«Ця війна для мене почалась у лютому дві тисячі чотирнадцятого року на Майдані»
‒ Пане Мирославе, пригадайте, будь ласка, коли для Вас розпочалася російсько-українська війна.
Ця війна для мене почалась у лютому дві тисячі чотирнадцятого року на Майдані. У якийсь момент я усвідомив, що події тих днів по суті є продовженням національно-визвольних змагань українців. Пригадую, вісімнадцятого лютого під час найкривавіших сутичок, коли я просто вивантажував шини на Майдані Незалежності, до мене підбіг хлопець зі словами: «Тут не можна паркуватися, бо тут проходить акція протесту». Я тоді якось по-особливому щиро йому відповів: «Слава Україні!» Відтоді гасло, що раніше лунало переважно в колі маргінальних радикальних груп, перетворилося для мене (як і для багатьох інших) на певний маркер-пароль, за яким з’явилася можливість розпізнавати своїх. Саме в той момент я вже розумів, що розпочалася війна за незалежність. Тоді мій досвід історика ніби переніс мене в минуле, де вже колись ця війна тривала. Але для нашого покоління її початок був саме на Майдані.
‒ Чи передбачали Ви повномасштабне вторгнення росії в Україну?
Я думаю, що саме історикам гріх було не передбачати війну з росією. Ще в тринадцятому році я спілкувався з професійними військовими. Ніхто з них тоді не вірив у можливість цієї війни. Українська армія за всю історію незалежної України не проводила жодних навчань, у яких би противник розташовувався на східних кордонах. Зараз багато людей, як і я, каже, що знали про неминучість російсько-української війни. Але в силу своєї нормальності, я не вірив, що у двадцять першому столітті ще можуть існувати такі війни – глобальні, здатні охопити значну частину континенту. Я довгий час після вторгнення картав себе за те, що був настільки наївним. Хоча напередодні війни я й купив кілька мішків картоплі та залив повний бак бензину. Усе ж таки я передбачав, що війна може початись, але не вірив до кінця, що це станеться саме зараз. Я думаю, що стан неприйняття початку війни для багатьох був нормальним явищем, оскільки ми з вами є адекватними людьми, які вважають, що істоти одного виду не будуть нападати один на одного. Наша помилка в тому, що ми всіх навколо вважаємо нормальними, навіть росіян, які такими, як виявилося, не є.
«Якщо Ви мене запитуєте як історика, професора, людину з військовим досвідом, то відповідь буде одна – Київ вистояв дивом»
‒ На початку повномасштабного вторгнення Ви були в Києві?
Так, я був у Києві. Я усвідомлював, що війна є несподіваним явищем, тому всіляко намагався вмовити свою родину виїхати з міста. Як і більшість українців, мої рідні не вірили, що за вікном може початися Друга світова війна. Не в кіно, не в книжці, не в комп’ютері, а у твоєму місті. Кілька днів вмовлянь усе ж таки дали свій результат. Я намагався пояснити дружині, що, коли війна вже приходить до тебе в дім, коли на твоє подвір’я заїжджають танки, ти уже нічого не можеш зробити, нічого не можеш виправити чи з кимось про щось домовитися. Тоді ти зовсім втрачаєш волю і твоє життя повністю залежить від людей з автоматами. Тож той факт, що моя родина виїхала вже на другий день повномасштабного вторгнення, для мене було дуже важливим моментом.
Березень 2022 р.
Я дуже добре пам’ятаю свої плани. Десь 26 або 27 лютого [2022 р.] у мене виник певний депресивний стан, що межував з панікою, оскільки я усвідомив відсутність у складі 101-ої бригади бойових офіцерів. Тоді прості цивільні люди змушені були одягнути військовий однострій і взяти в руки невідому їм зброю. Відтак у мене був власний план, який передбачав партизанську лінію. Я припускав, що росіяни можуть дійти до проспекту Перемоги, де спробують нас розділити. Саме тоді з найбільш можливою кількістю зброї я планував долучитися до партизанського руху, який я уявляв подібним до партизанки УПА в 1940‒50-х рр. Я вірив, що ми зможемо відбитися, але в тому, що Київ вистоїть, я сумнівався.
