ДИСКУСІЙНИЙ ФОРУМ. Обговорення книги: John-Paul Himka. Ukrainian Nationalists and the Holocaust: OUN and UPA’s Participation in the Destruction of Ukrainian Jewry, 1941–1944. Stuttgart: ibidem-Press, 2021. Український радикальний націоналізм та Голокост в Україні: нове цікаве дослідження

Дискусія про участь місцевого неєврейського населення в Голокості на території Центрально-Східної Європи залишається одним з актуальних питань, які вивчають історики, політологи, культурологи. Незважаючи на всі глобальні зміни, думаю, актуальною залишається відома теза Ярослава Грицака про те, «що пам’ять про Голокост і визнання відповідальності українців за участь у цьому злочині – необхідний вступний квиток для прийняття України в ЄС»[1]. У будь-якому випадку чесна та критична рефлексія минулого є важливим елементом можливості в подальшому будувати нормальні стосунки з сусідами і з власними громадяни незалежно від їхнього національного та релігійного походження. Шляхом для до такої дискусії є вихід у світ цього року книги канадського історика Івана-Павла (Джона-Пола) Химки «Українські націоналісти та Голокост. Участь ОУН і УПА у знищенні українського єврейства у 1941–1944 рр.».

На початку свої кар’єри в галузі історичної науки Химка займався вивченням національних рухів і поширення національної ідентичності серед селянства в Австрійській Галичині в другій половині ХІХ ст. Цій темі присвячено більшість праць вченого у 1980-і рр. Також значна частина робіт дослідника пов’язана з історією українського соціалізму, греко-католицької церкви й історією іконопису та іконостасів. У працях про соціальні відносини в Галичині можна простежити значне зацікавлення автора єврейською проблематикою. Ще від початку 1980-х рр. дослідник починає цікавитися історією Голокосту в Україні, а в середині 1990-х рр. з’являються перші публікації, присвячені цій тематиці [2]. Книга, що вийшла у 2021 р., є результатом довгих років роботи в українських, американських, польських, німецьких та ізраїльських архівах і вже викликала позитивні відгуки [3]. З текстами Химки українською мовою читачі з України вже могли ознайомитися у не досить вдалій публікації видавництва «Дух і Літера» [4]. Частина матеріалів, що вийшли українською мовою, були суттєво перероблені та професійно опубліковані в новому виданні англійською мовою.

Як побудована структура книги Химки? На самому початку роботи історик пояснює термінологію, яку він використовує в тексті. Наприклад, під терміном «українські націоналісти» він розуміє не активістів українського національного руху найрізноманітніших напрямків (від правих до лівих радикалів), а саме членів ОУН (б) та ОУН (м). При цьому він підкреслює, що тематика книги носить вузький характер і «не присвячена тому, як «українці» поводили себе під час Голокосту» (p. 15) [5].

Химка досить цікаво описує історіографію проблеми Голокосту та її специфіку в Україні (p. 21–67). Автор аналізує тексти, які писали науковці і пропагандисти в Ізраїлі, на Заході, у Східній Європі та зокрема в Україні вже після падіння комунізму. Добре виконаний у тексті й аналіз джерел, які автор використовував під час написання дослідження (p. 69–115).

У розділі «Організація українських націоналістів» (p. 117–173) Химка показує появу та еволюцію ставлення ОУН до «єврейського питання». Розділ «Перші ради 1939–1941 рр.» (p. 173–198) присвячений тому, як євреї, поляки та українці пережили першу радянську окупацію і репресії НКВС у Галичині й на Волині.

У п’ятому розділі «Антиєврейське насилля влітку 1941 року» автор показує участь активістів ОУН (б) та ОУН (м) у погромах єврейського населення на території Західної України (p. 199–305). Розділ «Організація українських націоналістів та українська поліція на німецькій службі» показує, як діяли агенти бандерівців і мельниківців на службі у допоміжній поліції восени 1941 – навесні 1943 рр. та як вони були залучені в Голокост на цьому етапі (p. 305–358).

