Чи можуть Україна та Європа залишатися стійкими у світі, де Сполучені Штати втрачають свою роль лідера? На це запитання шукає відповідь британський історик і публічний інтелектуал Тімоті Ґартон Еш — професор Європейських студій Оксфордського університету, відомий дослідник Центральної і Східної Європи.
У межах проєкту «Глобальна Україна» в Українському католицькому університеті він виступив із лекцією «Ukraine and Europe alone in the world of Donald Trump», у якій аналізує геополітичні виклики, роль України для майбутнього Європи та зміни, які може спричинити повернення Дональда Трампа до влади. Модерував розмову Ярослав Грицак.
Вступ: Пам’ять, війна і присутність
Дуже приємно знову бути тут. Це мій сьомий візит до України від початку повномасштабної війни. Сьогодні, як і під час кожного приїзду до Львова, я відвідав Марсове поле. І, звісно, побачив, як росте й росте цей ліс могил і прапорів щоразу, коли я приїжджаю. Найсвіжіша могила датована 6 травня.
Особливо я шукав могилу людини, з якою мав честь познайомитися. Дехто з вас, можливо, знав Євгена Гулевича зі Львова, з яким я зустрівся у грудні 2022 року, а вже за три тижні він загинув під Бахмутом. Тож коли ми говоримо про Україну і Європу на самоті у світі Дональда Трампа — саме про це йдеться. Йдеться про людей, які воюють і гинуть.
Для мене також велика честь виступати тут разом із моїм добрим другом, професором Ярославом Грицаком — одним із найвидатніших істориків України, зокрема сучасної України. Моя початкова ідея полягала в тому, щоби ми просто поговорили, але професор Грицак наполіг: «Ні-ні-ні, спершу ти маєш прочитати повноцінну лекцію». Тож я спробую прочитати щось на кшталт повноцінної або неповноцінної лекції, а вже потім буде розмова. І, як і належить добрій історичній лекції, вона буде про минуле, теперішнє і майбутнє.
Коли починається теперішнє? Новий період в історії Європи
У будь-яку епоху постає цікаве питання: коли починається теперішнє? В якомусь сенсі теперішнє — це майже невидима лінія: ось я щойно сказав вступне слово, а воно вже стало минулим. Це просто межа між минулим і майбутнім. Але для істориків є інше розуміння теперішнього, це той період, у якому ми живемо, це наш час.
Я стверджую, що цей теперішній період почався не лише для України, а й для Європи, а можливо і для всього світу — 24 лютого 2022 року. Ця дата є надзвичайно важливою і, ймовірно, ми перебуваємо на початку нового періоду в європейській, а можливо, й у світовій історії.
А початки в історії, як і в романах, особливо важливі. Важливіше, що ти робиш на самому початку, ніж, скажімо, за 25 років по тому. Можу сказати це з власного досвіду. І в історії так само. Бо саме в перші п’ять років після 1945 року було закладено основи міжнародних інституцій, міжнародного порядку, який у багатьох аспектах зберігся й донині, за 80 років. Те, що ми зробили в перші п’ять років після 1989-го, визначило вектор усього наступного періоду. А тепер ми на третьому або четвертому році після початку цього нового періоду.
Два завершені етапи: поствоєнний і постісторичний періоди
Коротко про минуле, яке точно залишилось у минулому, це про період, описаний у моїй книжці (прим.ред. “Рідні землі”), який фактично становлять два накладені один на одного етапи. Я називаю їх поствоєнним періодом — після 1945 року та «постісторичним» періодом[1] — після падіння Берлінського муру 9 листопада 1989 року, який чітко позначив початок нового етапу. Обидва ці періоди завершились одночасно — 24 лютого 2022 року.
Нині багато хто схильний вважати, що період після падіння стіни або, як його ще називають, постколоніальний період — був, мовляв, «канікулами від історії», просто ілюзією «кінця історії». Мовляв, ми весь цей час спали і прокинулися тільки у 2022 році. Але я з цим не згоден. Насправді цей період чітко ділиться на дві половини.
Перетворення після 1989 року: досягнення і міфи
У першій його половині, орієнтовно з 1989-го до десь між 2004–2007 роками, ми досягли неймовірного. Дійсно неймовірного. Згадайте: 10 листопада 1989 року Європа ще залишалася розділеною. Варшавський договір ще існував. Радянські війська залишались у Східній Німеччині. Німеччина не була об’єднаною. І в Європейському Союзі ще навіть не було спільного ринку, не кажучи вже про спільну валюту. Всі країни Центральної та Східної Європи залишалися більш-менш радянського типу. І, звісно, ви не досягли б тоді незалежності.
Часто про цей період говорять, ніби це була епоха абсурдної ліберальної самовпевненості. Мовляв, Френсіс Фукуяма і його «кінець історії» — ми знаємо, як усе буде. Але насправді все зовсім не так. Ті з вас, хто тоді був, памʼятають, що ми не мали жодного уявлення, як усе складеться. Ніхто до того не перетворював радянську систему на ліберальну демократію. Тоді ходив жарт: ми знаємо, як акваріум перетворити на рибну юшку, але чи можна з рибної юшки знову зробити акваріум? І насправді те, що ми зробили, особливо в Центрально-Східній Європі в наступні 15–18 років, це перетворили рибну юшку назад в акваріум.
Так, іноді це були досить дивні акваріуми, але все ж акваріуми. І водночас ми інтегрували більшість східної частини Європи в ключові інституції ліберального міжнародного порядку та трансатлантичного Заходу, а саме в НАТО та Європейський Союз, аж до Балтійських держав, які, до речі, в 1989 році навіть не були на політичних мапах Європи.
