На фронтирі як на фронтирі…

Огляд на: Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття) / Упор. С. Громенко. —  Харків: ВД «Фабула», 2024. —  480 с.

«Homo Sapiens is a frontier creature. It is what we do; it defines what we are. This has been true from our very beginnings. It is the core reason our progenitors wandered forth from the first primordial valleys in search of more room, better hunting, or more fertile soil».
(Rick Tumlinson)

Фронтир… це слово насамперед асоціюється з образом вершників у ковбойських капелюхах, які скачуть на конях кудись безмежними просторами Дикого Заходу — чи то в пошуках здобичі, чи переслідуючи когось не перший день, або ж, навпаки, рятуючись від не надто дружніх представників місцевих племен. Маленькі містечка посеред нічого, де за закон править револьвер, а суперечки часто вирішує вміння та швидкість стрільби. Звичайно, ці образи домінують у масовій культурі завдяки чудовому жанру «вестерн». Однак, якщо сприймати фронтир не виключно як американський феномен, а як синонім порубіжжя — здавалося б, заокеанський далекий термін, виявляється напрочуд близьким та знайомим для українського читача. Саме географічне розташування українських земель на межі різних географічних зон, різних типів цивілізацій та політій аж «просить» зайнятися такою оптикою досліджень. Власне, розуміння цього з’являється в частини українських гуманітаріїв щонайменше з 1920-х років. Тож вихід збірника «Український мультифронтир» в якомусь розумінні закономірний, хоч і дещо запізнений етап. Історіографічна праця Ігоря Чорновола «Компоративні фронтири», що вийшла ще у 2015 році, звільняє від обов’язку переказу тут ґенези фронтирних студій, усіх зацікавлених читачів відсилаємо до неї[1].

     Пропонований читачам збірник є результатом кількарічної роботи колективу авторів на чолі із Сергієм Громенком, що ще в червні 2022 року виступили з ідеєю нової схеми української історії, базованої на переосмисленні фронтирних теорій[2]. Книга налічує п’ять частин, які можна поділити на три головні: 1) Стислий виклад теорій Мультифронтиру[3]; 2) Уривки праць українських істориків від 1919-го до 1992 року[4]; 3) Опис історії українських земель від неоліту і до початку ХХ ст.[5]. «Фронтир», за Сергієм Громенком, упорядником видання, — це «зона більш-менш сталої взаємодії на стику кількох відмінних соціальних структур, внаслідок чого трансформуюються старі та виникають нові структури». А отже, «фронтирність» — стан людських спільнот на фронтирі [6]. Він виділяє п’ять типів фронтирів: 1) воєнно-політичний (зовнішньополітичний; 2) правовий; 3) соціально-економічний; 4) етнічний; 5) ментальний (культурний або релігійно-ідеологічно-ціннісний) [7]. Поєднання декількох фронтирів пропонується називати Великими фронтирами. Якщо ж по регіону одночасно проходять декілька різних Великих фронтирів, що виникли на стику не двох, а трьох чи більше спільнот, то таку зону можна окреслити терміном Мультифронтир[8]. Як же влаштований фронтир? Услід за концепцією світу-системи Іммануїла Валлерстайна («ядро — напівпериферія —периферія») пропонується схема: «гартленд — гінтерланд — ближній фронтир». Де «гартленд» — центральна частина тієї чи іншої політії, з повноцінно функціонуючими інститутами та загальноприйнятими правилами населення. Гінтерланд — периферійна частина політії, проміжна між центром і фронтиром, на яку формально поширюються правила гартленду, але яка перебуває під впливом фронтиризації; Ближній же фронтир є тою частиною загального фронтиру, на яку формально претендує політія[9]. Найбільш суттєвими характеристиками  фронтиру Громенко називає: 1) оригінальність суспільної організації; 2) посилену мілітаризацію; 3) зовнішню та внутрішню свободу; 4) фронтирну «ідентичність»[10]. Як наслідок, вади фронтиру ставали немов продовженням його чеснот. Свобода легко могла виродитися в анархію та антиурядові рухи навіть проти власної держави, рівноправ’я — у «зрійнялівку», популізм та охлократію, а відсутність формалізованого права — у сваволю сильнішого. Не всі фронтирні громади були толерантними до інших, а деякі навіть чинили геноцид. Тому, якщо цінності різних фронтирних спільнот мають більше відмінного, ніж загального, саме співіснування в регіоні може стати джерелом конфліктів[11].

