Історики як співучасники? Історіографія, імперіалізм та легітимація російської агресії

Звинувачуй жертву, або «Просто інший наратив»

Коли в лютому 2022 р. Путін пішов на ескалацію у війні проти України, зважившись на повномасштабне вторгнення й геноцид, академічні видання сполохалися і стали укладати «спеціальні цифрові випуски» з раніше опублікованих і пов’язаних з Україною  статей. У спеціальному випуску видання «Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History» – шанованому науковому журналі, який претендує на академічну експертизу з української історії, – натрапляємо на повторення дискусії 2015 р. «Українська криза, минуле і теперішнє». Як я наголошував у своїй рецензії на цю дискусію ще 2015 р., статті, які там опубліковано, відповідають мінімальним стандартам наукових історичних досліджень [1]. Тенденційна мова статей у цьому збірнику багато в чому відтворювала путінську пропаганду. Під час війни, що її розв’язала Росія, після кричущого порушення міжнародного законодавства і безпрецедентної в історії повоєнної Європи анексії, своєю риторикою і поясненнями статті дискусії 2015 р. в «Kritika» перекладали провину з Росії на Україну та її гадані проблеми з колективною пам’яттю, ідентичністю й націоналізмом.

Замість того, щоби розглянути брутальну і неспровоковану війну, яку в Україні розпочала Росія, спробувати пояснити шовіністичне безумство, в яке скочувалося російське суспільство, історики й далі обговорювали смолоскипні процесії та чорно-червоні стяги в Україні — так, ніби контроверсійні символи та естетика були найважливішими проблемами реґіону й невиліковним діагнозом для України. Замість дивитися на російських бойовиків та їхні операції в Україні, на мільйони людей, що опинилися в ролі заручників Росії, на маріонеткові Донецьку та Луганську квазіреспубліки, а також масовий виїзд знедолених і травмованих людей з окупованих Росією територій, учасники дискусії журналу «Kritika» обговорювали буцімто сильну «реґіональну російську» ідентичність Донбасу і розвивали наратив про спонтанний і низовий антиукраїнський рух у реґіоні. Замість того щоб перевіряти докази й піддавати їх підставовому документальному аналізу, ці історики використовували сфабриковані цитати, замовні соцопитування і довільно намальовані цифри.

Ризикуючи професійною репутацією, редактори журналу «Kritika» визначили тон дискусії, коли назвали події 2014 р. «українською кризою», а не, скажімо, «війною Росії», що, на мою думку, є найбільш адекватними понятійними рамками (explanatoryframework) для розуміння не лише реваншистського російського вторгнення 2014 р., а й брутального повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 р. Микола Рябчук стверджує, що дискурс «української кризи» в західних академічних публікаціях слугує лише одній меті — «приховати реальну роль Росії» і звинуватити «вибір України» [2]. Академічних експертів, які долучаються до цього дискурсу, заледве можна вважати нейтральними спостерігачами чи сторонніми оглядачами драматичних і кривавих подій, що розгортаються в нас на очах. Їхня позиція нагадує позицію західних урядів, які толерували або фінансували як агресивну поведінку Росії щодо свого сусіда, так і злочини російської влади супроти власних громадян, а також за кордоном. Відкрито не підтримуючи і не схвалюючи російський режим, і академічні дослідники, і уряди відігравали класичну роль співучасників: вони створювали, підтримували та використовували концептуальні й наративні схеми, в яких дії Росії виглядали якщо не цілком легітимними, то бодай прийнятними, такими, що їх можна виправдати й толерувати. Панівний академічний дискурс імпліцитно запевнив російське керівництво в його безкарності та заохочував  його агресивний і насильницький політичний курс.

Історики відігравали в цьому академічному дискурсі сприяння російським злочинам особливу роль, адже історія є ключовою для ідеології, що лежить в основі російської війни на знищення України. Путінські виправдання російської агресії щоразу апелювали до історії та містили історичні аргументи. Рішенню Путіна вдатися до масштабнішого вторгнення передувала його сумнозвісна стаття «Про історичну єдність росіян та українців». Напередодні вторгнення він ще раз заперечив існування української нації, підтримуючи свої тези відсиланнями до минулого, яким воно йому бачиться [3]. Не надто втішає, що неспровоковане і обурливо брутальне російське вторгнення, як і очевидна абсурдність путінських заяв про нібито «нацистську» сутність нинішнього демократично обраного українського керівництва, врешті допомогли дискредитувати ці облудні історичні наративи. Тімоті Снайдер слушно зауважив, що академічні історики не повинні дискутувати з путінською версією історії, роблячи її інтелектуально прийнятною. А втім, варто зауважити, що коментарі Путіна з історії України були суголосні до ідей, наявних у широких сегментах академічного дискурсу, і, зрештою, їх нейтралізовано тільки завдяки рішучому опору України [4]. Наважуся ствердити, що без цього опору і всупереч значним зусиллям небагатьох впливових істориків, путінські наративи могли б бути чи то підтримані, чи мовчазно прийняті як західною академічною спільнотою, так і громадськістю.

Одержимість Путіна історією України, як і його спроби зманіпулювати історичним наративом, стали очевидними вже 2014 р., хоч і не отримали жодної реакції з боку більшості істориків реґіону [5]. Уже 2022 р., через місяць після повномасштабного вторгнення (після місяця масових і задокументованих російських воєнних злочинів), Шейла Фіцпатрик [6], академічна зірка західної історіографії Радянскього Союзу, заявила, що твердження Путіна про Україну становлять цілком легітимний «альтернативний наратив» і нарікала, що, мовляв, президент Зеленський зумів «захопити контроль над оповіддю західних медій», тоді як росіяни «зазнали повної поразки в спробі донести свій меседж».

Ця стаття покаже, що історики були заанґажованими в наративи, які використовувалися як історичне виправдання російської агресії. Історики допомогли визначити інтелектуальні рамки, у яких Путін міг виголошувати свої твердження про українську історію, і сподіватися, що вони будуть сприйняті як правдоподібні й правомірні. У цій статті я пробую зрозуміти, як ця ситуація стала можливою і чому історики провалили іспит на відповідальність перед спільнотою, яку вони вивчають.