‒ Завдяки чому, на Вашу думку, Київ витримав російську навалу?
Це справжнє диво, я досі не розумію, як так трапилось. Якщо Ви мене запитуєте як історика, професора, людину з військовим досвідом, то відповідь буде одна – Київ вистояв дивом. Ще не минула та часова дистанція, яка дасть можливість нам усвідомити, чому так трапилось, що ми зараз не знаходимось під окупацією та ще й можемо чинити опір (досить успішний). Я думаю, що коли прийде розуміння (навряд чи в найближчій перспективі), якою ціною це все відбулося, наше суспільство опиниться в стані психологічного шоку. За таке чудо, вочевидь, нам довелося заплатити величезною кров’ю.
«…мені довелося докласти чимало зусиль, щоб потрапити на війну»
‒ Як Ви опинилися на фронті?
Коли росіяни окупували Крим (2014 р.), українська держава виглядала абсолютно безпорадною, як і наші Збройні сили загалом. Тоді я відчував злість, у першу чергу, на самого себе, через неможливість захистити свій народ від знахабнілого сусіда. З початком анексії я зрозумів, що не зможу залишатися осторонь цих подій. От тільки мені довелося докласти чимало зусиль, щоб потрапити на війну.
Люди, які хочуть і можуть за власним бажанням захищати свою Батьківщину, ще й досі, на жаль, не вкладаються в алгоритм української мобілізаційної системи. Часто армії та воєнкоматам цікавіші люди, які не мають ані підготовки, ані бажання захищати Україну. Як би це не звучало песимістично, але про це теж слід говорити. Я не зміг потрапити в армію, тому що мене просто не брали. Направду, я дійсно не мав військового досвіду та спеціальної підготовки, а військове звання старшого лейтенанта отримав під час навчання в університеті, як і всі молоді люди мого віку, суто для того, щоб не йти в армію. Мої спроби потрапити в батальйон «Донбас» довго не мали успіху. Двадцять четвертого серпня [2014 р. – С. М.] я увійшов до його складу, але вже на Сході. До участі в боях мене довгий час не допускали. І тільки наприкінці чотирнадцятого року з бійцями «Правого сектору» я вже потрапив в село Піски Донецької обл.
Одеська обл., червень 2022 р.
‒ З якими викликами Вам як доктору історичних наук довелося зіткнутися у середовищі військових?
З чотирнадцятого року я намагався якомога активніше брати участь у бойових діях. Навіть після звільнення зі Збройних сил України я продовжував підтримувати зв’язок зі своїми товаришами, переважно з бійцями «Правого сектору», та долучатися до боїв під час відпусток. Так я набував досвіду, що виявилося досить непросто. Наприклад, опанувати міномет, який згодом усе ж став моєю військовою спеціальністю, було дуже складно. Дехто з оточення здогадувався про те, що я час від часу пропадаю десь на Сході в зоні АТО, та вважав мене відверто несповна розуму, таким собі дурнуватим професором, який їздить на Донбас і стріляє з міномета. Але це було моєю потребою, тож я ні на кого не зважав.
‒ Якою була географія Вашого бойового шляху?
У чотирнадцятому році я потрапив до Пісків, потім уже з дев’яносто п’ятою бригадою я заходив в Авдіївку. Це все околиці Донецька. Потім періодично я воював у групі мого університетського товариша — Володимира Регеші (Санта). З двадцять другого року, коли вже був мобілізований, я опинився у сто першій бригаді. Це, по суті, була «бригада останнього шансу», яка повинна була в разі потреби дати бій на вулицях і проспектах Києва, щоб зупинити ворога. Але після того, як небезпека навколо Києва зникла, я був переведений у бригаду морської піхоти – тридцять п’яту Одеську бригаду, яка дислокувалася на Півдні. Це було навесні двадцять другого року під час важких боїв за острів Зміїний, коли противник намагався висадити десанти біля Одеської обл. та розхитати ситуацію навколо Придністров’я. Згодом ми воювали на херсонському напрямку, тоді йшли кровопролитні бої за Інгулецький плацдарм. Про нього зараз, на жаль, не так багато згадують. Райони Білої Криниці і Білогірки звільняв також наш батальйон.
