Рецензія на книгу [Жіночі виміри минулого: уявлення, досвіди, репрезентації / монографія / під науковою редакцією Оксани Кісь. Львів: Центр міської історії; Інститут народознавства НАН України, 2023. 440 с.]
Жіноча історія продовжує свій незупинний поступ в Україні, попри драматичні виклики воєнного сьогодення. Охоплюючи все нові теми, акцентуючи все гостріші запитання, пропонуючи варіативність ракурсів, що виходять за межі усталених уявлень та схематичних інтерпретацій, цей потужний напрям наукових досліджень демонструє свою актуальність, затребуваність та невичерпний науково-евристичний потенціал. Ще одним переконливим підтвердженням цього стала монографія «Жіночі виміри минулого: уявлення, досвіди, репрезентації». Ця важлива, як для наукового, так і для загального соціокультурного українського простору, подія останнього часу постає промовистим меседжем також для міжнародної академічної спільноти, засвідчуючи високі наукові стандарти української жіночої історії.
Монографічне дослідження є спільним здобутком Центру міської історії Центрально-Східної Європи, Інституту народознавства України та Української асоціації дослідниць жіночої історії під науковою редакцією Оксани Кісь. Його поява відбулась завдяки фінансовій підтримці Фонду ім. Гайнріха Бьолля бюро Київ – Україна. Знаковим і символічним стало те, що монографія з’явилась саме у розпал війни, адже, пригадаймо українську культурно-історичну традицію, у якій жіночий образ з давніх часів служив уособленням вітальності, стійкості та самопожертви.
Книга пройшла складний шлях, перш ніж ми її побачили у 2023 році. Розв’язана Росією 24 лютого 2022 р. широкомасштабна війна проти України кардинально змінила наше життя, зруйнувавши умови, необхідні для праці, кинувши людей у вир травматичних переживань, що не могло не позначитись на випуску й цього інтелектуального продукту. Та, всупереч драматичним обставинам, він побачив світ і світ побачив його.
У фокусі монографії перебувають малодосліджені аспекти багатоманітних проявів життя українського жіноцтва від кінця ХVII століття до сьогодення. Література, епістолярій, фольклор, кіномистецтво, художня творчість, громадська діяльність обрані сферами для масштабного мозаїчного полотна жіночих (само)презентацій.
Монографія складається з окремих статей, об’єднаних у чотири розділи. Кожна стаття є по-своєму унікальною, адже автори ретранслюють власне розуміння складних процесів, які відбувались в історії жіноцтва, спираючись при цьому на історичні джерела (архівні документи, епістолярій, візуальні джерела, інтерв’ю учасниць подій) та інтерпретуючи їх за допомогою найсучаснішої методології. Читацькій спільноті пропонуються оригінальні дослідницькі моделі, нестандартні ракурси, несподівані точки відліку, завдяки яким історичні траєкторії жіночого життя вдало реконструюються як у вимірах минулого, так і у проекціях на сучасність.
При ознайомленні зі змістом статей щоразу виникає спокуса більш докладнішого й глибшого їхнього критичного аналізу. Проте, жанр книжкової рецензії / критичного огляду має свої обмеження й орієнтований на те, аби зацікавити майбутніх читачів та читачок та викликати у них прагнення ознайомитися з самим текстом. Тому варто зупинитися лише на окремих ключових моментах, зберігаючи у такий спосіб інтерес до змісту в цілому.
Автор фото Ярослав Ілясевич
Колекція Володимира Дахна / Міський медіаархів Центру міської історії
Тональність книги задає «Переднє слово» Оксани Кісь. Окреслена панорама студій жіночої історії в Україні виглядає масштабною і є підставою для наукового оптимізму. Водночас питання, які озвучуються, а саме, «що ми реально знаємо про історичний досвід жінок у вирі історичних подій в Україні», «як ми уявляємо собі жіноче минуле у часи історичних катаклізмів» (с.7) змушують ще раз замислитися над багатовимірністю жіночої історії та над перспективами її дослідження, особливо з огляду на події, що відбуваються сьогодні.
Домінантні теми розділів, не залежно, чи йдеться про культурні жіночі (само)презентації, чи про самореалізацію жінок та іхній активізм, чи про прояви насильства над жінками, набувають у монографії нового загостреного звучання, оскільки авторки/ри актуалізують їх у широкому діапазоні темпоральних, просторових, мережево-середовищних вимірів. Перехрестя цих вимірів забезпечує не лише тематичне розмаїття монографічного дослідження, але і його гармонійну цілісність.