2015 р. я намагався збагнути, чому професійні історики так легко прийняли однобічну проросійську інтерпретацію як подій Євромайдану 2013–2014 рр., так і подальшого російського вторгнення в Крим і на Донбас і, не соромлячись, звинувачували Україну в найтравматичніших подіях її повоєнної історії. Можна було досить легко зрозуміти тих істориків з Росії, які не витримали випробування владою і піддалися спокусі творення історії у співпраці з державою, замість її вивчення. Усі ми були свідками траєкторії руху цих російських академічних дослідників, які долучилися до аналітичних центрів та владних структур Путіна, ставши ідеологами й апологетами його політики. Алєксєй Міллєр, наприклад, починав свого часу як єдиний серйозний російський історик модерної України. У його opus magnum’і, написаному в 1990-ті, відчувалися ледь вловима погорда щодо того, хто переймався збереженням і виживанням міноритарної культури, та жаль через те, що Російська імперія ХІХ століття не була «достатньо модерною», щоб асимілювати своє українське населення [7]. Після того як Міллєр долучився до Валдайського дискусійного клубу і тамтешньої Ради з зовнішньої та внутрішньої політики, він перетворився на бійця путінського «культурного фронту» і критика нібито «націоналістичної» «історичної політики» України. А 2021-го, коли Росія розгортала війська на українських кордонах, Міллєр «інтерпретував і розгортав» путінські тези про те, що українську державу, мовляв, винайшов Лєнін, — так ніби це була легітимна історична інтерпретація [8]. Подібну поведінку західних істориків, які живуть у демократичних державах, насолоджуються академічною свободою і безпекою безстрокових робочих контрактів та мають майже необмежений доступ до будь-якої інформації, пояснити було вже складніше. Тим паче, що чимало з них якщо не відкрито визнавали свої ліві переконання, то принаймні симпатизували лівим ідеологіям, а отже, мали би бути віддані ідеям рівності, справедливості та соціальної відповідальності.

2015 р. я був схильний пояснювати очевидну короткозорість цих «експертів» обмеженнями, властивими історичній професії. Вони некритично сприймали інформацію з соцмереж, бо не звикли використовувати її у своїх дослідженнях, а отже, ставали легкою здобиччю для шахраїв і «політичних технологів» цифрової епохи. Мені здавалося, що вони надто покладалися на свої соціальні мережі, зокрема на інформацію від своїх російських приятелів і знайомих, були надто занурені в історичні контексти, які вивчали, і надто схильні до прямого пов’язування історії з сучасністю, не вміючи помічати зміни й темпоральні розриви.

Утім, переглядаючи велику кількість академічних публікацій про Україну, наштампованих із 2014 р., я усвідомив, що тенденція звинувачувати жертву і виправдовувати Росію в цій війні не була невинною помилкою. Неупереджений споглядач не міг не помітити того факту, що понад двадцять років незалежності Україна була навдивовижу мирною країною, яка постійно скорочувала свій воєнний бюджет і зменшувала армію. Росія ж — навпаки — щораз вплутувалася у нові й нові війни як на власних теренах, так і поза ними. Україна залишалася справжньою демократією з конкурентними виборами і вільними медіями, натомість Росія утверджувалася як репресивний авторитарний режим та поліцейська держава, що вбивала «ворогів» і всередині, і поза межами країни. Тоді як Україна рухалася в напрямку децентралізації, подарувавши автономію Криму, Росія Путіна залишалася федерацією лише за назвою, а насправді була контрольована «владною вертикаллю». До 2014 р. в Україні де-факто не було політичного насильства, тоді як Росія стала розсадником злочинів на ґрунті ненависті, садизму та жорстокості в армії й різних  силових структурах.

Емпатія, антипатія і заплямовані поняття

Чому бурхливе, але мирне узгодження конфліктуючих і травматичних версій пам’ятей в Україні було таким неприйнятним для тих самих істориків, які готові були толерувати агресивний мілітаризм російської держави й російського суспільства, переважна більшість представників якого щиро захоплювалася  власним державним керівництвом, ба навіть своєю зброєю масового знищення? Чому рішення України називати Голодомор (жертвами якого стали чотири мільйони людей, доведених до смерті голодом) геноцидом було таким неприйнятним для частини істориків, які гнівно виступали проти «націоналістичної маніпуляції» колективної пам’яті? Як добре показав Андрій Портнов, реальні історичні події Голодомору легко кваліфікувати як геноцид, а відкидання цього поняття у випадку Голодомору є таким же політичним, як і його прийняття [9]. Ті самі історики не надто — а то й узагалі — не переймалися тим, що Росія інструменталізує перемогу союзників у Другій світовій війні, як і не переймалися повзучим виправданням державного насильства і масових убивств, скоєних Радянською державою. Як можуть історики так непокоїтися щодо гаданого «культу» Степана Бандери в Україні та водночас ігнорувати відродження в Росії культу Сталіна, чиї останки і погруддя залишаються на Червоній площі в Москві, у символічному центрі Росії (ба більше, туди щодня приносять оберемки свіжих квітів)?

Тоді як затягувалася російсько-українська війна, ставало очевидним, що в західному академічному світі глибоко вкорінилися і процвітають відкриті антиукраїнські настрої. Я назвав би їх «українофобією», але насправді ті, хто їх поділяють, не бояться українців. Навпаки, вони обрали Україну та українців своєю мішенню, бо знають, що можуть продовжувати свої нападки безкарно. Ба більше, ці настрої не обмежуються російськими (або «євразійськими») студіями. Я здивовано дивився на колег із Манітобського університету — Радхіку Десай (Radhika Desai) та Алана Фрімана (Alan Freeman), які без застережень поїхали на конференцію в окупований Крим, порушуючи закони України та її міжнародно визнані кордони. Я сумніваюся, що вони наважилися б так само легко порушувати канадські або американські закони. Ці ж професори 2016 р. опублікували статтю під назвою «Конфлікт в Україні і сучасний імперіалізм» [10]. Але не подумайте, в Україні їх турбує імперіалізм не російський, а… американський. Так звані академічні експерти, які навіть не розмовляють українською, вважають себе достатньо кваліфікованими, щоб називати Революцію Гідності західним переворотом або вважати підтримуваних Росією сепаратистів «повстанцями», які борються за соціальну рівність [11].

Символічно, що в єдиному посиланні на реального експерта з України вони примудрилися ще й неправильно вказати його ім’я [12]. Пишучи свою працю на третій рік російської агресії проти України і під час російських повітряних нальотів, від яких гинули тисячі мирних мешканців Сирії, Десай, Фріман і Каґарліцький запевняли своїх читачів, що «здатність Росії піти на закордонну авантюру мізерна» [13].

(Стівен Коткін, принстонський історик, який досліджує Росію, дав схожу оцінку 2008 р., заявивши, що «нинішні авторитарні Росія і Китай не є військово агресивними» [14]. Що ж, він бодай сказав про це ще до вторгнення Росії в Грузію, а не після нього.)

