Віднайти мешканців втраченого українського села: нова книга про Павлокому

Огляд на: Petro J. Potichnyj, Peter J. Yakob. The Ukrainian Village of Pavlokoma. A Demographic Study, CIUS / Ukraina Moderna, 2025, 599 c.

Не так багато українських сіл мають такий «привілей» – мати свого уродженця-історика, який візьметься досліджувати минуле села, та ще й на професійному рівні. Селу Павлокома, що тепер перебуває у складі Польщі, у цьому дещо пощастило.

Розташоване на березі Сяну, на давньому українсько-польському етнічному пограниччі, це село, мабуть, не потребує детальнішого представлення українській авдиторії. В березні 1945 року воно стало жертвою одного з найкривавіших епізодів польсько-українського протистояння тих років, коли (за різними даними) кілька сотень українських мешканців села були вбиті польським підпіллям.

Проте нова праця Петра Потічного, канадсько-українського історика, зосереджується не на трагедії села, а радше на його історії до 1945 року. Народившись в Павлокомі в 1930 році, Потічний юнаком доєднався до Української повстанської армії, з якою зумів прорватися на Захід, і врешті провів усе своє доросле життя на американському континенті. Свої історичні студії Потічний присвятив насамперед двом темам, які безпосередньо торкались його життя – українському визвольному руху часів Другої світової війни та рідному селу, яке він назавжди покинув ще в підлітковому віці.

Це вже друга книга Петра Потічного про Павлокому [1]. Від першої вона відрізняється насамперед тим, що автор не лише розповідає історію рідного села та публікує чи не усі доступні йому архівні матеріали про нього. У новій книзі Потічний в руслі історичної демографії систематизує всю ту численну інформацію про село та його мешканців, що йому вдалось роздобути за десятиліття досліджень. До цієї праці він долучив співавтора книги – Пітера Якоба, інженера за освітою, чий дідусь був також вихідцем із Павлокоми. До того ж, нова книга видана англійською мовою, що відкриває минуле Павлокоми для світу.

У своїй праці автори переслідували подвійну мету – особисту та професійну. З одного боку, за їхніми ж словами, вони прагнули «допомогти возз’єднати розпорошених українців Павлокоми та їхніх нащадків і стати моделлю для українців та інших східних європейців, щоб відновити хоча б частину свого втраченого або забутого минулого» [2]. З іншого, вони вирішили заповнити наукову нішу – брак студій з історичної демографії для громад у Східній Європі [3].

Автори свідомо обмежили фокус дослідження, зосередившись на зборі та систематизації даних про населення села – щоб таким чином забезпечити базу для подальших досліджень, зокрема для глибинних студій причин/наслідків демографічних процесів тощо [4].

Своїм основним завданням автори визначили ідентифікувати кожного мешканця Павлокоми, виявленого в різноманітних архівних даних. Головною перешкодою на цьому шляху є те, що в різних архівних записах те саме ім’я та прізвище може бути записане по-різному – різними абетками, різними мовами, з різними способами транслітерації [5].

Щоб вирішити цю дилему, автори розробили свою систему присвоєння кожній особі ідентифікаційного номера – the Pavlokoma Personal Identification Number (PPIN) на основі американської системи кодування The American Soundex code. Цей ідентифікаційний номер передає прізвище, ім’я, стать та дату народження людини. Спеціальний алгоритм (probabilistic matching) відтак оцінює, наскільки ці коди збігаються – і таким чином дозволяє визначити ймовірність, що йдеться про одну і ту ж особу [6]. 

Основним джерелом для дослідження стали метричні книги народжень, одружень та смертей греко-католицької парафії у Павлокомі. Збережені записи містять інформацію починаючи з 1784 року, відколи габсбурзька адміністрація доручила католицьким парохам усіх обрядів вести метрику населення. У книгах бракує інформації за значні проміжки часу після 1843-го, адже після пожежі в старій павлокомській церкві загинули більшість тих записів, копії яких не встигли відправити до єпархіального архіву у Перемишлі. Ці лакуни автори намагались заповнити цивільними записами, як-от переписами населення в Австро-Угорщині.

До римо-католицьких та юдейських метричних записів, які вели парафії в сусідньому селі Диляговій та містечку Динів відповідно, автори, попри намагання, не змогли отримати доступу. Тож згрубша історія «українського села Павлокоми», як заявлено у назві книги, таки справді є історією його української (чи властиво греко-католицької) громади – яка, втім, за різними даними складала близько 70% населення села [7]. 

Іншим важливим джерелом стали різного роду міграційні документи, з яких автори «виловлювали» інформацію про павлокомців, що емігрували на Захід – це списки пасажирів на кораблях, мобілізаційні реєстри, дані натуралізації з архівів США та Канади тощо. Чимало інформації автори роздобули також через листування з вихідцями з Павлокоми чи їхніми нащадками [8].

У своїй книзі автори чергують детальний розгляд своїх джерел та методології з описами з історії села та подекуди ширшими контекстами. Свою оповідь вони ведуть від доісторичних часів. Початки самого села автори виводять від давнього городища на околиці Павлокоми, не погоджуючись з тезою, що село виникло в 15 столітті (коли зафіксована перша письмова згадка про нього) «на пустому місці». Вони розповідають історію павлокомської школи та «Просвіти», описують селянські традиції шлюбу та похорону, змальовують типову хату та домогосподарство і розповідають, як емігранти, що вернулись до краю, принесли з собою новий «західний» тип будівництва [9]. Більшість цих сюжетів взяті головно ще з попередньої книги Потічного, у дещо скороченішому варіанті.

Утім, попри звуження фокусу до систематизації інформації, автори провели також декілька досить цікавих аналізів. Скажімо, вони визначили середній вік першого шлюбу для чоловіків та жінок, кількість повторних шлюбів і різницю у віці між чоловіком та жінкою при першому та другому шлюбі [10]. Або ж зробили піраміду населення Павлокоми на 1787, 1800, 1842, 1912 і 1938 роки і, виходячи з ширших контекстів ситуації в регіоні, спробували визначити, які тенденції (епідемії, еміграція тощо) впливали на структуру населення села [11]. Загалом авторам вдалося, співставивши дані з різних джерел, встановити імена 3,5 тисяч людей, народжених у Павлокомі із кінця 18 до середини 20 століття. 

Окремої уваги заслуговує топографічна частина дослідження. Користуючись кадастровими записами та мапами, автори визначили 163 різні місцевості села станом на 1930-40-і роки, з переліком їх мешканців, а також локалізували з координатами на мапі кожне господарство в селі станом на 1945 рік [12]. Ці результати унаочнили на мапі, що прикрашає зворот обкладинки.

Усі результати своєї праці автори записали у численних таблицях, які помістили у вигляді додатків до книги. Ці додатки складають три чверті самої книги і фактично є головним результатом роботи авторів. Там же, в додатках, є також перелік імен павлокомців, мобілізованих до польської та Червоної армій в роки Другої світової, тих, хто вступив до УПА та дивізії «Галичина», хто зазнав радянських та нацистських репресій, врешті усіх ідентифікованих жертв трагедії села 1945 року.

Залишається хіба шкодувати, що автори вирішили не публікувати ці таблиці в цифровому форматі, а лише закликали читачів та майбутніх дослідників самостійно видобувати інформацію з додатків – конвертувавши цю частину книги назад у табличний формат [13]. Сама книга, видана Канадським інститутом українських студій та «Україною Модерною», є у вільному доступі, зокрема й на нашому сайті.

В підсумку, книга Петра Потічного та Пітера Якоба стане надзвичайно цінним джерелом для усіх, хто цікавиться минулим Павлокоми, та солідною базою для подальших досліджень з історії села та його мешканців. Можна сподіватись також, що ця праця послугує певним взірцем для подальших історично-демографічних досліджень українських сіл та містечок. Що врешті допоможе відшукати за ширшими історичними наративами головних творців цієї історії – людей.