Одна з історій, яку я розповідаю у своїй книзі, стосується того, як мене запросили консультувати президента Джорджа Буша перед його першим офіційним візитом до Європи у 2001 році. Тоді обговорювалося розширення НАТО, і він запитав: «А чи варто нам справді включати країни Балтії?» Це було відкрите питання, остаточне рішення ще не ухвалили. І ми, хто консультував його — я, Майкл Мак-Фол (який згодом став послом США в Москві й нині є великим другом України), а також Фелікс Рогатин та Ліонель Барбер (який згодом став головним редактором Financial Times) — ми всі сказали: «Безумовно, робити це треба зараз».
А тепер ми маємо абсурдні дискусії про те, ніби саме розширення НАТО стало причиною повномасштабної війни в Україні. Але правда якраз протилежна.
Справжня правда протилежна. Де б зараз були Естонія, Латвія чи Литва, якби не мали подвійної безпеки: членства в ЄС і НАТО? До речі, це був також період надзвичайного поширення ліберальної демократії, і не лише в Європі. Ось цифри: організація Freedom House класифікує країни за рівнем свободи (можемо дискутувати, наскільки точна ця класифікація), але, за їхніми критеріями, на початку 1974 року в Європі було лише 17 вільних країн. У 2004 вже 35. А у світі загалом у 1974 році було лише 41 вільна країна. У 2004-му — 89. Безпрецедентне поширення ліберальної демократії за ці 30 років. Вражаюче досягнення.
Якщо можна так висловитися, одне з нещасть України полягало в тому, що процеси самореалізації, утвердження незалежності, суверенітету та демократії припали на завершення цього періоду надзвичайного піднесення. Тоді як країни на кшталт Польщі рухалися у напрямку, визначеному самою історією.
Антиліберальна контрреволюція та український шлях проти течії
Мій власний формативний досвід в Україні — це Помаранчева революція в грудні 2004 року, коли я мав нагоду гуляти Києвом разом із сином професора Грицака, який був моїм перекладачем. Тоді ми сприймали це як продовження хвилі «оксамитових революцій». Але, як ви знаєте, насправді це був початок контрнаступу, так званої антиліберальної контрреволюції.
Отже, тоді як Польща, Угорщина та Чехословаччина рухались за історичним припливом, Україна здійснювала свої революції: у 2004, 2014 і 2022 роках, фактично проти течії історії. Починаючи з 2008 року, розпочалося те, що я називаю рецесією. Відбулися дві майже одночасні кризи: глобальна фінансова криза влітку 2008 року та окупація Росією частини території Грузії кількома місяцями пізніше. Ці події стали початком цілого каскаду криз, які взаємно підсилювали одна одну і тягнулися аж до лютого 2022 року.
Вже 2010 року Угорщина почала втрачати демократичність: Віктор Орбан розпочав демонтаж демократії. Далі криза з біженцями, анексія Криму в 2014-му, війна на Донбасі. Потім Брекзіт, перший термін Трампа, підйом націонал-популізму (Марін Ле Пен у Франції 2017 року), COVID — і, зрештою, повномасштабна війна в Україні. Це тривала спадна траєкторія, яка привела нас до 24 лютого 2022 року — до початку нової епохи. Про це можна поговорити докладніше, але також можна прочитати у моїй книзі.
Шоки сучасності: Путін, Сі, Трамп
Тож дозвольте перейти до того, що я називаю історією теперішнього, до періоду, що починається у 2022 році. І який, на мою думку, наразі позначений трьома великими шоковими проявами: шоком Путіна, шоком Сі та шоком Трампа. Про Путіна мені вам розповідати не треба, ви знаєте про нього краще за всіх. Це повномасштабне вторгнення, найбільша війна в Європі з 1945 року. Її наслідки – на Марсовому полі у Львові. І коли я кажу «шок Путіна», часто ставлять недолуге запитання: це війна Путіна чи війна Росії? Відповідь очевидна: обидві. Та багато хто забуває про те, що я називаю «шоком Сі»: війна в Україні відкрила нам очі на те, що ми вже живемо в постзахідному світі.
Постзахідний світ: роль Китаю, Індії та Глобального Півдня
Що я маю на увазі під «шоком Сі»? Мається на увазі те, що ми усвідомили: інша наддержава Китай (а Китай вже є наддержавою), потенційна наддержава Індія, регіональна потуга Туреччини, а також великі країни так званого Глобального Півдня, Південна Африка й Бразилія, усі ці великі й середні сили цілком комфортно продовжують співпрацювати з Росією Володимира Путіна. Навіть тоді, коли той веде жорстоку неоколоніальну війну проти України. Якщо сумніваєтесь у цьому, то погляньте на фотографії з самітів таких організацій, як BRICS, на яких Путін є почесним гостем у багатьох куточках світу. Або подивіться на результати опитувань громадської думки, які ми провели в межах мого дослідницького проєкту Оксфордського університету Europe in a Changing World у співпраці з European Council on Foreign Relations. Було проведено три масштабні хвилі опитування. Усі результати доступні на сайті: europeanmoments.com.
Ми зʼясували, що Китай, Індія, Туреччина та інші країни, згідно з даними громадської думки вважають Росію або союзником, або необхідним партнером. У сумі ці дві категорії «союзник» і «необхідний партнер» становлять приблизно 80%. І що найбільш вражаюче, ці показники в Китаї та Індії навіть зросли з 2023-го до 2024 року. Ще один рік війни – і підтримка Росії в цих країнах зросла.
Що ще важливіше: ці великі й середні сили так званого не-західного світу настільки багаті й впливові, що вже можуть ефективно врівноважувати Захід. Частково це сталося завдяки глобалізації, яку протягом останніх 40 років очолював саме Захід, зокрема США. Тобто, парадоксально, багатство і сила цих країн — це результат успішної західної глобалізації. Бо найбільшими бенефіціарами глобалізації були саме Китай та Індія.
І, звісно, економічна міць трансформувалась у вплив на міжнародній арені: політичний, військовий, дипломатичний. Захід, як кажуть англійською, кинув у Росію все, що міг, увесь «кухонний арсенал» санкцій. Так, санкції були недосконалими, з численними дірками, але це все одно був безпрецедентний тиск.