      Сергій Громенко стверджує, що саме така мультифронтирна схема історії України найкраще дозволяє впорядкувати безліч фактів її минулого в логічну послідовність[12]. Хронологічні межі цієї схеми — від першого Великого фронтиру кроманьйонців та неандертальців у пізньому палеоліті і до… а ось верхня межа залишається розмитою в цій схемі. З одного боку, Громенко пише, що кінець XVIII і майже все XIX ст. були часом активного «закриття» фронтирів, яке здійснювали централізовані бюрократичні імперії, передовсім Російська. Однак через декілька абзаців стверджує, що українська революція, міжвоєнний час та частково Друга світова війна стали добою відродження Мультифронтиру в різних конфігураціях як таке собі мереживо постійного руху фронтів, кордонів, соціально-економічних устроїв та релігійних ареалів з 1917-го по 1945–1955 роки.  Після сталінської доби і фактично аж до 2014 року фронтир все більш звужувався на українських теренах, допоки російська агресія 2014-го, а особливо 2022 року, не перетворила Україну знову на Мультифронтир[13]. На жаль, автори збірника далі не розвивають цю тезу про ХХ ст. та сучасність, зупинившись  на періоді, що передував Першій світовій. Можливо, це було технічне рішення — видання має майже 500 сторінок тексту, і додавання ще й текстів про ХХ століття неминуче перетворило б його на лякаючий сучасного читача «гросбух». З іншого боку, якщо претендувати на нову всеохопну схему історії України, то, напевно, все ж варто доводити її до кінця, навіть ціною збільшення обсягу сторінок.

       Отже, перенесемось від теорії до самого ґранднаративу. Наповнення збірника викликає часом двозначні почуття. Сильною стороною видання є залучення текстів класиків української гуманітаристики, що писали про роль порубіжжя в українській історії. Тексти Стефана Томашівського, Степана Рудницького, Бориса Крупницького, Івана Лисяка-Рудницького, Омеляна Пріцака, Ярослава Дашкевича та Ігоря Шевченка — наочно демонструють, що це важливий напрям в українській історіографії.  Фронтирні студії не виникли несподівано на рівному місці. Сама ж нова схема Мультифронтиру та спосіб її подання схожі на формулу «Грушевський+фронтир». З п’яти перерахованих вище типів фронтиру найбільше уваги зосереджено на військово-політичному та етнічному. В результаті, читач може дізнатись багато про те, хто і які походи проводив на сучасних українських теренах, однак, світ фронтирної людини залишається таким же далеким та незрозумілим. Правовий, соціально-економічний та ментальний аспекти подаються часто між іншим. Вони присутні радше на периферії наративів. Якщо схема історії Європи Нормана Дейвіса — це «Польща+», то схему українського Мультифронтиру можна умовно накреслити ще й як «Крим+». Частково це можна пояснити тим, що Крим з точки зору фронтирів є одним з найбільш яскравіших регіонів перетинання різних цивілізацій та культур. І з цим годі сперечатися. Крім того, повноцінна інтеграція історії Криму в загальноукраїнський наратив досі так і не відбулась. Тому збірник до певної міри заповнює цю наочну лакуну в українських ґранднаративах. З іншого боку, зосередивши ледь не до половини змісту на історії Півдня України, автори майже залишили поза увагою такі регіони, як Закарпаття та Буковина. Згадки про ці два регіони є[14], та навряд чи вони наберуть більш ніж дві-три сторінки з усього збірника. Як наслідок, новій схемі так само не вдалось повністю інтегрувати історію всіх українських теренів. Через те, що збірник не мав наукового редактора, читач стикається з певним «різноголоссям» авторів книги. На перший погляд, це дещо ускладнює цілісність сприйняття читачем, а втім, насправді грає радше на користь видання. Якщо в тексті Віктора Брехуненка читач знайде вже усталені з 1990-х тези, що «насправді ж козацтво — це насамперед державотворчий стан, а вже потім військова потуга»[15]. Тим часом, руські еліти в Речі Посполитій відмовились від власної державності та зайнялись прискореним ополяченням. Хоча, ті ж дослідження Наталії Старченко[16], не кажучи вже про класичну монографію Франка Сисина про Адама Кисіля[17], давно спростували цей історіографічний стереотип.