Херсонська обл., жовтень 2022 р.
Пізніше ми боронили Давидів Брід, за який теж ішли дуже серйозні бої, оскільки він був одним із ключових плацдармів звільнення Херсонщини. Після того, як ворог відступив (він не тікав, він планомірно відійшов), ми почали рух на Херсон, у який, як мені здається, мали право зайти першими. Але буквально за двадцять кілометрів до Херсона ми дізналися з інтернету, що там уже майорить жовто-блакитний прапор. Тож усі лаври та оплески дісталися іншим підрозділам, а нас розвернули на Донецький напрямок. Там ми воювали в районі Вугледару, Мар’їнки та Авдіївки, де і досі противник намагається створювати нові котли, щоб оточити наші війська. В цьому районі нам доводилося постійно стримувати атаки противника та контратакувати його укріплення. У квітні цього року [2023 р. – С. М.] через відсутність достатньої кількості навчених військових я дещо змінив свою діяльність. Сьогодні навчання військовій справі – це одна з найбільших проблем для ЗСУ. Тож тепер я займаюся як досвідчений військовий інструкторською роботою – безпосередньо навчанням військовослужбовців. Коли йдеться про підготовку і навчання – це не означає вивчити, як працює кулемет чи міномет. Тут перед нами більш складне завдання – зробити людину готовою хоча б на п’ять-десять процентів до справжніх воєнних реалій. Замало переглянути всі фільми та прочитати всі книжки, бо в дійсності війна виглядає зовсім інакше.
«…ми сьогодні по суті є свідками творення міфологічного підґрунтя вояцької культури»
‒ Якою Ви побачили українську армію у дві тисячі чотирнадцятому році?
Відтоді наша армія, безумовно, змінилася. Спочатку я був у складі добровольчих підрозділів, які ніяк не пов’язані ані зі Збройними силами України, ані з іншими силовими структурами. Двадцять дев’ятого січня п’ятнадцятого року мене мобілізували. З того часу я служив у дев’яносто п’ятій аєромобільній бригаді, де швидко зрозумів, що в Україні взагалі немає вояцької культури. Я дивився на цей аспект як етнолог та історик і дійшов висновку, що у нас зовсім не було власної військової символіки, власної автентики, пісень та сленгу. На жаль, і досі в нашій армії ще дуже мало власне українських військових обрядів та ритуалів. Крім того, у 2014 р. відрізнити українського вояка від російського було майже неможливо. Якщо порівняти армію п’ятнадцятого року з армією двадцять другого-двадцять третього років, то можна вже констатувати появу української вояцької міфології, символів, по суті українського контенту війська.
‒ Про яку воєнну міфологію йдеться?
Про міфологію у її більш широкому значенні. Наприклад, у нас з’явилося чимало героїв, навколо яких щодня виникає безліч міфів. В інтернеті постійно з’являється інформація про подвиги тих чи тих українських військових, дії та вчинки яких часто на сімдесят-вісімдесят відсотків перебільшено. Водночас у різних військових на шевронах, у гаслах і назвах військових частин та об’єктів нерідко використовуються різні міфологічні істоти. Тобто ми сьогодні по суті є свідками творення міфологічного підґрунтя вояцької культури.
«…найкраще на війні – це відчуття побратимства. Це те єдине, що війна дає, а не забирає у людини»
‒ Що для Вас сьогодні означає побратимство?
Потрапивши у двадцять другому році на фронт, я пошикував своїх хлопців і сказав їм, що найкраще на війні – це відчуття побратимства. Це те єдине, що війна дає, а не забирає у людини. Пояснити, що таке побратимство, дуже складно. Це середовище, у якому співіснують представники абсолютно різного етнічного походження, різних соціальних верств, з різним рівнем освіти та культури. Але в умовах війни за долю секунди ти вже здатен відчути «свою людину», «свого побратима».