І досі, на жаль, російська економіка досить успішно витримує ці санкції. Якщо вірити офіційним статистичним даним, економіка Росії у 2024 році зросла на 4,1% — більше, ніж у більшості європейських країн. Частково це стало можливим через перехід до воєнної економіки. Але також і через те, що ми перестали купувати їхню нафту, її тепер купує Індія. Ми зменшили торгівлю з Росією — Китай натомість розширив її, включно з постачанням важливих технологій. І ось висновок: навіть якщо Захід сьогодні є обʼєднаним, його вплив на Росію значно зменшився як порівняти з тим, яким був раніше.
Якби я читав цю лекцію рік тому, я б сказав: «Коли я говорю про постзахідний світ, я не маю на увазі, що Заходу вже не існує». Тоді я вважав би, що Захід усе ще є: існує геополітичний субʼєкт, ядро якого — це Європа й Північна Америка.
Але тепер про третій шок — шок Трампа. Найболючіший удар. Бо Сполучені Штати, країна, яка зробила найбільше для формування, захисту та утвердження ліберального міжнародного порядку за останні 80 років — тепер самі його руйнують. І немає іншої сили у світі, яка могла б зруйнувати цю систему ефективніше, ніж самі США. Дональд Трамп ближчий до Володимира Путіна, ніж до Володимира Зеленського. Він висуває абсолютно абсурдну, брехливу й обурливу заяву про те, що начебто саме Україна почала війну, і так далі, і так далі. Ви все це чудово знаєте. А це означає, що Захід як геополітичний суб’єкт більше не існує, принаймні на найближчі чотири роки.
Для багатьох із нас, і безумовно для мене, це твердження звучить шокуюче. Але важливо подивитися правді в очі. Так, Захід усе ще існує як історична сутність, витворена тисячолітня культурна спільнота, спільнота цінностей, ідей та ідеалів. Але як ефективний геополітичний гравець, Захід принаймні на найближчі чотири роки — ні, не існує. І це не лише про Трампа. Частково це результат еволюції самих Сполучених Штатів, частково — роль особистості Дональда Трампа. Тож не варто тішити себе ілюзіями, що після ще однієї каденції Трампа все повернеться «до норми». Не повернеться. У кращому випадку це буде нова норма в наших стосунках зі США. Саме тому я назвав свою лекцію: «Україна і Європа наодинці у трампівському світі».
А під «трампівським світом» я маю на увазі світ транзакційних відносин між великими й середніми державами, у якому Сполучені Штати поводяться так само, як усі інші держави, керуючись лише тим, що вважають своїм «національним інтересом» без огляду на довгострокові союзи чи спільні цінності.
Європа без США: чи зможе Європа підтримувати Україну самостійно?
Тепер усе залежить від нас. Передусім оборона України, а потім оборона Європи. І коли я кажу «оборона», я маю на увазі не лише військову складову. Йдеться і про економічну, політичну, цифрову, демократичну оборону.
Ми живемо в безпрецедентний момент світової історії. Я не знаю, друзі, чи ви згадаєте інший такий випадок, коли майже кожен світовий лідер звертається у своїй політиці до однієї-єдиної людини — Дональда Трампа. Можемо ще повернутися до цього. Я, зізнаюся, навіть не думаю, що Трамп здатен до навчання. Але якщо в театрі на сцені говорить один актор, а в залі тисяча глядачів, то в сучасному світі на сцені тисяча політичних акторів, а глядач лише один, і це Дональд Трамп.
Кір Стармер, Еммануель Макрон, Дональд Туск, Володимир Зеленський — кого вони насправді мають на увазі у своїх політичних театрах? Хто є їхньою цільовою аудиторією? Відповідь: одна людина — Дональд Трамп. І мушу сказати, так, я вважаю це цілком раціональною стратегією. Усі намагаються, бодай якось, утримати Трампа в колі союзників. Але цього недостатньо. Тримати його «на борту» — це мінімум, це не є підтримкою, це радше запобігання повній втраті контакту.
Тому головне питання: чи зможе Європа самостійно підтримувати Україну?
У військовому аспекті я вважаю, так, зможе. З однією умовою — якщо ми отримаємо короткий список критично важливих речей від США, які наразі є тільки у них і які тільки вони можуть надати. Це про розвідку, супутники, перехоплювачі Patriot – так звані стратегічні спроможності. Простий факт: ми протягом 80 років покладалися на США у питанні безпеки, і тому в нас цього немає. І будь-який військовий експерт вам скаже: без усього цього ми у скрутному становищі.
Отже, у цьому театрі під назвою «Трамп» завдання мінімум — зберегти цей мінімум критично важливої підтримки. Все інше, за умови наявності політичної волі й мобілізації, Європа здатна зробити сама. Економічно — без сумнівів. Сукупна економіка ЄС у 12 разів більша, ніж економіка Росії. А ось коли ми переходимо до політики, до демократичної політики в кожній окремій країні Європи, от тут починається справжнє випробування. Ми маємо величезні борги, за винятком лише Німеччини. Німеччина – єдина країна, яка має бюджетний профіцит, тоді як усі інші мають борг на рівні 100% ВВП. Населення, що старіє, величезні навантаження на систему охорони здоров’я, соціального забезпечення, пенсійного забезпечення, інфраструктури тощо.
І в умовах демократії переконати людей продовжувати надавати таку підтримку Україні протягом двох, трьох, чотирьох років, а саме стільки це, очевидно, займе — це величезний виклик. Саме тому конфіскація російських заморожених активів є абсолютно необхідною. Адже так ви отримуєте 250 мільярдів євро, які можна використати на цю мету без жодних витрат для європейських платників податків.
Я б також згадав про культурну підтримку. Ми перебуваємо в університеті, тож було б доречно трохи поговорити про культуру. Адже однією з перемог, яку ви вже здобули, є універсальне культурне визнання України як незалежної, суверенної, справді чудової європейської країни. Проте це також може зникнути, якщо не бути обережними. І тому варто обговорити, як зберегти культурну зацікавленість в Україні. Але передусім ідеться про політичну та, якщо хочете, психологічну підтримку.