Сьомий розділ «Доля євреїв в українській націоналістичній партизанці» (p. 359–440) присвячений ставленню різних українських (головним чином бандерівських) партизанських підрозділів до євреїв у 1943–1944 рр., коли абсолютна більшість єврейського населення Західної України була вже знищена нацистами та колаборантами. Книжка Химки має досить добрий список використаних джерел і літератури, а також індекс імен та місцевостей.

Сама назва книжки, де згадуються «українські євреї», що стали жертвами українських радикалів, викликає дискусію. Автор пише здебільшого про території Галичини та Волині. Важко сказати, як краще було б називати єврейські жертви в Галичині та на Волині у 1941–1944 рр. – «українськими євреями», «євреями України» (використовуючи географію УРСР зразка 1941 р.), «польськими євреями» чи «радянськими євреями»? Всі мешканці цього регіону (українці, поляки, євреї, чехи, німці, татари, караїми) до 1939 р. були польськими громадянами. Питання про конструкцію ідентичності «українських євреїв» почало підніматися після 1991 р. й актуалізувалося після 2014 р., але навіть зараз важко сказати, чи існує така ідентичність. На початку 1940-х рр. про її існування годі й говорити. Я назвав би цих євреїв «польськими» або «євреями на території України». 

У розділі, присвяченому джерелам, у рубриці «Спірні джерела» Химка аналізує відомий фальсифікат – спогади Стелли Кренцбах (p. 112–115). Цей текст вперше було опубліковано у 1950-х рр. у бандерівських колах української еміграції на Заході. Він був написаний від імені єврейської жінки з Галичини з харедимної рабинської родини, яку в роки війни врятувало українське націоналістичне підпілля, а потім вона виїхала до Ізраїлю, де працювала в уряді. Перевірка різних джерел ще в перші роки після публікації цих «спогадів» показала, що такої людини, як Стелла Кренцбах, ніколи не існувало, про що згадує Химка. Парадоксальним є те, що за самим змістом та помилками, які там присутні у великій кількості, можна зрозуміти, що дочка харедимного рабина такого написати не могла (як, в принципі, і світський єврей того часу). Наприклад, у тексті згадується єврейське чотирибуквенне Ім’я Бога (Тетраграматон – יהוה), яке заборонено проговорювати або розшифровувати (замість нього говорять та транслітерують в тексті словом «Адонай» – «Господь» або «ха-Шем» – «Ім’я»): «Я не раз дивувалася, чому захотілося Єгові створити мене зовсім не подібною до моєї матері, рудоволосої, зеленоокої Сари, ані до батька, чорноволосого із семітським носом та старозаконними пейсами рабина міста Б. в Західній Україні. Сьогодні я розумію те. Його Пресвята Воля хотіла, щоб я працювала ще на славу того Ізраїля, за волю якого я молилася ціле життя; тої ще Мойсеєвої обітуваної землі, якій належить половина мого серця, бо друга половина залишиться до смерти повна Любови до тої землі, на якій я родилася, на якій я зросла» [6].

В іншому місці «Стелла» називає ТАНАХ «Старим Заповітом», що суперечить єврейські традиції: «Родилась я таки в тому містечку Б., що лежить за 75 кілометрів від Львова. Батька мого шанували в містечку не тільки євреї. Була це надзвичайно чесна людина, що життя своє вела згідно з Божими заповідями, що любила своє, але шанувала й чуже. Не дивно було, що батько мій жив у приязних відносинах з місцевим греко-католицьким деканом, до якого часто заходив на дискусії про Біблію Старого Заповіту» [7].

Загалом «Стелла» показує, що взагалі не розуміє різниці між статусом Ісуса в ісламі, християнстві та юдаїзмі: «Вправді релігія моїх батьків учить, що Христос не є Бог, тільки великий пророк, але цієї ночі я переконалася, що Христос – Єдиний Всемогучий Бог» [8].

