Два місяці минуло відтоді, як я відвідала конференцію «Історія води США» (мій вільний переклад оригінальної назви «Water’s History of the United States», 21–23 травня 2025 року, м. Мідделбург, Нідерланди). І хоча традиційно конференційні огляди готуються по гарячих слідах, цій рефлексії потрібно було дати час, щоб висловитися не лише емоціями захоплення, а й представити певний аналіз із користю для української аудиторії (маю надію).
Отже, це була триденна міжнародна конференція з 14 тематичними панелями. Їхня велика кількість була зумовлена тим, чого часто бракує на великих наукових зібраннях: наявністю достатнього часу для якісного обговорення кожного виступу. Так, тривалість кожної панелі становила 1,5 години, з яких менше половини часу було присвячено доповідям, а решта – на питання-відповіді. Гарно працює й формат із залученням дискутанта, але цього разу саме модератори, а ще більше уважні слухачі, забезпечили живе й глибоке обговорення майже кожного виступу.
Такий формат був би неможливим без ще однієї важливої риси конференції, а саме глибокого занурення у конкретну тему і фахової дотичності запрошених дослідників і дослідниць із різних країн, яким було про що поговорити між собою у професійному плані. Як видно з назви, конференція була присвячена темі води в контексті історії США. Інститут Рузвельта з американських студій у Мідделбурзі (Roosevelt Institute for American Studies in Middelburg, далі – RIAS), який виступив основним організатором, уже кілька років розробляє «водну» тематику, має спеціальні програми та нагороди для дослідників екоісторії (environmental history). Завдяки нетворкінгу RIAS у Європі й США, анонс конференції досяг цільової аудиторії. Тож тематичні панелі охопили найрізноманітніші аспекти «водної історії» Сполучених Штатів: від проблематики води й раси до пошуків ідентичностей у літературі про воду; від американського імперіалізму на морі до історії річок і океанів; від співіснування людей і води до екологій антиутопій (див. повну програму).
Програму щедро доповнили keynote-лекції: Мартіна Мелосі (Університет Хʼюстона) – про багатогранність і мультифункціональність води, Сари Гамільтон (Університет Бергена) – про ґрунтові води, і Сари Елкінд (Університет штату Каліфорнія в Сан-Дієго) – про складні «взаємини» федерального уряду й води в історії США.
Мені було надзвичайно приємно опинитися у колі понад 80 дослідників, які приїхали з різних американських і європейських міст і які так чи інакше спеціалізуються на США, переважно в контексті історії та екоісторії, але також літератури, культурології, урбаністики, права, громадського активізму тощо. Ще до початку конференції, знаючи, що буду єдиною представницею з України, турбувалася про доречність участі, адже я не є спеціалістом з історії води. Свого часу я захистила дисертацію з соціальної політики адміністрацій Франкліна Д. Рузвельта і Гаррі Трумена, й орієнтуюся насамперед в проблематиці історії США 1930-х – початку 1950-х років. Запрошення я отримала як нещодавня учасниця програми стажування в Інституті Рузвельта (RIAS) та співавторка невеликого дослідження про використання води як зброї, де я описувала Каховську трагедію в рамках ширшого проєкту Франка Мехрінга (Радбодський університет Неймеґена, Асоціація американістики Нідерландів).
Як виявилося, майже на кожній із семи панелей, які мені вдалося відвідати, звучали тези, дотичні до моїх зацікавлень. І понад половина учасників, як і я, були американістами, які не спеціалізуються на воді чи екоісторії, для них ця конференція також стала першим кроком до розширення дослідницького поля. Домовленості про потенційні публікації, участь у майбутніх конференціях, обмін думками, контактами, літературою… Для розвитку американістики в Україні, за який я вболіваю вже багато років (див., наприклад, про американістичну конференцію у Києві 2025), можливість долучення до такої професійної аудиторії – безцінна. І не приховуватиму, що для мого особистого шляху американістки з України такі події безцінні теж, адже те, щоб зустріти американського професора, який перш ніж надіслати в дуже поважний журнал рукопис своєї статті про «Новий курс» поділився своїми майже детективними відкриттями зі мною, і досі звучить як щось фантастичне.