Політична воля та розкол всередині Європейського Союзу
Усі міністри закордонних справ ЄС відвідали Львів, а тепер відвідують Київ. Це важливо, тому що найвпливовіші політичні лідери Європи в такий спосіб «пришпилюють свій прапор до щогли». Це стає частиною їхньої політичної біографії, їхньої репутації та самосприйняття. Це не було очевидним наперед. Зобов’язання, які взяв на себе Фрідріх Мерц, дуже відрізняються від тих, що взяв Олаф Шольц, ви це й без мене знаєте. Макрон сьогодні не той Макрон трирічної давнини, який ще зберігав симпатію до Володимира Путіна.
Туск завжди був надійним, але Стамер також дуже цікавий. У його біографії не було нічого, що свідчило б про те, що він стане ще одним великим прихильником України. Я знаю, що українцям подобається Борис Джонсон. Британцям Борис Джонсон подобається трохи менше, значною мірою через Брекзит. Я не збираюся бути адвокатом Кіра Стамера або Бориса Джонсона, але відданість Стамера є абсолютно надійною, і вона має підтримку обох провідних партій.
Отже, є політична воля на найвищому рівні в потрібних місцях, щоб реалізувати цю підтримку, але і розуміння, що зробити це тільки в межах ЄС неможливо, адже є країни, які блокують процес. Тут, власне, і постає великий знак питання. Йдеться не про дні, тижні чи навіть місяці — йдеться про роки.
І те, що ми маємо сьогодні в Європі в цей новий період, це той факт, що сили інтеграції та дезінтеграції ще ніколи не були настільки врівноваженими. Ми маємо дуже потужні сили, які продовжують європейську інтеграцію в широкому сенсі. Наприклад, реакція ЄС на ковідну кризу у вигляді безпрецедентної ініціативи Next Generation EU.
Також ми говоримо про те, як ЄС і Європа відреагували на війну в Україні. Тепер існує «Європа оборони», коаліції охочих, різноманітні напрями мобілізації, усвідомлення того, що у відповідь на Трампа Європа має постояти за себе. Це хороша новина.
Погана ж новина полягає в тому, що в період рецесії, про яку я почав говорити з 2008 року, один з основних членів ЄС, одна з найважливіших країн у сфері оборони, безпеки та зовнішньої політики, моя власна країна, Велика Британія залишила ЄС. Угорщина є повноцінним членом ЄС, але більше не є демократією. Більшість політологів сказали б, що це виборчо-авторитарна держава, яка чітко підтримує Путіна і постійно блокує спільні дії ЄС на підтримку України.
У Словаччині при владі Роберт Фіцо, який 9 травня сидів на Червоній площі разом із Путіним, Сі Цзіньпіном і президентом Бразилії Лулою, підтримуючи цю гротескну і брехливу інтерпретацію, яка прирівнює так звану велику вітчизняну війну до російської агресії проти України. (У Румунії ми майже певні, або принаймні з великою ймовірністю, отримаємо правого націоналістичного популіста-президента, який суттєво зменшить підтримку України. І в Західній Європі також такі тенденції).
У Нідерландах у владі правопопулістська партія. У Франції, згідно з опитуваннями, основним кандидатом у президенти є Марін Ле Пен, а якщо не вона, то Жордан Барделла. Що ж до Німеччини, то партія, яка офіційно класифікована як крайня права, AfD, з очевидними неонацистськими елементами, набирає близько чверті голосів у нещодавніх опитуваннях та приблизно п’яту частину голосів на реальних виборах і значно більше на сході країни.
Ліберальна й антиліберальна Європа: стара напруга
У Європі завжди існувала антиліберальна Європа. Це дуже важливо пам’ятати. Ліберальна Європа і антиліберальна Європа існують паралельно.
Коли ми кажемо, що Віктор Орбан порушує європейські цінності — це нормативне твердження. Це висловлювання про те, якими мають бути цінності ЄС. Але це не емпіричне чи історичне питання, адже реакційні, націоналістичні, патріархальні, христоцентричні цінності, які він представляє, це теж історичні європейські цінності. Це велика частина європейської історії. І тому цей конфлікт між інтеграцією та дезінтеграцією — це також стара історія про конфлікт між ліберальною та анти-ліберальною Європою.
Структурна проблема: європейська політика залишається національною
А тепер до структурної проблеми. І ця проблема дуже проста.
Політики, які нам потрібні, мають бути європейськими. Проте політика, у сенсі виборів і партійної системи, досі залишається національною. Аби ми могли постояти за себе як Європа у світі гігантів, ми самі маємо стати гігантом. Тобто потрібні європейська оборонна політика, європейська економічна політика, цифрова політика, спільний ринок капіталу, спільний демократичний простір.
Проте політичні процеси залишаються досі національними. Власне тому ми маємо 27, 30, 35 різних країн, і один-два результати виборів можуть зруйнувати всю конструкцію Європи. Як ми це бачимо на прикладі Угорщини. Тож це велика боротьба. І я хочу сказати: ця боротьба не вирішиться сьогодні чи завтра. Той «поворот епохи» “переломний момент”(Zeitenwende), про який говорив Олаф Шольц, — це не один-єдиний момент.
Це не один день, не один місяць і не навіть один рік. Це цілий період часу, і я б сказав, що ми, ймовірно, зрозуміємо, куди він прямує і, відповідно, яким буде напрямок цієї нової епохи лише ближче до кінця 2020-х. Якщо наступним президентом Франції стане Марін Ле Пен, партія AfD виграє вибори в Німеччині у 2029 році, Reform UK у Британії, а війна в Україні піде за несприятливим сценарієм — це буде один напрям. Якщо ні — інший.