Також у цій частині книги читачі несподівано дізнаються, що твердження про селянське походження українського козацтва є історичним міфом, який підтримували спочатку польська та українська шляхта, потім московити, а пізніше він отримав дихання завдяки СРСР[18]. Жодного слова про ключову роль наддніпрянських українофілів ХІХ ст. у формуванні такого образу козацтва немає. Загалом, текст Брехуненка пересичений телеологічним поглядом на історію козацтва та приписуванням сучасних ідентичностей ранньомодерним фронтирним спільнотам. Заради об’єктивності, такі тези і спосіб подання не є загальником збірника. Наприклад, інша авторка цього ж видання, Ярослава Верменич, услід за Ярославом Дашкевичем, ставить під питання, чи було взагалі «Військо Запорозьке» державним утворенням[19]. Крім цього, Верменич в іншому своєму розділі «Кримський  фактор у ґенезі українського козацтва»[20] чудово деконструє орієнтальні стереотипи, які довший час панували в українській історіографії стосовно дихотомії «козаки-татари», та взагалі феномену співіснування козацтва з фронтирними мусульманськими спільнотами.

Ще більше змінюють звичну оптику осмислення взаємодії фронтирних спільнот з мусульманським світом розділи Світлани Каюк[21]. Вигідно з-поміж інших вирізняються тексти Дмитра Вирського[22], в яких він вводить контекст Речі Посполитої. Цікавими є його міркування про взаємодію-суперництво умовних «шляхетського» та «козацьких» проєктів[23]. Автор багато місця відводить впливу світової економіки, додаючи цим глобальний вимір фронтирній оптиці. Чудовими  військово-політичними екскурсами є розділи Андрія Домановського[24] та Андрія Галушки, присвячені історії Криму від V ст. і аж до кінця XVIII ст.[25].

     Окремо варто зупинитись на розділах, присвячених ХІХ століттю. Якщо в оцінці феномена козацтва, ми могли побачити різні інтерпретації різних авторів, то розділ «Наддніпрянські внутрішні фронтири в «довгому» ХІХ столітті» Ігоря Гирича демонструє вже радше «різноголосся» в межах інтерпретацій одного й того ж Автора. Яскравою ілюстрацією цього є його розмірковування про те, чи була Україна російською колонією. Гирич наводить майже дві з половиною сторінки досить переконливих аргументів, чому «колоніальна» оптика дослідження складна для українського випадку[26]. Власне, це ті ж аргументи, про вплив українських еліт на формуванні Російської імперії, що їх висловив свого часу ще Девід Сондерс у своїй класичній, однак, на жаль, і досі не виданій в Україні праці «The Ukrainian Impact on Russian Culture 1750–1850»[27].