Водночас монографія є перетином різноманітних дискурсів, серед яких найбільш актуалізованими постають стратегії жіночого виживання в екстремальних умовах та антиколоніальний дискурс. Запропонований формат дозволяє репрезентувати як окремі жіночі досвіди і поширені практики самореалізації жінок, так і дає змогу зрозуміти збіги та відмінності у траєкторіях жіночого життя, уявити їхню загальну картину у полівимірних контекстах епох, імперських утворень, урбаністичного та провінційного просторів, оточуючого соціуму.
Стратегії виживання жінок, як бачимо зі змісту статей, мають найрізноманітніші конфігурації, залежно від викликів епохи та подій, серед яких війна, звичайно, є одним із найжорстокіших випробувань. Можливо, одразу виникне низка запитань: чому виживання, а не життя; якою була мета виживання жінок; виживання заради виживання як форми людського існування чи заради збереження життя як цінності; чи, все ж таки, всупереч викликам і обставинам, це були стратегії самореалізації, покликання, втілення таланту? Знайти відповіді на ці непрості питання, занурені у ґендерні, історичні, соціокультурні, психоемоційні контексти можна, вчитуючись у калейдоскоп драматичних жіночих досвідів, репрезентованих авторами видання, серед яких науковці України, США, Великої Британії, та Польщі.
Пронизливі алюзії на українську дійсність прочитуються при висвітленні суперечливих та неоднозначних процесів трансформації подружніх стосунків у роки Першої світової війни (Марʼяна Байдак). Драматичні зміни, які війна внесла в етику цих стосунків й в усталені уявлення про них постають крізь рядки висловлених і невисловлених думок у численних подружніх листах тієї доби. Тогочасний епістолярій, як одне із важливих історичних джерел, відображає складну модель світу приватних цінностей, кинутих у горнило війни і безжально спалюваних у ньому. Дослідити, як змінювався світ цих стосунків під впливом воєнних подій стає можливим завдяки залученню сучасної методології. Зокрема запропоновані методологічні концепти («віртуальні стосунки», «подружні стосунки як система зв’язків», «нові моделі стосунків», «суспільні уявлення про сім’ю») виступають ґрунтовною та вдалою основою для узагальнень та висновків.
Проте, апеляція до думки Еріха Фромма, котрий безжально стверджував на прикладі наслідків Першої світової війни, що «сім’я втратила свою цінність, тому що втратила авторитет» (с. 49), потребує, можливо, більш критичного сприйняття. Попри авторитет вченого, чи може вона бути переконливою для висновків стосовно незворотності подружніх трансформацій? Чи можемо ми беззастережно покладатися на його висновок? Варто було би після цього висновку поставити все ж таки три крапки як знак того, що ця надзвичайно гостра і у вимірах сьогодення тема потребує свого подальшого вивчення. Ба більше, слід враховувати той факт, що зумовлюючи трансформації традиційних сімейних взаємин, війна вносила зміни й у тогочасні життєві стратегії жінок. Довготривала розлука, або втрата чоловіка на війні корегували традиційні уявлення про соціальні ролі жінок, про їхнє місце у системі суспільних відносин, змушуючи діяти та брати на себе усю відповідальність за утримання родини.
Кейс примусових депортацій українських громадянок на терени Німеччини під час Другої світової війни так само підтверджує тяглість стратегій виживання жінок в екстремальних ситуаціях (Оксана Кузьменко). Вичерпні за своїм наповненням конструкції («Німеччина – місце важкої праці та антисвіт», «амбівалентна семантика дороги до дому», «образні домінанти концепту дім»), побудовані на жіночому досвіді минулої війни, водночас екстрапольовані на сьогодення. Крізь проникливі голоси депортованих до Німеччини українських жінок, що знайшли свій відбиток у фольклорних репрезентаціях, чути багатоголосся сучасних українок. Не виникає сумніву, що подібне антропоцентричне дослідження надає необхідні «ключі» до глибшого розуміння нашої дійсності (с. 81) та акцентує на необхідності ґрунтовного вивчення складних сучасних явищ, викликаних війною. Важливе спостереження про те, що «фольклорний образ жіночої неволі – це один із способів інтегрування індивідуальних знань про світ хаосу у впорядковану модель та форма вербалізації колективного досвіду українок про «дім» і «чужину»…(с. 111) знаходить безпосередній відгук у наших емоціях, коли мільйони українських жінок у наслідок війни опинились далеко від рідного дому, в інших світах та іншомовних середовищах і для яких дім на тлі пережитої глибокої травми став постійною тугою, згадкою та мрією про повернення на батьківщину.