Боротьба за довготривалу єдність: виклики миру і роз’єднання в Україні
Я хотів би завершити, відкривши можливість для розмови з Ярославом Грицаком. І я не певен, тому це радше питання до вас і до аудиторії, але чи можемо ми подумати про Україну також у термінах цієї дихотомії: інтеграція і дезінтеграція? Я не впевнений, що це правильні терміни, але щось у цьому є. Адже українці продемонстрували абсолютно безпрецедентну єдність у війні, але вже зараз, і це вразило мене під час останніх поїздок, і особливо після трьох-чотирьох днів у Києві стає помітним потенціал для значно більшої роз’єднаності.
Конфліктів у цьому суспільстві та політиці побільшає саме тоді, коли настане момент не миру, бо очевидно, що повного миру в прямому сенсі не буде, а радше — довшого перемир’я. Це контроверсійна теза, яка потребує ґрунтовного обговорення. Найнебезпечнішим моментом для України, безперечно, був початок повномасштабної війни. Але чи не стане другим за рівнем небезпеки початок так званого миру? Частково тому, що це, на жаль, не буде тим, що можна було б назвати повномасштабним миром. Повномасштабний мир означав би: українці повертають усі свої території, Росія зазнає поразки, виплачує репарації, Владімір Путін та його поплічники постають перед трибуналом у Гаазі, можливо, Росію займають французи, британці й німці — для різноманіття. Це був би повномасштабний мир.
Навіть якщо я трохи перебільшую. Але якщо ми отримаємо те, що ви цілком слушно вважатимете повним і тривалим миром, перемогою, тоді буде те, що у Великій Британії ми називаємо День перемоги в Європі, V-Day, 8 травня. Це грандіозне, фантастичне свято, бо ми боролися й перемогли, це абсолютно зрозуміло: ворог здався, ми здобули перемогу і це святкування національної єдності. І донині — це чудове, щорічне свято.
Але, на жаль, уже очевидно, що навіть у найкращому випадку те, що отримає Україна, буде, м’яко кажучи, значно більш неоднозначним. До речі, зовсім не обов’язково було, щоб так сталося: якби політика Заходу, особливо з боку Сполучених Штатів і Німеччини, була значно рішучішою наприкінці 2022 року чи на початку 2023-го, історія могла б скластися інакше. Але, на жаль, це вікно можливостей зачинено. І саме за таких обставин виникає небезпека роз’єднаності — вам це добре відомо.
Усі різні досвіди війни — ті, хто був на передовій, ті, хто жив на окупованих територіях, ті, хто був внутрішньо переміщеним, ті, хто залишався тут увесь час, ті, хто пережив війну за кордоном — усі ці різні досвіди, вся ця травма має потенціал для взаємних звинувачень. І, звісно ж, політика, яка знову повернеться.
Збігнєв Бжезінський кілька років тому виступав із лекцією в Києво-Могилянській академії, яку я тепер вирішив називати Кембриджем України (який, як відомо, є другим найкращим британським університетом після Оксфорду – і я бажаю, щоби українським Оксфордом став УКУ). Бжезінського запитали, яка, на його думку, найбільша загроза для України. І він відповів, що Україна може стати схожою на Річ Посполиту XVIII століття і стати жертвою власних внутрішніх поділів. Тож я викладаю цю думку на стіл — це реальна небезпека для всіх нас.
Для всіх нас, не лише в Україні, а й у Європі, існує така проблема. Коли Вінстон Черчилль отримав Хрест визволення від Шарля де Голля у 1950-х роках, він виголосив коротку промову, в якій прославляв військову єдність Вільної Франції та Великобританії у боротьбі проти нацистської Німеччини. А потім він сказав дуже цікаву річ.
Він зазначив, що насправді набагато важче зберігати цю єдність і рішучість в умовах, які не є ані війною, ані миром, а чимось проміжним. І саме в таких умовах нам усім доведеться перебувати ще багато років. Тому це особливо складне завдання — зберігати єдність, рішучість і стратегічний напрям у ситуації, яка не є ані війною, ані миром.
Інакше кажучи, я намагаюся донести, що як для Європи, так і для України триває боротьба між силами інтеграції та дезінтеграції. І наша інтеграція, і ваша інтеграція, наша дезінтеграція і ваша дезінтеграція — взаємозалежні та взаємозумовлені. Дуже важко уявити успішну інтеграцію України, якщо в решті Європи відбуватиметься дезінтеграція.
І навпаки, важко уявити успішну інтеграцію Європи, якщо в Україні триватиме дезінтеграція. Натомість дуже легко уявити, як дезінтеграційні процеси підсилюють один одного. Це буде процес, на реалізацію якого підуть кілька років. На жаль, не буде єдиного Дня перемоги в Україні (VU Day – Victory in Ukraine Day), так само як і Дня перемоги в Європі (VE Day).
У найкращому випадку це буде десятиліття VU або VE — це буде десятилітній шлях. Йдеться про траєкторію, якою пройде країна у період змін, а не про одну мить.
Тож якщо я кажу до перемоги — я маю на увазі перемогу до кінця цього десятиліття.
ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ:
Демократія та олігархія: загрози епістемології демократії
Ярослав Грицак: Ми розуміємо загрозу МАҐА. Але треба один пункт, де його ідеологи можуть мати рацію. Вони твердять, що сучасний світ ставить перед нами все більше загрозливих викликів, а середньостатичний виборець є не достатньо розумним, щоб їх зрозуміти і на них зреаґувати. Тому владу треба передати обраним – тільки, які мають найбільше ресурсів і найкраще розміють, про що йдеться. Що Ви скажете на це?
Тімоті Ґартон Еш: Ще з часів Аристотеля точиться боротьба між демократією та олігархією. І те, що ми бачимо зараз у Сполучених Штатах, дуже нагадує олігархію. Трамп, Маск, Цукерберг, Безос і всі решта — це дуже схоже на олігархічну модель. Ми, у межах ліберальної демократії, дозволили цьому статися. Ми дозволили, щоб відбулося саме те, проти чого застерігав Аристотель — занепад демократії, який веде до олігархії.
