Нацистська чи колаборантська: нова книга про головну українську газету Генеральної Губернії

Огляд на: Ernest Gyidel. Ukrainian Public Nationalism in the General Government. The Case of Krakivski Visti, 1940-44, Ibidem Verlag, 2025

Проблема української колаборації з німецьким окупаційним режимом в роки Другої світової війни залишається одним з найбільш дражливих та делікатних питань української історії (як і свого часу було, чи й досі є, чи не в кожній країні Європи, що була окупована Третім Райхом).

Нова монографія Ернеста Ґийдела (Ernest Gyidel) належить до тих, яким вдалось уникнути в цій темі емоційних суджень, а водночас дати кілька важливих оцінок. Автор не ставить концепт колаборації у центр свого дослідження. У його фокусі радше те, як український націоналізм зумів проявлятися у офіційній публічній сфері під нацистською окупацією.

Він аналізує газету «Краківські вісті» – фактичний орган Українського центрального комітету, що працював у 1940-44 роках у Кракові і був головною інституцією, що мала представляти українську громаду Генеральної Губернії перед нацистською владою. Ґийдел розглядає спершу обставини, в яких виникла та працювала газета, знайомить читача з її редакторами та головними авторами, а далі детально аналізує її редакційну політику та контент.

«Краківські вісті», як пише автор, стали однією з провідних українських газет часів війни, з чи не найсильнішим пулом авторів [1]. Фактично, новим виданням керівництво УЦК мало на меті замінити довоєнне «Діло», ліквідоване радянським режимом у вересні 1939-го, та заповнити вакуум, що утворився відтак в українському інформаційному полі [2]. Чимало колишніх авторів «Діла» врешті співпрацювали з «Вістями».

І якщо в перші півтора року існування газета обмежувалась здебільшого висвітленням місцевих проблем українців у німецькій зоні окупації, то вже з літа 1941-го поширила свою діяльність на окуповану Галичину, відкривши філію у Львові. В 1943-му до газети почали дописувати й деякі автори-«східняки», як Іван Багряний, Юрій Шевельов – що надало газеті, словами автора, «всеукраїнського характеру» [3].

Ґийдел аналізує основні причини, що могли спонукати шанованих авторів дописувати до газети: крім того, що це була єдина/головна українська періодика в Генеральній Губернії, праця на газету давала базовий дохід, а також свободу пересування – обидва фактори в умовах війни були факторами виживання [4].

Попри те, що газета існувала в умовах окупації та жорсткої цензури, редакція умудрялася проводити «поміж крапельок» власну політику. Ґийдел демонструє, що очільники редакції не були сліпими виконавцями німецьких наказів. А крім пропагандистських наративів, спущених «зверху», газета містила цілий пласт власного оригінального контенту. Можна сказати, що в цьому плані «Краківські вісті» посідали особливе місце серед підконтрольних нацистам видань, порівняно, наприклад, з польською так званою «гадючою пресою» (prasa gadzinowa) [5].

Постає питання – як це було можливо в умовах тоталітарного окупаційного режиму та його цензури? Як пише автор, «Вісті» та їхній оригінальний характер завдячують своєму існуванню певній автономії Генеральної Губернії в структурі Третього Райху, зокрема тому, що її очільник Ганс Франк зумів відстояти право контролювати пресу на своїй території у конкуренції з міністерством Йозефа Ґеббельса [6]. Для Франка «Вісті», як й українські структури загалом, стали гвинтиком у політиці divide et impera щодо окупованих територій. Українці ж вирішили використовувати простір, наданий пропагандою, для просування того, що вони вважали українськими інтересами [7].

Ці українські інтереси, у баченні редакції, мали двояку мету.

З одного боку, чи не головною метою було утвердження та підтримання у своїх читачів української національної ідеї. Один з найбільших блоків публікацій в газеті займали просвітницькі матеріали про українську історію та культуру (подані, очевидно, у потрібному ідеологічному ключі — державницькому, антиліберальному, антикомуністичному тощо). 

З іншого, як випливає з книги, ці інтереси часто мали й суто практичний вимір – забезпечити перерозподіл ресурсів, відібраних нацистами у поляків та євреїв, на користь українців. Це загалом відповідало загальній політиці УЦК, про що писав раніше у своїй книзі Павел Маркєвіч [8]. Так, польських колоністів закликали виселити з українських земель, на польські чи єврейські підприємства пропонували поставити українських комісарів, а українських купців закликали скористатися з «віджидівлення» торгівлі [9]. Між іншим, один з двох друкарських пресів, якими друкувались «Вісті», був конфіскований у єврейської газети Nowy Dziennik [10].

