Авангард, націоналізм і харизма у родині Архипенків 

Культ однієї особи

Цієї весни в німецькому Саарбрюкені відбулася виставка «Marthe Donas & Alexander Archipenko: Power couple of the avant-garde». Всесвітньо відомий скульптор і художник Олександр Архипенко, уродженець Києва, плідно працював і регулярно виставлявся в Німеччині. Окрім Саарбрюкена, його твори зберігаються в музеях Франкфурта-на-Майні, Дармштадта, Мангайма, Штутгарта, Ганновера та Лейпцига.

На великій чорно-білій світлині, що займає всю музейну стіну, вони зображені у колі друзів: він у першому ряді — замкнутий у собі, а вона, майбутня найвідоміша бельгійська модерністка, дивиться наче в об’єктив камери, але водночас — кудись повз неї. За цією фотографічною миттю ховається складна драматургія їхніх ділових та особистих стосунків.

У період між 1918 і 1920 роками вони разом творили в Ніцці. Експонати виставки демонструють, як Архипенко впливав на стиль Марти Донас, але водночас свідчать про те, що вона наважувалася на значно сміливіші мистецькі експерименти, ніж він. Як зазначає Петер Паувелс, бельгійський дослідник, автор монографії про Марту Донас [1] та один із кураторів цієї виставки (що спочатку відбулася в Антверпені, а згодом — у Саарбрюкені), найімовірніше, саме Архипенко запропонував Марті чоловічий псевдонім Tour Donas. Спочатку це було Tour d’Onasky, проте згодом «слов’янське» закінчення зникло, аби уникнути непорозумінь у західноєвропейської публіки, і Марта на це погодилася.

Водночас цей паризький період, як пише Сусак [2], був часом уже достатньо визнаних жінок-мисткинь: Соні Делоне, Олександри Екстер, Марії Васильєвої. Це була доба, коли жінка вже могла здобути публічне визнання.

На фото з тих часів Марта виглядає дуже сконцентрованою, заглибленою, трохи відстороненою від світу, і щасливою. Але дуже швидко вона зникне і з життя Архипенка, і з великого мистецтва – на кілька довгих десятиліть, і повернеться до авангарду тільки після своїх п’ятдесяти. Вони більше ніколи не зустрічалися і, наскільки відомо, відтоді не спілкувалися. Їхня історія завершилася по-ремарківськи: жодної дружби на згарищі кохання. Кінець є кінець.

У мистецькому світі їхні роботи ще раз «зустрінуться» на виставці в Берліні 1961 року. Як зазначає Віта Сусак, Марта Донас, походженням із заможної бельгійської родини, невидимим чином «допомогла» Архипенку організувати показ його творів у Королівському музеї мистецтв в Антверпені та в Модерній галереї в Саарбрюкені: саме фундація Марти Донас забезпечила фінансування цих виставок і видання каталогу.

Причина їхнього розриву залишається невідомою, але приблизно в той самий час, під час своїх успішних виставок у Німеччині, Архипенко знайомиться з Ангелікою Форстер. За два тижні після знайомства вони одружуються.

Ангеліка, на момент знайомства, вже була відомою авангардисткою з успішною виставкою в Дрездені 1919 року. Вона була донькою відомого архітектора Бруно Шмітца та онукою художника Бонавентури Генеллі. Подружжя переїжджає до Нью-Йорка, де преса захоплено вітає молоду й талановиту пару митців.

Проте в одному з листів Ангеліка визнає: «Шлюб означає пожертвувати кар’єрою. Якщо ти жінка, ти не можеш робити дві речі водночас. Інколи я думаю про те, щоб повернутися до своїх робіт, але не знаю, як це зробити: дуже важко відновити те, що одного разу було зламано». До активного мистецького процесу вона так і не повернулася.

Цікавою деталлю їхньої еміграції до США є те, що на той час в’їзд туди для громадян Росії та України був заборонений. Проте ім’я Архипенка вже було відомим, тож він сподівався на поблажливість американської влади. Так і сталося: паспорт на виїзд йому видала українська місія у Швейцарії — дипломатичне представництво ще не існуючої держави [3].

Олександр Архипенко і Ангеліка Форстер прожили разом понад тридцять років, до її смерті. Через сім років після неї помер і він; їх поховали поруч. Над спільною могилою встановили скульптуру роботи Ангеліки. Утім, спадкоємицею всіх його мистецьких робіт стала Френсіс Грей — остання дружина Архипенка, яка доклала чимало зусиль, щоб його ім’я посіло належне місце у світі мистецтва.

З Френсіс Архипенко познайомився, коли вона, 19-річна дівчина, яка була на 49 років молодша за нього, прийшла навчатися скульптури до нього додому, де він жив з Ангелікою (на той момент частково паралізованою). У цьому домі Френсіс і залишилася.

