Огляд на: Грінченко, Г., Венгер, А. Архівно-слідчі справи щодо вбивств пацієнтів психіатричних лікарень окупованої Дніпропетровщини: історичне джерело, люди і пам’ять. — Дніпро: Ліра, 2024. — 528 с.
Війну називають мистецтвом.
Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума.
Олександр Довженко, «Щоденник»
Книга Гелінади Грінченко та Альберта Венгера, огляд на яку ви зараз читаєте, має потрійну цінність. Перша і найбільш очевидна — це публікація раніше невідомих чи маловідомих документів із центрального та обласних архівів Служби безпеки України, присвячених питанню знищення цивільного населення під час нацистської окупації. Друга, це те, що співавтори не обмежились характерною для таких видань вступною статтею, а створили повноцінне монографічне дослідження, супроводжене публікацію документів. Є і третя цінність цього видання — автори звертають нашу увагу на долі тих, хто зазвичай залишається поза дискурсами обговорення в публічній сфері інтелектуальних середовищ — пацієнтів психіатричних лікарень.
Видання налічує три розділи. Перший — контекстуальний, у ньому йдеться про історії лікувальних закладів та злочини часів окупації. Другий розділ присвячений дослідженням проблеми, а головне — створенню та збереженню пам’яті про події. Третій розділ є чудовою методичкою щодо аналізу архівно-слідчих справ як історичного джерела, з усіма його перевагами та обмеженнями. Остання частина містить просопографічний аналіз біографій медичних співробітників психіатричних закладів. Ця книга є подальшим узагальненням та осмисленням авторами текстів, опублікованих у 28 числі випуску журналу «Україна модерна» «Непотрібні люди»: злочин, суд, (не)пам’ять. (Нацистське насилля щодо пацієнтів психіятричних лікарень, інтернатів для хворих дітей та будинків інвалідів у контексті повоєнних суддів та меморіяльних практик)»[1]. Крім архівних та архівно-слідчих справ, важливим джерелом є віднайдені три фотоальбоми Ігренської лікарні й Васильківської колонії, автори не просто використовують їх для ілюстрації, а й аналізують як окреме джерело, що дозволяє реконструювати побут, розпорядок та різні аспекти життя працівників та пацієнтів закладів[2].
Як акцентують автори, нацистське насилля супроти підопічних психіатричних закладів не було продовженням нацистської «Програми Т-4», у межах якої знищення відбувалось централізовано силами медичного персоналу та мало чітку організаційну структуру. Убивства ж пацієнтів психіатричних лікарень України було радше хаотичним і ситуативним, пацієнти ставали жертвами айнзатцгруп, які взаємодіяли з вермахтом, місцевими колаборантами та медичним персоналом[3]. Крім цього, автори показують, що тривалий час дослідники під час опису знищення пацієнтів психіатричних лікарень на Дніпропетровщині спирались радше на усні оповіді та чутки, які гіперболізували обсяг жертв та створили чіткий троп «лікарів-убивць, які вводять смертельні ін’єкції». У такому вигляді ці чутки потрапили, зокрема, на сторінки «Жнива розпачу» Карла Беркгофа та українських досліджень[4].
Ймовірно, чутки, зокрема стосовно Васильківської районної лікарні, поширювало місцеве населення, яке було переконане в існуванні «вбивць у білих халатах», які умертвляли пацієнтів[5]. Автори демонструють, що будь-які дані в нацистських звітах чи в радянських розслідуваннях потрібно всебічно аналізувати, особливо коли це стосується визначення хоча б приблизної кількості жертв[6].
Тривалий час в українській історіографії існувала узагальнююча тенденція представляти радянську пам’ять про жертву нацизму виключно в монолітній формулі «мирні радянські громадяни», однак, такий підхід оминає увагою напрочуд важливі периферійні сюжети цього міфу. Під час детального аналізу ці «межові» історії та сюжети радянського офіційного наративу про війну, особливо сформовані в перші повоєнні роки, показують, що радянський міф був складнішим та мав потенціал для різноманітного пристосування чи мімікрій[7]. На прикладі радянського художнього фільму «Божевілля» 1968 р., знятого на студії «Талліннфільм», автори показали багатогранність радянського міфу та спробу окремих митців вийти за межі досить безглуздого в контексті психіатричної лікарні шаблону «боротьби та опору» нацизму.