Загалом видно, що автором цього тексту був греко-католик з Галичини, який не мав спеціальної богословської, сходознавчої або історичної освіти. Парадоксально, що такі помилки та розслідування Фрідмана не заважали вважати цей текст справжнім, наприклад, українському поету єврейського походження Мойсею Фішбейну [9].

Химка досить докладно аналізує те, що сталося з євреями, яких завербували в бандерівську УПА у 1943 р. і які працювали там на позиціях лікарів, чоботарів, кравців, а  іноді – рядових бійців та розвідників. Їх абсолютну більшість знищила бандерівська СБ навесні 1944 р. як потенційних «ворогів» українського підпілля. Водночас він наводить випадки-виключення, коли такі люди з приходом радянської влади вийшли з підпілля і пізніше виїхали з України на Захід або в Підмандатну Палестину ( з травня 1948 р. – Ізраїль). Поряд із цим досі залишається не дослідженою тема євреїв в українських партизанських загонах інших напрямків. Наприклад, є свідчення, що в мельниківському підрозділі командира Блакитного влітку 1943 р. був «…жид-лікар, десь із західньої Польщі, що заїхав у Кремянець від Гітлера, а минулої осені втік із гетто» [10].

За словами одного з активістів ОУН (м), «він перераховувався по селах, здебільша Почаївського району. Тріска (мельниківський командир. – Ю. Р.) забезпечував його зв’язками та мешканням. І пацієнтами. Він уже дещо навчився української мови, але був пригнічений і часто пускав сльозу за своєю родиною, що згинули в гетто» [11]. Відомо, що наприкінці літа – на початку осені 1943 р. партизанські загони ОУН (м) були роззброєнні та поглинуті бандерівцями. Досі залишається не відомою доля євреїв, які були на службі в мельниківських партизан.

Дослідження Химки показує, що усні свідчення можуть бути корисними при визначенні того, які саме українські партизанські загони атакували євреїв, що ховалися в лісах Волині та Галичини у 1943–1944 рр. Автор наводить свідчення про те, що галицькі й волинські євреї розрізняли ці загони і, ймовірно, це був результат досвіду періоду війни, а не післявоєнне читання літератури української діаспори. Наприклад, Зельда Баєр-Ліор «згадує, що влітку 1943 року банда озброєних українців, бандерівців чи бульбівців, з’явилася в регіоні [біля села Рафалівка. – Ю. Р.]» (p. 401). В інших ситуаціях свідки могли плутати, кому належить той або інший підрозділ, але імена Бандери, Бульби, а іноді й Мельника були відомими місцевим євреям у роки війни і загалом українські партизанські загони зразка 1943–1944 рр. не були для них безликими «лісними бандитами». Зокрема Моше Вайсберг згадував, що Українською народно-революційною армією (УНРА) командував Бандера, а УПА – Бульба (p. 364).

Хоча автор вказує, що метою книги було дослідження не того, як ставилося неєврейське населення України до своїх єврейських сусідів, а ролі правих радикалів у Голокості, на мою думку, слід було хоча б в загальних рамках обмалювати мультикультурну картину Західної України того часу, бо, читаючи книжку, можна подумати, що в той час у краї жили лише українці, євреї та поляки. Відтак інші народи згадуються в тексті побіжно та схоже на те, що випадково. Наприклад, інформацію про ставлення бандерівців до ромів ми знаходимо в листівці ОУН (б) від серпня 1943 р. на Холмщині. Там повідомляється, що «Москва» посилає в Україну «банди циган, московитів, жидів» (p. 371). В іншому документі, протоколі допиту одного з командирів УПА Олексія Кирилюка від 27 червня 1944 р., серед «ворогів» ОУН (б) і УПА згадуються «поляки, чехи, євреї, комсомольці, комуністи, офіцери та солдати Червоної армії, міліціонери й місцеві мешканці, що співчувають радянській владі» (p. 413).