П’ятдесят років по смерті Архипенка, у віці 78 років, Френсіс написала книгу «Моє життя з Олександром Архипенком» [4], яку у 2025 році нарешті перекладено українською [5]. У ній вона описує перші зустрічі з Ангелікою, яку, за її словами, Архипенко боготворив, а також своє поступове занурення в його мистецький і людський світ, в який вона повільно занурювалася.

Френсіс, яка походила з багатої американської родини, де на момент її знайомства з Архипенком батьки обговорювали лише колір хутра для її першого виходу в світ задля пошуку нареченого, кинула виклик усім публічним нормам і уявленням. Вона пішла на тимчасовий розрив стосунків із батьками та братом, аби вийти заміж за Архипенка. Її стосунки з українською діаспорою в Америці також складалися непросто, попри те, що її дідусь був єврейським емігрантом із-під Києва.

На початку травня цього року їй виповнилося 90 років. Саме вона нині зберігає весь його архів, який надається дослідникам (копії збережені в Archives of Americаn Art у Вашингтоні, DC). Френсіс є засновницею та президенткою Фонду Архипенка, який підготував повний онлайн-каталог скульптур митця і нині працює над каталогом його графічних творів.

Френсіс Архипенко-Ґрей також особисто заангажована у процес диференціації оригінальних робіт Архипенка від тих підробок, яких з роками з’явилося дуже багато на арт-ринку [6]. 

Усе своє творче життя Олександр працював над скульптурою жіночого тіла в стилі модернізму, а жінки, які були для нього важливими, ставали його галатеями. Принаймні так це виглядає зі свідчень і Френсіс, і Марти. Але чого хотіли самі ці жінки? Чи прагнули вони насамперед бути моделями й «проєктами» у стосунках із ним?

Френсіс, наприклад, неодноразово згадує у своїй книзі, що відчувала тиск з боку Олександра щодо виставок її робіт, які вона сама ще не вважала готовими. Проте найбільша внутрішня роздвоєність простежується у її спробах поєднати особисті стосунки з Архипенком та власний творчий процес. Навіть якщо він ніколи не заперечував і завжди дбав про те, щоб вона мала простір для творчості, з книжки видно, наскільки складно їй іноді вдавалося «бути постійно для нього» і водночас творити самій. Протягом тривалого часу вона щоранку приїжджала зі Скарсдейла до Нью-Йорка, щоб працювати з ним у майстерні, а ввечері, після довгого дня праці й кохання, поверталася додому. Архипенко ж повертався до Ангеліки.

У цих стосунках Архипенко залишається в центрі її життя навіть п’ятдесят років по своїй смерті. Один із розділів своєї книги вона називає «Культ однієї особи», і хто зна, чи не було в цьому самоіронії. Після смерті Архипенка Френсіс більше ніколи не виходила заміж, проте народила чотирьох дітей.

«Національне питання»

І Олександр, і його брат Євген, старший за нього на три роки, народилися в Києві (мати походила з відомого козацького роду), проте обоє поховані не на українській землі. Навіть у старості вони не повернулися в Україну.

«Любий брате», — пише Євген. «Дорогой брат», — відповідає йому Олександр. Так вони й листувалися українською та російською мовою до кінця життя: до 1925 року Олександр писав навіть старою російською орфографією [7].

Євген Архипенко також був відомою постаттю, але в політичних колах. Після вступу до Київської школи торгівлі, у 1904 році він продовжив навчання в Електротехнічному інституті в Петербурзі [8], а згодом — у Москві, де отримав диплом сільськогосподарської академії. Повернувшись до Києва, він ініціював створення кооперативного руху та працював у київській обласній адміністрації. Його пристрастю стало бджільництво; він заснував кілька спеціалізованих видань у цій галузі  [9].

Із проголошенням УНР Євген увійшов до міністерського кола. Після захоплення Києва більшовиками він опинився в таборах для інтернованих у Тарнові, а згодом переїхав до Острога на Рівненщині. Певний час мешкав у Рівному та Луцьку, продовжуючи працювати над зміцненням кооперативного руху та розвитком видань про бджільництво.

Дружину й двох синів він відправив у село Леонтієво в Бессарабії (після 1918 року — територія Румунії), аби «перечекати неспокійні політичні часи» [10]. Більше він їх ніколи не побачив, хоча листування між ними тривало.

Батько спочатку жив разом із ним, а згодом переїхав до містечка Здолбунів на Рівненщині, де й помер. Мати залишилася жити в Дарниці в складних економічних умовах [11].

