(Недо)оцінені традиції української демократії

Міжвоєнна спадщина Василя Мудрого [1] спонукає до роздумів над традиціями українського громадянського суспільства і демократії в Галичині, над їх тривалістю і спробами – великою мірою успішними – їх знецінення, а також нездатністю сучасного українського наративу вийти поза те зачароване коло, яке означив Володимир Винниченко в п’єсі «Між двох сил» (1918). Хоч між цими силами — комунізмом і націоналізмом — не лише в УНР, а й у Галичині існували політичні та громадські організації, що перевершували і комуністів, і націоналістів за інтелектуальним рівнем і чисельністю (не кажучи вже про рівень організації, вмотивованість членів та суспільну підтримку, якою вони втішалися).

Демократичні сили міжвоєнного періоду, як це, до речі, можна спостерігати і в сьогоднішньому українському громадянському суспільстві, не були однорідними. Іноді недолюблювали, а то й поборювали одне одного, але залишалися одностайними в одному: захисті громадянських свобод і права української нації на самовизначення. Саме ці принципи їх об’єднували: чи під час «пацифікації» 1930 року, чи акції підтримки голодуючим в совєтській Україні 1933 року, чи – і це найбільший парадокс – на початку Другої світової війни, в вересні 1939 року, коли українці масово виконували обов’язок захисту нерідної їм держави, якою була міжвоєнна Польща, бо розуміли, що на зміну авторитарній системі прийде тоталітарна, ще менше зацікавлена в захисті їхніх прав. 

До початку Першої світової війни в Східній Галичині в українських громадських організаціях і політичних угрупованнях брали участь не лише інтелігенція чи греко-католицьке духовенство, а й селяни. Іншими словами, громадський активізм не був чужим різним суспільним прошаркам, навіть тим, що були упосліджені австро-угорською електоральною системою або мали низький соціальний статус. Заснування Головної Руської Ради 1848 року започаткувало етап формування модерної української нації. Півстоліття по тому його продовженням стали «Просвіта», «Жіноча громада», «Січ», «Сокіл», «Пласт» із їхніми розгалуженими мережами. Приблизно в той самий час настав і період творення політичних партій. Відтак з’явилося політичне представництво українського (руського) населення в краєвому Сеймі та Рейхсраті. Культурні, наукові й освітні організації функціонували та мали підтримку кооперативних, страхових і позикових товариств, однак не мали могутніх меценатів — хіба що Митрополита Андрея Шептицького.

Отже, з погляду теоретиків націотворення, напередодні Першої світової війни українцям бракувало одного елементу — капіталу. Водночас вони вже мали як політичний, так і організаційний досвід. Під час Першої світової війни було набуто також військовий досвід і розвинуто міжнародну інформаційну діяльність. Крім того, було здобуто досвід єднання з мешканцями підросійської України.

Погіршення умов функціонування громадянського суспільства під час і після Першої світової війни не перервало цієї традиції. Втім російська окупація Галичини, а згодом поразка в українсько-польській війні кардинально змінили ситуацію: українські громадські та політичні організації було делегалізовано. Проте це не паралізувало українського організаційного життя — незважаючи на всі обмеження, українці продовжували, як легально, так і нелегально, організаційну діяльність. Поступово відновлювалися громадські й політичні організації, а після тривалої перерви знову почала виходити найдавніша українська газета — «Діло».

Рішення Ради Амбасадорів 1923 року щодо статусу Галичини та оприявнення совєтської орієнтації чільника уряду в екзилі Євгена Петрушевича викликали шок у галицькій українській громадській думці. Розпочалися ґрунтовні зміни в українському громадсько-політичному житті. Галицькі українські політики висловили категоричну незгоду з позицією Петрушевича. Точкою неповернення до підпорядкування українського політичного життя «диктаторові» стало створення Українського національно-демократичного об’єднання, яке невдовзі стало найбільшою й найвпливовішою українською партією в Галичині.

