27-30 серпня 2024 року у Вроцлаві відбувся Міжнародний Літній інститут WWSI 2024 «Свідчення в пошуку справедливості».
У відповідь на російську агресію проти України кілька партнерських установ започаткували Літній інститут «Свідчення війни в Україні» (WWSI) в липні 2022 року, а потім провели Другий інститут у червні 2023 року. Програма Третього Літнього інституту була зосереджена на досліджені свідчень у пошуках справедливості, зокрема як етично документувати і в подальшому використовувати свідчення жертв військових конфліктів і геноцидів. Ключовою лекцією став виступ від провідного дослідника геноцидних студій, професора Дірка Мозеса. На початку своєї доповіді «Genocide and Armed Conflict: A Complex Relationship» професор теоретизував про появу терміну «геноцид», окреслив його природу і складові з юридичної точки зору. В подальшому посилаючись на поточні військові конфлікти від України до Гази та Ефіопії, дослідник окреслив проблеми з якими стикаються атаковані соціальні групи, намагаючись довести в судах «конкретний намір» геноциду проти них, оскільки військові кампанії містять суміш намірів, таких як репресії чи надмірні руйнування, що також можуть мати геноцидний вплив.
Протягом трьох днів на кожній з восьми панелей були представлені презентації досліджень з різними дисциплінарними підходами до усної історії і вивчення пам’яті, пов’язаної з травмою, насиллям і військовою агресією. На першій панелі «From Rage and Resilience to Memory and Museumification: Testimony in Search for Justice» відбувся онлайн-діалог між дослідниками військових конфліктів Клаудія Сеймур і Гасан Гасановіч, які, посилаючись на власний досвід роботи з жертвами насилля в Руанді і в Сребреніці відповідно, зауважили недостатню увагу в академічній літературі саме питань, пов’язаних з діяльністю активістів і дослідників військових конфліктів. Перебуваючи, постійно на передовій конфлікту, ретравматизуючись, на думку Claudia, вони потребують підтримки і безпечного етичного середовища так само, як їхні оповідачі. Окреслюючи проблеми міжнародного «етичного середовища нашого часу», спікери наголосили на важливості партнерства і солідаризації дослідників і організацій, які працюють у полі з жертвами війни.
Наступна панель з виступом відомої німецької соціологині Ґабріеле Розенталь була присвячена методу наративного біографічного інтерв’ю з особами, хто пережив колективне насилля. На основі власних досліджень життєвих історій жертв Голокосту, спеціалістка показала як можна зафіксувати ознаки травматизації в автобіографічних оповідях чи самопрезентаціях, які є ризики і небезпеки розмов з людьми з травматизуючим досвідом та чи можна взагалі запустити початкові процеси «зціленння» під час таких розмов.
Голова Польської Асоціації Усної історії Якуб Ґаленьзьовскі, презентувавши свою книгу про польських дітей, народжених Другою Світовою війною (польською «Niedopowiedziane biografie. Polskie dzieci urodzone z powodu wojny», 2022, для дослідження дослідник проводив інтерв’ю з дітьми Другої Світової війни, які народилися в польських жінок від солдатів німецької чи радянської армії) розпочав дискусію про історичне повторення тих самих насильницьких механізмів (зґвалтувань під час війни, викрадення дітей) проти жінок і дітей України, аналогічних що відбулися проти польських жінок під час Другої Світової війни.
Окрема панель була присвячена вивченню Голокосту за допомогою методу усної історії. Представник музею POLIN у Варшаві, етнолог і антрополог Юзеф Маркєвіч поділився досвідом реалізації усноісторичного проєкту «У пошуку живої пам’яті: зустрічі з свідками Варшавського гетто» (польською «W Poszukiwaniu żywej pamęci: filmowe spotkania ze świadkami getta warszawskiego») і роздумами про те, як публічні виступи і свідчення жертв Голокосту змінили суспільне сприйняття суб’єктності жертв, перетворивши їх з пасивних жертв на активних учасників своєї історії.
Також на проблему пошуку свідченнями справедливості було запропоновано поглянути крізь призму тих, хто продукує ці заклики не в науковому форматі і для широкого загалу – через журналістику і мистецтво. Журналістка і воєнна кореспондентка Євгенія Подобна поділилася досвідом роботи зі свідченнями своїх колег, зокрема команд «Суспільне» i «The Kyiv Independent». Як іноді завдяки саме свідченням українським журналістам вдавалося розслідувати військові злочини російських окупантів.
Своєю чергою докторка філософських наук Оксана Довгополова показала в презентації як українські митці, починаючи з 2014 року, свідчать про війну в своїх витворах, тим самим створюючи простір дуже специфічного етичного запитання, поєднуючи власну мистецьку свободу з відповідальністю перед людьми, жертвами війни. Логічним продовженням дискусії про роль мистецьких візій у репрезентації війни став перегляд фільму української режисерки Оксани Карпович «Мирні люди» (англійською «Intercepted») з подальшим онлайн-обговоренням з авторкою.
На панелі «Crimes of Ecocide in Ukraine: Visualizing and (Re)sounding the War» громадська діячка і правозахисниця Наталія Зубар розповіла про діяльність ГО Інформаційний Центр «Майдан Моніторинг», направлену після повномасштабного вторгнення в Україну на розслідування воєнних злочинів, зокрема злочинів екоциду. Як незалежна експертка правозахисниця бере участь у державному розслідуванні дій російських військових в місті Харкові та області, які могли або вже спричинили екологічні катастрофи в Україні. Спікерка окреслила перелік злочинів, які вона, як експертка задокументувала (цілеспрямовані бомбардування наукового ядерного реактора в ННЦ «ХФТІ», руйнування дамб, акустичний терор), поділилася яким чином вона змогла це зробити за допомогою дронів та як зібрані дані можуть стати доказами в міжнародних судах.
Заключним став виступ «Pursing Justice and a Just Peace for Ukraine: The Role of Testimony in Judicial Accountability and Broader Social Healing» антропологині Крістіни Хук, яка з 2014 року досліджує російсько-українську війну крізь призму конфліктології.
Наголошуючи, на відмінності російсько-української війни від інших глобальних конфліктів, показуючи тривале руйнівне насильство з боку росії на українську ідентичність, спікерка охарактеризувала українські артикуляції справедливості та сталого справедливого миру і підкреслила важливість свідчень про війну не тільки для досягнення судової відповідальності, але й подальшого соціального відновлення українського суспільства.
Крім насиченої програми з виступами спікерів і цікавими дискусіями навколо них, в межах роботи Інституту відбулися презентації його учасниками власних проєктів. Дослідники з різних соціогуманітарних дисциплін, які представляли різні країни (Великобританія, Іспанія, Німеччина, Туреччина, Польща, Україна) розповіли про ідеї і реалізацію свого проєкту, перспективи його подальшого розвитку.
Слід зазначити, що коло тем досліджень, пов’язаних зі свідченнями російсько-української війни, з кожним роком розширюється, при цьому спостерігається зміна акцентів у бік довготривалої перспективи. Якщо проєкти і дослідження, презентовані на Першому Інституті в основному були присвячені документуванню людських досвідів (життя на окупованих територіях, біженство і міграція) і проблем, які стали відповідною реакцією на соціогуманітарну кризу викликану війною. Натомість більшість проєктів і досліджень, презентованих учасниками під час Третього Інституту, зосереджені навколо реальних і потенційних наслідків військового конфлікту, зокрема фіксація дій проти навколишнього середовища – «мовчазних» свідків війни, конкретне досягнення справедливості і який це буде мати вплив на пам’ять поколінь українського суспільства.