Євген усе життя вірив в українську державу і працював задля її наближення. Через свою виразну політичну позицію польська влада позбавила його права мешкати в Рівному, тож він виїхав до Варшави [12], де його й застала Друга світова війна. Помер він у Дармштадті (Німеччина), у таборі для переміщених осіб. Частина його приватного архіву зберігається в Національній бібліотеці у Варшаві.

Деталі життя Архипенків найбільше відомі саме з їхнього листування, особливо щодо міркувань про національну самоідентифікацію. Молодший Архипенко не був русофілом, проте бачив себе як того, хто стоіть «поза» національним українським проєктом.

Багато листів із цього листування зникло. Як зазначає Галина Сварник (2001), попри досить інтенсивну кореспонденцію, вона знайшла лише 11 листів у варшавському архіві Товариства імені Шевченка за період з 1921 до 1925 року [13]. Натомість Віта Сусак виявила й опублікувала інше листування за 1928–1959 роки, знайдене в архівах США [14]. Інша частина кореспонденції зберігається в архіві Євгена Архипенка, який Олександр перевіз до Нью-Йорка після смерті брата [15].

”Ты в каждом письме пишешь чтобы я стал национальным художником и работал бы на национальной подкладки. На эту тему можно много говорить. К большому сожалению, я не могу оставить то, что я сделал в искусстве, а сделал я много и сделанное не имеет ничего общего с моей национальностью. Я художник Европейский и им должен остаться. 

Рожден я Украинцем и буду счастлив, если на Украине во мне будет такое отношение, как хотябы в Германии. Но вероятно это не возможно, т.к. уже один из весьмя розвитых и интерестных Украинцев Холодный нашёл что я не просвещенный художник и пр. Сейчас в Национальной Берлинской галереи выставлены мои работы….а первое слово с Украины было весьма кислое» [16]

Їхнє професійне занурення у мистецтво і політику стало сферою, де вони намагалися вберегти одне одного від взаємних розчарувань. Євген не до кінця розумів сутність авангарду, в якому творив Олександр, а Олександр не сприймав такої глибокої політичної залученості брата до українських справ. Попри це, вони знаходили спосіб спілкуватися й турбуватися одне про одного усе життя.

Пізніше Олександр знову повертається до цього «національного питання»:  «Основное расхождение наше (в искусстве) в том, что Ты националист и на искусство смотришь через призму национальности, а я художник и на на национальность смотрю через призму искусства. Я ищу отразить себя в искусстве и если  в моей крови есть доля Украинской эстетики (не сюжеты), то она отражается в моих формах» [17]

Зрештою, у каталозі 1927-го в Нью-Йорку, він пише: «немає жодної національності в моїх роботах. Я не більше українець, ніж китаєць» [18] [19]. 

Стосунки з мамою 

Олександр спочатку вступив до Київського художнього училища, проте 1905 року його майже одразу відрахували — за участь у студентських протестах і, ймовірно, через норовливий характер, що згодом яскраво проявився у його способі життя та листах.

З раннього дитинства він хворів на туберкульоз кістки. Як розповідає Френсіс у своїй книзі, попри наполягання лікарів на ампутації ноги, його мати, Параскева, — жінка хоч і письменна, але без спеціальної освіти, — знайшла знахарку, яка змогла його зцілити: рана на нозі загоїлася.

Після відрахування з училища Архипенко ненадовго поїхав до Москви, а наприкінці 1908 року вирушив у Париж. Більше він не побачить матері аж до її смерті 1930 року. Проте вони листувалися, і з цього листування постають як глибина особистості цієї жінки, так і складність їхніх материнсько-синівських стосунків.

«Мій дорогий Сашенька, моє серце, моя любов, мій солодкий сину. Мене також турбує те, що ти пишеш, що ти в депресії через емоційні хвилювання. Це погано, немає нічого гіршого, ніж страждання душі. Я пам’ятаю це добре, я мала це сама. Але дитино, я думаю, що ти просто дуже перепрацював, і тому ти нервуєш» [20]. 

Уже ставши відомим і здобувши відносну економічну стабільність, Олександр купує мамі будинок у Дарниці. Вона неймовірно тішиться оселі й дякує синові в кожному листі. Олександр дуже допомагає і їй, і братові грошима та пакунками, але ніколи не перетинає кордон СРСР, щоб відвідати Київ. З листів від Євгена відомо, що його «закордонство» (а пізніше й Євгенове) стає для більшовиків приводом переслідувати їхню матір. Вони вриваються до її дому, коли сімдесятирічна жінка лежала із запаленням легень, і починають знущатися, допитуючи про Олександра та листування «з Америки». Після цього її в самій сорочці витягують на лютий мороз, де вона непритомніє. Вирішивши, що жінка померла, більшовики йдуть геть. Сусіди встигають відігріти її, але за кілька днів вона помирає. Згодом цей будинок спалюють німці [21].