На Волині також проживали місцеві татари, які за віросповіданням були мусульманами-сунітами. Химка тільки раз побіжно посилається на свідчення одної представниці цього народу – Галіми Цельмінської 1912 р. н. Під час допиту 11 листопада 1944 р. вона описала переслідування євреїв німецькими окупантами та колаборантами з ОУН (б): «Коли німецькі фашисти прийшли до Тучинського району, то через деякий час створили міліцію. Ними керував якийсь комендант з українських націоналістів… Ця міліція – шуцмани, почала знущатися з євреїв, а також розстрілювати їх» [12].

Цельмінська свідчила, що було створено гетто, куди переселили до 3 000 людей. За її словами, восени 1942 р. гетто оточили німці та поліцаї й підпалили його [13], а тих, хто намагався втекти – ловили і розстрілювали. Потім поліцаї шукали по навколишніх лісах євреїв, яким вдалося прорвати оточення та втекти. Тих, кого знайшли, відправляли до Тучина і розстрілювали. Саме цю частину її спогадів використовує Іван-Павло.

Галіма також повідомляла про знищення колишніми поліцейськими, які вже на той час пішли до УПА, польського населення. Водночас вона зазначила, що така політика ОУН (б) та її збройних формувань сильно її налякала і змусила переселитися з Тучина до Рівного: «Шуцмани під керівництвом німецького коменданта розстріляли та спалили декілька десятків сімей польського походження… Нападали щуцмани на польські господарства в Тучинському районі, підпалювали всі будинки, де жили поляки, та розстрілювали всіх мешканців… Я тоді побачила все те, що робиться у районі, зрозуміла, що там мені робити нічого, бо я по національності татарка, і тому я виїхала до міста Рівне» [14].

Отже, варто відмітити, що політика ОУН (б) щодо євреїв та поляків налякала й тюрко-мусульманське населення Волині. Це цікаво в контексті того, що бандерівці в 1943–1944 рр. пробували створювати підрозділи з тюркських народів (здебільшого з колишніх солдат «східних батальйонів», які дезертирували з німецької служби) [15]. Такий підхід Химки стосується і тематики «караїмського питання». На території Волині у 1941–1944 рр. проживало декілька сотень караїмів, які у міжвоєнний період балансували у своїй ідентичності між єврейської та тюркською цивілізаціями. Ставлення нацистської державної машини до цієї етнорелігійної групи було неоднозначним. «Караїмська політика» різних груп українських правих радикалів щодо караїмів досі не є дослідженою та потребує широких архівних пошуків. Поряд з цим Химка зазначає в книзі, що, «як пише Шмуєль Спектор, “др. Елбирт з Луцька, який здобув документи про те, що він караїм, помилково приєднався до УПА та був убитий своїми товаришами по зброї напередодні звільнення”» (p. 421). Ці слова слід було хоч якось прокоментувати – хоча б показати мінливу й контроверсійну політику нацистів та їх союзників щодо караїмів у різних регіонах окупованого СРСР і поставити методологічне питання про те, як вивчати «караїмську політику» ОУН (б), ОУН (м) та людей Бульби Боровця в період війни. Наприклад, не зрозуміло, згаданого Елбирта вбили як єврея чи караїма? [16]

Одним із незрозумілих моментів у книзі є перенесення «мови документів» до наративу автора без використання лапок. Так у реченні, де повідомляється, що «НКВС також приділяв увагу українським націоналістичним контрреволюціонерам» (p. 177), слово «контрреволюціонери» не взято в лапки. Аналогічна ситуація зі словосполучення «контрреволюційна діяльність» в іншому місці (p. 178). Не зайвим буде згадати, що з точки зору оунівцiв їхня діяльність носила якраз «революційний» характер. В іншому місці Химка називає співробітників НКВС «чекістами» (p. 291), хоча назви «ЧК» не існувало з 1922 р. Подібного підходу автор дотримується, коли цитує деякі спогади. Наприклад, він пише, що «Лідія Маєр була ще в школі, коли “прийшли росіяни” [мова про 1939 рік. – Ю. Р.]. Вони одразу конфіскували частину будинку її родини та поселили туди іншу родину. Під росіянами (саме так в тексті Химки. – Ю. Р.), на її думку, євреям було не так погано, і пізніше багато з них втекло разом з росіянами до Росії» (p. 185).