Саме на початок 1920-х років припадає початок громадської і політичної діяльності Василя Мудрого (1893–1966), громадського і політичного діяча, журналіста і політичного мислителя. Народжений у селянській родині на Тернопільщині, він пройшов шлях, типовий для українського інтелігента цієї доби – від громадського до політичного активізму. Талант журналіста й аналітичні здібності мали вирішальний вплив на його публічну і політичну кар’єру. На долю Мудрого випали дві світові війни, крах двох імперій – Габсбурґів та Романових – і народження іншої, совєтської імперії, тоталітарний терор, і, насамкінець, вимушена еміграція. Ні лихоліття цієї доби, ні випробування владою не похитнули його переконань – він, всупереч тискові обставин, залишився українським демократом. 

Мудрий народився ще в часи Австро-Угорщини з її квазі-демократичною системою, добре розвинутим українським громадським і політичним життям. До початку Першої світової війни він закінчив гімназію в Тернополі та встиг почати університетське навчання. Він брав участь в гімназійному гуртку самоосвіти, в діяльності «Просвіти» і «Сокола», а згодом, вже у Львові – в «Академічній громаді» [2]. Основні навички українського громадського життя він засвоїв ще тоді, але не меншою мірою на його світогляд вплинули Перша світова війна і події Української революції 1917–1921 рр. 

Так склалося, що початок Першої світової війни застав Мудрого в рідному селі, яке незабаром опинилося під російською окупацією. У Скалатському повіті, на відміну від решти території Галичини, російська окупація тривала цілих три роки. У 1917 році він переїхав до Проскурова, де працював земським службовцем, відповідальним за освіту; заснував там «Просвіту», організував курси української мови, а під час Директорії виконував функції голови проскурівського відділу Українського національного союзу. Саме в Проскурові в лютому 1919 року він став свідком погрому єврейського населення, вчиненого підрозділом Івана Семесенка, і п’ять років пізніше опублікував спогад про ці події [3]. 

З окупованого більшовиками Поділля він повернувся до Львова лише після поразки УНР. Тоді також поновив перерване війною навчання в університеті. Але шлях до Львівського університету був для української молоді закритим – після поразки ЗУНР у 1919 р. там могли навчатися тільки польські студенти (дещо згодом ці обмеження було скасовано). Дозволу на створення українського університету польська влада, попри міжнародні зобов’язання, так і не дала. Тож Мудрий став студентом Українського таємного університету і знову включився в громадську діяльність – був, зокрема, серед керівників «Просвіти», виконував функції квестора – фінансиста УТУ. 

ЖУРНАЛІСТ

Понад десять років Василь Мудрий працював журналістом у найстарішій українській галицькій газеті «Діло» (1927–1935 рр. очолював її редакцію). Спершу він спеціалізувався на огляді політики в СРСР і УСРР, поступово стаючи одним із провідних українських совєтологів. В одному з конфіскованих цензурою номерів «Діла» Мудрий писав про міжнародний контекст української проблеми та «українську політику» більшовиків:

Україна силою невмолимих історичних обставин опинилася частинно аж під трьома демократичними державами […], а тому українську проблєму Комінтернові було найлекше використати як атут проти демократії та заінтересованих демократичних держав. Тим дасться пояснити той факт, що на V конґресі Комінтерну в серпні 1924 р. принято в українській справі, між іншим, ось яку далекосяглу постанову:

«Українська справа є одною з найважніших національних справ Середньої Европи, розв’язання якої диктується інтересами пролєтарської революції як у Польщі, Румунії та Чехословаччині, так і по всіх сумежних країнах» [4].