Тоді як Росія завершувала підготовку до повномасштабного вторгнення 2022 р., чимало істориків і далі недооцінювало російську загрозу. У своїх дописах у соціальних медіях (деякі з них вони потім видалили) історики вправлялися в сарказмі, насміхаючись над супутниковими знімками російських військ, жартуючи з їхньої кількості чи кепкуючи з мап з можливими шляхами вторгнення, поширюваних у західних медіях.

Ці «веселощі» були заразні, а офіційні коментарі окремих західних експертів та законодавців не набагато кращі. Наприкінці січня 2022 р. західні інвестори тікали з України, а канадський уряд і надалі відмовлявся продавати Україні зброю. Коли ж канадський уряд нарешті затвердив принаймні кредит для економічного розвитку України у розмірі 120 мільйонів доларів, Лія Ґезан (LeahGazan), депутатка з Вінніпеґу від Нової демократичної партії (NDP), написала в твітері, що «120 мільйонів, які канадський уряд віддав на фінансування антисемітського, неонацистського і фашистського ополчення, жахають» [15]. Коли над Україною нависла екзистенційна загроза, депутатка з канадської провінції, в якій кожен шостий житель має українське походження, начепила на всю націю ярлик антисемітів і неонацистів. Лія Ґезан так і не попросила в українців вибачення за той свій твіт.

Навіть коли в лютому почалося повномасштабне вторгнення і російські ракети падали на українські міста, Рональд Ґригор Сюні, один із найвідоміших західних істориків, які студіюють Східну Європу, повторював путінські мантри, наполягаючи на тому, що треба «рішуче закликати Україну та Захід визнати безпекові інтереси Росії і надати їй гарантії того, що НАТО не робитиме подальших кроків у бік Росії та в Україну» [16]. Як історик Сюні чудово знає «Довгу телеграму» Джорджа Ф. Кеннана, яка влучно пояснює гадані безпекові тривоги Росії «невротичним поглядом на міжнародні справи» її керівництва. Ба більше, чимало експертів переконливо пояснювали, що «безпекові тривоги» є лише претекстом (Pifer) [17]. Не було жодних доказів того, що НАТО чи Україна бодай якось справді загрожували безпеці Російської Федерації. Що ж до реальних намірів і актів агресії, то, як доводять історичні події, єдиною безпековою загрозою для реґіону в останні тридцять років була Росія. Загроза російського неоімперського експансіонізму пояснює рух сусідів Росії до НАТО значно краще, аніж уявні «рухи НАТО» в реґіоні. Поведінка Росії – це класичний приклад імперіалізму у визначенні Йозефа Шумпетера: «агресивність заради неї самої», яку неможливо пояснити раціональними конкретними цілями чи інтересами агресора [18].

Aнтиукраїнські упередження багатьох «академічних експертів» легко продемонструвати, проте пояснити їх складніше. Ще в 2015 р. Томаш Ген-Конарскі зауважив, що окремі впливові історики, які позиціонують себе як експерти з української історії, насправді є істориками Росії, які не читають української історіографії і не знають української історії [19]. Від початку російського вторгнення 2022 р. чимало українських дослідників, звертаючи увагу на поширені антиукраїнські упередження серед західних інтелектуалів, пояснюють їх структурними та концептуальних проблемами, що випливають з самої організації міждисциплінарної ділянки реґіональних студій, яка займається Східною Європою (Kulyk [20]; Khromeychuk [21]).

Назва академічного журналу, згаданого на початку цієї статті, є симптомом власне такої серйозної і хронічної проблеми. «Євразія» в назві журналу «Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History» («Дослідження в російській та євразійській історії») не має нічого спільного з географічним поняттям континенту Євразія. Ми достеменно знаємо, що в цьому журналі немає статей про В’єтнам, Індію, Ірак чи Іспанію. «Євразія» журналу відсилає не до реального континенту (хоча навіть у цьому випадку назва була би претензійно абсурдною), а до «Євразії» мрій і прагнень російських імперіалістів — простору, який вони уявляють приреченим на колонізацію і панування з боку Росії. Ще неназваним ми бачимо цей простір уже у вірші Фьодора Тютчєва «Русская география» («Російська географія»), який датовано 1848–1849:

Семь внутренних морей и семь великих рек…
От Нила до Невы, от Эльбы до Китая,
От Волги по Евфрат, от Ганга до Дуная…
Вот царство русское… и не прейдет вовек,
Как-то провидел Дух и Даниил предрек [22].

Засновники російського «євразійства» нарекли цей простір російської імперської експансії «Євразією». У своїх перших роботах вони відкрито визнавали, що їхня Євразія — це «очолюваний Росією особливий культурний світ»; їхній «Євразії-Росії» належала «провідна роль у шерезі людських культур» [23]. Невипадково найвідомішим на сьогодні «теоретиком» євразійства є фашистський псевдофілософ Алєксандр Дуґін.

Якби журнал, присвячений історії Німеччини, вирішив використати у своїй назві відповідник російської «Євразії», то ми мали б «Дослідження з історії Німеччини і її Lebensraum’у». Витоки обох концепцій — як «життєвого простору», так і «Євразії» (як культурного і геополітичного суб’єкта, що не збігається з суто географічним поняттям материка) — в одних і тих самих інтелектуальних течіях, того самого періоду, у тій самій псевдонауці геополітики. Використання такого скомпрометованого поняття симптоматичне для академічної ділянки, якій досі бракує рефлексії над політичним виміром своїх коренів та спадщини, над своїми сліпими плямами, ієрархіями та проблемами співучасті в злочинах та причетності до структур і проєктів поневолення і гноблення. Той факт, що в журналі «Kritika» з’явилося також чимало першокласних історичних досліджень, не дає йому індульгенції на використання етично проблемного історичного поняття. Ще більшої іронії цій ситуації додає завзятість, з якою статті зі спеціального випуску журналу «Kritika» засуджували наявність нібито скомпрометованих історичних символів, постатей і гасел в українському публічному дискурсі та публічному просторі. З огляду на вищесказане Асоціація слов’янських, східноєвропейських та євразійських студій (ASEEES) та її провідний журнал мали би теж переглянути свої назви.

Після повномасштабного вторгнення в Україну з’явилося чимало переконливих закликів до деколонізації російських чи «євразійських» студій [24]. Деколонізація може бути добрим початком, проте варто пам’ятати, що проблеми з західною експертизою щодо України не обмежуються власне колоніалізмом чи міждисциплінарною реґіональною ділянкою суспільних і гуманітарних наук, яку представляє ASEEES. Ця ділянка продукування знань є частиною ширшої глобальної академічної сфери, у якій панують університети й дослідницькі установи розвинутого Заходу. Ця ж реґіональна ділянка включає українські студії як одну зі своїх субцарин. Щоб пояснити поширеність антиукраїнських упереджень, слід розглянути всі три рівні продукування знання про Україну.