На перетині жіночих стратегій виживання та антиколоніального дискурсу перебувають дослідження, присвячені тревелогам Софії Яблонської (Оксана Галега) та мистецтву українських художниць ХХ – ХХІ ст. (Катерина Яковленко). Тревелоги Софії Яблонської уперше розглянуто як одну із стратегій жіночого виживання, природно вписану в дискурс антиколоніальних студій. Мандрівки української письменниці, фотографки та кінооператорки міжвоєнної доби постають ні чим іншим, як втечею від жорсткої реальності, а отже спробою виживання у ХХ столітті. Перепрочитання тревелогів під таким кутом зору фокусує увагу на особистій та колективній травмах Софії Яблонської, «кожна з яких так чи інакше полягала у втраті дому» (с. 63). Вона змушена була покинути батьківський дім під час Першої світової війни, а поразка української революції 1917 – 1921 позбавила її України як дому. Крім того, у біографічній реконструкції авторки тревелогів з’являються нові акценти що репрезентують її як жінку, котра промовляє не лише голосом «другої статі», але й голосом колонізованого та підпорядкованого «другого світу». У свою чергу це надає підстави но-новому інтерпретувати подорожній наратив Софії Яблонської, перетворюючи його у такий спосіб «зі звичайної розповіді про далекі обрії на важливе свідчення про багатоманіття й багатоголосся самої Європи…» (с. 55 – 56) та відкриваючи привабливі перспективи його вписування крізь оптику антиколоніального дискурсу у західний культурний контекст.
Попри наукову новизну, оригінальні підходи та сучасну методологію дослідження жіночої творчості в українському художньому мистецтві, надто деталізована колажність, як форма їх репрезентацій не завжди є виправданою (Катерина Яковленко). Можна загубитись у наративних меседжах («обмежений побут», «кухонна тематика», «країна як дім», «кухня як простір пригнічення та свободи», «домашній простір і дискурс насильства», «квартирні виставки», «квартира як форма інституційності» тощо). Їхня множинність певної мірою заважає цілісному сприйняттю, розчиняючи важливі аспекти. Зокрема залишається без відповіді питання стосовно стратегій виживання відомої української художниці Оксани Павленко, творчість якої потрапила у фокус дослідження. Якими були ці стратегії для талановитою мисткині? Чи постають вони компромісом, чи мають відтінок конформізму? Яка була гіпотетична й реальна ціна обраних траєкторій життя? Адже відомо, що майже все художнє оточення Оксани Павленко зі школи майстрів Михайла Бойчука, включно з її чоловіком Василем Седляром, було страчено за часів сталінських репресій, у той час як сама художниця опинилась у Москві й прожила довге життя.
Так само доречним було би розглянути парадигми життя українських художниць Тетяни Яблонської, Марії Примаченко, Катерини Білокур, Алли Горської, для яких мистецтво було «паралельним світом», де можна було «сховатися» від безжальної радянської дійсності. Проте, творчість цих талановитих мисткинь аналізується під дещо незвичною оптикою, як от «витіснена фантазія», «особисте й аполітичне» (с. 140 – 142). З такою пропозицію можна погодитися як з авторською ініціативою, що заслуговує на увагу, сприймаючи її як стартову з метою продовження досліджень у цій сфері жіночих студій та подальшого опрацювання творчих досвідів та травм у контекстах сучасної війни.
Автобіографічні наративи класиків залишаються актуальними, перебуваючи поза часовими вимірами, а звернення до представлених у них жіночих образів підтверджує неабиякий науковий інтерес до цієї малодослідженої та інтригуючої теми (Вікторія Іващенко). Водночас окремі наведені факти, що стосуються присутності жінок у житті відомих українських вчених другої половини ХІХ – початку ХХ ст. свідчать про те, що ці проблеми потребують подальшого, більш ґрунтовного дослідження. На жаль, через неперевіреність інформації все ще повторюється прикра помилка й К. Мельник-Антонович називається матір’ю Дмитра Антоновича (с. 25 – 26). Висловлені гіпотези та твердження щодо жіночих образів, відображених у автобіографіях також викликають прагнення почути більш переконливу аргументацію. Додаткового обґрунтування потребує запропонований конструкт «образки на марґінесах». Як саме інтерпретується «образок» у контексті дослідження, як натільна іконка чи як образ, зменшений у своєму масштабі? За відсутності коментарів не зрозумілою залишається глибинна сакральність запропонованої термінології, її наявність, або відсутність, а отже і складні контексти проговорених й непроговорених наративних жіночих образів у автобіографіях чоловіків – інтелектуалів. На цьому тлі загальний висновок на кшталт, що мемуаристи «або повністю виключають жіночі образи, або обмежуються короткими замальовками, фактично витісняючи їх на маргінеси власного наративу» (с. 33) виглядає скоріш стереотипним, аніж науково обґрунтованим.