Поступово він розширив тематичний діапазон, присвячуючи багато уваги внутрішній польській політиці, польсько-українським взаєминам і пошукам modus vivendi. Він також уважно аналізував міжнародну політику з погляду впливу на ситуацію українців і шансів на зміну status quo. Публіковані в «Ділі» статті підлягали цензурі, тому далеко не всі міркування він міг висловити. Тісно пов’язуючи проблему миру з невирішеним українським питанням, він постійно нагадував своїм читачам про те, що мало хто з визначних політиків у Європі вірить у тривалість порядку, встановленого державами-переможницями на Паризькій мирній конференції:

найважчою і найнебезпечнішою з усіх політичною справою, що безнастанно буде загрожувати мирові, є українська справа. Вона находиться тепер на перехрестях політичної капіталізації не тільки між Сходом і Заходом, але й між двома світами, між евразійським комунізмом та західним, що так скажемо, капіталізмом [5].

У статтях Мудрого скрізь проглядається увага до долі демократії та шансів, які та чи інша політична сила дає українській незалежності. Візьмімо, наприклад, статтю «На двох бігунах», опубліковану в травні 1924 р., яка окреслює основну проблему в європейських країнах — кризу парламентаризму — та вказує на найбільшу загрозу: фашизм. Його аналіз проблем польської демократії завершується проникливою констатацією:

В Польщі “демократичний сойм” і “демократична конституція”, а зовсім реакційний весь державний апарат [6].

Далі, на жаль, проблеми з демократією в Європі тільки поглиблювалися, що вкрай негативно вплинуло на перспективи вирішення українського питання, як у межах Польщі, так і на міжнародній арені. Початок 1930-х рр., зокрема, прихід Гітлера до влади, радикально змінив ситуацію в цілій Європі, що спричинило зміну політичних констеляцій. 

Мудрий уважно спостерігав за цими процесами, проте далеко не про все міг писати на сторінках «Діла». У цей час суттєво погіршилася ситуація українців в СРСР — терор панував беззаперечно як щодо еліт, так і щодо сільського населення. На цьому тлі особливого значення набрала консолідація всіх українських політичних сил у практичній діяльності: допомога жертвам Голодомору та політичне представництво усіх українських партій — створення Всеукраїнського конґресу. Цим спробам Мудрий присвятив чи не найбільше часу і зусиль, проте з огляду на чутливість інформації лише невелику частину своїх міркувань оприлюднював.

ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ

Паралельно з роботою журналіста та аналітика Мудрий активно займався громадською діяльністю: був членом правління «Просвіти», очолював Комітет будови надгробного пам’ятника Іванові Франку та Діловий комітет Українського громадського комітету рятунку України. Від імені Ділового комітету він закликав українців у всьому світі створювати подібні громадські допомогові організації. Неформально їхню роботу координував саме Діловий комітет. Було зібрано значні кошти та матеріальну допомогу, проте совєтська влада перехоплювала її, стверджуючи, що голод — вигадка антисовєтських сил.

На окрему увагу заслуговує масштабна інформаційна кампанія Комітету. Завдяки створеній мережі організацій стало можливим поширювати інформацію серед українців у всіх куточках світу та, через їхнє посередництво, донести її до закордонної преси. Мережа також відігравала важливу роль у здобутті відомостей про ситуацію в Україні: листи від родичів, попри жорстку цензуру, іноді проходили через кордон до адресатів, які передавали їх місцевим комітетам, звідки вони потрапляли до преси.

На перешкоді поширенню інформації про Голодомор стояли не лише совєтська агентура у світі, а й сусідні держави — Польща та Румунія, які на той час, ослаблені світовою економічною кризою, сподівалися на нормалізацію відносин із СРСР. Польща влітку 1932 року уклала з СРСР пакт про ненапад, згідно з яким будь-які дії, спрямовані на територію України, розцінювалися як ворожий акт. У 1933 році совєтська сторона, користуючись дипломатичними каналами, вдалася до прямих погроз на адресу Польщі. Після того, як українська громадськість у Галичині влітку 1933 року розпочала допомогову акцію та налагоджувала мережу різних організацій, а також запланувала масову публічну акцію протесту на кінець жовтня 1933 року, польська адміністрація, скориставшись претекстом — атентатом на совєтського консула у Львові, — заборонила проведення будь-яких публічних заходів на підтримку голодуючої України.