Межі антиєвроцентризму та імперська уява

Почнімо з найширшого рівня — західної академічної сфери загалом та західних інтелектуалів, що не є експертами з реґіону. Хоч їхня думка про Україну та реґіон спирається на праці експертів, які спеціалізуються в цій сфері, передача знань у цьому випадку не є односторонньою. Зацікавлення, тематика і проблематика ширшого інтелектуального середовища визначають дослідницькі пріоритети та напрямки у вужчих ділянках, пов’язаних з  конкретним реґіоном.

На розвиненому Заході пропрацювання темних і маловивчених аспектів власного минулого концептуалізували як подолання «євроцентричного фокусу наших попередників» [25]. У Канаді євроцентризмом пояснюється марґіналізація, якщо не відверте замовчування історії корінних народів (Indigenous history) і досліджень корінних народів (Indigenous studies). Подібні дискусії відбувалися і в Сполучених Штатах [26]. Європа, яку знають критики євроцентризму, навряд чи відповідає європейському континенту, чий географічний центр, найвірогідніше, розташовано як не в Україні, то в Литві. Хоч Україні за замовчуванням приписують гріхи Європи, українська історія та культура ніколи не були у фокусі освіти й досліджень ні в Північній Америці, ні в Західній Європі.

Припускаю, що мало хто з провідних критиків євроцентризму бодай одного разу бував в Україні чи Литві, хоч їхні академічні маршрути постійно приводять їх до Лондона й Парижа, Берліна й Відня. Наявні «євроцентричні» дослідження і знання, як і антиєвроцентричні реакції на них, пов’язані одним і тим самим історичними досвідом, який репрезентують вищезгадані центри трансатлантичної модерності. Коли Захід рефлексує над кричущими історичними несправедливостями, які були невіддільною частиною як становлення сучасного світу, так і самоусвідомлення Заходу, він дивиться на ці несправедливості з упізнаваних центрів трансатлантичної модерності, для яких поділ між пригнобленими і гнобителями переважно відбувався по лінії кольору (шкіри).

Структурний расизм, витоки якого можна простежити до чорного рабства як однієї з основ трансатлантичної капіталістичної економіки, як і підкорення та вбивство корінного населення інших континентів, є невід’ємним і ключовим елементом історичного розвитку цієї трансатлантичної модерності. Оскільки цю модерність часто називають «європейською», західна аудиторія автоматично трактує Україну як співучасницю злочинів «Європи». Можна було би сподіватися, що оскільки «східну» Європу теж можна вважати жертвою умовного «Заходу», то трактування України і очікування від неї будуть дещо іншими. За іронією, «східноєвропейськість» України продовжує працювати проти неї. Оскільки Захід не надто поспішає переглянути свої стереотипи щодо  Східної Європи і продовжує дивитися на неї як на архаїчну і незреформовану, то й Україну легко уявляє собі як місце, де досі живі і здорові старі демони Європи, які давно вигнані з Заходу. Певною мірою до 2022 року Україна, затиснена між Росією і власне Європою у формі Європейського Союзу, відігравала у західній уяві ту саму роль, яку західні інтелектуали з XVIII століття приписували «Східній Європі», – відстала і постійно недорозвинена периферія, яка застигла на певному етапі свого розвитку і залишилася далеко позаду Європи [27]. Як і з більшістю уявлених географій і приписуваних групам властивостей, такі уявлення допомагали не зауважувати реальної України, як сучасної, так і з минулого – досвідів, які суттєво відрізнялися від західноєвропейських і не відповідали західним очікуванням.

Навіть до руйнації, яку принесло російське вторгнення 2022 року, якщо взяти як критерій заможності показник ВВП на душу населення, Україна була не просто найбіднішою країною Європи, а й країною, що відстає від більшості країн Латинської Америки. Болюче народження трансатлантичної модерності для України позначилося закріпаченням селян, до якого привело зростання цін на зерно в Західній Європі, що своєю чергою було спричинене потоком золота з недавно завойованих Америк. В Україні з її родючими ґрунтами кріпацтво було жорстокою системою безжальної експлуатації і майже безмежної влади панів над своїми кріпаками. Її головним елементом була неоплачувана праця кріпаків, яка вибивалася шляхом безпосереднього примусу, з насильством і знущаннями. Ця система проіснувала так само довго, як і рабство на Півдні Сполучених Штатів, аж доки її не ліквідували в Російській імперії 1861 року. Справжнє рабство теж було невід’ємною частиною модерного історичного досвіду України, лишивши незгладний слід у її культурі та фольклорі. На відміну від морських атлантичних держав Європи, Україна була не замовником і власником, а їх джерелом. З кінця XV і аж до кінця XVIII століть Україна була мисливським угіддям для тюркських кочовиків-людоловів, які продавали українських рабів на ринки Східного Середземномор’я.

Що ж до українського націоналізму, то звернімо увагу на те, що виник він у ХІХ столітті як емансипаційний рух культурної спільноти, зведеної до  пригнобленого і підкореного простолюду. Ішлося про емансипацію культури, яку сприймали як культуру соціально меншовартісну, начебто несумісну з прагненнями до знання чи краси. Українському націоналізму йшлося про подвійну емансипацію української спільноти — як соціальну, так і культурну. Це був «націоналізм плебейської нації», якщо послуговуватися визначенням, яке запропонував український мислитель-соціаліст Михайло Драгоманов. Український націоналізм прагнув суверенітету для культурної спільноти, розділеної імперським кордоном між Габсбурзькою імперією та імперією Романових. У цьому розумінні український націоналізм як нагадував колоніальні націоналізми, так і відрізнявся від них. Хоча злиття соціального і національного в боротьбі України за емансипацію нагадує досвід багатьох інших колоній та напівколоній європейських імперій [28], відмова України прийняти імперські кордони та спроба створити модерну націю на основі культурної спільноти по обидва боки імперського кордону, були досить незвичні з глобальної колоніальної перспективи. Утім, потенційно це було найефективнішим рішенням проблеми культурного гніту, культурної нерівності та суверенності культури.