Як етнолог я звертаю увагу на семантичне та символічне значення слів, на їх форму та сферу використання. Відтак неодноразово помічав, що лексема «побратим» часто вживається навіть у пестливій формі: «братанчики», «побратусики» тощо. Я нещодавно розмірковував над феноменом побратимства і прийшов до усвідомлення такого факту: з одного боку, побратим – це людина, яка за мить стає твоїм найкращим другом і братом, а з іншого – ти готовий щомиті з ним попрощатися (і не тільки через смерть або поранення, а й через звичайну передислокацію військ). У якийсь момент ти втрачаєш цю людину і тобі її шалено не вистачає. Ще вчора тебе розуміли з пів слова, а сьогодні ти вже не маєш можливості поділитися своїми думками. У цивільному житті з побратимами нас часто мало що зв’язує, але в той же час ми назавжди залишаємося «своїми».
«Брехати «на нулі» не вийде ані побратимам, ані самому собі»
‒ Чи змінюється ціннісна парадигма людей на фронті?
Так, звичайно. Потрапляючи на фронт, люди стають максимально чесними. Але в нашому інфопросторі є чимало «фейсбучних», чи, так би мовити, «диванних» воїнів, які такої чесності позбавлені. Вони фотографуються в шикарних військових строях, з крутими автоматами, пишуть масу постів, публікують безліч світлин… Але ми розуміємо, що вони не є справжніми воїнами, їх просто не визнає військове середовище. Чим ближчими стають нульові позиції, тим все стає набагато простішим і набагато чеснішим. Брехати «на нулі» не вийде ані побратимам, ані самому собі.
Українські медіа потребують героїв, і дуже часто вони готові цих героїв самі створити. Так з’являються псевдовоїни, яких у справжній військовій тусовці зневажають, але цивільні їм вірять, лайкають їхні дописи і вважають експертами, сліпо довіряючи кожному слову. Я думаю, що це цілком прогнозоване явище для будь-якого суспільстві, що переживало війну. У своїх постах у Фейсбуці я намагаюся говорити правду, щоб цивільні розуміли, чим відрізняється реальний портрет українського воїна від штучно створеного. Я переконаний, що вигаданий сьогодні контент згодом буде травмувати самих воїнів при спробі повернення до мирного життя. Цивільні, які звикли бачити захисників такими, якими їх подають медіа, будуть бачити у справжніх воїнах «щось не те», дещо кардинально не схоже на поета, актора чи суперблогера‒військового, на якого вони підписані в Ютубі чи Інстаграмі. Справжній український воїн може не виглядати так хвацько, як би хотілося оточенню. А відсутність необхідної кількості орденів на грудях взагалі ставитиме під сумнів бойовий досвід. Це буде дуже травматично для багатьох хлопців‒військових, тому що це два зовсім різних образи.
‒ Чи існує, з Вашого досвіду, певний механізм відновлення побратимів, які повертаються з передової?
Рецепт, на мою думку, тільки один ‒ це родина і дім. Я думаю, що так було у всіх військових. Рідна домівка (якщо вона в тебе, звичайно, є) – це єдине місце, куди би тебе мало тягнути сильніше, ніж на війну. Тому що зазвичай фронтовики дійсно розриваються між двома векторами: один – тягне тебе додому, до родини, до дітей, до дружини, інший – знову повертає на війну. Я це неодноразово проходив і не міг зробити однозначний вибір. Я думав, що можна мати певний баланс, приділяючи час і сім’ї, і війні. Але, як виявилося, це неможливо зробити. Тим, для кого вектор дому та сім’ї виявиться потужнішим, буде легше відновитися. Але серед військових є величезна кількість людей, які не мають домашнього затишку, не мають родини. Це і розлучені, і неодружені хлопці, які все ж таки мріють мати щось нормальне. Традиційну сім’ю з дружиною, дітьми, тещею, тестем, проблемами, боргами тощо – щоб як у всіх. От тільки не кожен може це отримати, не кожному щастить у цьому. І тоді може статися серйозний злам у житті.
«Фронтовий побут постійно трансформується, адже кожна людина приносить у військове повсякдення свою часточку мирного життя»
‒ Розкажіть, будь ласка, як відбувається організація побуту на фронті?