Крім організаційної роботи в Діловому комітеті, Василь Мудрий, як досвідчений редактор і аналітик совєтської дійсності, блискавично підготував брошуру Лихоліття України. Її надруковано в вересні 1933 року накладом Комітету та надіслано до всіх повітових і місцевих комітетів у Галичині та за її межами. У брошурі Мудрий проаналізував більшовицьку політику, починаючи від перевороту 1917 року та війни проти України всього кілька тижнів опісля, через національну політику 1920-х років, аж до різних проявів колонізаційної політики більшовиків, яку він прямо називав «політикою господарського визиску та руїни на Україні». Найбільше уваги він присвятив політиці в сфері сільського господарства, показуючи жорстокий визиск та його наслідок — Голодомор. Окрему частину брошури становлять передруки совєтських документів про ситуацію в Україні. Мудрий також вмістив добірку матеріалів про голод в Україні з іноземної преси, передусім англомовної, а також французької. Останню частину брошури становлять листи з совєтської України, написані весною та літом 1933 року.

Вже після видання Лихоліття України і поширення мережею контактів Ділового комітету, в середині листопада 1933 року, Об’єднаний пленум Центрального Комітету і Центральної контрольної комісії КП(б)У проголосив практично всіх українців за кордоном ворогами СССР. Коментуючи в своїй статті ці постанови, Василь Мудрий розцінив їх як проголошення війни всьому українському національному рухові – не тільки в Україні, а й в цілому світі. Відтоді, розуміючи смертельну загрозу, що нависла над нацією як такою, Мудрий, разом з лідерами УНДО та інших українських демократичних партій і угрупувань, прагнув до створення представництва усіх українських політичних сил – Всеукраїнського конґресу. Цієї мети не вдалося досягнути – не без втручання совєтської агентури.

ПОЛІТИК

Громадська діяльність і журналістська робота Мудрого за обставинами мала виразний політичний вимір. Чи як організатор курсів української мови в Проскурові, чи як член підпільної академічної спільноти Українського таємного університету, чи як аналітик совєтської дійсності — він постійно опинявся у вирі політичних подій. З середини 1920-х років Мудрий став провідним діячем УНДО. На покоління молодший за голову партії Дмитра Левицького, він не лише був співзасновником найвпливовішої української партії в Галичині, а й співавтором її політичної програми. І як журналіст, і як політик він протидіяв небезпечним ілюзіям, поширеним серед частини галичан — з одного боку радянофільству, з іншого — радикалізму. У програмних документах він уже не лише висловлював власні погляди, а формулював політичну платформу УНДО, що наочно демонструють його програмні виступи. У Нашому відношенні до Радянської України (1927) він проаналізував союзну конституцію і розвінчав ілюзії щодо суверенності УСРР:

… комуністична влада осадовилася на Україні при допомозі фізичної перемоги і насильства. Вже цей факт наглядно доказує, що комуністична влада є в Україні чужою. Не національною. Для українського націоналіста це вповні вистачає, щоби теперішньої Української Соціалістичної Радянської Республіки не вважати національною українською державою. А що Україну московські большевики силою підбили, то тим більше не може її український націоналіст вважати самостійною державою, бо ж вона підбита, окупована. Таке випливало б для українського націоналіста-державника вже з самої історії революції на Україні [7].

Варто принагідно відмітити, що Мудрий, як і інші українські демократи, вживав назви «націоналіст» у широкому сенсі – того, хто бажає для українського народу «незалежної, соборної національної і демократичної держави» [8], а не в тому, який йому надали пізніше діячі ОУН, а згодом – критики цієї організації. 

1928 року в програмному виступі під час ІІІ з’їзду УНДО Мудрий рішуче засудив ідеологію Дмитра Донцова за апотеоз національного шовінізму та анархії. Виступаючи проти «масовізації» підпілля і використання терору, він залишався прихильником «ірландської моделі» [9] боротьби за самовизначення західної вітки українського народу, тобто поєднання легальних методів боротьби – як в межах існуючої держави, так і на міжнародній арені – з ретельно законспірованим військовим підпіллям. 

