Про природу цифри у 3,5 млн загиблих від голоду 1921-1923 рр. в УСРР: джерелознавчий аналіз.

[Рецензія на : Геноцид українців 1932-1933 за матеріалами досудових розслідувань / упоряд. О. Петришин, М. Герасименко, О. Стасюк; Нац. акад. прав. наук України [та ін.]; вступ. слово: О. Петришин. – Вид. 2-ге, допов. – Київ; Харків: Право, 2022, 664 c.]

У вересні 2021 р. у Києві на Міжнародному форумі «Масові штучні голоди: пам’ятаємо, вшановуємо» в урочистій атмосфері було презентовано книгу «Геноцид українців 1932–1933 за матеріалами досудових розслідувань / Упоряд: О. Петришин, М. Герасименко, О. Стасюк. – Київ: Видавництво Марка Мельника, 2021. – 520 с.» (далі – «Геноцид українців»). Упорядники книги позиціонували як «наукове видання» та «науковий збірник», складовою якого стали «окремі матеріали кримінального провадження № 2201900000000030 та деякі інші документи» [1]. Головним «досягненням» цього видання, формально зафіксованим якраз у матеріалах кримінального провадження, стали проголошені “науково обґрунтованими” «нові» цифри демографічних втрат українців від Голодомору (10,5 млн загиблих українців, з яких 9,1 млн – в УСРР) та масових голодів 1921-1923 (3,5 млн загиблих) і 1946-1947 рр. (1,5 млн загиблих). Ці цифри в рази вищі від тих, які обґрунтовуються у фахових дослідженнях. Державні нагороди (від Ради національної безпеки та оборони (РНБО) України), які вручалися упорядникам книги та її авторам-“експертам” під час цієї презентації, засвідчували намір перетворити ці цифри на офіційні. 

Невдовзі з’ясувалося, що висновки цього кримінального провадження, зареєстрованого «21.10.2019 за результатами розгляду повідомлення Національного музею Голодомору-геноциду Міністерства культури України про вчинення злочину» [2] та матеріали якого розміщені у цій книзі на 236-511 с., виявилися не просто далекими від наукових та юридичних стандартів (зокрема, «експертами» було призначено представників тієї сторони, за клопотанням якої було призначено провадження), а й сповненими відверто неправдивими твердженнями про наше минуле. Найбільше таких негараздів виявилося у трьох документах. 

Першим з них став «Висновок судової історико-джерелознавчої експертизи від 03.09.2020 р. № 302/207-1» (с.304-329), де надавався історичний екскурс та вказувалася кількість втрат від масових голодів 1921-1923 та 1946-1947 рр.). Другим – «Висновок комплексної судової статистично-криміналістичної експертизи від 03.12.2020 р. № 957» (с.333-372), де надавалася відповідь на питання про кількість втрат «під час вчинення злочину геноциду у 1932-1933 рр.» та розповідалося про історію цього питання. Третім документом став так званий «Висновок комплексної судової історико-криміналістичної експертизи від 10.12.2020 р. № 979» (с.376-511), у якому було поєднано висновки усіх експертиз, і насамперед продубльовано усі недоліки експертиз щодо чисельності втрат від масового голоду 1921-1923 років та Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. Оскільки цей документ самостійного значення не має, то надалі він аналізуватися не буде.

З огляду на назву книги та її головне завдання – змінити не лише науково обґрунтовану, а і юридично усталену чисельність втрат від Голодомору (в рішенні Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 р. йшлося про те, що кремлівські керманичі «умисно організували геноцид частини української національної групи, внаслідок чого було знищено 3 млн. 941 тис. осіб» [3]), після появи книги «Геноцид українців» увага науковців була зосереджена на тій її частині, що стосувалася Голодомору. 

У листопаді 2021 р. вийшло друком кілька публікацій у засобах масової інформації, в яких, зокрема, вказувалося на абсолютну невідповідність низки тверджень з «Висновку» по Голодомору реальному змісту вказаних у книзі джерел. Зокрема, спочатку у вітчизняній [4], а потім і в закордонній пресі [5] було продемонстровано цілковиту вигаданість заявленої у книзі та публічно оголошеної як буцімто обґрунтованої архівними джерелами так званої «формули Асаткіна» – начебто обрахованого за результатом перепису 1937 р. головою Управління народногосподарського обліку УРСР (УНГО УРСР) Олександром Асаткіним дефіциту населення у 7 млн 100 тис. осіб. Було також чітко доведено фальшування першої відомої нам на сьогодні наукової оцінки втрат від Голодомору [6], яку надав Степан Сосновий в оприлюдненій у листопаді 1942 р. статті “Правда про голод на Україні в 1932–1933 роках” [7].