Є дуже цікава книжка мого колеги зі Стенфорда. Його звати Йосія Обер, він одночасно є фахівцем з античної історії та політологом. У своїй книжці про Стародавні Афіни він стверджує, що існує певна епістемологія демократії. Це знання виокремлювалося на Агорі, де збиралися всі громадяни. Їм представляли факти та аргументи на користь різних політик, і тоді вони дискутували й ухвалювали рішення. Саме так стародавні афіняни вирішили дати бій персам на морі, в битві при Саламіні, а не на суші і тим самим урятували першу демократію в історії.
А те, що сталося за останні 40 років із цифровою революцією — це втрата цієї базової епістемології демократії. Інакше кажучи, ми втратили спільну публічну сферу, в межах якої принаймні були спільні факти, навіть якщо погляди на них різнилися. Постає питання, а що з цим робити? По-перше, ми маємо боротися з олігархією. Що таке олігархія? Це коли руйнується ключовий принцип сучасної ліберальної демократії — розмежування багатства й влади, і ці два явища зливаються. І по-друге, ми маємо відновити публічну сферу, яка потрібна для демократії.
Це легше сказати, ніж зробити, але я назву один практичний шлях. Якщо у вас є суспільний мовник, який справді відповідає цьому визначенню: тобто професійний, неупереджений, незалежний і здійснює перевірку фактів, тоді бережіть його як зіницю ока, законодавчо захистіть його редакційну незалежність і збільшіть його фінансування вчетверо. Однією з причин, чому Британія змогла повернутися до тями після божевілля Брекзіту, є те, що у нас досі є BBC. Мені дуже цікаво було почути відгуки про Суспільне як про публічного мовника, тож я скажу: бережіть його, захищайте незалежність і збільшуйте бюджет. Справжній виклик — зробити Суспільне дійсно суспільним. Я знаю, що на нього інколи тиснуть: з боку держави, з боку адміністрації, з вказівками, що робити, а що ні. Тож тут маємо ще один виклик.
Ярослав Грицак: Я знаю, що ви добре обізнані з польською історією та культурою. Є таке польське прислів’я: Polak mądry po szkodzie. Тобто спершу має статися якесь лихо, а вже потім приходить мудрість. Це прислів’я має універсальне застосування, бо й Україна дуже подібна. Отож, ось моя думка: якщо подивитися на історію Європи — це історія нескінченних катастроф, лих і криз. І це погана новина. А добра новина полягає в тому, що, як правило, кожна криза закінчується рішенням, яке працює. Воно неідеальне, але воно діє. Після 30-річної війни в Європі ми отримали Вестфальську систему XVII століття. Після Першої світової війни — певну систему націй. Після Другої — Європейський Союз як безпрецедентний простір без війни та з ліберальною демократією.
Тімоті Ґартон Еш: Я думаю, що історики хотіли б сподіватися, що іноді люди все ж таки вчаться з історії. Але є доволі мало доказів, що це так. Спершу — шкода. Люди вчаться не з історії, а з особистого досвіду. Саме тому в книзі я пишу про «двигун памʼяті». Ніщо не зрівняється з вашим особистим досвідом. Ви пережили диктатуру, пережили війну, пережили окупацію – і це формує вашу поведінку на все життя.
Один зі способів осмислити те, що ми маємо сьогодні, — це визнати, що через те, що травма першої половини ХХ століття була такою потужною, «двигун памʼяті» проніс нас крізь 80 років. Він проніс нас крізь ціле людське життя. Друга світова війна була досвідом у межах мого життя, хоча я народився в 1955 році, але це була така величезна подія для моїх батьків. Тепер у більшості європейських країн цього «двигуна памʼяті» вже немає.
Ось у чому складність: більшу частину історії ми мали справу з європейським порядком і європейським безладом. А тепер ми маємо постзахідний світ — глобальний простір конкуруючих великих і середніх держав, які поводяться як держави чи імперії ХІХ століття, плюс глобальне потепління з його надзвичайним впливом на ресурси, зокрема воду, що спричиняє масову міграцію, а також безпрецедентна технологічна революція. До прикладу, нині в лабораторіях Китаю та США розробляють зброю на основі штучного інтелекту, і жодна сторона не знатиме, на що здатна інша. Тож ми маємо водночас і конкуренцію великих держав, і нові глобальні рушії небезпеки та невизначеності.
Ярослав Грицак: Ми маємо велику кількість літератури, яка передбачала «кінець Західного порядку» вже протягом останніх ста років. Фактично в кожне десятиліття зʼявляється якийсь прогноз про те, що Заходу настає кінець. Я пригадую, що після падіння Берлінського муру минуло кілька років і десь на моєму комп’ютері збереглася стаття, яка мала назву «Кінець Заходу». Фактично вона була відповіддю на аргумент Фукуями. Не «кінець історії», а «кінець Заходу». І головна ідея була така: коли ти досягаєш вершини, то єдиний шлях далі — рухатися вниз.
Отже, це і є вершина, а далі — кінець Заходу. Але давайте уявімо найгірший сценарій, що Сполучені Штати вийшли із західного світу. Чи можемо ми припустити, що в такій ситуації ми постанемо перед обличчям нового Заходу? Не просто Європи як ядра, а Заходу, до якого входитимуть Канада, Австралія, Японія, Південна Корея — і Україна, зрештою? Чи ми стикаємося не лише з пост-Заходом, а, можливо, з появою нового Заходу в цих обставинах?
Тімоті Ґартон Еш: Двадцять років тому, після візиту до Канади, я написав статтю, в якій зауважив: «Я знайшов ідеального члена Європейського Союзу — це Канада». Вона відповідає всім критеріям. І до того ж вони говорять англійською та французькою. Ми наново уявляємо географію, бо раптом Ґренландія опиняється під атакою. І ми, як європейці, відчуваємо обов’язок її захищати. А там, за один стрибок — Канада.