Тепер трохи більше про український контекст. Це не перший мій міжнародний захід у часи повномасштабної війни Росії проти України, але, мабуть, уперше я вирішила не наголошувати на досвіді життя в Києві під російськими обстрілами. Лише коли питали самі, лише тоді, коли самі починали цю розмову і щиро її підтримували. Такий собі експеримент. Навіть сирена (яка, звісно, звучала зовсім по-іншому), що пролунала у перший день конференції, певно, з навчальною метою, не вибила мене з рівноваги. Тож із впевненістю можу сказати: у різних університетах та дослідницьких інститутах США, Німеччини, Туреччини, Норвегії, Нідерландів, Португалії, Іспанії й багатьох інших країн ще вистачає емпатичних друзів України. Без нагадувань і особливих слів вони самі вважали за необхідне підкреслити: «We stand with Ukraine». Майже кожен, із ким я про це говорила розповідав, які саме акції він/вона підтримували, які публікації готували (див., наприклад). Одна з таких розмов з автором 12 книжок з США завершилася його ініціативою (за моєї обіцянки допомогти з матеріалами) підготувати брошуру, а, можливо, і книгу про Україну у війні очима американського інтелектуала для американської ж аудиторії. Можливо, для когось ці зустрічі і розмови про Україну навіть не залишаться в пам’яті, але я переконалася, що лише м’яке поважливе ставлення, без намагання викликати почуття провини у співбесідника або тим паче почуття жалю до себе, мають найсильніший ефект. Вони нас чують і розуміють, особливо, коли нам щиро є що сказати поза стандартизованим набором з новин.
На завершальному круглому столі я представила свої думки про минулі три дні конференції, задля чого і була запрошена на конференцію організаторами. Завдяки прослуханим виступам і дискусіям, я побачила, що вода – це не просто стихія чи ресурс, а повноцінний учасник історичних процесів. Вода може змінювати хід подій, буквально й метафорично. Під час конференції я мала нагоду дізнатися про випадки, де вода виступає суб’єктом набагато більше разів в історії, ніж лише під час повеней чи інших пов’язаних з водою катастроф, як здавалося раніше.
Ще одним відкриттям стала активна роль самого дослідника. Вода як тема нерідко передбачає залученість: хтось бореться за право на риболовлю в рідному штаті, хтось організовує просвітницькі поїздки для студентів у маловідвідувані пустельні місця, а хтось, окрім архівів, регулярно обстежує об’єкти водної інфраструктури для свого дослідження.
Нарешті, мене вразило, наскільки тема води і історії вже має серйозну інституційну підтримку й перспективи розвитку. А ще, наскільки водна тематика універсальна й глобальна. Як дослідниця з України, я також відчула, що наша участь у цих процесах важлива. У підсумку своєї промови я таки вперше за весь час конференції публічно закцентувала увагу на тому, звідки я, і який біль переживає мій народ через сусідню країну. На пам’ять про водну конференцію я привезла до RIAS, який стає осердям дослідження водної тематики, спеціальну арт-роботу українського бренду Some_urban monk з зображенням Дніпра до та після підриву Каховської ГЕС 6 червня 2023 року. Її вручення викликало щирі оплески залу на адресу України та її стійкості.
Для охочих дізнатися більше про можливості дослідження ВОДИ в міжнародній спільноті запрошую доєднуватися до новоствореного Bluehistory network.
Я щиро дякую організаторам конференції, а особливо Дарріо Фацці, Гайтано ді Томассо і Леонтієн Джус, всім чудовим колегам, які підтримували і продовжують спілкування.
З вдячністю також всім організаціям, завдяки яким ця подія стала можливою: Roosevelt Institute for American Studies у співпраці з Netherlands American Studies Association (NASA) та Theodore Roosevelt Center at Dickinson State University, а також за підтримки Leiden-Delft-Erasmus water-heritage consortium, Gale, Network for Indigenous Studies at Leiden, Europe Direct Zeeland і Province of Zeeland, перелік та офіційний репортаж конференції англійською мовою доступний на сайті RIAS.
