20 червня, о 17.00, у Парковій аудиторії Центру Шептицького відбудеться презентація книжки-інтерв’ю з професором Ігорем Шевченком (1922-2009) «І ти, як сухеє перекотиполе, не знаєш, куди тебе вітер несе» (Львів, 2024). Книжка вийшла у серіі бібліотеки журналу «Украіна модерна». Пропонуємо Вашій увазі передмову проф. Франка Сисина до цього видання.
Передмова
Мої перші спогади про Ігоря Шевченка сягають часів його візитів до Кембриджу на початку 1970-х років. У той час він разом з Омеляном Пріцаком викладав курс «Історія 154а». Вони часто гуляли гарвардським подвірʼям: Пріцак зазвичай ніс настінні карти, і один чи інший на переміну читали лекції для невеликої групи студентів та аспірантів. Коли лекцію вів Шевченко, він часто зазначав, що її тривалість складатиме рівно 53 хвилини або іншу подібну кількість часу. Він дозволяв авдиторії попросити його зупинитися на 50 хвилині або ж зачекати до кінця. Його лекції були ретельно написані й щороку переписувалися, що дуже стало в пригоді при підготовці його книги «Україна між Сходом і Заходом», яку було опубліковано 1996 р. після додаткового редагування і згодом ще раз переглянуто для видання 2009 р.[1]. Він дуже дбав про кожне джерело та переклад. Як аспірант, який працював над дослідженням ранньомодерної України та Речі Посполитої, я був глибоко вражений тим, наскільки ретельно візантиніст відбирав українську полемічну релігійну літературу та аналізував польський вплив на Україну, прослідковуючи його через століття. Лекції Шевченка перемежовувалися з розповідями Пріцака, які розкривали теми євразійського степу, єврейських та інших середньовічних торговельних мереж, а також соціальної формації козацького війська. Україна була представлена в найширшому контексті, і есей Шевченка «Формування національної свідомості перед 1700 роком» є підтвердженням цього. Обидва професори планували опублікувати свої лекції у спільному виданні. Хоча декілька лекцій кожного з них вийшли друком у наукових журналах, мені вдалося переконати професора Шевченка зібрати свої лекції для збірника. На щастя, тексти шістьох лекцій професора Пріцака та навчальні плани доступні на сайті онлайн-архіву КІУСу[2].
Я опублікував статтю, присвячену значущій ролі Омеляна Пріцака в розвитку україністики в Гарварді. Його внесок у цю галузь був неоціненним, а залишена ним спадщина включає цілий том есеїв, які відображають його невтомну діяльність та погляди[3]. У своїй статті я вказую на значну роль Ігоря Шевченка в історії україністики, підкреслюючи, що її повне вивчення стане можливим лише після надання доступу до його архіву. Це відкриє нові горизонти для досліджень та дозволить глибше зрозуміти його внесок[4]. Інтервʼю, опубліковані в цьому виданні, не охоплюють зазначений період, хоча ця тема частково розглядалася в польськомовній збірці інтервʼю Лукаша Ясіни[5]. І все ж, мої спостереження мають початися з професора Шевченка, з яким мені довелося працювати в Гарварді понад сорок пʼять років тому. Я уважно використовую саме цей титул, адже через десять років після нашого знайомства, коли я вже був молодим науковцем, він запросив мене до свого кабінету. Він сказав, що волів би звертатись до мене «Франк» замість «Пан Сисин», але водночас був проти, щоб я звертався до нього на імʼя «Ігор». Так ми і зверталися один до одного, завжди вживаючи «Ви», коли спілкувались українською мовою, аж до нашої останньої зустрічі, коли він попросив мене приїхати до Кембриджу. Тоді він повідомив мені свої останні побажання, включаючи форму української мови, яка повинна була використовуватися на його похоронній службі (переклад Івана Огієнка [Митрополита Іларіона]).
