Інколи цікаво згадувати свої давні емоції, які виникали декілька десятків років тому. «Цікаво» тут — таке собі слово, але не знайшла іншого. Коли в жовтні 1999 року Путін сказав своє славетне «замочим в сортире», в мене по спині пройшов холод. Бо була задекларована зміна риторичного режиму, а риторичний режим — це про ціннісну рамку, в якій формується картина майбутнього.
Від перєстроєчного визнання злочинів тоталітаризму, необхідності утвердження прав людини — навіть не до риторики «сильної руки», а радикально — до риторики гопніка. Це риторика фізичної сили та принципу «а що ти мені зробиш?» Я жодної хвилини не думала, що це випадкова фраза, я її зчитала як сигнал. Абсолютно впевнена, що не тільки я. Саме тоді стрепенулися всі ці, хто в радянський час ставили на лобове скло вантажівки портрети Сталіна. І ті, хто через кляті зміни не зміг зробити таку гарантовану та зрозумілу кар’єру партійного діяча. Напевно, й ті, хто просто стомився від виживання в світі 1990-х, не знаю. І я, і всі ці люди одночасно завмерли, але по-різному. Стало очевидно, що ось ці могутні демонстрації в Москві, коли відбулася спроба силового придушення виступів в Вільнюсі, — все це в минулому. Насправді люди в Москві виходили сотнями тисяч, бо не були готові надалі терпіти радянське насильство. Після «замочим в сортире» та норма, яка змушує людей виходити на вулицю відстоювати права, перестала бути мейнстрімом.
Тоді мені відразу подумалося, що буде щось страшне. І це страшне мислилося в контексті дій щодо відновлення СРСР. Для мене це відчувалося саме в катастрофічній перспективі: я жила з дурнуватою впевненістю, що нормальна людина просто не може хотіти назад в Радянський Союз, це ж неможливо. У мене було цілком окей радянське дитинство, але never ever мені не хотілося повернутися в той світ. У мене ніколи не було радянської ностальгії, і я певний час зачудовувалася, коли пробувала розуміти, як у моїх ровесників вона може бути. Я й зараз це не дуже розумію. Повторюся, коли я відчула можливість відновлення СРСР, я була впевнена, що це можливо тільки через велике насильство, бо не може людина, яка має досвід звільнення, хотіти назад.
Для мене багато років було очевидним, наскільки мені пощастило в житті, бо я на власні очі бачила падіння радянської системи. Те, що здавалося непохитним, раптом виявилося колосом на глиняних ногах, який повалився на наших очах. Від цього перехоплювало подих: невже це можливо? У ті часи мені пощастило бути студенткою історичного факультету, і це окреме везіння, бо всі бурхливі відкриття закритих тем відбувалися у нас на очах. Ми бачили, як відкриваються спецхрани та кордони, як в політичному просторі з’являються партії окрім КПРС, як валиться Берлінський мур. Тоді здавалося, що це такий нормальний шлях людства після того, як воно сильно похворіло в першій половині двадцятого століття.
Напевно, коли Фукуяма написав «Кінець історії», він думав про щось подібне: ну, якщо вже вдалося повалити цього монстра, базовий напрямок розвитку людства визначено. Так, ми думали, які відтепер лінії розломів розриватимуть людство (так, всі читали «Зіткнення цивілізацій»), ніхто не мав ілюзій щодо того, що людство не буде жити поза конфліктами. Але уявити, що можна жадати повернення до совку, якось в голову не приходило.
І так, тоді була популярною метафора про Мойсея: як він водив сорок років народ по пустелі, щоби померли всі, хто пам’ятає рабство. З такими людьми нібито не звариш каші, треба мати суспільство, народжене в свободі. Тоді ця метафора викликала мій скепсіс, тому що натхненно використовувалася саме тими, хто був народжений в совку. Звідки це у вас така неймовірна пророцька сила? У 2014 я згадувала цю метафору, коли в пожежі в Будинку Профспілок в Одесі загинув юний комсомолець, який народився вже після розпаду Союзу. (До речі, в 2014 знову понеслася ця дурна метафора: давайте новий відлік, ще сорок років, бо саме зараз почала народжуватись нація. Але це я вже відволікаюся.)
Коли в 1999 році пролунало «замочим в сортире», здавалося, що минула вічність після звільнення від совку. А умовно пройшло десять років — якщо відлічувати від падіння Берлінського муру. Це така собі прийнята в світі умовна дата «падіння комунізму». Загалом, якщо говорити про смерть СРСР, то й взагалі не десяток років, а вісім. В моїй свідомості рубікон був перейдений назавжди.
Я такий собі пророк, бо найстрашніше, що мені ввижалося — це насильницьке відновлення СРСР. Мені уявлялось виростання нової залізної завіси, яка знову може закрити нас від вільного світу. Наявність вільного світу за межами залізної завіси здавалася мені істиною, яка не потребує доказів. Так, зізнаюся: так і було, і це як раз про обмеженість оптики людини, що має певний досвід. Ми жили за залізною завісою, вона впала — це прекрасно. Якщо хтось хоче завісу повернути «на місце», той хоче знову відгородити мене від «нормального світу». Те, що та сама логіка «замочим в сортире» може реалізуватись в США, мені на думку навіть не спадало. Так, я знала, що США — це імперія, але була впевнена у всіх цих штуках про різні гілки влади, систему стримувань та противаг, сильні інституції, дивилася на те, який шлях пройшла країна в утвердженні прав людини тощо. Такий ось камінгаут.
Історія вміє робити кульбіти. Часто стає соромно, що ти чогось дуже очевидного не можеш впізнати. Якось мені сказали: «Вам як історику це мало би бути очевидно». Напевно, є багато речей, які я як історик (в першому житті) могла би розпізнати. А може й ні. Завжди згадую уїдливі коментарі Гегеля щодо можливості вгадувати хід історії, базуючись на знанні про минуле. Сова Мінерви вилетить, коли стемніє, панове, зараз вам нічого навіть про власну епоху не ясно.
А ще згадую одну з табличок на імпровізованому меморіалі загиблим при спробі перетину Берлінського муру. На цих табличках дати вбивства втікачів. Так ось там є смерть, датована лютим 1989 року. Треба було просто почекати декілька місяців, щоб стіна впала. Але для людини, яка наважилася на втечу, реальність була нестерпно-незмінюваною. Вона була «назавжди».
Мене завжди жахало, як той, хто стріляв, був готовий вбивати. В повітрі стояло відчуття скорих змін, було нібито ясно, що скоро не буде так, як зараз. Але для двох людей — того, хто втікав, та того, хто стріляв, — реальність була незмінною, такою, як десять, двадцять, тридцять років тому. А потім все рухнуло. Один з цих двох про це дізнався, інший, на жаль, — ні. Для цього останнього настала точка, коли жахливу реальність настільки неможливо було терпіти, що краще було ризикнути життям. В його реальності майбутнього не було. Він не уявляв, що світ зміниться настільки швидко.
Так, загалом ясно, про що я, правда? Нам зараз здається, що сподіватися не сильно є на що, бо світ демонструє стільки всього неочікуваного, що й фантазія працює виключно кудись в чорний бік. Але маємо опиратись, хоча би пам’ятаючи, що інколи все змінюється в один момент. Це можливо. Заради цього варто не піддаватись відчаю.