Відомо, що частина євреїв, поляків та українців Західної України ототожнювала радянський режим з Росією й етнічними росіянами. Але важливо зазначити, що значну роль у створенні та функціонуванні режиму зіграли й інші народи СРСР, тому історику важливо підкреслювати, що режим був радянський, а не російський, армія – не російська, а РСЧА, а евакуація йшла не вглиб «Росії», а у радянські республіки Середньої Азії. Аналогічна ситуація при цитування свідчень поляків, які зазнали етнічних чисток на Волині. Зокрема Химка пише, що у знищенні села Людвиківка 13 липня 1943 р. брали участь «загін СС, власівці та українська поліція» (p. 297). Хоча відомо, що пронімецька колабораційна Російська визвольна армія (Русская освободительная армия – РОА) під командування колишнього радянського генерал-лейтенанта Андрія Власова реально з’явилася тільки наприкінці 1944 – на початку 1945 рр. До цього різні колабораційні структури на фронті у 1943 р. іноді формально називали РОА, але по факту всі вони на той час не мали жодного відношення до Власова. Ба більше, малоймовірно, що колабораціні структури на Волині у 1943 р. називали «власівцями», до речі, як і всі українські партизанські загони – «бандерівцями». Аналізуючи вищезгадане, хочеться підкреслити, що історик має дистанціюватися від «мови джерел» та стереотипів, які вони несуть.

У праці автора наявні певні хронологічні помилки. Наприклад, він пише, що «ОУН вдалося вижити [у 1939–1941 рр. в Західній України, приєднаній до УРСР. – Ю. Р.] через її двадцятирічний досвід підпілля» (p. 179). У той час як на 1941 р. ОУН не могло бути 20 років, бо вона була створена тільки у 1929 р. Також Химка допускає певні неточності, коли пише про ОУН (м). Зокрема він повідомляє, що «ОУН (м) встановила самоврядування в Києві, Миколаєві…, Полтаві, Проскурові та в багатьох невеликих місцях» (p. 214). Слід згадати, що на самоврядування, поліцію та пропаганду в Харкові мельниківці мали тривалий час – до весни 1942 р., сильний вплив [17]. І при цьому Харків важко назвати «невеликим місцем». В іншому місці Химка пише, що «в Харкові ОУН (м) емісари на чолі з Богданом Коником організували місцеву поліцію» (p. 5). І це фактично єдина згадка про впливи на колабораційні структури в зоні воєнної адміністрації в Україні ОУН (б) та ОУН (м), хоча історіографія цього питання досить широка й відома автору монографії [18]. Дивним є те, що Химка повторює мельниківський наратив про вбивство Олени Теліги німцями «21 лютого 1942 р.»  в Києві (p. 215). Проблема в тому, що точна дата цієї події не відома (найімовірніше, це був початок березня 1942 р.) [19].

В іншому місці Химка пише, що у 1943 р. «мельниківське крило організації зникло в Галичині та ніколи не мало коренів на Волині, за виключенням Кременця» (p. 339). Такий підхід є досить дивним. Львів аж до травня 1944 р. був центром (нарівні з Краковом) діяльності ОУН (м) у регіоні. Історія створення мельниківських партизанських загонів на Волині навесні–влітку 1943 р. також спростовує цю тезу Химки. Показовою у цьому є історія загонів під керівництво Олекси Бабія. Парадоксально, але Химка, ознайомившись із моїм текстом із цієї проблематики, приходить до висновків, що «Бабій убивав євреїв до того, як очолив партизанський загін, який був залучений головний чином в антипольський фронт» (p. 431). Немає сумнівів, що Бабій брав участь в убивствах євреїв у 1941–1942 рр., коли служив у СД та абвері, але дивно говорити, що головним для його загонів був «антипольський фронт» та що мельниківська партизанка обмежувалася Кременеччиною. Як показує досвід, історія партизанських підрозділів Бабія й інших мельниківських командирів у різних регіонах Волині навесні–влітку 1943 р. була насичена різними подіями, які включали не тільки вбивства поляків та вцілілих євреїв, але й невеликі напади на німців, визволення українців, яких відправляли на роботи до Німеччини, переговори з бандерівцями про спільні бойові дії тощо [20].