Торік ці тези були повторені й значно розширені в спільній статті Ярослава Грицака та Юрія Шаповала[28].  Висловивши тезу: «у нас є більше підстав говорити про цивілізаційний розлом та існування європейського та євразійського культурних середовищ, ніж про колоніальні стосунки»[29], Гирич  на наступній сторінці робить поворот на 180 градусів: «Отже, Україну до середини ХІХ ст. у певному сенсі можна вважати колонією. Тож за часів становлення національного дискурсу в суспільно-політичній думці й усвідомлення себе осібною нацією, українська еліта опиняється в колоніальному полоні російської і польської державної ідеї»[30]. Подібні протиріччя трапляються протягом усього розділу. Створюється враження, ніби Автор розривається між відтворенням усіх нюансів формування українського руху та введенням їх у коректний контекст. З одного боку, Гирич приділяє значну увагу неукраїнцям в українському русі[31]; показує, наскільки важливою була роль малих груп у формуванні модерного проєкту, на прикладі вибору самоназви між «Руссю» та «Україною»[32]; звертає увагу на феномен подвійної лояльності та ідентичності наддніпрянських українців[33]. З іншого — у розділі наочно бракує коректного імперського контексту, для кращого осмислення українського випадку. Ймовірно, це не стільки недоліки самого Автора, а закономірний наслідок слабкої представленості в українській гуманітаристиці імперіології як напряму дослідження. Зокрема, досліджень формування та функціонування ідентичностей в імперських просторах[34]. Прикінцевий розділ Ігоря Чорновола присвячений Галичині кінця XVIII — початку XX ст.[35]. Власне, розділ нагадує вже сталий в історіографії виклад суспільно-політичного життя цього регіону. Зв’язки з теорією фронтирів простежуються лише на початку[36] та наприкінці розділу[37]. Деякі питання залишає й використання застарілого терміну «москвофіли», адже, як зазначає сам же Автор, москвофіли «вбачали свій ідеал у княжій Русі»[38]. Себто, їх духовною та світоглядною столицею був «княжий» Київ, а не «вторинна» Москва чи «європеїзований» Петербург. Напевно, підхід Анни Вероніки Вендланд, яка запропонувала називати цю течію «русофілами», є більш коректним[39]. Загалом же в усіх розділах, присвячених ХІХ ст., явно не вистачає огляду модерних проєктів інших етносів. Єврейський національний  рух в огляді Наддніпрянщини згаданий лише побіжно, і тільки в розділі про Галичину йому приділена окрема увага[40]. А які ж модерні проєкти та ідентичності інших етносів функціонували в ХІХ — на початку ХХ століття на сучасних українських теренах? У тому ж Криму? Чи на Донбасі? На Закарпатті? На Волині? На Буковині? На теренах за межами сучасних кордонів України: Кубань, Зелений Клин, Холмщина тощо? На жаль, створюється враження, що чим ближче до ХІХ століття, тим більше нова «мультифронтирна» схема перетворюється на вже досить знайому «стару». Наприкінці збірника Сергій Громенко заявляє, що “мультифронтир”, попри коріння самого слова, є питомо українським феноменом, а не натягуванням модної заокеанської концепції на вітчизняні реалії»[41]. Однак, відкритим залишається питання евристичної цінності поняття «мультифронтиру» та його суттєвої відмінності від усталеного «фронтиру». Адже, за визначенням на початку, мультифронтир — регіон, де поєднуються декілька великих фронтирів. Але класичний для фронтирних теорій американський кейс у такому разі також є прикладом мультифронтиру: поєднання протестантських, католицьких, англомовних, іспанськомовних, землеробських, кочових та багатьох інших фронтирів. Ту ж ситуацію бачимо і у випадку Балкан чи на Кавказі. Якщо ж усі найбільші євразійські та заокеанські фронтири є водночас й мультифронтирами, тоді в чому суть та евристична новизна поняття «мультифронтиру»? У такому разі згадується іронічна заувага Тоні Джадта: «що більше втручається Теорія, то більше занепадає Історія»[42]. Як і упорядник збірника, я поділяю віру в потенціал фронтирних концепцій, однак був би обережніший в оцінці масштабу цього потенціалу. Зведення всієї історії українських земель до одної-єдиної теорії мультифронтиру подібне тому, як Фредерик Тернер визначав весь американський менталітет одним лише впливом фронтиру. За що, свого часу, був розкритикований іншими американськими дослідниками. Тобто починає нагадувати все те ж «натягування модної заокеанської концепції». Особливо, якщо новий «мультифронтир» у викладах ближче до ХІХ ст. плавно переходить у стару «національну схему». Знову ж таки, складно зрозуміти, чому автори та упорядник збірника вважають, що фронтирні концепції так органічно поєднуються з національними схемами. Як показав Гіроакі Куромія, напевно, й досі в найкращому дослідженні історії Донбасу, прикордоння — це місце, де усталені національні модерні схеми не працюють[43]. 

     Якщо підсумовувати враження від збірника, то його переваги, на мою думку, все ж переважають недоліки, гадані та дійсні. Час покаже, чи «Мультифронтир» дійсно стане новою схемою української історії, чи радше одним із способів її осмислення, поруч з іншими, на кшталт «Українська історія: глобальна ініціатива»[44].

Однак уже можна сказати, що вихід «Українського Мультифронтиру» вартий уваги спеціалістів та всіх любителів української історії. Збірка є знаковим етапом в українській історіографії. За останні чотири роки, від виходу «Подолати минуле» Ярослава Грицака[45], і вперше з часу повномасштабного російського вторгнення, маємо нову спробу створити всеохопний ґранднаратив української історії. Отже, майже непомітно та плавно, ми знову входимо в добу історичних ґранднаративів.

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.