Як у популярному вжитку, так і в працях багатьох дослідників часто губиться складна семантика поняття «націоналізм». Націоналізм нерідко розуміють як ідею, що приписує найвищу цінність нації та постулює вищість національних інтересів над всіма іншими. Таке розуміння не зауважує того, що націоналізм — це не лише ідеологія і не лише політичний рух; це глобальний процес, який змінив сучасний світ, процес, подібний до капіталізму чи індустріалізації. Націоналізм витворив світ націй-держав, світ, у якому ми досі існуємо. Він також змінив нашу культурну і політичну уяву, витворивши глобальний ландшафт спільнот, які «за визначенням як обмежені, так і суверенні», якщо використовувати знамените визначення Бенедикта Андерсона [29]. Щоб уникнути плутанини через існування багатьох значень і конотацій поняття «націоналізм», боротьбу ХІХ століття за культурну емансипацію, як і збройну боротьбу за захист української державності, в якій брали участь українці різних політичних переконань, називають українською мовою не «націоналістичною», а «національною». Таке розрізнення в англійській мові між «nationalistic» i «national» може бути корисним, щоб уникнути пастки наративів, у яких усе, що вирізняється як українське, стає «націоналістичним», а будь-яке утвердження українськості стає націоналізмом. У ХІХ столітті Драгоманов намагався боротися з таким помилковим трактуванням українських соціалістів як «націоналістів»: «Не можна називати “націоналістичним” бажання працювати самостійно і на основі глибокого знання місцевих обставин, як і бажання навчати людей універсальним ідеям у їхній, а не чужій мові. Бо тоді “націоналістичними” слід називати всі групи Інтернаціоналу… Єдина відмінність між українськими і, скажімо, французькими соціалістами в тому, що французька держава існувала з давніх часів і безперервно» [30].

Що ж до українців, то різні імперські центри, які претендували на них і їхні землі, не завжди були західними. Останні три століття Москва і Санкт-Петербург виконували тут щонайменше таку саму роль. Зовсім по-іншому ці столиці виглядають із західної перспективи. Західні держави поперемінно вважали Росію то аутсайдером, то суперником, то загрозою, але переважно у західних інтелектуалів останніх двох століть Росія викликала інтерес та захоплення. Для цих інтелектуалів упізнавана і водночас відчутно інакша Росія здавалася привабливою альтернативою Заходу – іноді навіть вирішенням проблем Заходу, які в Росії начебто не були аж такими актуальними і відчутними.

Історики не виняток. За відомим висловом Коткіна, радянський досвід може слугувати «дзеркалом, в якому різні елементи модерності, знайдені поза СРСР, постають у поперемінно недорозвиненій, перебільшеній та впізнаваній формах» [31]. Вочевидь, важливим і часто переоціненим елементом цієї «впізнаваності» є імперіалізм. Державна влада і статус великої держави були важливим чинником принадності імперської Росії та Радянського Союзу для західних інтелектуалів. Джордж Орвелл зауважив це захоплення британських лівих чужими «справжніми» державами як єдиною достойною альтернативою власній державі: «Ліві інтелектуали не вважають себе націоналістами, бо зазвичай вони переносять свою відданість на якусь іноземну державу, таку як СРСР, або ж проявляють його в суто негативній формі через ненависть до власної держави та її керівництва. Та їхній світогляд по своїй суті націоналістичний тому, що вони мислять виключно в категоріях політики сили чи змагального престижу» [32].

Намагаючись здолати обмеженість євроцентризму, шукаючи альтернативи глобальному пануванню західного капіталу, західні інтелектуали часом переносили свої сподівання на альтернативний імперський центр зокрема й тому, що імперський характер того центру був їм добре знайомим. Спільна культура імперського космополітизму європейських еліт на сьогодні має вже століття історії. Спрямований на схід, до російських столиць, західний погляд часто не звертає уваги на «неісторичні» народи Центральної та Східної Європи; це поняття Геґеля свого часу підхопив Фрідріх Енґельс, і воно й досі живить політичну уяву західних лівих [33]. Відповідно до цього уявлення «неісторичні» народи є втіленням відсталості, землями архаїчних обскурантистських переконань і канібалістичних ідеологій, які передові імперські метрополії залишили в минулому. За цією хибною логікою націоналізм є  архаїчною ідеологією виключності і спільного походження, а на будь-яке ствердження незалежної ідентичності з боку «неісторичних народів», будь-який протест проти імперського панства навішується ярлик націоналізму.

Протягом останніх десятиліть такий зневажливий імперіалістичний погляд проступає в багатьох західних академічних публікаціях з української історії і формує їхні фокус, інтерпретацію й наратив. Він творить основу для хибних репрезентацій, які згодовують публіці з західною освітою за посередництвом слов’янських/ євразійських студій. Найголовніші твердження Путіна про українську історію знаходили підтвердження в тенденційних роботах, вироблених на цьому підставовому «українознавчому» рівні: мовляв, не існувало жодної України, окрім як реґіонального варіанта Росії; українські ідентичність та історія є вигадкою українською націоналізму; а націоналізм – синонімом ксенофобії та нацизму. Подібну схему можна знайти також у працях окремих істориків, які працюють над українським «націоналізмом». Іронія полягає в тому, що ці історики незмінно наголошують на потребі особливої відповідальності та чіткої моральної позиції в описах минулого, тоді як самі виявилися абсолютно неспроможними помітити власну заангажованість в плани Путіна вирішити українське питання раз і назавжди. Дехто з цих істориків, чиї тенденційні праці я критикував у інших своїх публікаціях [34], відкрито дописували до відомих російських пропагандистських медіаконгломератів [35], інші готували підґрунтя для Путінових ідеологічних претензій своїм зображенням української історії. У багатьох випадках ішлося про дуже просту дискурсивну операцію – зведення української ідентичності до українського націоналізму, поєднання українського руху національної емансипації з правою українською націоналістичною політикою  через об’єднання їх у єдину категорію «українського націоналізму» та помилкове тлумачення такого «українського націоналізму» як ідеології «груповості» (groupness), обраності та ненависті.

Редукціонізм і демонізація в дії

Погляньмо на те, як ця інтелектуальна маніпуляція працює на конкретному прикладі. Праця Ґжеґожа Россолінського-Лібе «Stepan Bandera: The Life and Afterlife of a Ukrainian Nationalist: Fascism, Genocide and Cult» мала широкий суспільний резонанс [36]. 2014 року Фонд Генріха Бьолля, Німецька служба академічного обміну (DAAD) та Німецьке посольство в Києві вирішили просвітити українців щодо їхньої ж історії, організувавши та профінансувавши низку лекцій Россолінського-Лібе в Україні. За задумом, ця книжка мала допомогти Україні розвинути критичніший підхід до власного минулого, особливо щодо радикального націоналізму, втіленням якого є Степан Бандера. Після того, як праві групи прийшли протестувати проти заходу, а Россолінський-Лібе заявив, що отримав погрози телефоном, більшість лекцій скасували. Міжнародна академічна спільнота і глобальні медії били на сполох і висловлювали стурбованість станом академічних свобод і свободою слова в Україні.