Для етнолога бойовий побут і військове повсякдення – це неймовірно цікава річ. Але в мене, на жаль, немає ні можливості, ні бажання, ні сил це все записувати. Працюючи з військовими як польовик я мав би тримати певну наукову дистанцію, а у мене її немає. Проте я намагаюся зафіксувати у своїй пам’яті все побачене. Не думаю, що колись зможу це все систематизувати та написати науково-аналітичну працю, але на фронті є дійсно унікальні моменти.
Якщо Ви опинилися на фронті, шукайте дядьків середнього віку, бажано з села, оскільки вони здатні організувати побут буквально ні з чого. Фронтовий побут вирізняється своєю тимчасовістю. Що б ти не робив сьогодні, завтра ти можеш бути змушений піти чи з окопу, чи з бліндажа, чи з погребу. А можливо, і через годину прилетить снаряд, який усе знищить. Місця, де військові тимчасово зупиняються, здебільшого позбавлені домашнього затишку, але так чи інакше їхні побутові умови щодня покращуються. Коли ми заходимо на нові позиції, ми часто знаходимо ями зі сміттям, розламані будинки, закинуті погреби, у яких, вибачте, лежать трупи тварин. У перший день це все виглядає жахливо, на другий день – більш-менш, а вже на третій – у ще вчора жахливому підвалі вже шкварчить сало, є Старлінк, інтернет та елементарні умови.
Фронтовий побут постійно трансформується, адже кожна людина приносить у військове повсякдення свою часточку мирного життя. Замість хаосу вона в маленькій печері створює дещо впорядковане, домашнє та затишне. З’являються, наприклад, дитячі малюнки на стінах, які вже виглядають як декор. Зазвичай покращення побуту стає місією тридцяти-сорокарічних хлопців, які вже знають, що таке життєвий досвід. Багато хто з них працює на будівництві, тож вони навіть у ямі здатні створити жилий простір.
‒ Чи мають хлопці/дівчата на фронті власні обереги?
Думаю, що так, але вголос про них ніхто не говорить. Я можу сказати про себе. Загалом я не є дуже забобонною людиною, хоче як науковець знаю тисячі статей і монографій про магічні засоби захисту людини, про атрибути, амулети тощо. Чимало залежить від того, наскільки людина вірить у силу таких оберегів. У моєму житті був випадок, коли я мав серйозні наслідки через те, що забув свій оберіг. Не буду уточнювати про що йдеться, щоб ця річ не втратила магічної сили. Того разу мені довелося несподівано виводити побратимів з оточення. Це була дуже складна ситуація, виникнення якої я чітко пов’язую з тим, що я не взяв власний оберіг на вогневу позицію.
«…мені пощастило побачити, як хлопці різного віку та етнічного походження стають найкращими друзями»
‒ Чи впливають вікові особливості українського війська на злагодженість бойових дій?
Навіть велика різниця у віці між побратимами ні на що не впливає. У моєму підпорядкуванні часто були молоді хлопці-командири, які вправно вели за собою досвідчених дядьків сорока-п’ятдесяти років. На фронті все залежить не від віку, а від твого авторитету. Ну а авторитет на вогневих позиціях можна заслужити лідерськими якостями, рівнем відповідальності, умінням швидко приймати рішення.
‒ Чи впливає на взаєморозуміння між побратимами їхня етнічна приналежність?
Я служив у тридцять п’ятій бригаді морської піхоти, яка формувалася з жителів Одеської обл., а це все ж таки багатоетнічний регіон. Тож мені пощастило побачити, як хлопці різного віку та етнічного походження стають найкращими друзями. Дуже часто вони спілкувалися різними мовами. У нас в бригаді служили молдавани, болгари, румуни, євреї, більшість з яких була переважно вихідцями з села (етнічні ж групи, як відомо, компактно проживають тільки в селі). Але між ними не виникало жодних натяків на ксенофобію та непорозуміння через загальновідомі стереотипи. Неодноразово я спостерігав за дружбою між україномовним жителем Прикарпаття та російськомовним одеситом. На війні вони стають справжніми побратимами, як у старовинних українських козацьких піснях.
‒ Розкажіть, будь ласка, докладніше про мовне питання на фронті?