І ось ми маємо північно-західне розширення Європи аж до Ванкувера, де мешкає мій старший син. Водночас політична уява Європи розширюється й на південний схід — через Україну. Бо тепер Україна значно ширше визнається безсумнівно європейською країною. Дехто навіть називає її Центральноєвропейською. Інші ж дивляться ще далі — у бік Грузії, Кавказу тощо. Отже, так, ми раптом опиняємося в іншій, ширшій Європі. І ми можемо думати і про Нову Зеландію, і про Японію. Питання в тому, наскільки можливо створити сильний, але не гегемонний Захід? Неприємна правда полягає в тому, що в Європі все працювало настільки добре лише тому, що ми мали те, що американський науковець Джон Айкенберрі назвав «ліберальним Левіафаном» — Сполучені Штати. Вони були гегемоном у сфері безпеки.
Звісно, створити не гегемонну наддержаву легко, коли мова йде про торгівельну політику чи регуляції. Можна безкінечно проводити зустрічі в Брюсселі, врешті-решт досягти компромісу: трохи отримають бельгійці, більше французи, щось італійці, і так ви напрацюєте рішення. Це нормально. Але не гегемонна військова наддержава — це вже складніше уявити й реалізувати. Простий приклад. Уявімо, що США майже повністю виходять з НАТО.
Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі (SACEUR) завжди був американцем. Його заступник зазвичай британець. І далі вже інші національності. Але уявімо, що це більше не американець. Хто тоді має бути SACEUR? Хтось згоден на німецького командувача? Як на це відреагують? Французи, звісно, мають дуже чітку відповідь: це очевидно має бути французький SACEUR. Це ж очевидно — Франція втілює саму сутність європейського духу. Але просто поставте це питання — хто має бути європейським SACEUR? Ви одразу побачите, наскільки це складно реалізувати.
Не зрозумійте мене неправильно: я вважаю, що ми маємо принаймні намагатися це зробити. Але створити не гегемонну Співдружність — це щось безпрецедентне в історії. Припустимо, що саме безпека буде в пріоритеті цієї нової структури. Проте ми прекрасно розуміємо, що в цьому взаємопов’язаному світі безпека — це не лише танки й ракети. Йдеться про економічну безпеку, інформаційну, цифрову, енергетичну і так далі. Тож це буде багатовимірний процес, але безпека, без сумніву, буде серед головних пріоритетів, бо нам доведеться мати справу з ревізіоністською Росією, яка намагатиметься повернути собі імперію ще багато років. Принаймні доти, доки при владі залишатиметься Володимир Путін.
А він, до речі, досить молодий. Оскільки він трохи старший за нас з Ярославом, я можу це підтвердити — він ще відносно молодий. Проте, окрім цього, нам також доведеться мати справу з Китаєм, який має надзвичайні амбіції щодо Тайваню. Тож якщо ми говоритимемо про новий Захід із Японією, Австралією та Новою Зеландією, то маємо також враховувати загрозу з боку Китаю. Що цікаво, ми щойно провели три дні в Оксфорді, обговорюючи саме Китай. Це питання стоїть на порядку денному в межах нашого проєкту «Європа у змінному світі», адже попри все сказане мною про амбіції Китаю щодо Тайваню, Китай — це інший тип актора, ніж Росія. У тому сенсі, що Китай чудово усвідомлює: він є найбільшим бенефіціаром глобалізованого світового економічного порядку, світової торгівлі, й не хоче цього втратити.
Тож Китай має зацікавленість у певних аспектах ліберального міжнародного порядку, водночас із прагненням зруйнувати інші його елементи. І постає питання: чи можемо ми вибудувати одно- чи двовимірне партнерство з Китаєм, водночас зберігаючи жорстке стратегічне суперництво, зокрема й ідеологічне, адже Китай — це антиліберальна держава? Я думаю, що це досить складно зробити. Якщо цементом нового Заходу мають стати певні фундаментальні ліберальні цінності, тоді спроба «лягти в ліжко» з глибоко, екзистенційно антиліберальною наддержавою створює суперечність.
Лідерство Європи і роль Німеччини
Ярослав Грицак: Олаф Шольц пообіцяв нам «Zeitenwende» — історичний злам. Але так і не реалізував його. Це нагадує мені революцію 1848 року, коли Тейлор сказав, що це був історичний поворот, який пройшов повз історію. І, здається, Шольц щиро вірить у цей «злам епох».
Чи може Німеччина стати новим лідером цього нового Заходу? Наголос — на неозначеному артиклі: якимось, а не єдиним лідером.
Тімоті Ґартон Еш: Я не думаю, що Німеччина може бути тим самим лідером. Але безперечно, у питаннях України та європейської безпеки — так, вона може бути серед лідерів. Мерц розуміє ситуацію. «Зелені», до речі, зробили надзвичайно велику, непропорційну своєму впливові, роботу з формування нової німецької громадської думки. Ще три з половиною роки тому німці мали зовсім інше уявлення про «Frieden», про мир — надто спотворене й суперечливе.
Тож на рівні еліт, інтелектуалів, ЗМІ та політиків відбулася вражаюча трансформація. Але водночас ми маємо справу із суспільством, яке звикло до комфортного життя, до того післявоєнного світу, у якому Німеччина була, по суті, головним бенефіціаром. Тепер же — криза. Фундаментальна криза німецької економічної моделі, адже — шок і несподіванка, китайці тепер роблять кращі авто, ніж німці. І світ починає купувати китайські електромобілі замість німецьких. До того ж більше немає дешевого російського газу. Тож це фундаментальна криза бізнес-моделі. І я думаю, що політичне лідерство в Німеччині постане перед надзвичайно складним завданням: протягом кількох наступних років доведеться вести суспільство в тому напрямку, в якому еліти вже розуміють, що потрібно рухатися. Але зробити це можливо лише в ширшому європейському контексті. Це завжди буде колективне лідерство.