Він привніс в україністику в Гарварді свої широкі перспективи наукового бачення та міжнародні контакти, що було особливо помітно на семінарах з українознавства, заснованих у 1970 р. Його ставлення до доповідей часто виражалося через мову тіла, а коментарі могли варіюватися від гіперкритичних до похвальних. Шевченко регулярно запрошував виступати на семінарі всесвітньо відомих науковців, підкреслюючи високі стандарти, яких він вимагав від учасників. Його участь у семінарах професора Гораса Ланта, присвячених перекладу «Повісті времʼяних літ», яскраво ілюструвала його прагнення до точності, навіть якщо оригінальний текст не відповідав класичним візантійським стандартам[6]. Шевченко, завдяки своїй відданості класичній філології, був переконаний, що вчений з належною інтелектуальною підготовкою може досягнути істинного прочитання текстів. У деяких питаннях, як-от автентичності «Слова о полку Ігоревім» та його інтерпретації Едвардом Кінаном, він міг проявляти дипломатичність, хоча й не приховував свого скепсису щодо гіпотези Кінана, але водночас залишався непохитним у своїх переконаннях, що текст не був автентичним[7]. Він прагнув, аби кожне починання в Інституті відповідало найвищим стандартам. Це було очевидно, коли він уважно перевіряв коректури Гарвардських українознавчих студій (Harvard Ukrainian Studies) або ретельно оцінював переклади серії «Тисячоліття» (Millennium). Шевченко наполягав на використанні міжнародної наукової системи транслітерації, якою сам послуговувався для транслітерації свого імені та прізвища. Його любов до мови була невіддільною частиною його особистості, і йому було особливо неприємно чути форми, які відступали від того, що він вважав справжньою українською мовою, характерною для покоління еміграції УНР. Він пишався своїми міжнародними контактами та академічними відзнаками. Хоча він наполягав на тому, що Гарвардський український науковий інститут був проєктом Омеляна Пріцака, Шевченко дуже доклався до розвитку українознавчих студій у Гарварді. Хоч я ніколи не був його студентом у класичному розумінні цього слова, я набрався у нього безлічі знань, працюючи в академічному світі. У складних моментах роботи над проєктом «Переклад Грушевського» він завжди був готовий дати цінну пораду.
Тепер я усвідомлюю, наскільки мало я думав про світ моїх професорів у Гарварді, більшість з яких пережили крах свого всесвіту лише чверть століття назад і все ще адаптувалися до нової реальності. Ми занурювалися в середньовічні тексти та літературу бароко. Вважаючи себе ранньомодерністом, я не замислювався про те, що цей період був сформований відносно недавно. Моя участь у роботі таких інституцій, як Українська вільна академія наук та у засіданнях Постійної конференції українських студій, відбувалася без розуміння болісного досвіду їх творців. З двох моїх найближчих професорів у Гарварді Ігор Шевченко ділився більше своїми роздумами та життєвими історіями, ніж Омелян Пріцак. І лише працюючи над виданням щоденників Івана Лисяка-Рудницького, я повною мірою усвідомив, якою непевною була їхня доля і яким хитким був їхній світ[8]. Вони, у той час, не знали, як складеться їхня доля та де їм доведеться опинитися. Щоденники, у яких часто фігурує Ігор Шевченко, нагадують нам про те, як рішення і погляди того часу формувалися без можливості ретроспективного аналізу. Інтерв’ю, дані з відстані десятиліть, значно відрізняються, оскільки багато чого переосмислюється і відфільтровується через призму часу. У випадку Ігоря Шевченка, автора есею «Багатоликий світ Петра Могили», що символізує його власні різноманітні світи, ми маємо в наявності інтерв’ю, взяті польським та українським інтерв’юерами. Вони відрізняються не тільки контекстом, але й особистістю співрозмовника. На жаль, професор Шевченко помер, так і не затвердивши чи відредагувавши український текст інтерв’ю, яке занадто довго залишалося у рукописній формі, і навіть частково було втрачено. Завдяки зусиллям професора Ліди Стефановської цей матеріал було врятовано. Доньки професора Шевченка, Катерина та Єлизавета Шевченко, згодилися на публікацію інтерв’ю у тому вигляді, у якому воно збереглося. Вступний коментар професора Андрія Ясіновського висвітлює кар’єру цього видатного вченого. Він базований на меморіальній лекції, виголошеній в Українському католицькому університеті з нагоди 100-ліття уродин Ігоря Шеченка. Доктор Пол Голлінґсворт надав цінні консультації з візантиністики.
Читаючи ці спогади, українська авудиторія подумки повернеться до часів, коли перша модерна боротьба за незалежність України була програна, і сімʼя Шевченків, як еміґранти, прибула до Польщі. Книжку «Україна між Сходом і Заходом» Ігор Шевченко присвятив батькові, «який вірив в Україну і… значну частину свого життя віддав українській справі», Інтерв’ю публікується у час, коли Росія веде геноцидальну війну проти української держави. Тому розмова з видатним українським вченим набуває особливої значимості. Вона не просто подає особисті спогади, а й дозволяє глибше зануритися в контекст історичних подій, які формували Україну та її наукову спільноту.