Окопи позбавлені двозначності щодо української мови. Російськомовні хлопці з Півдня поступово переходять на українську мову, яку поважають і вважають державною. У війську зараз не почуєш кпинів чи анекдотів про українську мову. Цьогоріч це стопроцентне явище, яке я спостерігаю на власні очі. Можливо, у побуті хлопці і залишаються російськомовними, так само, як молдовани спілкуються зі своїми близькими молдовською мовою, болгари – болгарською і т. д. Тобто в бойових підрозділах Збройних сил України мовне питання фактично закрите.
«Існує дуже відома традиція самостійно обирати собі «позивний», якщо ти не хочеш, щоб тобі його придумали інші»
‒ Як виникають позивні українських військових?
Хотілося б почати з назви. Мені більше б імпонувало, якби ми називали військове прізвисько терміном «псевдо», який відомий з часів Української повстанської армії. Поняття «позивний», власне кажучи, не є українським. У чотирнадцятому‒п’ятнадцятому роках українські вояки брали собі «позивні», що все ж таки залишалося даниною російській військовій традиції. Тільки у правосєків та добровольців тоді здебільшого використовували лексему «псевдо».
Існує дуже відома традиція самостійно обирати собі позивний, якщо ти не хочеш, щоб тобі його придумали інші. Найчастіше таке псевдо походить від сфери діяльності в тилу, зокрема від назви професії. Дуже часто на фронті можна зустріти Юристів, Фінансистів, Банкірів, Водіїв. Іноді таке самовизначення пов’язане із назвою місцевості. Наприклад, я знав одного Волиняку. Нерідко військові псевда навіяні популярними фільмами або течіями. У чотирнадцятому‒п’ятнадцятому роках, пам’ятаю, захоплювалися німецькими позивними, вочевидь через бажання Росії показати нас нацистами. Тоді, було чимало Вальтерів і Гансів. Зараз така тенденція вже не модна.
‒ Яке у Вас бойове псевдо, якщо не секрет?
Моє псевдо – «Мирон». Зараз я його уже не приховую. Його виникнення пов’язане з історію мого першого кохання. Колись мені дуже подобалася дівчина, яка ніяк не могла запам’ятати мого справжнього імені – Мирослав, тому чомусь кликала Мироном. Тож я вирішив узяти собі такий позивний. В індіанців існує звичай брати друге ім’я, щоб усі негаразди переходили на його справжнього власника. З тих самих міркувань псевдо мало б захищати мене, перенаправляючи небезпеку на справжнього Мирона. Я думаю, що того Мирона, який мене прикриває, насправді уже разів двадцять убили, а я залишаюся живим. І я в це щиро вірю, як би, можливо, смішно та дивно це не звучало з вуст професора Київського університету (усміхається).
‒ Якщо пригадати родильну обрядовість, то в українській традиції друге ім’я також виконує захисні функції.
Так, магія подвійного ім’янаречення в українців здавна присутня в нашій культурі.
«Усі ритуали, звичні для нас у довоєнний час, військові зараз пропускають через воєнне повсякдення»
‒ Скажіть, будь ласка, чи відзначають військові на фронті календарні свята чи інші знакові дати?
Календарні свята можуть припадати на той період, коли підрозділ знаходиться на відпочинку або на нульових позиціях. Наприклад, у нас з побратимами був один такий Новий рік [з двадцять другого на двадцять третій. – С. М.] на околицях Мар’їнки у досить жорстких умовах. Тому цей Новий рік дуже запам’ятався. Ми, пригадую, знайшли у підвалі пару банок компоту, що залишилися від людей, які виїхали перед початком боїв за цю місцевість. Відкрили їх, розлили, привітали піхоту, яка стояла поруч з нами, поздоровили наш другий загін, який стояв через кількасот метрів, дали святковий залп по противнику – і, власне, усе святкування. Усі ритуали, звичні для нас у довоєнний час, військові зараз пропускають через воєнне повсякдення.
Командир підрозділу Володимир Регеша (Санта) – у другому ряду п’ятий зліва, М. Борисенко – у першому ряду четвертий зліва.
Околиці Авдіївки, весна 2016 р.
‒ Чи існують на фронті особливі ритуали прощання із побратимами?