Можна сказати, що багато в чому ця кампанія була продовженням боротьби за «стан посідання», що провадилась національними таборами у Галичині до війни. За влучним виразом Ґийдела, головний редактор «Вістей» Михайло Хом’як – судячи з його вже пізнішої, повоєнної кореспонденції – належав до категорії людей, що «виїхали з міжвоєнної Галичини, але міжвоєнна Галичина ніколи не виїхала з них» [11]. Проблемою було, що тепер ця боротьба була проваджена у цілком нових умовах, в умовах геноциду щодо однієї зі сторін.

Усі ці антиросійські/антирадянські, антипольські й антиєврейські матеріали у «Вістях», пише Ґийдел, були повноцінною складовою нацистської «школи ненависті» і, вочевидь, були чимось доволі новим для українського публічного дискурсу. Скажімо, автори газети не лише критикували попередню політику польської держави та еліт щодо українців (що було звичною справою і до війни), але й принижували польську культуру, ментальність [12].

Тут особливої уваги, безперечно, вартують антиєврейські матеріали, які в умовах нацистської окупації фактично грали роль інформаційного супроводу геноциду, що відбувався тут і зараз. 

З прочитаного видається, що з-поміж усіх об’єктів пропаганди євреї були для «Вістей» найменш пріоритетними (порівняно з поляками та росіянами/більшовиками). Безперечно, антисемітська пропаганда була conditio sine qua non існування газети. Проте Ґийдел заперечує тезу, що антиєврейські публікації у «Вістях» – це лише спущені «згори» німецькі матеріали. Так, у травні 1943-го, за місяць до ліквідації львівського ґетто, газета опублікувала на замовлення влади серію відверто антисемітських статей від подекуди доволі знаних українських авторів. 

Траплялись «авторські» антисемітські матеріали і до цього. Ті матеріали містили весь набір класичних стереотипів – від буцімто бруду та антисанітарії до євреїв як «одвічної хаотичної сили», противної європейській та християнській, а отже українській культурі тощо [13].

Тут можна задаватися питаннями: чи в цих матеріалах українські автори виявляли свої правдиві погляди, а чи лише ситуативно підлаштовувались під ідейний «мейнстрім»? Чи, у другому випадку, починали вони щиро вірити у те, під що ситуативно підлаштувались? Чи їхній антисемітизм еволюціонував при безпосередніх контактах з нацизмом, а чи просто врешті проявилось те, що досі лишалось під поверхнею? 

Втім, автор надає також цілу низку ознак, за якими наративи «Вістей» посутньо відрізнялися від нацистської пропаганди. Зобов’язана діяти в ідеологічній рамці, встановленій Райхом, редакція все ж намагалася розставляти свої акценти.

Скажімо, якщо нацистська пропаганда повсюдно ототожнювала радянський режим передусім з євреями, то для «Вістей», як пише Ґийдел, більшовизм був радше російським, а не єврейським явищем. Російську імперію та СРСР «Вісті», на відміну від нацистів, вважали виявом одного і того ж російського імперіалізму, лише з різними фасадами. Та й сам термін «жидобольшевизм» на сторінках газети частіше зустрічається у трансляціях з інших джерел, як-от з преси країн Осі тощо [14].

В підсумку, – і це чи не головна теза книги – автор характеризує «Краківські вісті» як колабораційну, але не нацистську газету. А її авторів та очільників, зокрема й головного протектора газети Володимира Кубійовича – як ситуаційних, а не ідеологічних колаборантів, хоч й не вільних від етнічних та расових упереджень [15]. 

Ба навіть ті оригінальні матеріали «Вістей», що вдаються до нацистської термінології, автор не вважає виявом українськими авторами нацистського світогляду, адже вони переслідували іншу мету та мали до цього інші мотиви. Головною ідеологією «Вістей» був, за визначенням Ґийдела, «лоялістський український націоналізм», а не українська варіація нацизму. А основна причина українського антисемітизму, висновує Ґийдел, — нативізм, а не біологічний расизм, як в нацистів [16].

Врешті, автор задається важливим питанням, яке, втім, залишає без чіткої відповіді: чи несе редакція моральну відповідальність за весь контент, опублікований на своїх шпальтах, чи лише за власний [17]. Це питання можна розширити й поглибити, от тільки відповідь на нього навряд чи знайдеться у джерелах: наскільки співвідповідальний за геноцид той, хто надавав йому – хай незначний чи вимушений – інформаційний супровід (яку б мету при цьому він не переслідував). Від відповідей на ці питання багато в чому залежить наше переосмислення української історії в Другій світовій.