«А раптом тобі захочеться щось записати?»

Евакуація (09.03.2022)

Якщо в одному місці збирається більше 500 людей серед яких чоловіки, жінки, діти з іграшками в руках – то це або якесь свято, або евакуація. Саме на останнє вказувало те, що у всіх в руках речі: сумки, наплічники, валізи, пакети.

Оголосили «зелений коридор» з метою вивезення дітей з дитячих будинків. На центральній площі селища Ворзель Бучанського району люди очікують на колону автобусів, які відвезуть їх далі від вибухів, руйнувань, смерті. Відвезуть у невідоме майбутнє. Майбутнє, в якому усі плани, сподівання, надії перекреслені нападом російського агресора.

Молодий чоловік з величезним наплічником на плечах нахилив голову до грудей і щось шепоче. На грудях у нього маленький наплічник, з якого стирчить голова кота. Що він намагається пояснити котику? Напевно, що комфортне життя в знайомій квартирі, де завжди тепло, затишно, спокійно, закінчене, що потрібно їхати у невідомість і звикати до нових реалій, що потрібно потерпіти.

Люди розмовляють між собою впівголоса, неначе бояться, щоб на шум не прилетіли снаряди. Снаряди, які вже декілька днів поспіль розривались біля їх осель, снаряди, які принесли руйнування і смерть, снаряди, які були випущені «братнім народом».

Навколо видно безліч собак. Великі і малі, породисті і не дуже, з нашийниками і без. Вони бігають і шаленіють від свободи, яку раптом отримали від господарів. Вони ще не розуміють, що завтра їх ніхто не годуватиме, що їм доведеться боротись за існування і виживання. Вони бігають, махають хвостами і періодично прямо посеред площі вступають у бійки. Це видовищно, галасливо і відволікає від думки про те, що автобуси затримуються не невизначений термін.

Не дочекавшись автобусів, колона авто вирішує їхати самостійно. Більше ста автомобілів з білими прапорами, простирадлами на капотах, рушниками на дзеркалах почали рух в напрямку столиці. Раптом з колони виїхав великий джип і зупинився на узбіччі. Задні двері відчинились і з них вислизнула старенька бабуся з торбинкою в одній руці і іконою в іншій. Вона дивилась у натовп шукаючи когось очима. І раптом побачила: «Іра, Іра, швидко біжи сюди з дітьми».

– Мамо, ми тут, – до машини підбігла жінка з двома дітьми.

– Сідайте, діти, на заднє сидіння і їдьте.

– Мама, а Ви?

– А я залишусь. Там немає місця, там… велика собака.

Цього собаку не кинули, в нього елітне місце в машині. А щодо бабусі… це ж не її джип.

– Бабуся, ми не поїдемо без тебе! – внучка взяла бабусю за руку.

– Ні, вам потрібно їхати, у вас все життя попереду.

В цей момент з кабіни авто вискочив водій і голосно вигукнув: «Вирішуйте швидше, інакше їдемо без вас».

Двоє онуків і дочка швидко зайняли місце на задньому сидінні, дверцята зачинились і машина рвонула з місця. Бабуся підняла над головою ікону і зробила нею хрест.

– З Богом, дітки. Можливо побачимось…

Колона автобусів приїхала за дві години. Штовханина, галас, гавкання собак, нявкання котів. Люди вантажились, намагаючись врятувати себе і рідних.

Сутеніло. На площі залишились проводжаючі – ті, хто не захотів покинути рідну домівку і …бабуся з торбинкою і іконою в руках.

Квест (11.03.2022)

Вони з’явились вночі. В постійні звуки вибухів вклинився ще один звук – гул моторів. По центральній вулиці йшла колона. Попереду танк, далі декілька бронетранспортерів з піхотою на броні. У всіх в руках автомати наведені на будинки. Вони готові були стріляти реагуючи на найменший рух у вікнах, далі їхали великі авто накриті брезентом з літерою «V» на кабінах і завершував процесію ще один танк.

Спостерігаючи за колоною з четвертого поверху, починаєш розуміти, що від учорашнього мирного життя не залишилось нічого. Це ніби інша реальність. Ти стаєш учасником жорстокого реаліті-шоу, де головний приз – твоє життя. І не тільки твоє. 

Двоє бабусь 75 і 77 років, шестеро котів, яких залишили сусіди – моя відповідальність. Ми повинні вижити. Вижити без світла, тепла, газу, інтернету, телефонного зв’язку. Потрібно навчитись рубати дрова, розводити багаття, готувати на вогнищі їжу. Ми повинні пройти цей життєвий квест.