Так, це дуже складний момент. На фронті нас постійно переслідує усвідомлення необхідності в будь-який момент попрощатися з людиною назавжди, тому військові ніколи не прощаються в бойових умовах навіть потиском руки. Я вперше зіткнувся з цим в п’ятнадцятому році, коли мав їхати на бойове завдання і протягнув долоню своєму командиру батальйону. Він не потиснув мені руку, що спочатку виглядало як серйозний прояв неповаги. Але згодом я зрозумів, що це просто такий ритуал, який забороняє прощатися. Річ у тім, що в тебе вже може не бути можливості попрощатися з цією людиною, ти можеш не встигнути сказати людині «Прощавай!», тому що насправді все відбувається зовсім не так, як показують у кіно, усе буває дуже несподівано.
‒ Які дії чи речі на фронті належать до табуйованих?
Це залежить від завдань, які виконують підрозділи, та небезпеки, що їм загрожує. Для піхотинців, наприклад, важлива пильність та відсутність зайвих рухів, щоб не перетворити себе на мішень. В артилеристів діють дещо інші правила. Для всіх військових беззаперечним є табу на вживання алкоголю та наркотичних засобів під час виконання бойового завдання, тому що це точно веде тільки до загибелі. У пілотів, думаю, свій певний комплекс обмежень, які, можливо, навіть прописані в нормативних документах чи в наказах.
«Відбувся ніби якийсь історичний злам, межа між минулим та сучасністю у моїй свідомості просто стерлась»
‒ Чи допомагав Вам досвід історика, етнолога під час війни?
Цей досвід допомагав мені не тішити себе ілюзіями щодо нашого ворога. У мене не було жодних сподівань, що росіяни зможуть усвідомити всю ницість і підлість своїх дій. Якщо зазирнути в історію 20 ст., то ми побачимо, що вони завжди робили дещо подібне, користувалися тими ж методами, що й зараз. Прикро, що світ цього не хоче бачити, але йому доведеться цей факт зрештою прийняти.
Через свій досвід історика я іноді не можу зрозуміти, у якому столітті перебуваю. Ті події, які ми зі студентами вчили на третьому курсі істфаку, наздогнали нас у 21 ст. Усі думають, що геноцид, великі війни, етнічні чистки – це далеке минуле часів Гітлера, яке десь там і залишилося. Але, як виявляється, увесь той жах може відбуватися буквально за межами Ірпеня. Відбувся ніби якийсь історичний злам, межа між минулим та сучасністю у моїй свідомості просто стерлась. Буває, сидиш з пацанами з «Правого сектору» або з ЗСУшниками, говориш, куриш, вечеряєш. Аж раптом вони починають співати козацьких пісень. Ти дивишся на ці чубаті голови 18 ст., і виникає таке відчуття, що це козацький кіш чи сотня десь поблизу слобожанської паланки.
‒ Яким Ви бачите нашого ворога сьогодні?
Правду кажучи, ‒ ніяким. У мене навіть немає жодної демонізації цих створінь. Для нас вони просто п*дари. Цим визначенням користується десь дев’яносто відсотків моїх побратимів, ну і незначний відсоток може використовувати слово «москалі». Я служив з хлопцями з Одеси, а вони досить вигадливі, з гарним почуттям гумору, то вони могли їх назвати «русліками». Я чув також термін «хом’яки», що вказує на порівняння з гризунами, які лізуть знищувати твоє збіжжя. Але здебільшого кажуть «москалі», «кацапи». Зрідка вживають означення «півні», похідне від вищезгаданого мною «п*дари». Ми не називаємо їх ані «росіянами», ані «противником». Перебуваючи в точці неповернення, єдине, чого ми прагнемо – знищувати ворога доти, доки він знаходяться на території нашої країни. Відбулося суцільне знеособлення і втрата будь-якого інтересу до росіян, як до людей.
‒ Якими Ви бачите сьогодні Донбас і Крим?