Водночас режисер фільму Кальйо Кійськ створив завуальовану критику тоталітаризму як такого, хоч і на матеріалі нацистських злочинів. Самі пацієнти у фільмі виступають в узагальненому образі невиліковно хворих, такої собі знеособленої маси, що теж могло бути певною метафорою тоталітарного суспільства[8].
Про участь місцевого населення та співпрацівників у знищенні пацієнтів воліли мовчати за радянської доби, а вже в незалежній Україні бачимо спробу акцентувати увагу на образі лікарів-психіатрів як рятівників, які в нелюдських умовах нацистської окупації рятували життя підопічним, жертвам нацистського свавілля, та водночас радянського правосуддя[9]. Однак автори показують, що реальність була, як завжди, радше сірою, ніж чорно-білою. На прикладі біографій лікарів вони показують, що одні й ті ж люди могли в умовах окупації змінювати ролі в знаменитому трикутнику Карпмана («Жертва — Рятівник — Переслідувач»), при цьому часом досить несподівано. Яскравою ілюстрацією цього є біографія лікаря єврейського походження Давида Франка.
У 1920-ті роки він став одним із піонерів дослідження випадків канібалізму під час голодів та окупації, перебуваючи в небезпеці через своє походження, він став співучасником нацистських вбивств, а закінчив як жертва Голокосту. З матеріалів допитів медперсоналу можна реконструювати колективну позицію лікарів та середнього персоналу. Медики усвідомлювали, що виконували злочинні накази, але позиціонувались як безвільний інструмент в руках окупантів[10]. Це нагадує позицію багатьох інших «сірих гвинтиків системи», яких блискуче описала Ханна Арендт[11].
Насамкінець в аналізі архівно-слідчих справ автори показують, що цей тип джерел є унікальним щодо реконструкції багатьох аспектів історії воєнного часу та повоєнних років. За належної критики цих тенденційних документів дослідники зможуть отримати нову інформацію з історії підокупаційного повсякдення психіатричних лікарень, співіснування, співпраці й опору місцевих інституцій окупаційній нацистській адміністрації та особливостей перебігу Голокосту на українських теренах, а також формування пам’яті про ці події на ранніх етапах становлення радянської версії пам’яті про Другу світову війну.
З усіх точок зору, це видання є прикладом якісного наукового осмислення архівних джерел та їх подальшої публікації з супровідною джерелознавчою критикою. Крім цього, читаючи та аналізуючи сторінки, присвячені пацієнтам лікарень, розглядаючи їхні обличчя на світлинах, ми повертаємо в наш світ людей, про яких тривалий час воліли забувати. Тих, хто занадто довго був «незручним» та «невидимим» не тільки для тоталітарних систем, але й для нас.
Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.
У публікації використано ілюстрації, надані Автором.
Посилання та примітки
1. Див.: https://uamoderna.com/arkhiv/28-2020-nepotribni-lyudi-zlochin-sud-nepamyat/
2. Грінченко, Г., Венгер, А. (2024). Архівно-слідчі справи щодо вбивств пацієнтів психіатричних лікарень окупованої Дніпропетровщини: історичне джерело, люди і пам’ять. – Дніпро: Ліра, с.65-68.
3. Грінченко, Г., Венгер, А. (2024). Цит. праця, с.9.
4. Грінченко, Г., Венгер, А. (2024). Цит. праця, с.69-70. Див.: Беркгоф, К. (2011). Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою. К.: Критика.
5. Грінченко, Г., Венгер, А. (2024). Цит. праця, с.71.
6. Грінченко, Г., Венгер, А. (2024). Цит. праця, с.74-75.
7. Грінченко, Г., Венгер, А. (2024). Цит. праця, с.91.
8. Грінченко, Г., Венгер, А. (2024). Цит. праця, с.94-96.
9. Грінченко, Г., Венгер, А. (2024). Цит. праця, с.100.
10. Грінченко, Г., Венгер, А. (2024). Цит. праця, с.115.
11. Див.: Арендт, Х. (2021). Айхман в Єрусалимі. Розповідь про банальність зла. К.: Дух і Літера.