Химка в своїй книзі опосередковано пише про те, що бути дослідником Голокосту у Східній Європі досить складно. Автор підкреслює, що адекватне дослідження Голокосту в Україні вимагає від людини досить широкої ерудиції в історії, культурології, мовознавстві, релігієзнавстві і політології ХХ ст. Важливим елементом для історика є здатність хоча б частково «вийти» зі своєї ідентичності та ідеології. Багатьом людям, особливо історикам з України, це поки не вдається. Мені бачиться, що в Химки (як людини багатьох ідентичностей) ця спроба, принаймні частково, була вдалою. Його книжка показує, як радикальна частина українського національного руху у 1930-і рр. почала орієнтуватися на європейський фашизм, а згодом стала частиною цього руху. Як демонструє практика, існували фашистські рухи, які, принаймні на першому етапі, не бачили у євреях своїх ворогів. Не був виключенням і випадок ОУН. «Моду на антисемітизм» у європейському фашизмі задавав найбільш сильний рух цього напрямку у 1930-і рр. – німецький націонал-соціалізм. Під впливом гітлеризму й не без участі старих стереотипів про євреїв ненависть до євреїв стала інтегральною частиною ідеології ОУН (б) та ОУН (м) у 1941 р.

Книга Химки показує, що бандерівці, мельниківці і прихильники Тараса Боровця (Бульби) поширювали антисемітську пропаганду та вбивали євреїв у 1941–1944 рр. Звичайно, все було не так однозначно, як це показувала радянська або демонструє зараз сучасна російська державна пропаганда. Бандерівці намагалися викинути антисемітську пропаганду зі свого арсеналу і по факту остаточно зробили це десь у 1944 р. Мельниківці (як і бульбівці до «розпуску» їхньої «армії» у 1943 р.) у своїх листівках вважали євреїв ворогами упродовж всього періоду Другої світової війни. Спроби ОУН (б) з 1942 р. перестати бути частиною «фашистського інтернаціоналу» потребують подальшого дослідження. Але перехід від радикалізму до поміркованої позиції (в лівому політичному полі я порівняв би це з еволюцією від сталінізму або маоїзму в напрямку західної соціал-демократії) у 1943–1944 рр. проходив дуже поволі, декларативно і супроводжувався вбивствами поляків, євреїв, «нелояльних українців», а можливо й інших людей – солдат неукраїнських підрозділів УПА наприклад.

Як показує ця рецензія, не всі аспекти ставлення різних ОУН та їхніх військових підрозділів 1941–1944 рр. достатньо добре вивчені. Звичайно, це не можливо зробити в рамках навіть дуже доброї монографії, якою є робота Івана-Павла. Сам автор справедливо згадує про це: «…я не вірю в остаточну монографію. Сподіваюся, що я розчистив дорогу для роботи істориків у майбутньому. Історія вбивств євреїв в Україні, в країні, на яку припала чверть жертв Голокосту, має багато вивчених та невивчених питань, котрі потребують своєї відповіді» (p. 446).

Книга Івана-Павла Химки дійсно демонструє дуже цікавий і змістовний аналіз тих трагічних подій та підштовхує до нових досліджень. Років десять тому я брав участь у науковій дискусії, де від однієї моєї колеги прозвучала теза про те, що Іван-Павло може стати «аналогом» Яна Томаша Гросса з його книжками («Сусіди», «Страх», «Золоті жнива») для України. Я далекий від того, щоб щось прогнозувати, але хотілося б сподіватися, що з часом вийде український переклад книжки Химки, який буде мати успіх і викличе жвавий інтерес в найрізноманітніших соціальних та національних колах українського суспільства. 

У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.

Текст є електронним додатком до числа 34 Міжнародного інтелектуального часопису
«Україна Модерна» «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину».