Чи можлива всеохопна і ненаціональна історія Галичини?

Рецензія на: Norman Davies. Galicja. Historia nie narodowa, перекл. Bartłomiej Pietrzyk, Znak Horyzont, Kraków 2023, 848 с.

Галичина – регіон, про який вже так багато написано, що здавалось би, складно знайти незаповнену нішу. Проте Норман Дейвіс знаходить її практично на поверхні. Адже справді, повноцінної синтези історії цього регіону ще досі не було написано. І кому б, як не вже визнаному класикові цього жанру, за це взятися.

Норман Дейвіс ставить перед собою, здавалось би, непосильне завдання – написати всеохопну історію регіону, враховуючи всі його складності та багатогранності. Автор декларує, що прагне охопити у своїй праці усі національні, релігійні, соціальні групи галичан, чоловіків та жінок і навіть дітей [1]. І за великим рахунком це Автору вдається.

Дейвіс звертається до галицької тематики не вперше – у його «Божому ігрищі» габсбурзькій провінції присвячений цілий розділ, а окремі сюжети з’являються й у відомій синтезі історії Європи [2]. У вступі до нової книжки Автор частково полемізує зі своїми попередніми працями. А проте головна його теза про Галичину, здається, лишається незмінною: попри всі явні і неявні недоліки, австрійське правління в Галичині було явно не найгіршим, особливо порівняно з наступними режимами, які його заступили [3].

Свою понад 800-сторінкову працю Дейвіс розбиває на великі хронологічні розділи, де почергово висвітлює всі основні аспекти життя регіону – адміністративні, політичні, соціальні, економічні, культурні тощо. У кожному розділі знаходиться місце для бодай короткого опису розвитку міського життя, при чому не лише всюдисущих в літературі Львова і Кракова, але й з десятка менших містечок. Ці розділи такі обширні, а тематики в них так переплетені, що часто легко в них втопитись. Втім, хто таки дасть раду виплисти і розсмакує авторський стиль, отримає широку гаму галицьких історії (history) та історій (stories).

Далеко неостаннє місце в оповіді займає сама імперія – Дейвіс багато уваги приділяє габсбурзьким військовим формаціям в Галичині, імперській символіці провінції. Однією з наскрізних ліній книжки є сама династія Габсбурґів, представниками якої починається і закінчується ледь не кожний розділ. Чудово, часом легкими широкими мазками, Автор описує край і його перспективи в геополітичному контексті.

Окрему увагу Дейвіс приділяє жінкам, місце яких в історіографії, за його словами, не дорівнює їхній ролі в реальному житті. Жіночі персонажі з’являються регулярно протягом усієї книжки. Цікавим спостереженням є те, що в Галичині кінця 19 ст. жінки були в ліпшій ситуації, ніж в Британії, адже принаймні власниці нерухомості і платниці податків мали право голосу (хай і могли скористатися ним лише через чоловіків) [4].

Галичина для Дейвіса – не суто адміністративна одиниця, а певна соціальна і культурна спільнота, породжена цією провінцією, а її характерною рисою була багатокультурність. Дейвіс прагне показати, що на цьому багатокультурному ґрунті виникали не лише конфлікти та протистояння, але й взаємні контакти, приязнь, шлюби й співжиття [5]. Звідси випливає і його теза, яка прочитується протягом книги – кінець Галичини наступив не через внутрішні негаразди та нездоланні конфлікти, а виключно через зовнішні чинники. Галичина для Дейвіса по-справжньому вмерла не в 1918-му, а в 1945 році – зі знищенням її унікальної багатоетнічної композиції [6]. Відтак в останньому розділі Автор лише аналізує міти та пам’ять про давню провінцію та її спадщину, але не веде мову про новітні прояви галицької ідентичності чи ролі цього регіону в сучасних Україні та Польщі. Галичина після 1945 року для нього є минулим, а не сучасним.

У заголовку Дейвіс декларує, що пише історію «ненаціональну». Це не означає, що національне питання у книзі відсутнє цілком – без цього історія Галичини, яка була у свій час «розсадником» націоналізму, явно не була б повною. Автор навпаки коротко і часто досить влучно передає основну суть міжнаціональних проблем та виборів ідентичності, які поставали перед мешканцями Галичини. 

Проте назагал він не приділяє цьому аж надто багато уваги. Фактично його головним фокусом є люди, їхні долі, переживання та думки. Цього Автор досягає завдяки надзвичайно широкому використанню та цитуванню споминів та художніх творів. Ці цитування часом займають по декілька сторінок. Втім, вони прекрасно пораються зі своїм головним завданням – передати бачення людей та атмосферу часу. В цьому, мабуть, і є головна перевага цієї книги. 

Так, через особисті спогади Дейвіс передає враження працівника львівського маґістрату від його першої подорожі залізницею до Відня [7]. Або ж показує страйки львівських трамвайників через спомини сина директора депо [8]. Особливо вагомим цей прийом стає при описі людських доль в реаліях обох світових воєн та репресій, що їх супроводжували.

Через особисті історії Дейвіс намагається показати ширші процеси, а лінії тих самих родин часто веде від розділу до розділу через кілька поколінь. При цьому додає туди й трохи особистого мотиву – одна з цих львівських родин врешті виявиться предками Дейвісової дружини. 

