Перед автором огляду наукового заходу завжди стоїть складне завдання уникнути дескриптивного переказу, спробувати структурувати побачене/почуте, додавши власні рефлексії. Це є справжнім викликом, коли в одному великому заході поєднується ціла серія наукових подій. Спостерігаючи за третім симпозіумом «Найбільш документована війна: задіяти архіви» (22-24 травня 2025 р., м. Львів), я намагався зрозуміти тенденції у дослідженнях російсько-української війни. Зауважу, що з 2023 р., симпозіум є головним майданчиком за представництвом і рівнем дискусії у країні. Він має перевагу глибокого занурення в контекст подій, вже через саму локальність проведення, чим вигідно відрізняється від інших значущих заходів, як, наприклад, від конференції ASN у США.
Подія складалася з послідовних публічних панелей із запрошеними спікерками(-ми), а також панелей, де свої проєкти представляли дослідницькі команди з багатьох регіонів України.
З минулорічного симпозіуму мене непокоїла думка про те, що ж буде врешті академічним надбанням «найбільш документованої війни». Слова голови Державної архівної служби Анатолія Хромова, про те, що вочевидь не все буде збережено, сказані ним вже на початку роботи симпозіуму, підсилили інтерес до розмірковування над цією темою.
До постійних організаторів події – Центру міської історії у Львові та Інституту гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen) цьогоріч додалися INDEX: Інститут документування і взаємодії та Дослідницький Центр Україна / Фонд Макса Вебера. Останні дві інституції з’явилися в Україні відносно нещодавно, минулого та поточного року, але доволі швидко зарекомендували себе як активні дієвці.
Головний меседж організаторів події, озвучений ще у 2023, залишається незмінним – сприяння мережуванню, підтримка тих, хто має менше ресурсів, залучення тих, хто зацікавлений у співпраці, формування спільної візії майбутнього. Про це говорили представниці співорганізаторів – Софія Дяк, Кетрін Янгер, Саша Довжик та Ірина Клименко.
Війна триває – більш ніж банальне спостереження, але воно неодноразово лунало під час заходу, як нагадування про те, що за замовченням впливає на дослідження на різних етапах та на комунікації між членами академічної спільноти. Тяглість війни визначає і головний запит, який був помітним у багатьох виступах та кулуарних розмовах. Справедливість – стала головною вимогою на четвертому році війни. За нею ховається так само багато думок, як колись за очікуваною всіма перемогою у війні. Дорослішання розмов – ще одна характеристика події, вона дозволяла всім промовцям зауважувати дистанцію між очікуваннями і тим, як може виглядати поствоєнна справедливість чи навіть її відсутність. Жорна справедливості мелють повільно – метафора яка не була висловлена, але цілком відповідає відвертим словам юристів та інших спікерів, які пояснювали, що шлях від документації до ймовірного перетворення історій на свідчення у справах – це багаторічна відстань, без гарантованого результату. Цікавий меседж висловила Саша Довжик, визначивши саму оповідь як форму справедливості. З цієї точки зору вже практична робота кожного із причетних до процесу документування є шляхом до досягнення справедливості через недопущення замовчування злочинів і допомогу висловитися тим, чиї історії ще не розказані.
Про дорослішання дискусії говорив ще один учасник симпозіуму – фотограф-документаліст Олександр Глядєлов, співставляючи різні досвіди, коментуючи як розширюються обрії українських публічних обговорень, які виходять за межі своєї країни/регіону. Звичайно, в межах симпозіуму обговоренню сприяла присутність дослідниць(-ків), які могли докладно говорити про досвіди Боснії, Сирії, Грузії, Чечні. Одним із найбільш помічених став виступ Нени Мочнік з університету Помпеу Фабра, яка протягом десяти років працювала із вижившими та жертвами сексуального насильства в Боснії. Мочнік говорила про професійну травму дослідників війни та шляхи відновлення. Але ще більше її доповідь запам’яталася наголошенням на унікальності кожного кейсу війни, зокрема українського. Для слухачів це очевидно резонувало з черговим хвилюванням навколо інтерв’ю з Аїдою Черкез і проведенням нею паралелей між українською війною та подіями в Сараєво.