Наприкінці жовтня 1930 року, під час «пацифікації» Галичини, Мудрого заарештували. Після звільнення з арешту в грудні 1930 р. він фактично керував партією, відігравши ключову роль у розмовах з польською владою про припинення антиукраїнських репресій і звільнення арештованих під час пацифікації українських політиків УНДО, зокрема, голови партії Дмитра Левицького. 

Друга половина 1930-х років стала вершиною політичної кар’єри Мудрого. Після парламентських виборів 8 вересня 1935 р. він очолив Українську парламентарну репрезентацію (УПР); 12 жовтня того ж року його обрали головою УНДО, а згодом — віце-маршалком (віцеспікером) Сейму. Водночас саме він ніс політичну відповідальність за курс, схвалений політичним керівництвом УНДО в першій половині цього року, який отримав назву «політика нормалізації» [10] і який гостро критикувала частина українських галицьких та еміграційних політиків. Фіаско цього курсу не було з вини УНДО — з боку польської влади бракувало політичної волі для нормалізації взаємин. Після короткого періоду поступок на користь українського організованого життя середини 1930-х років, що збіглося з певною кризою в польському політикумі після смерті Пілсудського, у другій половині 1938 — на початку 1939 рр. влада взяла курс на загострення політики щодо українців. Серед сумнозвісних заходів — акція «ревіндикації», тобто знищення церков на Холмщині та Підляшші і примусовий перехід православних вірян у римо-католицьке віросповідання; менш відома була чергова хвиля пацифікації восени 1938 року.

В листопаді 1938 року в атмосфері вуличного насильства проти галицьких українців відбулися чергові дострокові вибори до польського парламенту. Мудрий вдруге здобув мандат і залишився головою УПР і віце-маршалком. Вже 9 грудня він подав на розгляд Сейму від імені УПР проєкт статуту автономії Галицько-Волинської землі. Влада і всі польські політичні партії, а також більшість польської преси, розцінили цей крок як прояв «українського сепаратизму», прирівнюючи його до діяльності судетських німців. Самого Мудрого порівнювали з Конрадом Генляйном, лідером Судетської німецької партії [11]. 

В атмосфері істерії ніхто з польських аналітиків не зумів побачити очевидного: постулату автономії як шляху до примирення з Польською державою і моделі налагодження українсько-польських відносин на західноукраїнських землях в умовах, за яких втілення ідеалу соборної незалежної України не було можливим. З точки зору українських галицьких політиків цей крок означав маніфестацію лояльності до Польської держави. Їхня проблема полягала в тому, що санаційна влада, майже весь політикум та більшість польського суспільства не сприймали їх як політичних партнерів.

Остаточно УНДО на чолі з Мудрим відмовилася від політики нормалізації в лютому 1939 р., після того, як на рівні Кабінету міністрів було прийнято комплексний план «зміцнення польського елементу в Східній Галичині» [12]. Українська Парламентська Репрезентація вперше після 1935 р. проголосувала проти ухвалення державного бюджету, перейшовши в опозицію до правлячого блоку. 

19 лютого 1939 р. Мудрий очолив Контактний комітет українських політичних партій Східної Галичини, завершуючи в цей спосіб кризу в українському політичному житті. Завдяки цим крокам авторитет Мудрого посилився, свідченням чого було одноголосне схвалення його виступу на засіданні Центрального комітету УНДО (22 квітня 1939 року) як програмного документа партії. Значення мала також його стримана позиція щодо Карпатської України, підтримування якої він вважав елементом гри великих держав. Гри, цілі якої не збігалися з інтересами українського народу, в чому він переконував своїх однопартійців:

По одній стороні барикади стоять тут тоталістично-націоналістичні держави, по другій – великі демократії світу. Тільки одна тоталістично-комуністична держава, а саме Совітський Союз стоїть покищо немов би осторонь тієї гри; формально схиляється в сторону бльоку демократичних держав, фактично зміряє до того, щоб бути у назріваючому конфлікті тим третім, який з воєнної траґедії народів і держав міг би витягувати якнайбільше користей для себе та зреалізувати в наслідку війни свій ідеал пролєтарської диктатури в цілому світі [13].

Голова УНДО наголошував на потребі випрацювати в цій складній ситуації власну політичну стратегію:

Найважніша справа для української нації – це справа ведення такої національної політики, яка не рахувалась би з такими чи іншими заінтересуваннями чужих чинників в українській справі, але яка в оперті на власні моральні сили та цінности змогла б у кожному часі та при всяких обставинах витягнути якнайбільше користи для українського національного добра. При тому треба підкреслити, що в перспективі не виключені й такі обставини, при яких найвищим національним осягом могло б бути тільки максимальне збереження української національної субстанції, як у людській масі, так і в її матеріяльному дорібку [14].

Мудрий стояв на стороні демократичного блоку, розуміючи тактику і стратегічну мету Сталіна – шляхом відновлення «духа Рапалло» і заключення угоди з Гітлером знищити західні демократії. Стратегію, якої до 17 вересня 1939 р. не розгадала ні польська дипломатія, ні польська розвідка.

Через день після підписання пакту Ріббентропа-Молотова у Львові відбувся З’їзд Народного Комітету УНДО, в якому взяли участь понад сто делегатів з усієї Галичини. Очевидно, всі учасники розуміли серйозність ситуації, однак саме Мудрому як голові випав обов’язок не лише проаналізувати її, а й вказати оптимальну для українців стратегію. Через тиждень, 3 вересня 1939 року на сторінках останнього номеру «Національної Політики» (офіціозу УНДО) опубліковано резюме виступу Мудрого: 

Ясно – говорив гол[ова] Василь Мудрий, – що в світлі тих всіх тих стверджень і в світлі назріваючих подій наше положення є незвичайно важке. Не забуваймо, що в нас була довгі літа сильно уґрунтована концепція реставрації української державности на випадок зудару західнього світа зі східнім – большевицьким. Ця концепція ззійшла – що так скажу – з плятформи актуальности через незалежні від нас факти творення цілком інших, непідхожих і несприятливих для неї міжнародніх констеляцій. Ми тоді могли орієнтуватись у наших змаганнях на всі цивілізовані европейські сили. Тепер для такої орієнтації немає місця, бо всі европейські сили,  а з ними і бльоки держав, цілком не мають на ціли порядкувати якінебудь національні відносини в середущій, чи східній Европі, але, навпаки, поставили собі за єдину точку програми – звести смертельний бій за геґемонію в світі, за панування над континентами й над морями. Очевидно, що при такій програмі змагань велитенських держав – бльоків справи недержавних народів, чи справи якоїсь національної справедливости у міжнародньому життті відійшли в тінь як небажаний баляст.

[…]

завданням відповідальної української політики є протиставитись усім таким явищам, які можуть стягати на нарід нещастя, що можуть спричинити в грізній хвилі упуст крови і втрату десяток, а то й соток тисяч неповинних людей. Не є завданням кермуючих політичних орґанів йти по лінії настроїв чи бажань маси, яка в своїй цілости реаґує на життєві явища несвідомо і відрухово, кермується з правила почуваннями, а не розумом. Навпаки, завданням відповідальних політиків є ті настрої відповідно реґулювати й темперувати. А якщо б це було навіть малореальне й непопулярне, то все одно катеґоричним наказом відповідальної політики є перестерігати перед усім тим, що може стягнути на нарід нещастя [15].

У цей сам час Мудрий з Сеймової трибуни заявив: «тепер не час на взаємні політичні спори. Разом з усім громадянством українці виконають обов’язок і принесуть всі жертви для оборони держави» [16].