Автор часто немовби грається своїм матеріалом і переплітає сюжети, часом в найнесподіваніший спосіб. Скажімо, може плавно перейти від соціальних проблем через ментальність середнього класу, його захоплення спортом і туризмом, відтак появу «Соколів» до «галицької кухні». При цьому цитуючи знамениту пісню, яку (помилково [9]) приписують Тимкові Падурі  і популярність якої Дейвіс пов’язує з однойменною організацією, та  подаючи перелік основних галицьких страв [10].

Або ж навпаки, через різкі переходи ставить у контраст геополітичні контексти наближення війни з буденним життям, яке тим часом тривало в Галичині. Так, в одному абзаці Автор переходить від зародження Антанти та посилення польсько-українсько напруги в провінції на початку 20 ст. до клопотів графині Скомпської, у служниці якої несподівано вночі почались пологи, а та ще до всього, маючи п’ятеро дітей, не хотіла виходити заміж [11].

Загалом легка іронія та парадокси – улюблені прийоми Дейвіса. Так, Автор уявляє собі, як Наполеон, обговорюючи план польських союзників щодо воєнної кампанії на Сході, не може знайти Галичини на мапі і питає своїх радників: «Де та Галичина і що то взагалі таке?» [12].

Як і будь-яка праця такого масштабу, ця книга не могла обійтись без низки фактографічних помилок. Українського читача, мабуть, найбільше здивує згадка про Панаса Мирного серед членів Кирило-Мефодіївського братства [13], чи трактування Олександра Барвінського як «популіста» (що, мабуть, є невдалим перекладом слова «народовець») та його християнсько-суспільної партії як селянської [14]. Схожі дрібні промахи в книзі знайшов вже й польський рецензент [15].

Проте головним засадничим недоліком книги, як на мене, все ж є певний дисбаланс у висвітленні різних груп (попри початкові декларації Автора).

У початкових розділах явну перевагу (зі зрозумілих причин) Дейвіс віддає шляхті. Чим ближче до модерну, тим більше фокус зміщується з еліт на «простих» людей. І хоча Автор, здавалось би, показав селян, де і як міг, все ж протягом книжки шляхетські та міщанські голоси домінують над селянськими. Але в реаліях Галичини цей соціальний дисбаланс перетворюється на національний – польські та єврейські джерела явно переважають українські.

В перших розділах галицькі русини фігурують здебільшого як релігійна група (що цілком виправдано), але увагою Автора явно поступаються римо-католикам чи юдеям. Дейвіс описує таке малознане явище, як залишки руської шляхти в 19 ст., і чомусь саме її, а не духовенство, вважає головним джерелом української інтелігенції [16]. Проте сама українська інтелігенція (хай яка порівняно малочисельна вона була) як група в книзі фактично не фігурує.

Із понад сотні осіб, біографію яких автор ширше чи вужче описав у книзі, русинів/українців є заледве більше десятка. Постать Андрея Шептицького описана трьома реченнями [17]. Першим з русинів, хто «заслужив» трохи більше місця та навіть цитування, є Франко. І то, характеризуючи Франка, Дейвіс посилається на польську працю 1958 року [18], і практично не розкриває його ролі в зародженні модерної української політики.

Можливо, найбільш разюча ця асиметрія у висвітленні польсько-української війни 1918 року. Про Листопадовий зрив читач довідується із виключно (!)  польських спогадів. При цьому Автор кілька разів подає польські рефлексії на листопадові бої у Львові (майже не надаючи їм критичних коментарів), а натомість жодної української. Через польські спомини Дейвіс розповідає й про українські репресії проти польського населення в короткі місяці існування ЗУНР – тема, не надто відома широкій українській авдиторії.

Іншими словами, читач, заглиблений суто в українські контексти Галичини, матиме значно більше шансів розширити своє бачення регіону, ніж той, хто навпаки хотів би відкрити для себе українську сторону краю.

У деяких випадках може навіть здатися, що Автор схильний прийняти польську оптику провінції – так, він неодноразово пише про «польську більшість» в Галичині, а інші групи називає «галицькими меншинами» [19]. При тому, що кілька разів дає статистику, де перевага польського населення над руським вимірюється кількома відсотками. 

З іншого боку, помітно, що Автор допускається цього дисбалансу все ж не через упередження, а радше з браку джерел. Адже щойно українські джерела з’являються доступною йому мовою, він радо ними користається. 

Це стає особливо помітно, коли в роки Другої світової однією з головних «спікерок» Дейвіса стає українська підпільниця Марія Савчин-Пискір. Через її долю Автор демонструє життя українських селян в міжвоєнній Польщі, Маріїне життя та кохання у криївці, арешт та еміграцію за океан. Її історія та уривки зі споминів, виданих в США англійською, займають загалом понад 10 сторінок книги. Через портрет Марії читачі можуть довідатись, що долучитися до націоналістичного підпілля «звичайну» селянську дівчину міг спонукати «простий патріотизм», а з документу із англомовної збірки, виданої торік під редакцією, зокрема, Володимира В’ятровича [20], — що УПА, окрім вчинених злочинів, мала також низку «раціональних та чітких цілей» [21]. Чи не єдиним україномовним джерелом, до якого звертається Автор, є щоденники Мирона Кордуби, за допомогою яких він показує (на противагу польським споминам) українську візію про «окупацію Галичини» в 1919 році [22].

Тому, підсумовуючи, треба визнати, що саме явний брак уваги до українських контекстів завадив Автору втілити першочергову мету своєї книги, яку він сам визначив у вступі – погодити у загальній синтезі окремі національні «шухлядки», на які поділилася історіографія Галичини. Погодити – мабуть, вдалося, але повноцінно висвітлити – радше ні.