Двадцять п’ять (12.03.2022) 

В п’ятиповерховому будинку на шість під’їздів залишилось 25 людей. В основному пенсіонери і декілька чоловіків близько 50 років.

Сьогодні ввечері усі зібрались у дворі біля побудованого з цегли «мангалу». На звуки вибухів вже ніхто не реагував – почали звикати. Сьогодні була імпровізована вечірка. Вечірка людей, які стали однією сім’єю. 

Спонсором заходу став сусід, який наважився на власний страх і ризик евакуюватись на автомобілі і залишив свої продукти харчування нашій сім’ї.

Хтось колов дрова і підтримував багаття, хтось смажив куряче філе і млинці, хтось нарізав овочі.

У звичайному житті люди не помічають один одного. Ми не знаємо, хто живе поруч, ми не вітаємось з сусідами, ми живемо самі по собі. Але екстремальні ситуації все змінюють. Люди гуртуються, намагаються один одному допомогти, один одного зрозуміти.

Вечеря вдалась на славу. Знайшлась пляшечка вина, яку розділили на усіх бажаючих.

В центр кола вийшла семидесяти п’ятирічна пенсіонерка:

– Я з Донецька. В 2014 році ми з дітьми втекли від війни і знайшли тут свій новий дім. Сьогодні нам немає куди тікати. Ми на своїй землі і нам є що захищати. Ми повинні триматись разом і боротись з усіх сил, щоб вижити, щоб зберегти наш дім, щоб нашим дітям і онукам було куди повернутись і продовжити вільне та щасливе життя. А зараз я підношу цей келих зі словами: «Борімося – поборемо! Нам Бог допомагає! За нас правда, за нас слава і воля святая. За Перемогу!»

Після цих слів усі на декілька секунд завмерли. Напевне до багатьох в цей момент нарешті «дійшли» слова Т.Г. Шевченка.

– За Перемогу! – підхопили усі.

Той вечір ще більше об’єднав нас і, що дуже важливо, допоміг скласти план дій на завтра і найближче майбутнє.

План дій (13.03.2022)

План дій був простим для мирного життя і не дуже простим для життя в окупації:

1.  Прокинутися вранці і обов’язково застелити постіль.

2. Вийти у двір, знайти дрова, наколоти їх за необхідності, розпалити багаття, закип’ятити воду, зробити чай і віднести тим, кому важко пересуватися.

3. Допомогти розсортувати та порахувати продукти, що залишились в будинку.

4. Принести воду з криниці.

5. Знайти бензин для генератора, щоб усі могли зарядити мобільні телефони та ліхтарики.

6. Подумати, де можна знайти додаткові продукти харчування та корм для котиків, які відмовляються їсти звичайну їжу.

Якщо з першими трьома пунктами було відносно просто, то з останніми трьома було складніше.

1. Криниця – невеличка, дерев’яна, стара, червона, знаходилась у дворі старої садиби за 1,5 км від нашого будинку. В умовах окупації 1,5 км по вулиці з великими бутлями – небезпечна прогулянка. П’ятеро людей пішли по воду, зупиняючись на перехрестях, акуратно виглядаючи з-за рогу, інколи повільно, інколи бігом. Окупанти могли з’явитись в будь-який момент з будь-якого боку.

Ніколи не думав, що пройти 1,5 кілометри з повним двадцятилітровим бутлем – не так просто.

2. Знайти бензин для генератора виявилось ще складніше – його просто немає. Щоб роздобути бензин потрібно було зробити ряд кроків:

Крок 1. Перевірити усі машини, що залишились у дворі – баки пусті, все використано.

Крок 2. Піти у розвідку і знайти покинуту, але зачинену базу за один квартал від будинку.

Крок 3. Обстежити периметр бази: огороджено 2,5 метровим парканом з п’ятьма рядами колючого дроту.

Крок 4. Взяти плоскогубці, залізти на стіну, «перекусити» дріт, потрапити на базу.

Крок 5. Обстежити базу. В дальньому кінці знайти… вантажний автомобіль. Є вантажівка – є бензин.

Крок 6. Максимально обережно, щоб не пошкодити майно – злити бензин.

Крок 7. Ховаючись від рашистських патрулів, принести бензин у наш двір.

Тепер 25 людей можуть майже тиждень заряджати телефони, а у підвалі, де залишилось четверо дітей по дві години на день прогрівати приміщення.

Щоб прогодувати тварин довелось добряче поштовхатись з мародерами за корм, який вони розтягували зламавши двері  зоомагазину. 

Результат: синяк під оком, побиті руки, але наші домашні тварини забезпечені кормом на декілька тижнів (якщо економити).