І дійсно, понад сто тисяч українців у лавах Війська Польського воювало проти агресора; близько восьми тисяч загинуло. Ані заява Мудрого, ані заява Андрея Шептицького, ані фактична участь українців в оборонній війні не отримали належної оцінки з боку тогочасних польських політиків. В сучасній польській історіографії більше уваги присвячено випадкам збройних виступів оунівців проти польського війська ніж останній спробі українського політикуму запобігти катастрофі, що наближалася.

СПАДЩИНА МУДРОГО В КОНТЕКСТІ МІЖВОЄННОЇ ПОЛІТИКИ

Вивчення аналітичної та публіцистичної спадщини, програмних виступів, спогадів, політичних нотаток і листування Василя Мудрого дозволяє побачити дещо іншу картину міжвоєнної політики галицьких українців, зокрема вписати її у ширший міжнародний контекст і наочно переконатися в тривалості українських демократичних традицій. Уважне ознайомлення з цією спадщиною полегшує розуміння логіки подій, їхніх причин, а також мотивів головних дійових осіб.

У цій статті немає змоги детально обговорити це [17], тому наведу лише найважливіші знахідки пунктирно, зберігаючи при цьому хронологічний порядок:

1. Реорієнтація закордонного центру Євгена Петрушевича на більшовиків на початку 1923 року, що збіглася з рішенням Ради амбасадорів, вплинула на галицьких українських політиків, підштовхнувши їх до створення УНДО та розриву з Петрушевичем.
2. Намагання налагодити взаємини зразу після створення УНДО з урядом УНР в екзилі викликало серйозне занепокоєння з боку СССР, яке ще поглибилося після приходу до влади Юзефа Пілсудського у травні 1926 року, з відомим наслідком – вбивством Симона Петлюри. Іншими словами: це не загибель Петлюри вплинула не зміну ставлення галицьких політиків до уряду УНР в екзилі.
3. Спроби співпраці між українськими і єврейськими політиками є мало вивченими [18], але ще менше – українсько-єврейські взаємини в УСРР і совєтській політиці в цій сфері. Мудрий присвятив цьому питанню багато уваги в своїх статтях другої половини 1920-х років. У світлі його спадщини легше зрозуміти, що ці взаємини не були марґінальною проблемою, як це вважають сучасні дослідники. Принагідно слід додати, що погляди Мудрого на українсько-єврейські відносини та єврейське питання загалом сформувалися під впливом конституційної моделі й демократичних форм державного управління Австро-Угорської імперії, процесів політичного самовираження націй з правом на державне самовизначення та українських політичних традицій, зокрема ЗУНР [19]. Глибокий шок викликала в нього хвиля єврейських погромів, яка прокотилася Україною в 1919 р. З ширшого погляду – традицій української демократії – УНДО успадкувала традиції Української народно-трудової партії періоду західноукраїнської «держави в державі» 1920–1923 рр.[20] Співпраця з сіоністами, особливо галицькими, була важливим питанням. Готуючись до зміни політичної ситуації в Польщі напередодні Травневого перевороту 1926 р., керівництво партії (зокрема Дмитро Левицький, Дмитро Паліїв і сенатор Михайло Черкавський) вело розмови з представниками сіоністів про створення виборчого блоку національних меншин на майбутніх парламентських виборах.
4. Зміни в міжнародній політиці середини 1920-х років, зокрема, розрив дипломатичних взаємин між Великобританією і СРСР, спонукали українських демократів активніше шукати підтримки з боку демократичних держав, зокрема, Великобританії і Франції. З іншого боку, совєтська реакція на ці події і згортання політики українізації призвели в середовищі українських демократів ще наприкінці 1926 року, під час Другого Народного з’їзду, до рішучого засудження радянофільства, поширеного серед галицьких українців.
