конфлікту поколінь. 

Отож концепція, згідно з якою ідеологія та практика ОУН були фашистськими за своєю природою, має право на існування, особливо в рамках історії ідей. Проте, її вадою є ігнорування національно-визвольного (або націонал-сепаратистського) характеру ідеології та практики українського націоналізму. Ігноруючи відмінності між двома основними типами націоналізму – націоналізмом державних націй і націоналізмом недержавних народів, «фашистська» пояснювальна схема в українському випадку породжує більше проблем, ніж допомагає пояснити.

Якщо шукати узагальнювальне поняття, яке б дало змогу впровадити ідеологію та практику українського радикального націоналізму в порівняльний контекст, то ним мав би стати не фашизм, а радше сепаратистський ультранаціоналізм. У цьому контексті найближчими «родичами» українських радикальних націоналістів виявляються не італійські фашисти, німецькі націонал-соціалісти чи румунські легіонери, а хорватські усташі та словацькі глінківці (до створення відповідних держав під егідою нацистської Німеччини). За певних умов сепаратистський ультранаціоналізм у разі здобуття власної незалежної держави може перетворитися у «повноцінний» фашизм. Саме такою була траєкторія розвитку руху усташів, які в умовах німецько-італійської окупації Югославії встановили в Хорватії колабораціоністський фашистський режим. Незалежна Держава Хорватія 1941–1945 рр. – добрий приклад того, якою могла б бути Українська Держава, проголошена 30 червня 1941 р. в окупованому німцями Львові, якби Гітлер погодився на її існування. Проте фюрер нацистів вирішив інакше. Розігнавши в липні 1941 року український уряд, створений членами ОУН Степана Бандери, гітлерівці запобігли повторенню в Україні хорватського сценарію. Слушно зауважив американський історик і політолог Олександр Мотиль: «Хай як це парадоксально, але репресії виявилися найкращим, що могло трапитися з ОУН, врятувавши її від колабораціоністської долі хорватської Усташі чи Словацької народної партії».

Конфлікт ОУН із німецькою окупаційною владою в 1941–1943 рр. запобіг кристалізації українського фашизму і спонукав революційних націоналістів до ґрунтовної ревізії їхньої ідеології в напрямку її демократизації. Однак цей процес так і залишився незавершеним через придушення націоналістичного руху в радянській Україні після війни.

У будь-якому разі, наукові дебати про природу радикального українського націоналізму, зокрема про можливість його зарахування до політичних рухів фашистського типу, слід відрізняти від пропагандистських зловживань, у яких наліпки «фашизму» і «нацизму» використовуються для дискредитації не лише українського націоналістичного руху 1920-1940-х рр., а й сучасної української держави, та для обґрунтування необхідності її «денацифікації». У дійсності, як показують результати виборів 2014-2019 рр., праворадикальні групи в сучасній Україні є політичними маргіналами, позбавленими скільки-небудь істотного впливу.

Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту «Україна Модерна».

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.