Тут у нас немає змоги докладно розглядати книжку Россолінського-Лібе; натомість я хотів би зосередитися на тому, як вона окреслює загальні контури модерної української історії для читачів. Розповідь Россолінського-Лібе про Бандеру починається у Східній Галичині близько 1909 року — року народження Бандери. Називаючи народ Бандери «українцями», Россолінський-Лібе використовує лапки, оскільки нібито ці «люди почали сприймати себе українцями [тільки] внаслідок винайдення української національної ідентичності» [37]. Звертаю увагу на те, що дослідник не використовує лапок, коли пише про поляків чи росіян того часу, від чого виникає враження, що, на відміну від українців, національна ідентичність цих двох груп була не винайденою, а природною. Цей нечистий трюк розраховано на читачів, які не надто розбираються в літературі з націоналізму і не знайомі з ідею про те, що всі національні ідентичності є винайденими. Польські селяни на початку ХХ століття ідентифікували себе з різними етнічними підгрупами, як-то «górale» чи «mazury», і їх ще треба було переконати в тому, що вони – поляки. Як пригадував майбутній лідер польських людовців Вінцентій Вітос, у його галицькому селі «більшість селян страхітливо боялися Польщі, бо були впевнені, що з її поверненням до них обов’язково повернеться і кріпацтво» [38]. Насправді ж польські автори початку ХХ століття стверджували, що національна ідентичність серед українських селян була значно сильнішою, аніж серед польських [39].

Россолінський-Лібе стверджує, що назва «Україна» «як поняття для нації» була винаходом українських націоналістів і «увійшла у вжиток на Галичині близько 1900 року» [40]. Жодне з цих тверджень не є правдивим. По-перше, поняття «Україна» широко використовувалося одночасно з іншим поняттям «Русь», і то ще в XVI та XVII ст., на позначення теренів і людей, які населяють нинішню Україну [41]. 1909 року, як і 1861-го, галицькі українці послуговувалися терміном «Русь-Україна» як офіційним позначенням своєї нації [42]. Перша українська політична партія, заснована в Галичині 1890 року, називала себе «русинсько-українською». Ба більше, коли 1848 року русинські патріоти в Галичині використовували такі поняття, як Русь, Південна Русь чи Мала Русь, вони вживали їх як протиставлення Північній Русі або Великоросії та Московії, безсумнівно виокремлюючи свою національну спільноту [43]. Вочевидь, Росолінський-Лібе пов’язує «Україну» з «винайденням» для того, щоб наголосити на нібито штучному характері української ідентичності та українського руху. (У всій праці він послуговується тою самою риторичною стратегією, щоби пов’язати «Україну» з «фашизмом».)

Україну та українців не лише подано як винахід ХХ століття. Як стверджує Россолінський-Лібе, розділення кордонами між Російською та Австро-Угорською імперіями «призвело до того, що галицькі українці стали доволі відмінним від українців народом у Російській імперії» [44]. У дивний спосіб тверда переконаність автора у вроджених відмінностях, які на населення справляють політичні режими, знову ж таки стосується лише українців, але не, скажімо, поляків, які в той же період також були розділені — не тільки між Австрією та Росією, а й Пруссією (Німеччиною). Прагнучи показати себе експертом не лише з історії, а й з лінгвістики, Россолінський-Лібе стверджує, що «галицький діалект української (мови) посутньо відрізнявся від української мови в Російській Україні» [45]. Якщо б він і справді існував, то цей галицький «діалект» був би великим відкриттям в українському мовознавстві, адже лінгвісти завжди вважали, що мова по обидва боки імперських кордонів була посутньо однією і тією самою [46]. Ба більше, Галичина, а зокрема гори в ній, є домівкою для величезної кількості окремих локальних говірок, які жоден лінгвіст ще не наважився об’єднати в один діалект.

Автор стверджує, що кордони розділили український етнос у ХІХ столітті, а потім стверджує, що зникнення цих кордонів у ХХ столітті лише посилило розділення; і хоч обидві частини врешті увійшли до складу радянської України, «галицькі» українці стали тільки ще більш відмінними від своїх «східних» побратимів [47]. Щоб розв’язати цю видиму суперечність, Россолінський-Лібе звертається до культури: «Галицька українська культура упродовж століть зазнавала глибокого впливу польської культури, тоді як східноукраїнська культура зазнавала сильного впливу російської культури» [48]. Будь-який справжній історик реґіону назве це твердження абсурдним, адже не існує жодної єдиної і, вочевидь, національної «культури», яка б залишалася незмінною упродовж століть. Численні реґіональні соціологічні, конфесійні та мовні відмінності в сучасній Україні заледве можна звести до поділу на галицьку/«східну» частини, особливо через те, що Россолінський-Лібе включає до «східної української культури» такі виразно відмінні реґіони, як Волинь і Донецьк, Полісся і Південь, села Центральної України та індустріальні міста Донецької області.

Що ж до впливів, яких Україна зазнала з боку католицизму і польської мови, то вони були такими ж сильними в Центральній Україні, як і в Галичині. Власне, в той час як 1596 року Київська єпархія прийняла Берестейську церковну унію, українські єпархії у Львові та Перемишлі ще більш як століття залишалися православними. До того ж русинсько-українська традиція була співтворцем культури Речі Посполитої, яку не слід прирівнювати до виключно польської культури. Навіть польські історики ще у ХІХ ст.,  визнавали цей історичний факт [49]. Мацєй Яновський переконливо довів, що сліпота до української спадщини в польській культурі є типовою рисою прибічників національної чистоти, хай то йдеться про лідерів Польщі комуністичного періоду чи про політиків-націоналістів сьогодення [50].

Ствердивши неіснування українців у 1900-ті, Россолінський-Лібе береться за тих, хто їх «винайшов», тих, кого він називає «українськими націоналістами». Він стверджує, що вже в ХІХ столітті націоналізм «ставав дедалі ворожішим до поляків, євреїв та росіян», процвітаючи «радше в східній Галичині, аніж у східній Україні», бо «політичний лібералізм Габсбурзької імперії … робив галицьких українців націоналістичнішими, популістичнішими і містичнішими, аніж східні українці» [51]. Це ще одне твердження, абсурдність якого має бути очевидною навіть для тих, хто майже нічого не розуміє в новітній українській історії; але, вочевидь, такі деталі не бентежили ані рецензентів рукопису, ані видавців.