Ба більше, у дослідженні неодноразово наголошується, що у різних авторів жіночі образи з найближчого оточення мають різну репрезентацію, зокрема у спогадах О. Романовича-Славатинського образ першої дружини є «одним з провідних» (с. 28), а М. Костомаров та Д. Овсянико-Куликовський надають «розгорнуті характеристики» своїм дружинам (с. 27). У такому випадку, чи є доречним поширювати подібний висновок на увесь спектр жіночих образів у автобіографічних наративах?
У фокусі уваги науковців продовжує перебувати магія процесів, розпочатих зламом ХІХ та ХХ століть, так зване «fin de siecle», підтверджуючи тим самим свою невичерпність. Нові ролі, які опановували жінки на межі цих століть розглянуто у просторах модерного міста (Анастасія Боженко) та провінції (Ігор Карпенко). Харків та Київська губернія є вдалими локусами для репрезентації нових ролей, які доводилось опановувати жінкам. Різні за своєю природою, яка визначається, передусім, особливостями урбаністичної та провінційної традиції, ці ролі сприймаються як відлуння важливого соціокультурного явища, викликаного тогочасними суспільними трансформаціями, орієнтованими на зміни у ставленні до представниць жіночої статі на європейських теренах та їхньої інклюзивності до активної діяльності.
Темпорально-просторові виміри жіночих (само)презентацій міжвоєнних десятиліть мають більш складні конфігурації, зумовлені політичними процесами, поразкою Української революції, розривами територій, природою диктаторського режиму в радянській Україні, масовою еміграцією. Цей час у монографії обрано символічним «місцем зустрічі» українок, які шукають власні стратегій виживання під радянською владою, намагаючись віднайти «комунікативні взаємодії» з більшовицьким урядом (Ольга Лабур), вирішуючи на яких засадах – «війни чи компромісу» – будувати діалог з радянською владою (Марина Вороніна), визначаючись у своєму ставленні до влади через внутрішні стани очікування, прагнення, усвідомлення (Ірина Савченко).
Калейдоскоп жіночих (само)презентацій міжвоєнного часу доповнює галерея жіночих образів, створених українським кінематографом 1920 – початку1930-х, який пропонує свої рамки ідеологічних реконструкцій – «сучасниця, яка жертвує особистим», «революціонерка», «жінка з минулого», котра має зійти зі сцени та поступитися місцем «новій жінці» (Анастасія Канівець).
До озвучених меседжів додаються голоси жінок, які у площині міжвоєнних десятиліть актуалізують соціально-професійне середовище як один із вагомих чинників жіночої самореалізації. Якщо тогочасне жіноче театральне середовище Східної Галичини перебувало у «лабіринтах стереотипів» (Софія Роса-Лаврентій), то еміграційна жіноча спільнота Чехословаччини творила середовище, яке виступало маркером згуртування і спільних інтересів (Анастасія Мишуста). Його орієнтованість на культурно – просвітницьку діяльність та опіку над дітьми сприяли формуванню спільноти як важливої комунікативної моделі, що була простором надії та виживання в екстремальних умовах еміграції, а також основою для збереження національної культури та ідентичності, запобігання самоізоляції в іншомовному середовищі.
«Радянське століття», у відповідності до пануючої репресивної системи, нав’язує свої жорсткі механізми існування середовища й жінок у ньому. Формулою «від габсбурзького дитинства до радянської старості» визначено й поєднано біографії двох акторок з мистецького середовища театру «Березіль», життя яких розтягнулось у просторі й часі й стало рухом («рух з Галичини», «рух до професії», «невидимий рух – до травми та назад»), який перетинав імперські й національні межі, залишаючи в душі рубці втрат, арештів, досвідів ГУЛАГу (Мейгіл Фавлер).
У вимірі творенням мережі соціальної жіночої підтримки постає дисидентське середовище 1960 – 1980-х років, в Україні, про що свідчать біографічно-наративні інтервʼю учасниць опозиції тоталітарній системі, проведені у межах проєкту, реалізованого Фундацією «Добра воля» з Кракова у співпраці з національною радою жінок України (Аліна Добашевська). Соціальний ландшафт середовища, яким він уявляється завдяки жіночим інтерв’ю, має свої особливості. Він, передусім, окреслений «вузьким горизонтом довіри» й обмежений найближчим колом представників з того ж самого середовища (с. 326).
Проте, як свідчать спостереження науковців, ефект середовища не завжди є однозначним. В одних випадках воно сприяє об’єднанню та згуртуванню, в інших – навпаки провокує протистояння та поглиблення протиріч. Про суперечливість середовищних впливів дає підстави замислитись досвід жіночого соціуму Галичини на зламі ХІХ – ХХ століть, що маркується численними розбіжностями, серед яких «внутрішня мізогінія серед українок» вважалась нормою (Олена Ганусин).
До поліфонії студій монографічного видання органічно включено висвітлення гострої й позачасової проблеми насильства над жінками – сексуального (Олексій Вінниченко, Дарія Маттінглі), сімейного (Ольга Посунько), репродуктивного (Іванна Черчович), з боку радянської держави (Олена Кондратюк), мілітарного (Олеся Хромейчук). Питання «як вписувати жінок в історію війни» з огляду на війну в Україні, набуває особливої актуальності. Ґрунтовні дослідження про мілітарний жіночий досвід у багатоманітності його практик залишаються ще попереду. У майбутньому очікується безумовний сплеск наукового інтересу до висвітлення цих проблем. Ось чому цінним у монографії виглядає акцент на методологічних аспектах жіночих репрезентацій у наративах війни (Олеся Хромейчук). Поширені образні стереотипи («амазонки», «жертви», «почесні чоловіки» тощо), нагадують про все ще наявні «пастки», у які легко потрапити на цьому відносно новому дослідницькому полі та водночас попереджають про необхідність бути «обережними» у вивченні та інтерпретації досвіду війьковослужбовиць. Логічно, що саме це, методологічно орієнтоване дослідження, завершує цілісно вибудовану архітектоніку видання, ретранслюючи науковий контент у вимірі останніх подій в Україні та наголошуючи на величезному внеску жінок у воєнні дії – як цивільних, так і військових (с.429).
«Last, but not least» (останнє, але не менш важливе). Не можна оминути увагою елегантний дизайн видання, у розробці якого вдало задіяні візуальні джерела, у тому числі фотографії з колекції Володимира Дахна, що зберігається у Міському медіаархіві Центру міської історії. Численні фотодокументи, архівні плакати, театральні та кіноафіші, як і напрочуд вдала кольорова гама, використана при оформленні, доповнюють загальну естетику видання, підтверджуючи, що його візуальна компонента не менш важлива, аніж змістовне наповнення. Промовистою і символічною є фотографія на обкладинці книги. Вдало віднайдений і зафіксований сюжет є своєрідним ключем до змісту монографії. У нашій уяві одразу спливає образ жінки, котра, попри випробування часу й долі, долає будь-які перешкоди у своєму житті.
Таким чином, у лабіринтах думок та сюжетів, представлених у цьому інтелектуальному продукті, зацікавлена читацька спільнота зможе віднайти відповіді на численні запитання щодо реальних жіночих практик (само)реалізації на тлі різних історичних подій та ще раз почути голоси самих сучасниць подій. Природно й те, що це видання не залишить читачів байдужими і викличе появу нових гострих запитань, які слугуватимуть імпульсом для розширення простору жіночих студій.
Актуальність ґрунтовних досліджень з жіночої історії в Україні в умовах війни, що триває, набуває нового гострого звучання. Ми є свідками війни як катастрофи, що попри поступ цивілізації, закономірно повторюється в історії, супроводжуючись численними людськими трагедіями. Явища, якими обертаються війни для жінок («труднощі життя в умовах окупації», «сексуальне насильство як геноцидна практика», «жіноче обличчя біженства» тощо) існували завжди, однак далеко не завжди саме ці сторони подій перебували у фокусі уваги науковців (с. 16). Чи не це є відповіддю на питання стосовно пріоритетних напрямів у жіночій історії у найближчій перспективі…
Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту «Україна Модерна».