Жорстка критика наведених у книзі «Геноцид українців» відверто неправдивих тверджень та некоректних даних, використаних при підрахунку втрат, пролунала також у низці інших публікацій, інтерв’ю, під час проведення наукових конференцій та пресконференцій фахівців з проблеми, що відбулися у листопаді 2021 р. Ця критика була підсумована (з наданням посилань на тексти та відео) у підписаному низкою провідних науковців “Відкритому листі науковців та громадськості щодо фальсифікацій у сфері дослідження та поширення інформації про Голодомор–геноцид Українського народу”, який було оприлюднено 1 грудня 2021 р. Зокрема, у цьому документі наголошувалося: “Збільшення кількості жертв Голодомору без достатніх ґрунтовних і фактологічних досліджень та верифікації їх результатів завдають непоправної шкоди відновленню та збереженню національної пам’яті українського народу” [8].

Восени 2023 р. в “Українському історичному журналі” вийшли друком дві наукові статті, у яких розглядався згаданий «Висновок комплексної судової статистично-криміналістичної експертизи від 03.12.2020 р. № 957». В одній із цих статей аналізувалося використання у книзі «Геноцид українців» радянських пропагандистських публікацій 1932-1933 рр. як основи для підрахунків втрат від Голодомору, вказувалося на антинауковість та об’єктивно антиукраїнську спрямованість такого підходу [9]. В іншій статті автори – фахові демографи – провели ретельний аналіз та вказали на безумовні хиби тих джерел та методики підрахунку втрат від Голодомору, які були застосовані у зазначеному “Висновку” [10].

Таким чином, науковці одразу надали, а згодом ретельно обґрунтували у науковому журналі негативну оцінку результатів «Висновку комплексної судової статистично-криміналістичної експертизи від 03.12.2020 р. № 957», який стосувався розповіді про втрати від Голодомору. Натомість «Висновок судової історико-джерелознавчої експертизи від 03.09.2020 р. № 302/207-1», у якому, зокрема, розповідалося про втрати від голоду 1921-1923 рр., спочатку залишився осторонь дослідницької уваги. З огляду на те, що у самій книзі акцент робився саме на втратах від Голодомору, такий підхід був цілком логічний.

Загалом після грудня 2021 р. здавалося, що наведених прикладів фальшування джерел чи некоректностей у підрахунках втрат від Голодомору достатньо, щоб більше не ставити питання про використання книги «Геноцид українців…» як бодай якогось аргументу у розповіді про визначені там теми. Однак упорядники цієї книги вважали інакше і, після деякого затишшя, викликаного початком повномасштабної агресії РФ, активізували свою діяльність, опублікувавши наприкінці 2022 р. друге, доповнене видання свого «творіння» [11]  (далі цитування буде йти за ним). При цьому у тексті перевиданої книги без змін залишилися усі ті відомості, неправдивість яких було беззастережно продемонстровано раніше. Цей факт спонукає до припущення, що неправдиві відомості були не помилками, а умисними фальсифікаціями, і таке припущення лише посилюється фактом подальшої наполегливої популяризації цієї книги її упорядниками та авторами-«експертами». 

На відміну від питання про Голодомор, аналізу «Висновку судової історико-джерелознавчої експертизи від 03.09.2020 р. № 302/207-1» (далі – «Висновок»), у якому йшлося про голод 1921-1923 рр., в оглядах книги «Геноцид українців» уваги по суті не приділялося. Щоправда, у відповідь на появу другого видання книги на сайті Інституту історії України було розміщено наукову рецензію Г.Єфіменка саме на цей «Висновок». У тій рецензії, зокрема, наводилися численні приклади перекручень та фальсифікацій джерел у розповіді про голод 1921-1923, наголошувалося на відсутності посилання на першоджерела при виведенні цифри 3,5 млн загиблих від цього голоду та зазначалося, що бездоказова газетна стаття, до якої й зверталися у «Висновку» як до вирішального свідчення, за визначенням не є таким джерелом [12]. 

Попри вказані негаразди, той «Висновок» був затверджений підписами п’ятьох осіб, зазначених як “експерти”. Четверо з них (Світлана Маркова, Володимир Василенко, Ольга Мовчан та Василь Марочко) представляли Національний музей Голодомору-геноциду, тобто сторону-замовника експертизи, а ще один – Георгій Папакін, – представляв Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, директором якого він є. 

Важлива деталь: в оприлюдненій у книзі «Геноцид українців» постанові старшого слідчого О.Малиновського про призначення експертизи для з’ясування кількості втрат від масових голодів 1921-1923 та 1946-1947 рр. серед наявних п’яти пунктів було два, які не лише безпосередньо стосувалися керованого Г.Папакіним Інституту як установи, а й засвідчували провідну роль Інституту в цій “експертизі”: 

«1. Призначити у кримінальному проваджені судову історико-джерелознавчу експертизу, проведення якої доручити Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України та філіалу «Інститут дослідження Голодомору» Національного музею Голодомору-геноциду.

 […]

5. Копію даної постанови направити до виконання Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України та філіалу «Інститут дослідження Голодомору» Національного музею Голодомору-геноциду» [13].

Якщо поглянути на книгу ззовні, то ці пункти були виконані повною мірою, адже на самому виданні є гриф Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України (що формально можливо лише після рекомендації видання до друку Вченою радою Інституту), а перша сторінка «Висновку судової історико-джерелознавчої експертизи від 03.09.2020 р. № 302/207-1» у книзі надрукована на бланку цього Інституту. Для ілюстрації сказаного наводимо скриншот частини першої сторінки “Висновку” [14]. 

Щоб уточнити обставини розгляду «Висновку» на засіданні Вченої ради Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України (а якщо оцінювати за датою на першій сторінці цього «Висновку», то це було 3 вересня 2020 р.), на початку квітня 2024 р. я офіційно звернувся з проханням надати виписку з відповідного протоколу засідання Вченої ради Інституту. При цьому зауважив, що книга «Геноцид українців» виявилася «не просто далекою від наукових стандартів, а сповненою відвертими фальсифікаціями вітчизняного минулого» та закликав Вчену раду Інституту відкликати схвалення друку цієї книги [15].

Отримана відповідь за підписом Г.Папакіна була неочікуваною: «Ані рукопис видання, ані результати експертизи члени Вченої ради Інституту не розглядали та не обговорювали. Тож надати можливість ознайомитися з протоколом засідання Вченої ради з цього питання неможливо, як і відкликати схвалення нею видання до друку або ж висновку» [16] (напівжирний курсив мій – Г.Є.). Така відповідь дає підстави припускати, що згадане у книзі «Геноцид українців» розпорядження старшого слідчого О.Малиновського або не було виконане, або насправді взагалі не ухвалювалося, а гриф Інституту та друк першої сторінки «Висновку» на його бланку – то є підробка документів. Відповідно ані супровідний текст про історію виникнення голоду 1921-1923 рр., ані визначена самопризначеними експертами у «Висновку» кількість втрат від голоду 1921-1923 рр. в 3,5 млн осіб не були навіть предметом розгляду науковців цього Інституту.

У торішній рецензії, попри те, що вона давалася вже на друге видання книги, пропозиції щодо виправлення ситуації засновувалися на припущенні про можливу ненавмисну помилку, викликану поспішністю, адміністративним тиском чи вірою в те, що названі колеги є прихильниками наукового підходу і для них фальсифікації є неприйнятними. Тому у ній лунав заклик до істориків-підписантів «Висновку» з голоду 1921-1923 рр. відкликати свої підписи. Цього не сталося. 

Мало того, С.Маркова, В.Марочко та Г.Папакін і надалі брали активну участь в організованих упорядниками книги «Геноцид українців» заходах, одним з основних завдань яких стала дегуманізація знаних дослідників Голодомору та інституцій, в яких займаються науковим дослідженням Голодомору. Зокрема, серед основних учасників названі особи були й 7 листопада 2023 р. на організованому упорядниками книги «Геноцид українців» зібранні, яке вже під час засідання самоназвалося «Всесвітнім конгресом дослідників Голодомору-геноциду українців». 

Під час роботи цього зібрання не лише постійно лунали апеляції до науково спростованих «10,5 мільйона українців, знищених у 1932—1933 роках комуністичним тоталітарним режимом» як начебто наукових оцінок втрат, а й наголошувалося на «п’ятій колоні» Кремля [17], якою організатори того зібрання у своєму медійному рупорі «Україна молода» називають таких науковців як Елла Лібанова, Станіслав Кульчицький, Геннадій Боряк, Олександр Гладун, Ярослав Грицак, Сергій Плохій, Іван Патриляк, Людмила Гриневич, Геннадій Єфіменко тощо [18]. 

Вказані у книзі «Геноцид українців» вигадані цифрові показники втрат як від Голодомору, так і від голоду 1921-1923 рр., до цього часу наполегливо поширює частина українського політикуму та українців в діаспорі. Чимало з них щиро вірять в озвучувані цифри і просто не усвідомлюють тих завад, які вони об’єктивно чинять просуванню у світі української візії про ці злочини Кремля та трагедії українського народу. Постало завдання продовження наукового аналізу “Висновків” цієї книги. 

З огляду на те, у моїй рецензії 2023 р. безпосередньому аналізу ключової цифри «Висновку судової історико-джерелознавчої експертизи від 03.09.2020 р. № 302/207-1», тобто 3,5 млн начебто загиблих від голоду 1921-1923 рр. українців, не було приділено достатньо уваги, то саме дослідження питання про природу 3,5 млн стало основним завданням цієї рецензії. 

Попри відсутність у радянський час заборон на згадку чи навіть дослідження голоду 1921-1923 рр. в УСРР (тоді говорилося про голод 1921-1922 рр.), попри доступність для дослідників тогочасних джерел, питання про кількість загиблих до цього часу ще недостатньо вивчене. Труднощі його дослідження полягають насамперед у відсутності чітких критеріїв для відокремлення загиблих внаслідок цього голоду від інших втрат в роки демографічної катастрофи 1914-1923 рр. То ж цілком відповідально у статті в Енциклопедії сучасної України про голод 1921-1923 рр. наголошується: “Перші випадки голод[них] смертей зареєстровані у жовтні 1921, однак заг[альна] кількість загиблих від голоду невідома” [19]. 

Звичайно, експертні оцінки втрат і раніше надавалися як діаспорними істориками, так і сучасними українськими, а першою такої оцінкою можна вважати сказані у грудні 1922 р. слова голови ВУЦВК Григорія Петровського про те, що “з голоду померло на Україні 126 т[исяч] чоловіка” [20]. Однак такі оцінки нерідко були упередженими та однобокими, або ж ґрунтувалися на дуже вузькому колі джерел. До того ж після здобуття Україною незалежності основна дослідницька увага була зосереджена на Голодоморі 1932-1933 рр., тобто на тому голоді, про який в радянський час було заборонено говорити. 

Першим же в Україні спеціальним науковим дослідженням, тобто таким, темою якого є саме визначення кількості втрат від голоду 1921-1923 рр. в УСРР, стала оприлюднена у 2019 р. стаття науковців з Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України “Демографічні втрати України під час першого радянського голоду 1921–1923 рр.” У вступних рядках статті, зауваживши, що наявні експертні оцінки науковців коливаються від 0,3 до 1,5 млн втрат, автори цілком слушно відзначили, що “це найменш розроблений аспект наукової проблеми голоду 1921–1923 рр.” [21]. Далі у тексті на широкому колі джерел ними обґрунтовується цифра 935,8 тис. втрат як результат надсмертності у 1921-1923 рр., причому втрати безпосередньо від голоду оцінені у 502,5 тис. осіб, а 433,4 тис. – від інфекційних хвороб [22]. 

Але у 2021 р., всупереч результатам досліджень фахівців, саме внаслідок виходу книги «Геноцид українців», у публічному просторі України почала активно поширюватися цифра у 3,5 млн втрат від голоду 1921-1923 рр. Тоді ж було здійснено наполегливу спробу перетворити її на офіційну. 

Безпосередньо проблемі втрат від голоду 1921-1923 рр. в тій книзі був присвячений “Висновок судової історико-джерелознавчої експертизи від 03.09.2020 р. № 302/207-1” (після цієї згадки далі знову – “Висновок”). У ньому на запитання: “Яку чисельність українців знищено комуністичним тоталітарним режимом під час масового штучного голоду 1921-1923 рр.?” була надана така чітка відповідь: “загинуло 3,5 млн українців” [23]. 

Звідки ж взялася ця цифра у «Висновку», яка справжня анатомія “3,5 млн”? 

У тексті “Висновку” ця цифра складається з двох “доданків”. Перший (1,5 млн) є простим приписуванням відомому вченому-демографу Арсену Хоменку тих підрахунків, яких він не здійснював: “За окремими підрахунками А. Хоменка втрати населення по Харківській та Полтавській губерніях становлять 1,5 млн українців” [24]. Другий доданок (2 млн) “виведений” упорядниками “Висновку” у такому твердженні: “Вчений А. Хоменко, взявши за основу коефіцієнт смертності 27,1% із 7,7 млн населення, яке постійно проживало у п’яти південно-східних губерніях, охоплених масовим штучним голодом, та використовуючи формулу х = 7,7 млн * 27,1% /100% розрахував, що чисельність загиблих становить 2 086 700 осіб”, до яких вже й додано згадані 1,5 млн та округлено суму до 3,5 млн [25]. Тобто усю “відповідальність” за цифру в 3,5 млн загиблих упорядники “Висновку” поклали на А.Хоменка, який насправді таких підрахунків не здійснював. У книзі “підсумковий” абзац має такий вигляд (с.428): 

Як видно зі скриншоту, вказівка на джерело зі згаданим “коефіцієнтом смертності 27,1%” при наведенні “фінальної” формули просто відсутня. Не вказується там й джерело твердження про 7,7 млн населення у “п’яти південно-східних губерніях, охоплених масовим штучним голодом”. 

Однак про ці складові наведеної “формули” (“27,1%” та “7,7 млн”) у тексті “Висновку” все-таки йдеться раніше, причому в тих згадках якраз є посилання на джерело даних. Щоправда, в обох випадках «експерти» покликаються чомусь не на тексти А.Хоменка, як це можна було б припустити з “фінальної формули”, а на опубліковану у квітні 2018 р. в газеті “Слово Просвіти” статтю Василя Марочка Ленінський людомор 1921–1923 рр.: “братній” розподіл смерті” [26] (далі – “газетна стаття В.Марочка”), яка, своєю чергою, не містить жодних посилань на джерела. При цьому у тексті “Висновку” при першій згадці “коефіцієнту” йдеться про одну губернію, а не п’ять: “У Запорізькій губернії голодувало 1,2 млн осіб, а смертність становила 27,1%”. [27] Тобто горезвісні “27,1%” у пояснювальному тексті “Висновку” та в фінальній його “формулі” застосовуються до різних об’єктів: у першому випадку йдеться про тих, хто “голодував” у Запорізькій губернії, а в другому – про “населення, яке постійно проживало” у п’яти губерніях. Таким чином, навіть один цей факт дає усі підстави стверджувати про неправдивість тези про 2 млн загиблих від голоду 1921-1923 рр. у цих губерніях. 

Звернуся до згаданого у “Висновку” джерела тих цифр, тобто до газетної статті В.Марочка, яка й стала насправді єдиною підставою для “підрахування” втрат. У цій газетній згаданим ключовим цифрам (“27,1%” та “7,7 млн населення”) уваги приділяється небагато – наявні згадки про це розкидано по трьох абзацах доволі об’ємного тексту [28].

 В першій із трьох згадок про показник “27,1%” є підказка для пошуку джерела про так званий “коефіцієнт смертності” з “Висновку” – вказується, що згадані 27,1% становлять смертність серед “захворівших від голоду”. Також стає зрозуміла природа цифри “7,7 млн” – це має бути чисельність сільського населення трьох південно-східних губерній станом на 1 травня 1923 р. Ці губернії справді “увібрали” ліквідовані восени 1922 р. Запорізьку (приєднана до Катеринославської) та Миколаївську (приєднана до Одеської) губернії, а також Олександрійський повіт тоді ж розформованої Кременчуцької губернії (приєднано до Катеринославської губернії) [29]. 

Попри те, що у газетній статті В.Марочка немає жодного посилання на джерела, у ній, так само як і в книзі “Геноцид українців…”, неодноразово згадується прізвище відомого українського вченого-демографа Арсена Хоменка. Пошук за ключовими словами привів до опублікованої роком раніше наукової статті В.Марочка, присвяченої А.Хоменку [30]. 

Оскільки тема дотична, а стаття про А.Хоменка наукова, то у ній аналогічні з газетною статтею цифри та словоформи наводяться з посиланнями на джерела. Це дає можливість з’ясувати реальні підстави й для наведених у газетній статті тверджень. Зокрема, у науковій статті В.Марочка є речення, перша частина якого аналогічна газетному варіанту:

“Смертність у порівнянні до «захворівших на ґрунті голоду» у Запорізькій губернії становила 27,1%” [31]. 

Так, у цьому тексті теж не вказано, на яку дату зафіксовано показник, а за контекстом може здатися, що то станом на вересень 1922 р. Не зазначена й чисельність “захворівших на ґрунті голоду”. Але після цього речення є посилання на джерело – довідкову редакційну статтю з журналу “Статистичний Бюлетень” за 1922 р., при написанні якої використано звіти Центрального комітету допомоги голодуючим при ВУЦВК (далі – ЦК Допгол). [32] І в цьому джерелі є не лише процитоване твердження, а й вказівки як щодо періоду, якого воно стосується, так і щодо чисельності померлих серед “захворівших на ґрунті голоду”. Щоправда, стаття російською мовою і мій переклад звучить дещо інакше. Наведу свій переклад усього речення, яке містить ту згадку: 

«На скільки картина була важкою, видно, наприклад, з того, що в Запорізькій губернії з осені 1921 р. [по] 1 травня ц[ього] р[оку] зареєстровано 188.563 випадки хвороб на ґрунті голоду, (і то були найвищі цифри з усіх губерній, загальна зафіксована кількість таких захворювань по 5-ти губерніях – 269 286 осіб – Є.Г.), з яких з летальним наслідком нараховувалося 50.096, в тому числі 46.262 випадки дитячої смертності (останнє становить біля 17% кількості голодних дітей Запоріжжя)”[33].

Надам з названого джерела також скриншот усього абзацу, який містить процитоване речення. З нього видно, що йдеться про ситуацію станом на 7 травня 1922 р. 

Враховуючи те, що у “Статистичному бюлетені” аналізується редакторська стаття, а не текст авторства А.Хоменка, то у газетній статті Марочка вигаданий ним “рівень смертності 27,1%” формально не пов’язується з іменем А.Хоменка. Тобто приписування Хоменку авторства “коефіцієнту смертності 27,1%” – це вже вигадка винятково “експертів” з підрахунку або упорядників книги “Геноцид українців”, своєрідна “фальсифікація вигадки”. Та й сам “коефіцієнт” обрахований неточно. Адже якщо з 188.563 тих, хто “хворів на ґрунті голоду”, померло 50.096, то з округленням це буде 26,6% (50096/188563*100), а не 27,1%.

Втім, неточність у 0,5% – то дрібниці. Головне у тому, що цей вирахуваний з тексту джерела “коефіцієнт” образно характеризує ситуацію лише в найтяжчій щодо голодування в УСРР Запорізькій губернії, причому стосується він не усього населення губернії (у тому тексті вказується, що – це 1 млн 317 тис.) і навіть не усіх голодуючих (930 тис. осіб у травні 1922 р.), а лише тих, кого визначили як “хворих на ґрунті голоду” (188 562 осіб) [34]. 

Окремо підкреслю: усі наведені в шести попередніх абзацах показники формально взяті з однієї й тієї ж статті, опублікованої у «Статистичному бюлетені», але там якраз узагальнюються дані з різних звітів ЦК Допгол. Здійснена мною верифікація наведених у цій статті даних безпосередньо за текстами кожного з цих звітів ЦК Допгол, які теж оприлюднювалися у “Статистичному бюлетені”, засвідчує, що у тому, де йшлося про 188.562 “хворих на ґрунті голоду” в Запорізькій губернії, а це звіт від 7 травня 1922 р., населення усієї губернії вказано як 1 млн 125,6 тис. осіб, а кількість голодуючих (за даними на 7 травня) – 948.556 осіб [35]. Тобто у різних звітах одні й ті ж показники могли різнитися і цей факт науковець мав врахувати та вказати джерело наведених показників. 

Ще така деталь, на яку фахівець мав би звернути увагу. У цій же статті зі “Статистичного бюлетеня”, яку В.Марочко цитує у своєму науковому тексті та матеріали якої стали “базою” для вирахування “рівня смертності” у газетній статті, наводяться ще одні показники смертності серед тих, хто захворів “на ґрунті голоду”. Йдеться про складену за даними ЦК Допгол таблицю з розбивкою хворих “на ґрунті голоду” по всіх п’яти визнаних голодуючими губерніях. 

У цій таблиці надаються погубернські дані за період з січня по серпень 1922 р. Показники у кожній з цих губерній істотно різняться, але в Запорізькій ситуації справді найважча. Цього разу у ній вказується дещо більша кількість тих, хто захворів на ґрунті голоду – 195.238 осіб (бо ж дані вже на серпень 1922 р.), а от кількість померлих від голоду серед них зазначається на порядок меншою – 22.431 осіб [36]. Якщо перерахувати ці цифри на “коефіцієнт смертності”, то це буде 11,5%. При цьому сам ЦК Допгол визнавав, що то все підраховано за неповними даними. 

Попри визнану самими упорядниками неповноту наведених цифр, ті дані давали можливість порівняти становище різних губерній, що й було метою їх наведення. Візуально вказане можна переглянути на скриншоті тієї таблиці та пояснень до неї з тексту тієї статті [37].

Звичайно, й близько не маю наміру стверджувати, що в УСРР кількість загиблих від голоду обмежується вказаними у таблиці 52,2 тис. Так само не стверджую правдивість наведених у грудні 1922 р. на VII Всеукраїнському з’їзді рад Григорієм Петровським даних про те, що “з голоду померло на Україні 126 т[исяч] чоловіка” [38]. Однак наполягаю на тому, що визнана самим ЦК Допгол неповнота даних принципово унеможливлює надання реальної оцінки втрат від голоду 1921-1923 рр. на основі вказаних у цих звітах показників. Інакше кажучи, апріорі не може йтися про скільки-небудь обґрунтовану оцінку чисельності загиблих від голоду 1921-1923 рр. за даними, на які посилається Василь Марочко. І тим більше немає для виведення ним чисельності безпосередніх втрат від голоду з цих даних.

Але, попри вказане, в газетній статті В.Марочка не лише зазначалася чисельність загиблих від голоду 1921-1923 рр., а й було “винайдено” спільний для низки губерній «коефіцієнт/рівень» втрат від голоду 1921-1923 рр. Зрозуміло, що до реалій то не має жодного стосунку. 

Важлива деталь: при першій згадці в газетній статті Марочка, так само як і в науковому тексті, йдеться лише про те, що “смертність серед “захворівших від голоду” становила 27,1%”. Але при цьому не вказується показників, з яких той коефіцієнт обраховувався та не зазначається категорія населення, якої він стосувався. Тобто не йшлося навіть про те, що ці “27,1%” характерні для усієї Запорізької губернії. Інакше кажучи, то була уривчаста інформація, але відверто неправдивою вона спочатку не була. Але вже наприкінці цієї ж статті цей “коефіцієнт” без будь-яких обґрунтувань застосовується як спільний вже для всього сільського населення не лише для офіційно визнаних голодуючими південно-східних губерній, а й для Харківщини та Полтавщини. При цьому кількість померлих вираховується не від оцінки кількості населення цих губерній у 1921 році (а той голод стосувався міст не меншою мірою ніж сіл), а чомусь від оцінки чисельності селян цих губерній та ще й станом на … початок травня 1923 р., тобто вже після завершення періоду масової смертності від голоду. 

Для розуміння сказаного наведу скриншот частини таблиці з тієї згадуваної у науковій статті В.Марочка [39] публікації Арсена Хоменка, [40] з якої, власне, ним і зроблені обчислення чисельності сільського населення. Перелік губерній та кількість населення в них подано станом на 1 травня 1923 р., тобто вже після скорочення мережі губерній УСРР з 12 до 9. В червону рамку взято ті губернії, до яких В.Марочко, а за ним і упорядники “Висновку”, застосували “коефіцієнт смертності 27,1%”: [41].

Поглянемо на чисельність сільського населення трьох південно-східних губерній – Донецької, Катеринославської та Одеської, які справді увібрали в себе Запорізьку та Миколаївську губернії зразка весни 1922 р. Провівши обчислення, з’ясовуємо, що А.Хоменко оцінив чисельність сільського населення в цих трьох губерніях станом на 1 травня 1923 р. у 7 685 231 осіб. З округленням це і є 7,7 млн, тобто та цифра, що згадана як у газетній статті Марочка, так і у “Висновку”. 27,1% від цієї цифри становить близько 2.086, наближено – 2 млн осіб. Щоправда, В.Марочко, спираючись на ці цифри, не врахував, що до складу Катеринославського губернії зразка травня 1923 р. увійшов ще й Олександрійський повіт колишньої Кременчуцької губернії, чисельність якого за переписом 1920 року становила 388.889 осіб [42]. Тобто В. Марочко обійшов увагою нетотожність території та, відповідно, чисельності населення трьох південно-східних губерній УСРР станом на 1 травня 1923 р. п’яти таким губерніям станом на початок травня 1922 р. 

Повернемося до “коефіцієнту смертності”. Для його застосування як спільного для кількох губерній показника немає жодних підстав. Адже навіть неповні дані, які наводилися у тих публікаціях, на які спирається В.Марочко, дають чітке розуміння різнохарактерної картини голоду у кожній з губерній. А у вже згаданій статті А.Хоменка, яка присвячена аналізу природного руху сільського населення УСРР у період з 1 травня 1922 р. (розпал голоду) до 1 травня 1923 р. [43], ще й наводиться таблиця, в якій в розрізі округ чітко схарактеризовано регіональні відмінності у природному рухові населення, а отже, і втратах від голоду у звітний період. Округами у березні 1923 р. було замінено повіти, в результаті чого кількість адмінодиниць третього рівня (центр-губернія-повіт) було скорочено майже вдвічі. Наведу скриншот цієї таблиці: [44] 

Нагадаю, що безпідставного застосування до визнаних голодуючими губерній вигаданого “коефіцієнту смертності” як В.Марочку, так і упорядникам “Висновку” видалося замало. У газетній статті В.Марочка без будь-яких пояснень той же самий “коефіцієнт” застосовано й до сільського населення Харківської та Полтавської губернії зразка травня 1923 р. Підрахунки показують, що за оцінкою А.Хоменка у цих двох губерніях (у порівнянні з 1922 р. це ще й три повіти ліквідованої у жовтні 1922 р. Кременчуцької губернії) тоді мешкало 5 415 355 селян [45]. 27,1% від цієї кількості становило – з округленням до десятих – 1,5 млн. А вже далі, додавши дві абсолютно вигадані цифри – 2 млн та 1,5 млн, спочатку В.Марочко у 2018 р. на шпальтах «Слова Просвіти», а згодом і підписанти аналізованого нами “Висновку”, вирішили стверджувати, що «від масового штучного голоду в 1921-1923 рр., організованого комуністичним тоталітарним режимом, загинуло 3,5 млн українців»” [46].

Таким чином, якщо говорити про адміністративно-територіальний поділ весни 1923 р., то вигаданий “рівень/коефіцієнт смертності” застосовано до п’яти губерній з дев’яти наявних. А от якщо оцінювати в межах адмінподілу зразка весни 1922 р. – то йдеться по суті про вісім губерній з 12 наявних. Тобто як В.Марочко, так слідом за ним і упорядники та підписанти “Висновку”, внаслідок нагромадження одне на одне неправди та необізнаності, стверджують абсолютну нісенітницю – мовляв, у кожній з восьми губерній (з дванадцяти наявних) УСРР зразка 1922 року від голоду померло 27,1% – чи то селян (у Марочка), чи то усього населення (у “Висновку”). Наголошу, що такий показник є на порядок вище від частки втрат від Голодомору 1932-1933 рр. При цьому, попри те, що поняття “чисельність населення” і “чисельність селян” далеко нетотожні, упорядники та підписанти “Висновку” такою відмінністю у змісті згаданих понять геть не переймаються та вказують абсолютно ідентичні їхні кількісні показники.

Такий величезний відсоток загиблих від голоду, наполягають упорядники та підписанти “Висновку”, трапився в умовах відкритої з грудня 1921 р. інформації про поточний голод в УСРР, при залученні міжнародних організацій до подолання голоду… Немає слів, щоб оцінити таку відверту неправду про наше минуле, що пролунала з вуст формальних науковців…

 Підсумовуючи свій аналіз, категорично відзначу, що у тій частині “Висновку”, де йдеться про анатомію цифри 3,5 млн втрат від голоду 1921-1923 рр., немає жодної верифікованої цифри, тобто там суцільні вигадки. Згаданий у тому тексті А.Хоменко, формально на авторитеті якого упорядники “Висновку” й базують ту цифру, навіть близько не озвучував не лише чогось схожого до вказаної величини “27,1%”, а й взагалі до поняття “коефіцієнт смертності” навіть у справді голодуючих губерніях. І тим більше він не писав про 1,5 млн загиблих від голоду на Полтавщині та Харківщині.

Характерна деталь: взявши твердження про кількість втрат із газетної статті В.Марочка та приписавши їх А.Хоменку, упорядники “Висновку” спотворили навіть вигадані самим В.Марочком показники. То ж з огляду на цілковиту вигаданість усіх наведених у “Висновку” “аргументів” є усі підстави стверджувати: не існує жодних підстав для вказаних 3,5 млн втрат від голоду 1921-1923 рр. Поширення таких антинаукових і відверто неправдивих тверджень, схвалених директором академічного інституту з системи НАН України або відомими науковцями та громадськими діячами, є не лише відвертою підтримкою антинауки, а й істотно шкодить як сучасному іміджу України, так і нашій пам’яті про минуле. 

Вперше рецензія була опублікована англійською мовою на шпальтах журналу AREI у лютому 2025 р. (назва – “On the Circumstances of the Origin of the Figure of 3.5 Million Deaths from the Famine of 1921–1923 in the Ukrainian SSR: A Source Analysis”)

У публікації використано зображення, надані Автором.