Твердженням Россолінського-Лібе суперечить його власний наратив. Всі «українські націоналістичні» мислителі початку ХХ століття, яких він розглядає, — «східні» українці. За його словами, ці діячі створили українську «героїчну модерність» — загадкове твердження, яке Россолінський-Лібе ніде не пояснює, але яке, на його думку, знайшло своє вираження в працях «націоналістичного екстреміста» Миколи Міхновського, «хоч бере воно початок із ідей таких діячів, як Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов та Іван Франко» [52]. Я не певний, що ідеї Міхновського можна виводити з творів Грушевського, адже вони були сучасниками і часто політичними опонентами. І Драгоманов, і Грушевський були соціалістами і навряд чи готові були підписатися під ідеологією Міхновського. Єдина річ, яку ми в цій книжці дізнаємось про ідеї Грушевського та Драгоманова, — це те, що Грушевський використовував у своїх працях поняття «раса», означаючи ним антропологічні типи, присутні на українських теренах. Оскільки Грушевський «стверджував, що український народ має давні корені», пишучи про історичні праці Грушевського Россолінський-Лібе поблажливо бере в лапки слово «академічні» [53]. Не зрозуміло, чому простеження походження того чи того народу з історичної перспективи і з опертям на серйозну доказову базу не вписується в уявлення Россолінського-Лібе про академічну діяльність. Грушевського вважали одним із найвидатніших академічних істориків Східної Європи як прихильники, так і опоненти його інтерпретацій. Припущення Грушевського про те, що слов’янськомовні племена, задокументовані між Дніпром і Дністром у VI–VII ст. н. е., були, очевидно, предками сучасних українців, не більш суперечливе, ніж теза Жуля Мішле про те, що галли були предками сучасних французів, або припущення польських істориків про те, що різні лехітські племена були предками сучасних поляків. Історики, які, на відміну від Россолінського-Лібе, справді займалися середньовічною Руссю, ніколи не ставили під сумнів академічну кваліфікацію Грушевського.

Що ж до «екстремального» націоналіста Миколи Міхновського, то автор розповідає нам, що його «головною метою було біологічне та расове маркування українських територій чи “простору проживання” українців» [54]. Міхновському, мовляв, належить «соціально дарвіністська концепція, що спиралася на припущення, нібито існує українська раса» [55].

Міхновський, як і його Українська народна партія, мали небагато послідовників і належали до крайнього правого спектру української політики. Діячі ж, які на межі ХІХ–ХХ століть належали до українського мейнстриму, гостро критикували Міхновського за його націоналізм. Проте навіть з поправкою на це твердження Россолінського-Лібе про Міхновського — суцільний наклеп. Націоналізм Міхновського був навдивовижу далеким від біологічних чи расових, а отже, і соціально дарвіністських конотацій, а крім того, в його лексиконі немає поняття Lebensraum, чи «життєвий простір». На думку Міхновського, націоналізм був соціальним явищем і політичним рухом, який визначатиме характер ХХ століття. Єдина класифікація націоналізмів і націй у творах Міхновського дуже бінарна: існують гноблені нації і нації-гнобителі. Цитуючи його, «націоналізм — ангел помсти для пануючих і визискуючих націй, ангел помсти за упосліджених» [56].

«Україна для українців» Міхновського — це не заклик до вигнання етнічних меншин. Він уявляв собі Україну, в якій будь-якого іноземця має натуралізувати спільнота (модель Швейцарії ХІХ століття), і така натуралізація «давала б іноземцеві всі права українця» [57]. Гасло «Україна для українців» можна інтерпретувати як предтечу «Африки для африканців» Маркуса Гарві і як заклик до звільнення українців від іноземного гніту. Підтримуючи націоналізм «упосліджених націй-рабів», Міхновський звертає увагу на страждання марґіналізованих рас у колоніях та колишніх колоніях [58]. Він звертається до теми геноциду автохтонних народів Америки і становища афроамериканців, доходячи висновку, що їхнє становище як народів не надто відрізняється від становища українців. Для Міхновського африканські американці — це «талановита і потужна раса, і вони борються за [само]визначення» [59]. Навіть десятий пункт «заповіту» Міхновського — «не бери собі дружини з чужинців» — не має в собі нічого біологічного. Повністю це речення звучить так: «Не бери собі дружини з чужинців [укр. “чужинець” має в собі також відтінок значення “ворожий”, “завойовник”], бо твої діти будуть тобі ворогами» [60]. Небезпека асиміляції дітей у панівну культуру неукраїнської дружини  активно обговорювалася в українській літературі та публіцистиці ХІХ століття. «Заповіти» Української народної партії складно назвати унікальними для того часу. П’ятий пункт декалогу «Поляка на східних кордонах Речі Посполитої» звучить значно біологічніше: «не одружуйся з чужинкою» чи  «особою іншого обряду», бо діти від такого шлюбу «накличуть сором на польське ім’я самим своїм існуванням» [61].

Порівняно з націоналізмами українських сусідів «екстремальний» націоналізм Міхновського був не лише відносно маловпливовим, а й нетипово вільним від расизму. Націоналізм Романа Дмовського, який став панівною течією в польській політиці на початку ХХ ст., був значно більш расистським. У працях Дмовського можна знайти безліч відсилань до «расового матеріалу» й «расового таланту» [62]. У Дмовського знаходимо й характеристики українців, подібні до тих, які використовує Россолінський-Лібе. Дмовський також уважав, що кілька мільйонів українців «розпадаються на дуже різні територіальні групи. З такими відмінностями ми можемо говорити про існування українського народу тільки з великим перебільшенням» [63]. Хоча Россолінський-Лібе не цитує думок Дмовського про українців, він бере фразу з мемуарів Девіда Ллойда Джорджа: «Я бачив українця тільки одного разу. Це був останній українець, якого я бачив, і я не певний, що хочу бачити інших» [64]. Оскільки Россолінський-Лібе вводить це речення без вступу і залишає без коментаря, мабуть, слід розуміти, що автор поділяє таке ставлення до українців.

Наслідком демонізації націоналізму є чи то приховане, чи відкрите виправдання імперіалізму. Характерно, що книжка Россолінського-Лібе, в якій ідеться про дві світові війни і кількаразові брутальні окупації українських теренів, згадує імперіалізм лише в контексті української націоналістичної риторики, але абсолютно не помічає імперіалізму як сили, яка безпосередньо відповідальна за масове кровопролиття та геноцидальне насильство в реґіоні упродовж ХХ століття.