Можна констатувати, що за три роки симпозіум став майданчиком, в межах якого налагоджена співпраця між українськими інституціями та їх партнерами з інших країн. Сам склад організаторів є прикладом, поєднавши українську та австрійську інституції, і додавши партнерів з Швейцарії, Франції, Польщі, Німеччини та Люксембургу. Тим не менш, з подіуму та залу лунали голоси про запит на більшу агентність українських учасників у спільних проєктах. Але, як слушно зауважила дослідниця з Люксембургу Махтельд Венкен, на те немає ради, крім кропіткої роботи з боку українських організацій, які мають пройти шлях юридичної та інституційної інтеграції до європейських мереж. І така інтеграція не може лишатися тільки на рівні інтеграції окремих українських дослідників у європейських проєктах.
Ще один, дуже помітний запит, говорити про власну діяльність в полі, де б вона не відбувалася, у Сумах, Харкові, Херсоні чи поза межами України. Частиною дискусій стала розповідь представників різних команд про свої успіхи та труднощі в роботі. Вочевидь, запит на солідарність, був не менш затребуваний. І яскравих метафор стосовно неї було чимало, від слів Олександра Глядєлова про потужнішу солідарність в минулому поколінні, і її зникнення у 2024 р., до висловлення Дарії Бадьор про важливість емоцій, які є частиною конструювання солідарності.
Етичність досліджень – тема, яка не втрачає актуальності з 2022 р., вона була у фокусі другого симпозіуму 2024 р. Напрацювання цих етичних меж стало спільним надбанням українських команд та їх закордонних колег. Тут я маю власний досвід спостереження за конструюванням таких підходів у межах проєкту «24.02.22, 5 ранку», де Центр міської історії разом із університетом Люксембургу, університетом Сент-Ендрюс та Польською Академією наук з лютого 2022 р. виробляли всю необхідну документацію, яка б дозволила відкрити дослідницьке поле. Питання етичності постало у найгострішому вимірі під час обговорення публікації знімків із мертвими і понівеченими тілами. Кейсом до якого апелювали в аудиторії, були пам’ятні з квітня 2025 р. знімки постраждалих внаслідок обстрілів у Києві, що їх активно обговорювали у медіа та соцмережах. Олександр Глядєлова, людина з неймовірним бекграундом, наголосив, що немає універсальної точки зору щодо подібних кейсів, бо кожна нова ситуація передбачає неоднозначності, а відомі всьому світові фотографи у питаннях етики мали буквально полярні позиції. Врешті, його відповідь була, що кожен знімок є особистою відповідальністю фотографа і може стати його прокляттям. Саша Маслов з Українського дому фотографії підсилив цю тезу, додавши, що фотограф постійно перебуває під тиском. Мабуть, ці слова варто приміряти на себе кожному досліднику, який працює людьми. І ціна цієї відповідальності зростає, коли мова йде про людей у війні, їхню безпеку, безпеку їхніх родин чи тих, про кого вони говорять.
З позиції спостерігача було помітно, що на четвертому році війни почало даватися взнаки певне зниження мотивації у багатьох учасників, до якого додалася власна втома, певна зневіра у своїй активності та неможливість побачити завершення цієї війни в більш-менш осяжній перспективі. Ця демотивація переплітається з певною стагнацією самого поля. Пояснення цієї стагнації ховається у дуже контроверсійному моменті, який одночасно є силою цього поля документування, і його слабкістю. Силою очевидно є інтердисциплінарність поля, де присутні соціологи, правники, історики, політологи і люди з багатьох інших сфер. Часто, ці люди поєднують власні досвіди у спільних командах, підсилюють одне одного. Так, у команді UCORE, учасником якої я є з березня 2022 р., були/є присутні соціологи, історики, політологи, культурологи. Водночас саме в цій різноманітності прихована слабкість. Спроби представників деяких дисциплін заявляти про власну спроможність у полі, я можу оцінити хіба що з точки зору їх громадянської відповідальності і бажання долучитися до важливої справи. Тим більше, що мова йде про спільну працю для свого суспільства, а не кон’юнктуру, не перегони, де хтось має схопити гілку першості. Однак, чимало команд, які з 2022 р. долучилися до документування, через брак такого досвіду, відсутність необхідної експертності, не мали чіткої візії про подальші етапи. На четвертому році війни виглядає так, що не всі мають, що запропонувати, крім роботи у полі, зі збільшенням кількісних обсягів зібраного матеріалу. Останнє важливо, і очевидно має продовжуватися, але без питань збереження, і що не менш важливо, аналітичної роботи із отриманими свідченнями, викликає враження певної безпорадності.