5. Гостру реакцію з боку польської влади викликала активність політиків УНДО на міжнародній арені, яку можна простежити з кінця літа 1928 року, коли, здобувши мандат на виборах до парламенту, голова партії заявив про право українців на самовизначення. Два роки пізніше, коли було розпущено парламент, внаслідок чого лідери УНДО були позбавлені права імунітету, розпочалася «пацифікація». Її супроводжували арешти чільних діячів УНДО; голові партії висунули звинувачення в головній зраді, що дорівнювало загрозі смертної кари. Таким чином польська влада намагалася паралізувати діяльність галицьких українських політиків на міжнародній арені.  
6.  Поступове загострення взаємин між демократичним табором і ОУН у 1931–1934 роках не було спричинене «угодовством» УНДО. Кардинально різним виявилося бачення як внутрішньої, так і міжнародної ситуації (динаміку цього конфлікту можна простежити на основі політичних записок Мудрого і його листування з Євгеном Коновальцем).
7. У 1932–1934 роках засудження терору як методу політичної боротьби і прагнення лідерів УНДО зберегти основи громадянського суспільства ще раз засвідчує про стійку демократичну основу УНДО. 
8. Спадщина Мудрого дозволяє простежити створення мережі комітетів допомоги під час Голодомору і висвітлення совєтської політики як спрямованої на знищення української нації як такої, а відтак – прагнення об’єднати всі демократичні політичні сили поза межами УСРР. 
9. По-іншому бачиться тепер як генеза політики нормалізації, так і причини її згортання. Мудрий був співавтором політики «нормалізації», разом із Дмитром Левицьким та іншими членами керівництва УНДО, і взяв за неї повну відповідальність. Опубліковані в цьому виданні документи, архів Українського бюро в Лондоні, джерела з совєтських архівів та віднайдені документи українських політиків дозволили виявити причини ухвалення УНДО рішення про перехід до політики нормалізації. Нова, т. зв. Квітнева конституція 1935 р., встановила авторитарну систему управління з обмеженням політичних прав, зокрема способу обрання Сейму і Сенату. Мудрий вважав, що українцям Галичини потрібно зберегти своє парламентське представництво, навіть ціною дуже важкого компромісу і без підписання будь-якої угоди з владою. Ставкою було збереження основ національного життя (та навіть самого існування нації) в умовах масових антиукраїнських репресій в СССР, зокрема, Голодомору.
10. Оприлюднення совєтських документів, зокрема, збірників про діяльність УНДО і справи-формуляра, заведеної на початку 1935 року Павлом Судоплатовим на Мудрого, дозволяє збагнути рівень зацікавлення і втручання совєтів у політичне і суспільне життя українців у Галичині та в еміграції. Прикладом цього були – посилені заходи совєтів на дестабілізацію ситуації в Галичині після «пацифікації». Досить сказати, що Мудрий до кінця був переконаний у совєтській інспірації вбивства Тадеуша Голувка, що викликало лють в енкаведистів. З іншого боку – саме тоді совєти взяли курс на зближення з Польщею. Наслідком цього був Пакт про ненапад, підписаний літом 1932 року і, відтак, нейтралізація руками польської влади українських акцій допомоги голодуючим на території Польської держави. 
11. І, насамкінець, спадщина Мудрого як лідера УНДО дозволяє спростувати поширену дотепер в польській та західній історіографії тезу про «німецьку орієнтацію» галицького українського політикуму. Насправді, ще з початку 1920-х років, від конференції в Ґенуї, і аж до Другої світової війни, можна простежити орієнтацію на альянтів, передовсім – на Великобританію. 

Публікована міжвоєнна спадщина Мудрого дозволяє простежити зіткнення ідеї соборної демократичної України з політичним прагматизмом. Відомий вислів Бісмарка про політику як «мистецтво можливого» в українських обставинах 1920–1930-х рр. звучав особливо драматично. Неминуче постає запитання, чи в політичних обставинах 1920-х і, зокрема, 1930-х рр. взагалі була можливою українська демократична політика? Тобто, конкурентне змагання політичних партій, вільне волевиявлення громадян, відсутність або обмежений до мінімуму адміністративний тиск, чесний підрахунок голосів. Запитання звучить риторично, але Мудрий як громадський діяч, як політик і аналітик зумів знайти в цих обставинах шлях між Сциллою і Харибдою диктатур і тоталітаризму.