Ярослав Грицак. Україну зараз з Ізраїлем вважають зразком ліберального націоналізму, хоча зараз Ізраїль стає все менше і менше схожим на цей зразок. Але чи не вважаєте Ви, що сучасна криза лібералізму могла бути подолана, якби він перейняв мову націоналізму – тобто став більше наступальним, відновив би цінність таких понять як «нація» та «Вітчизна»?
Тімоті Ґартон Еш: Я не хочу бути «примадонною України», так би мовити. Іншими словами, я не беруся прямо радити Україні. Але дозвольте підійти до цього з іншого боку. Частково причина, чому ми маємо всі ці проблеми сьогодні, — це деякі фундаментальні провали лібералізму.
Один із них — це неолібералізм, який призвів нас до олігархії. Другий — це політика ідентичності, яка зосереджувалася лише на правах певних груп, але ігнорувала інші, наприклад, білих дітей із робітничого класу. І третій — те, що у 1990-х і 2000-х, і навіть частково у 2010-х, ліберали, загалом кажучи, постійно говорили про «міжнародну спільноту» і про «Європу», залишаючи тему нації правим. Принаймні в Західній Європі. В Україні це дещо інакше. Але пригадайте: 1848 рік — це був союз лібералізму та націоналізму. І от що особливо цікаве в українському контексті: це те, як ви насправді повернули нас до 1848 року, до партнерства між лібералізмом і націоналізмом. І це може бути великою силою. Тому я вважаю, що все, що стосується громадянського патріотизму або, якщо хочете, «ліберального націоналізму», зміцнення того, що нас об’єднує, допоможе витримати тягар усіх тих розбіжностей, які, безсумнівно, прийдуть. Це моя дуже скромна порада.
Коаліція охочих і гнучка європейська оборона
Ярослав Грицак: Так само, як ми можемо говорити про «кінець старого Заходу» і «початок нового Заходу», чи не варто нам думати про початок нової Європейської Унії? Якщо так, то яка би мала бути її конфігурація?
Тімоті Ґартон Еш: Раніше ми часто говорили про «коаліції охочих» — з маленької літери. Але що було надзвичайно цікавим у Києві це те, що ми раптом побачили сцену з великим написом «Coalition of the Willing» (Коаліція охочих), ніби це була вже майже інституція, штаб-квартира коаліції. Тобто, це визнання того, що в одній, а можливо, і найважливішій сфері, сфері оборони та безпеки, усе доведеться робити інакше.
Навіть у питанні фінансування вже існує пропозиція брюссельського аналітичного центру Bruegel щодо створення Європейського оборонного механізму. Його із самого початку задумано як щось частково незалежне від ЄС, щоб у ньому могли брати участь такі країни, як Україна, Норвегія та Велика Британія.
Священна Римська імперія як модель європейської єдності
Тому моя порада: прийміть прагматичну необхідність складності та гнучкості. Не намагайтеся домогтися досконалої конституційної єдності. Натомість слід взяти за девіз слоган Nike: Just do it — просто зроби це. Те, що працює. У найкращому разі ви отримаєте те, що я назвав би Священною Римською імперією у її найкращому варіанті. Бо люди часто цитують Вольтера, мовляв, «вона не була ні священною, ні римською, ні імперією», як нібито це провал. Але насправді Священна Римська імперія була найуспішнішим наднаціональним співтовариством в історії Європи. І впродовж сотень років вона працювала дуже ефективно.
Мій колега Пітер Вілсон, який написав чудову книгу про цю імперію, https://www.yakaboo.ua/ua/the-holy-roman-empire-a-thousand-years-of-europe-s-history.html?gad_source=1&gad_campaignid=20742056632&gbraid=0AAAAADoya-Zn5i56riDqo3LWkmn8bNeHX&gclid=CjwKCAjw3f_BBhAPEiwAaA3K5Nd0GT6FwjREpyez3RNcCcjS8-_xI0nnd9iC1uAKm8F-f28zJ_y1OBoCGM4QAvD_BwE стверджує, що ключем до її успіху було сильне спільне символічне ядро — спільна містика, спільна візія. Це була Священна Римська імперія. Вона дійсно була священною, римською і в певному сенсі імперією. Було чимось особливим бути коронованим в Аахені, а потім знову в Римі. Але при цьому система залишалася надзвичайно гнучкою та прагматичною.
Покоління 2022 року як нова історична спільнота
Ярослав Грицак: Коли ми говоримо про історію, то ми найчастіше говоримо про «клас», «націю», «конфесію» і т.д. Але ми часто забуваємо про ще одного дуже важливого актора: «покоління». Якою із цієї перспективи – перспективи поколіннєвої історії – видається історія сучасності?
Тімоті Ґартон Еш: Я дуже сподіваюся, що так само, як ми говоримо про покоління 1939 року, покоління 1968-го року або покоління 1989 року, і, до речі, такі люди, як Іван Крастєв, Тімоті Снайдер, Енн Епплбаум — усі вони вийшли з Оксфорда, вони «вісімдесятдевʼятники», для них той рік став формативним, визначальним на все життя, — так само з’явиться покоління 2022 року. Я цілком впевнений, що в Україні воно вже є. Правильно? І в Балтійських країнах є покоління 2022 року. І в Польщі воно теж є. Але коли доходиш до Німеччини, я вже не так впевнений. А ще далі: Іспанія, Італія, Ірландія там уже не так очевидно. Тож я щиро хотів би, аби 2022-й рік став таким самим символічним роком для всієї Європи, як 1989 чи 1968 роки. Це рік обіцянки. 1968 і 1989 — це були роки, сповнені надій. Хочеться думати, що 2022-й теж стане роком обіцянки.
Текст підготував Андрій Гриниха, зредагував Ярослав Грицак
[1] Проф. Тімоті Ґартон Еш називає цей період ще й “post-Wall” – граючись зі схожим звучанням «post-War” i “Post-Wall” – прим. редакції.