Саме тому, фокус на оприявнення та задіяння архівів, запропонований цьогорічним симпозіумом, виглядав неймовірно актуальним. Мова не про те, що обговорення архівування даних чи робота в цьому напрямку відсутні, але симпозіум засвідчив брак системності, який доволі болісно відчувається всіма акторами. Архіви почасти вже створені, питанням лишається інтенсифікація процесу і напрацювання спільних підходів до цього процесу. Більшість панелей тематично відповідали головним ідеям симпозіуму, але не всіх спікерок(-ів) вдалося сфокусувати на цій проблемі, і обговорення часом йшли вбік польової роботи. (Для більш детального ознайомлення із роботами окремих панелей, радив би прочитати текст учасниці симпозіуму Світлани Одинець з Нортумбрійського університету, розміщений на УМ).
Безперечним досягненням симпозіуму було те, що представники державної архівної системи ділили майданчик із десятками команд, які в той чи інший спосіб займалися архівуванням впродовж років війни. Не сказати, що всі сторони говорили однією мовою, але мабуть в цьому і було надзавдання сформульоване організаторами – створити форум, де різні голоси будуть почуті. Так, виступ Голови Державної архівної служби України Анатолія Хромова міг би здатися занадто бюрократичним, якби власні спостереження і спілкування з тими, хто дотичний до тих чи інших архівних проєктів, не свідчили про його відкритість до змін і комунікації. Відповідно, заява про фактичне (не)існування тих архівів, які не є державними, скоріше була кроком до загострення дискусії і наголошенням на існуючій бюрократичній процедурі, ніж відсутністю бажання шукати спільні точки дотику. Більше того, представники державних архівних інституцій Тетяна Привалко та Федір Полянський фактично засвідчили наявність постійного полілогу стосовно адаптації громадських проєктів з метою їх включення в архівну систему. Розбіжності у баченні процесу архівації наявні, вони стосуються багатьох аспектів – фінансування, прав власності, можливостей доступу до матеріалів. Також вони стосуються загальної візії того, чим є сучасний архів, якими є його функції і перспективи. Державні інституції орієнтуються на створення мережі громадських архівів, як складових системи. Водночас візії представників громадського сектору значно різноманітніші. Межі допустимого продемонструвала Йогана Котішова з Амстердамського університету, розпочавши свій виступ із розповіді про звернення до ШІ із запитом про людське тіло як архів. Показовим був виступ Тараса Назарука, дослідника з Центру міської історії і дослідника архівування в Телеграмі. Хто, для кого і з якою метою архівує є головними питаннями, на які ніколи не можна знайти вичерпні відповіді. Як показують події в США, питання безпеки архівів ніколи не може бути завершеним процесом. Оперуючи терміном Террі Кука, Назарук наголосив на важливості горизонтальних зв’язків у формуванні архівних спільнот. Жваво обговорювалися і технічні параметри архівування, від умов зберігання в ситуації поточної війни, до кібербезпеки, усвідомлення важливості якої стало загальним.
Я залишив за лаштунками опис числених тренінгів, якими було заповнено один з днів симпозіуму, а також потужну культурну програму, в межах якої відбулася тематична прогулянка Львовом – «Місто як архів», а також показ вистави «Плейліст подорожнього» та демонстрацію фільму «Пісні про війну», яка була доповнена дискусією із модеруванням Дарії Бадьор.
Яким буде фокус симпозіуму наступного року? Чи дослідницька прокрастинація, яка помітна у мінімальній кількості серйозних публікацій і повільному процесі архівації власних проєктів, буде поглиблюватися? Чи питання справедливості так само буде залишатися на дистанції, яку неможливо прорахувати? Чи будуть архіви задіяні в той спосіб, який дозволить відповісти на виклики та використати можливості? Відповіді великою мірою будуть залежати від зовнішніх чинників, головним з яких лишається активність тих, хто боронить територію України від агресора. Професор Йоханан Петровський-Штерн колись сказав мені, що формулювання питань іноді важливіше відповідей, і я цілком погоджуюся із цією тезою. Питання – завжди складне завдання, яке свідчить про нашу ерудованість і досяжні обрії, і говорить так само про того, хто його ставить. Тоді як відповідь – це лише одна з можливих інтерпретацій. Питання, які сформулювали організатори/учасники симпозіуму, заклали ті рамки, в яких щонайменше до наступної події будуть відбуватися теоретичні та практичні пошуки дослідників, яких поточна війна втягнула у кропіткий і важливий процес документування.
У публікації використано фото Богдана Ємця.