Франк Сисин,
професор Альбертського університету
[1] Ihor Ševčenko, Ukraine between East and West: Essays on Cultural History to the Early Eighteenth Century (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1996); Ihor Ševčenko, Ukraine between East and West: Essays on Cultural History to the Early Eighteenth Century (Edmonton: CIUS Press, 2009); Ігор Шевченко, Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття, упоряд. Андрій Ясіновський (Львів: Інститут історії церкви Львівської Богословської академії, 2001); у 2014 р. Видавництво Українського католицького університету опублікувало друге, виправлене й доповнене видання книжки.
[2] Omeljan Pritsak, “Courses on the History of Medieval and Early Modern Ukraine and Eastern Europe (1970–1976)”, CIUS Archives, доступ 9 листопада 2023, https://cius-archives.ca/items/show/2503.
[3] Омелян Пріцак, Чому катедри українознавства в Гарварді? Вибрані статті на теми нашої культурної політики (1967–1973) (Cambridge, Mass: Ukrainian Studies Chair Fund, Inc., 1973); Ihor Ševčenko and Frank Sysyn, eds., Eucharisterion: Essays Presented to Omeljan Pritsak on His Sixtieth Birthday by His Colleagues and Students, 2 vols. (Cambridge, Mass: Harvard Ukrainian Studies, 1979), доступ 9 листопада 2023, https://www.abebooks.com/Eucharisterion-Essays-presented-Omeljan-Pritsak-Sixtieth/31113354682/bd; Frank Sysyn and Kathryn Dodgson Taylor, eds., Adelphotes: A Tribute to Omeljan Pritsak by His Students (Cambridge, Mass: Harvard Ukrainian Studies, 1990); Frank Sysyn, “Omeljan Pritsak and the Establishment of Ukrainian Studies at Harvard: The Vision and the Actuality”, Ab Imperio: Studies of New Imperial History and Nationalism in the Post-Soviet Space, no. 1 (2020): 277–300; Омелян Пріцак: життєпис, спадщина, наукові інтереси. До 100-річчя від дня народження, упоряд. Таїса Сидорчук (Київ: Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2021).
[4] Інформацію про його життя та карʼєру див. у збірнику, виданому на його пошану, Cyril Mango and Omeljan Pritsak, eds., Okeanos. Essays Presented to Ihor Ševčenko on His Sixtieth Birthday by His Colleagues and Students (Cambridge, Mass: Harvard Ukrainian Studies, 1983); Maria Mavroudi, “Scholars and Intellectuals in the Work of Ihor Ševčenko”, Palaeoslavica: International Journal for the Study of Slavic Medieval Literature, History, Language & Ethnology 24, no. 1 (January 2016): 245–280; Emmanuel C. Bourbouhakis, “To Flutter or to Crawl? Ihor Ševčenko and the ‘Two Varieties of Historical Writing’”, Palaeoslavica: International Journal for the Study of Slavic Medieval Literature, History, Language & Ethnology 24, no. 1 (January 2016): 232–244.
[5] Ihor Ševčenko and Łukasz Jasina, Zakorzeniony kosmopolita: Ihor Szewczenko w rozmowie z Łukaszem Jasiną (Lublin: Instytut Europy Środkowo-Wschodniej, 2010).
[6] Семінар проф. Гораса Ланта, присвячений перекладу «Повісті времʼяних літ», був спеціальним постійним семінаром фахівців, які збиралися для дискусій протягом років. Він не був частиною семінару з українознавства, і на ньому обговорювали лише переклад Ланта, який досі не опублікований.
[7] Omeljan Pritsak, “‘The Igor’ Tale as a Historical Document”, Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States, no. 12 (1972): 33–61; Omeljan Pritsak, Koly i kym bulo napysano ‘Slovo o polku Ihorevim’ (Kyiv: Obereh, 2008); Edward L. Keenan, Josef Dobrovský and the Origins of the Igor’ Tale, Harvard series in Ukrainian studies (Harvard University Press for the Harvard Ukrainian Research Institute and the Davis Center for Russian and Eurasian Studies, 2003). Шевченко погоджувався з Кінаном, що текст не був автентичним, але не був згоден з гіпотезою про роль Йосипа Добровського у створенні «Слова». Пріцак натомість вірив, що «Слово» було автентичним давньоруським твором.
[8] Іван Лисяк-Рудницький, Щоденники (Київ: Дух і Літера, 2019).