Виконуючи пункти плану, ти дієш на «автоматі». І коли зовсім недалеко чуєш вибух – просто втягуєш шию, ніби пригинаючись, і продовжуєш робити заплановане, ризикуючи натрапити на ворожий патруль з непередбачуваними наслідками. Чутливість всіх твоїх каналів сприйняття максимально загострюється, задіюючи усі можливі резерви. І в голові постійно присутня думка: «Як вийти з цієї ситуації?»

Можливо ми щось робили не правильно, але в екстремальній ситуації поняття етики змінюється. Ти знаєш, що потрібно зробити максимум для того, щоб вижити самому і допомогти вижити оточуючим тебе людям і тваринам.

Іконка (14.03.2022)

Українці здебільшого віруючий народ. Ми оточуємо себе символами віри, щоб захиститись від чогось поганого, злого, темного. Ми клеїмо іконки на торпеду автомобіля, носимо їх в гаманці, на ланцюжках, але часто забуваємо зупинитись біля Храму, нам соромно перехреститись, проїжджаючи повз церкву, частіше за все ми не вміємо молитись.

На стіні в кімнаті висить іконка Святого Миколая. Вона невеличка, в темноті її не видно, але ти знаєш, що вона там є. Шибки здригаються від вибухів і хочеться помолитись, як вмієш…

«Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш щоденний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки віків. Амінь.»

Святий Миколай, будь з нами. Захисти цей будинок, усіх хто в ньому залишився – від ворожих снарядів. Допоможи прокинутись вранці і побачити світанок. Дай розум агресору, українцям, Європі і всьому світу. Розуму зупинити це безумство.

В темноті іконки не видно, але ти знаєш, що вона є…

Еврика (14.03.2022)

Вогнище. Казанок. Сильний вітер. 8 яєць зварити в круту – 1 година 15 хвилин.

Осколок (15.03.2022)

Уражаюча дія снаряда залежить від типу осколків, характеру цілі та умов стрільби. Осколки, як правило, утворюються в результаті дроблення корпусу снаряда під час вибуху розривного заряду. У деяких осколкових снарядах використовується спеціальне спорядження (кульки, голки та інше) або застосовуються конструктивні заходи з дроблення корпусу.

В 100 метрах від нашого будинку розірвався снаряд. Осколки долетіли до фронтальної стіни будинку і вікон. На поверх вище моєї квартири, в трьохшаровому металопластиковому вікні утворився отвір, який пробив осколок. Він лежав у кімнаті біля ліжка, яке було засипане склом. Чорний, холодний, гострий шматок смертельного металу. Шукаючи свою жертву він залетів у звичайну квартиру. Йому все одно – дитина, чоловік, жінка, бабуся, дідусь. Йому потрібна кров, йому потрібна смерть. Його виготовив ворог, якому байдуже, хто помре.

Але не цього разу. В кімнаті, на щастя, нікого не було.

Готові

Що означає бути готовим? 

Передбачити? Налаштуватись на негативний результат? Зробити запобіжні заходи щодо якоїсь події? Підстелити солому?

Батьки, які вирішили залишитись в зоні бойових дій з дітьми, а їх у нас четверо, або не люблять своїх дітей, або їм все одно.

Напевно вони готові, до того що:

– прилетить ракета, їх засипле в підвалі і діти помруть від голоду та ран;

– під час прильоту може бути пошкоджений генератор, не буде мінімального обігріву і діти захворіють;

– через деякий час закінчаться продукти і діти будуть голодувати;

– їх дітей просто можуть взяти в заручники і вивезти у невідомому напрямку.

Питання: заради чого вони на це готові?

Відповідь: немає.

Зв’язок (18.03.2022)

На війні, в умовах окупації, головне – телефонний зв’язок. Якщо ти не можеш повідомити рідним про себе, якщо ти не знаєш, що з ними, якщо ти не володієш інформацією, це дуже неприємно. Це ізолює тебе від усього світу, це штовхає тебе до віри у всілякі чутки, це просто бісить тебе! Телефонний зв’язок зник на три дні пізніше, ніж інтернет – через тиждень після початку війни і у перші дні окупації після влучання ракети у вежу мобільного зв’язку.

Щоб зателефонувати рідним доводиться виходити за територію житлового комплексу і шукати місце, де з’явиться на екрані телефона хоча б «одна риска». Знайшовши таке місце, завмираєш і не рухаєшся, слухаючи непевні гудки виклику…

– Алло! Алло! Привіт, Сашко! Ледь знайшов місце, де є зв’язок. Сьогодні 23-й день війни, наші починають давати серйозну відповідь і тепер над будинком літають снаряди у обидва напрямки. Чесно, стає дуже страшно. Дві останні ночі провів у підвалі.