Той факт, що опус Россолінського-Лібе не просто удостоївся публікації в академічному видавництві, а й отримав фінансову підтримку німецької держави і німецьких ГО, чудово засвідчує, що імперіалістичні колоніальні підходи до України цілком собі живі й, будьмо відверті, не обмежуються Росією. Вочевидь, коли йдеться про засудження українського націоналізму, то звичні критерії академічного світу не застосовуються. В історичних дослідженнях штибу Россолінського-Лібе показове обурення націоналістичною ненавистю перетворюється на лицемірне почуття власної правоти та вищості щодо народу і культурної традиції, яким цей націоналізм приписують. У парадоксальний спосіб такі історичні дослідження не лише чудово резонують із аргументацією Путіна, якою виправдовувалася потреба «вирішення» української проблеми, вони також працюють на користь радикальних українських націоналістів в Україні сьогодні. Погано приховувана антиукраїнська тенденційність таких історичних досліджень дає змогу цим націоналістам (які, попри роки війни і велетенські зусилля російських спецслужб і пропаганди, залишаються в українському політичному спектрі відносно незначною фракцією) стверджувати, що будь-який критичний аналіз українського «інтегрального націоналізму» 1930-х і 1940-х є лише претекстом для нападок на українців, на їхню ідентичність і право на самовизначення.

Висновки

Що ж робити з цариною історичного знання, яка себе здискредитувала? Яким може бути вихід із нинішнього глухого кута? Із лютого 2022 року чимало дослідників звертали увагу на потребу «деколонізувати» сферу російських, українських, славістичних і євразійських студій. Навіть офіційні документи керівництва ASEEES (Американської асоціації сприяння славістичним дослідженням) висловлюють підтримку ідеї «деколонізації». Дехто вважає, що вихід у «постколоніальній епістемології», яка дозволить «колоніальному» знанню позбутися своїх витоків [65].

Я скептично налаштований до «деколонізаційних» починів, ініційованих у привілейованих імперських центрах, з довгою історією колоніальних ініціатив. Деколонізація дискурсу про Україну почалася в Україні ще у ХІХ столітті. З кінця 1980-х вона отримала нове дихання, переважно в незалежній Україні. Як і будь-яка справжня деколонізація, українська спроба не була позбавлена помилок, перегинів і проблем. І все ж вона була справжньою реакцією українського суспільства на століття імперських утисків. Західна академія повинна усвідомити, що Захід — не єдине місце, де пишеться історія України; крім того, це не найважливіше місце. Захід також має нарешті прийняти той факт, що його привілейоване географічне положення не завжди продукує краще знання. Ба більше, я скептично налаштований до закликів «деколонізації» західних досліджень нашого реґіону, доки неторканою лишається поточна географічна «євразійська» конфігурація цих досліджень. У цьому «євразійському» просторі, створеному навколо Росії, за визначенням пануватиме Росія, так само як колись Радянський Союз панував у Раді економічної взаємодопомоги чи мала панувати Росія в «Євразійському Союзі» Путіна.

Оскільки порушені проблеми не епістемологічні, я не бачу, як якась особлива «постколоніальна епістемологія» може бути виходом із нинішнього глухого кута. Коли Марко Павлишин вперше в українських студіях використав концепт «постколоніального», він застосував його до української літератури 1990-х, яка осмислювала постколоніальний стан українського суспільства і постколоніальний момент в українській історії [66]. Українська постколоніальність була страшенно продуктивним експериментом із гібридності, карнавальним і грайливим обігруванням парадоксів і паралелей, присутніх у постійному творенні, співіснуванні та взаємному  збагаченні відмінностей. Як і будь-яка постколоніальність, її українська версія глибоко скептично ставилася не лише щодо свого імперського минулого, а й до національної держави, яка замінила імперію. Ця постколоніальна українська культура, мабуть, сягнула своєї вершини в культурному вибуху, який супроводжував протести Євромайдану 2013–2014 років [67]. Постколоніальний період для України скінчився з убивствами протестувальників на Майдані та зухвалим вторгненням Росії в Україну. Тоді як колишні колоніальні нації рухалися від антиколоніальної боротьби через неоколоніалізм до постколоніальності, траєкторія незалежної України була, здається, протилежною — від постколоніальності через російський неоколоніалізм до антиколоніальної боротьби за виживання нації.

Хоч у проаналізованих тут працях є певні проблеми з понятійним апаратом, ці проблеми не епістемологічного характеру. Набагато більшими проблемами цих праць є інтелектуальна зверхність, недостатні знання і безвідповідальність. Історики загалом люблять бути провокативними, іронічними і стильними, тож часто піддаються спокусі вразити читача каламбуром, недостатньо продуманим порівнянням чи узагальненням. Допомогти тут може академічна вимогливість, а також самоаналіз і самоперевірка. Дослідники теж повинні пам’ятати, що їхні тексти можуть мати цілком реальні політичні наслідки. Усвідомлення академічної відповідальності допоможе уникнути поверховості та самовпевненості, що так само спонукатиме до уважнішої роботи з джерелами і складніших концептуальних рамок.

Відповідальність вимагає також певного смирення, адже наші знання мають межі. Коли ідеться про географію продукування знань, то «деколонізацію» власних історії та культури слід залишити Україні; але відбуватися вона має водночас із «деімперіалізацією» імперської оптики західної академії. Першим простим кроком могло би  стати усвідомлення того, що українські студії існують і що вони є цілком легітимними, зокрема й українська історія. Щоб визначати тенденції в цій культурі і висловлювати судження про неї, спершу здалося б її пізнати. Це сфера, яка вимагає певного рівня володіння мовою та певного комплексну знань. Докторат із історії Росії не може вважатися свідченням експертного знання про Україну. Наукова спільнота має нарешті усвідомити, що зараз центр українських студій в Україні. Голоси спеціалістів і науковців з України мають чути і поважати, а не ігнорувати чи висміювати. Ну й нарешті добре було б якби українські історики, які долучалися до демонізації України та української ідентичності, усвідомили би свою моральну відповідальність за цю війну, смерті і страждання українців, а отже, переглянули свої пріоритети, цілі, симпатії та дисциплінарні підходи.

Я вдячний колегам і друзям, які читали різні чернеткові версії цієї статті, за їхні цінні відгуки. Це — Алекс Джадж (AlexJudgе), Джеймс Крапфл (JamesKrapfl), Шон Паттерсон (SeanPatterson), Марко Павлишин, Андрій Портнов, Остап Середа і Збіґнєв Войновський.

Цю статтю вперше було опубліковано англійською мовою в журналі «East/West»: AndriyZayarnyuk, “Historians As Enablers? Historiography, Imperialism, and the Legitimization of Russian Aggression,” East/West: Journal of Ukrainian Studies, vol. 9, no. 2, 2022, pp. 191–212. DOI: 10.21226/ewjus754

Переклад з англійської Роксоляни Свято.

У публікації використано світлини з відкритих джерел.