Мені важко сказати, але ця битва за землю та людей Донбасу та Криму однозначно потрібна. Я думаю, що значна кількість людей по обидва боки є достатньо байдужими, для них – їхня сторона та, що переможе. Як відомо, більшість зазвичай буде підтримувати того, хто сильніший. Цілком імовірно, що ті люди, які зараз щиро агітують за ДНР та росію, які зараз ходять з їхніми прапорами, після повернення українських територій щиро стануть підтримувати Україну. Хоча спілкуватися з цими людьми буде надскладною задачею. Я думаю, що з ними просто треба буде говорити чесно, але як саме, мені важко сказати.
‒ Чи маєте Ви прогнози щодо російсько-української війни?
Я не роблю прогнозів на майбутнє, щоб потім не розчаровуватися. Я просто роблю все від мене залежне, аби Україна перемогла.
‒ Як Ви ставитеся до проведення опитувань військових в умовах війни, що триває?
Я думаю, що з вояками треба обережно спілкуватися. Навіть запеклі дядьки на деякі питання можуть реагувати неоднозначно. Наприклад, на запитання про мотивацію йти у військо, можливо Ви помічали, усі відповіді часто є шаблонними і стандартними, бо мотивація не завжди пов’язана з пафосом і героїзмом. Один мій товариш, з яким ми воювали під Пісками, пішов на фронт, бо від нього одразу завагітніло дві жінки. Це особисті історії, кожна з яких по-своєму унікальна. Хоча і для військових, і для цивільних можливість виговоритися може виконувати терапевтичну роль. Можливо, ми з Вами незабаром запатентуємо «терапевтичну етнографію» як окремий дослідницький напрямок та навчальну дисципліну для університетів, що буде базуватися на досвіді польової роботи в умовах війни.
‒ Як на мене, це була б дуже цікава та потужна ініціатива. Мій досвід опитування цивільного населення щодо їхнього воєнного повсякдення та стратегій виживання переконливо свідчить, що інтерв’ювання респондентів часто має терапевтичний ефект.
«…коли ми зрозуміємо, що багато наших внутрішніх проблем пов’язано саме зі спадщиною колонізованого суспільства, ми зможемо побороти й спротив нашої заангажованої свідомості»
‒ У чому, на Вашу думку, полягає місія сучасного українського історика?
Я думаю, що нам як історикам потрібно, на всіх українських територіях (і окупованих у тому числі) зламати проросійські уявлення про себе як про колонію. Адже ми й досі соромимося визнати, що були колонізованим народом, частиною великої імперії, як аборигени, захоплені прибульцями. І ми не хочемо співставляти, співвідносити свій історичний досвід з досвідом країн Африки, Азії або й з корінним населенням Америки. У той же час, деколонізація ‒ це сьогодні світовий тренд. Я думаю, коли ми зрозуміємо, що багато наших внутрішніх проблем пов’язано саме зі спадщиною колонізованого суспільства, ми зможемо побороти й спротив нашої заангажованої свідомості. Я думаю, що саме це зараз і відбувається. Я вірю, що саме тоді відійде в минуле ставлення до українців як до хохлів-малоросів, яке було центральним ракурсом імперського колоніального дискурсу. Він, до речі, наразі втрачає свою актуальність і в самій росії. Сьогодні «бандерівець» для росіян – це монстр. Для світу ж українці ‒ уже не смішні люди, які тільки й знають, що співають тужливих пісень або танцюють, їдять сало і п’ють горілку, а унікальний народ, який бореться з жахливим злом, яке є неприпустимим у 21 ст.
Якщо нам вдасться сформувати образ сильного українця, мені здається, він прихилить до нас людей і на окупованих територіях, бо ніхто не захоче ототожнювати себе з якимось шельменком-денщиком, нав’язаний нам у 19 ст. Це буде образ міфічного героя. Можливо, навіть героя з коміксів, такого собі українського Бетмена. Тож багато людей захоче ідентифікувати себе саме з ним – із переможцем, із сильною людиною, яка ставить перед собою мегазавдання і вдало їх виконує. Цей герой не розмінюється на дрібниці, а бореться зі всесвітнім злом, перемагаючи дракона. Саме такий образ українця буде найкращою рекламою для тих людей, які шукатимуть свою ідентичність у майбутньому.
Розмовляла Світлана Маховська.
У публікації використано світлини з особистого архіву Мирослава Борисенка.