– Алло! Слухай, є волонтер, який на приватній машині вивозить людей. Але це небезпечно. П’ятдесят на п’ятдесят, можна не доїхати…

У цей момент далека частинка мозку різко змінює картинки: автомобіль обстрілюють і він вибухає, на тебе наводять автомат і розстрілюють, тебе беруть у полон. Але тут же інша частина мозку сигналить – ти знаходишся в зоні бойових дій, на околицях ракетні установки окупантів, які ведуть постійні обстріли сусідніх містечок, а у відповідь прилітає від наших. І ти не просто чуєш свист снарядів, але й інколи їх бачиш і це все літає над твоїм будинком.

Лягаючи спати на матраці в коридорі квартири, де 5 градусів тепла, ти молишся і перше про що просиш – побачити завтрашній світанок, а, прокинувшись вранці, дивишся у вікно і кажеш: «Дякую». Перед очима бабусі-пенсіонерки, які починають хворіти, яким страшно і які показують речі, в яких їх потрібно поховати. Все це миттю пролітає в голові. А на тому кінці «проводу» чекають твого рішення.

– Ми їдемо. Нас чотири людини: я, мій товариш, двоє бабусь і… три коти.

– Скільки-скільки котів?

– Три. Спробуємо їх вивезти.

– Тоді завтра о 12.00 ви повинні бути на перехресті вулиць Лісової і Декабристів.

– Дякую, ми постараємось…

Зв’язок перервався. Цього разу до вечірньої молитви, крім прохання побачити світанок, додалось ще одне прохання – щоб завтра все вийшло.

Завтра (19.03.2022)

Завтра розпочалось з гучних вибухів зовсім недалеко. У декілька сусідніх будинків влучили ракети. Чорний дим застеляв небо. Обстріли не припинялись ні на хвилину.

Відстань до місця збору складала орієнтовно 3 км. Чотири людини на свій страх і ризик йшли до місця евакуації. Бабусі йшли повільно, але впевнено. Вони розуміли, що цей шлях – це їх війна і вони повинні його пройти.

Машина приїхала на 4 години пізніше зазначеного терміну – невеличке біле таксі Uber. Увесь час очікування чотири людини і три коти ховались у дворі покинутого будинку, здригаючись від пострілів важкої артилерії.

Бабусі сіли в машину, ми з товаришем також почали вантажитись, і раптом за спиною почувся голос: «Синочок, ми б також хотіли поїхати».

Повертаюсь і бачу двох пенсіонерів – чоловіка та дружину. Напевно, до них також дійшла інформація про можливу евакуацію і вони прийшли на місце зустрічі.

– Точно хочете?

– Точно, – відповіла жінка.

Я подивився на товариша і почав витягувати свою валізу з багажника: «Добре, вантажтесь».

Товариш подивися на мене здивованими очима: «Це ж за нами приїхали».

– Нічого, нехай їдуть, ми виберемося…

Три кота і двоє людей знову пройшли 3 км додому.

До вечірньої молитви додалось ще одне прохання – щоб вони щасливо доїхали.

Мама (19.03.2022)

Мама померла 17 років тому. Завжди усміхнена, прекрасно співала, любила приймати гостей, ліпила смачнючі вареники і неймовірно любила нас з сестрою.

Після її смерті в душі залишилась темна пляма. І з роками розумієш, що цю пляму не витреш, не випереш, що вона вже ніколи не засвітиться, що ти вже ніколи не зможеш сказати: «Мам, привіт». Хіба що на кладовищі…

Нам з товаришем і трьома котами вдалось виїхати за два дні з тим же волонтером Костянтином Гудаускасом на тому ж білому таксі Uber.

Напевно більшість тих, хто евакуюється під обстрілами, проїжджає через ворожі блокпости, де в тебе тицяють дулом автомата, принизливо обшукують, вивертають з валізи речі, – моляться.

Я також молився. І раптом чітко побачив лице мами. Воно було легким, прозорим, усміхненим – неначе намальованим у повітрі.

– Мама…. Мама, допоможи мені, допоможи цим людям, які поруч зі мною доїхати живими. Вбережи нас від снарядів, мін, автоматних черг…

Життя прекрасне доля обірвала

У вічності твоя земна краса

Одною зіркою земля бідніша стала

Одною зіркою багатші небеса

Дочка, син, онучка, невістка

Дякую. Ми доїхали. Спочивай з Богом.

Перемога

Буде за нами!