Про справжню причину смерті матері Олександр дізнається тільки на початку 1950-х, від брата, на що реагує дуже коротким, стислим рядком. Але біль втрати від втрати матері він втілює ще на початку 1930-х. Його внутрішній біль кристалізується у формі трьох жіночих фігур Ma-Appearance, Ma-Distributing Power and Ma-Meditation, які були вперше показані в павільйоні в 1933 в  Чикаго [22]. 

Еміграція

У цьому «трилері» мене, звісно, найбільше цікавила їхня еміграція — один із ключових соціальних факторів, які формували українську політичну спільноту тоді й продовжують впливати на неї сьогодні. Міграційна історія Олександра (йдеться про видатного скульптора Олександра Архипенка) виглядає так: Київ – навчання в Москві (з 1908–1909 років) – переїзд і робота в Парижі (з 1910 року, а під час Першої світової війни — у Ніцці). У 1921 році він переїхав до Німеччини (Берлін), а згодом емігрував до Сполучених Штатів Америки. «Причину моего отъезда я вам писал. Я не думаю, що в Европе вся политическая и економическая путаница может быть разрешена мирным путем, и близко то время когда вспыхнет новый Европейский пожар. Я слишком далек от политики и пр. чтобы присоединится к событиям. Деятельность которой я себя посвятил, требует мира и покоя. Артист продуктивен лишь в дали от суеты. … Я хочу заблаговременно уйти в страну, где жизнь и покой гарантированы и где мое имя будет иметь известность и почет» [23]. В інших листах він також пише про страх ядерної війни, яка може статися в Європі. 

Через два роки у вересні 1924-го він писатиме Євгену уже щось інше:

«Я очень жалею, что мое путешествие в Америку оказалось пустой авантюрой, тогда как я его считал серьёзным делом. По возвращении в Европу я буду публиковать мои впечатления об Америке, и ты поймешь насколько эта страна дика» [24]. 

В Європу Олександр приїжджає кілька разів, в 1950-ті, але з братом бачиться тільки один раз – у Дорнштаді, в таборах для переміщених осіб. Тоді брат, завдяки своїм зв’язкам з українською спільнотою, і зокрема виданню «Українські вісті», організовує зустріч української громади з Олександром, як відомим скульптором. Коли Олександр після цієї зустрічі від’їжджає на кілька днів до Риму, він присилає братові поштівку з кількома теплими словами, де старається писати українською [25]. Також у листуванні з журналістом Миколою Голубцем, який писав про нього кілька схвальних статей в українських виданнях, Олександр Архипенко пише: «Вибачте, що пишу до вас на чужій (російській) мові. 15 літ не чув я рідної мови, а що знав, забув» [26].  Його стосунки з українською діаспорою напружені і складні, що видно з листування з Євгеном, де він нарікає на те, що йому нема там з ким говорити, «бо більшість робітники і нема людей культури» [27]. 

У Євгена історія міграцій своя: спочатку навчання у Києві, Петербурзі і Москві, повернення до Києва, де він разом з іншими залучений у створення УНР. Після 1919-го, втеча до польського Тарнова (у табір інтернованих осіб), а звідти на Рівненщину і Луцьк. Коли польська адміністрація позбавляє його прав на проживання активну українську позицію, він виїжджає до Варшави, де починається друга світова.  Звідти, в час німецької окупації Києва, він робить короткий візит до Києва для збору інформації про родину, зокрема геральдичну історію, і, зрештою, переїжджає до Німеччини, де живе до кінця життя. 

Замість висновків

Біографія Олександра Архипенка постає не лише історією всесвітньо відомого скульптора, а й мережею взаємозалежностей: еміграції, любові, втрат, мовних ідентичностей і культурних розривів, які водночас відкривають і обмежують можливості його самореалізації. Жінки в його житті, брат із виразною проукраїнською позицією, листування з матір’ю та постійні переміщення між континентами унаочнюють, як харизма митця перепліталася з невидимою (часто емоційною) працею інших і балансуванням між визнанням та виключенням. У цьому сенсі «культ однієї особи» виявляється радше результатом складної колективної історії та геополітичних процесів, аніж індивідуального генія. Водночас національне питання, що проходить крізь усе життя Архипенка, демонструє не фіксовану ідентичність, а постійну напругу між «українським», «європейським» і «позанаціональним». Історія його родини дає змогу переосмислити модернізм як явище, глибоко вкорінене в українських транснаціональних біографіях і політичних розривах, де мистецтво стає способом жити вільно в умовах постійного переміщення та втрат.