У травні 2023 року редактор відділу історії Der Spiegel Фелікс Бор написав: «Майже через 80 років після закінчення (Другої світової) війни та понад 30 років після падіння Берлінської стіни в Німеччині існує тенденція утилізувати темне майбутнє як небезпечне сміття. В успішних книжках і статтях замість критичного аналізу домінує комфортна історіографія. Зрештою, виходить так, що ніхто насправді не несе відповідальності за насильство і жорстокість». Це дещо контрастує із оцінками німецької демократії і політики пам’яті, зроблені в минулому році американським істориком Тімоті Снайдером. Дійсно, у 2017 році в Німеччині функціонувало 118 меморіалів нацистського минулого і 85 меморіалів, присвячених диктатурі СЄПН в колишній НДР. Існують потужні федеральні фонди, які фінансують наукові дослідження і комеморативні інституції: Фонд опрацювання націонал-соціалістичного минулого; Фонд «Пам’ять, відповідальність і майбутнє»; Фонд опрацювання спадщини комуністичного режиму в НДР та ін. Сюди ж можна додати солідні наукові інституції — Інститут історії сучасності в Мюнхені, Інститут дослідження тоталітаризму імені Ганни Арендт у Дрездені, Центр дослідження історії сучасності «Комунізм та суспільство» у Потсдамі, які видали тисячі книжок на відповідну тематику. І за цим показником сучасна Німеччина є, за словами Алейди Ассманн, «чемпіоном світу в пам’яті», і багато істориків у світі говорять про «німецький стандарт пам’яті DIN». Чому ж німецька політика пам’яті, а також більш широке її розуміння — «культура пам’яті», — в останній рік стала об’єктом критики в німецьких медіа і науковому дискурсі?
У повоєнні роки «примирення з минулим» як самокритичне осмислення нацистського минулого, що згодом стало основою політичної культури ФРН, розпочався не з 1949 року, а з середини 1950-х років. Спочатку на порядку денному стояли кримінальні переслідування воєнних злочинців, спостерігалась тенденція до масового відсторонення від злочинів націонал-соціалізму, амністія засуджених за військові злочини (особливо після того як у 1951 році судові процеси були передані союзниками у відомство німецького судочинства), бажання припинити політичні переслідування і дистанціюватися від трагічного минулого з метою руху суспільства вперед. Фактично процеси денацифікації були придушені. На цьому етапі у ФРН щороку виносилося від одного до двох десятків обвинувальних вироків за нацистські злочини. Тим часом багато суддів і прокурорів, які були звинувачені в нацистських злочинах, повернулися на свої посади, а німецька громадськість вимагала «закриття справ» і звільнення ув’язнених. Перший закон про амністію був прийнятий у 1949 році, другий — у 1954 році і звільнив від юридичної відповідальності десятки тисяч підозрюваних у скоєнні злочинів.
За останніми підрахунками, у 1945–2005 роках федеральні та земельні прокуратури провели майже 37000 кримінальних проваджень стосовно нацизму. Близько 17000, тобто майже половина всіх проваджень, відбулось у перші шість років після закінчення війни. На території радянської окупаційної зони (РОЗ) і НДР, щодо яких, однак, емпірично точних досліджень поки немає, лише за перші п’ять післявоєнних років було розпочато від 35000 до 40000 проваджень. Більшість проваджень, розпочатих після 1945 року, була зосереджені на відносно невеликій кількості комплексів злочинів: щодо інформаторів (38%), щодо політичних опонентів під час захоплення влади (16%) та щодо німецьких євреїв під час погромної ночі листопада 1938 року (15%).
Лише після критики реінтеграції військових злочинців у державні структури ФРН знову почалася самокритична рефлексія над нацистським минулим. Норберт Фрай вважає, що тут важливу роль відіграли поколінневі зміни. Зокрема, він виділяє три покоління, зміна яких сприяла поворотам і «подоланню минулого»: «функціональне покоління націонал-соціалізму», народжених приблизно у 1905 році, які обіймали відповідальні посади на початку «Третього рейху»; «покоління скептиків», народжених у 1925 році і які брали участь у Другій світовій війні як солдати на фронті, зенітники, свідки бомбардувань німецьких міст союзною авіацією та вигнанці із східних територій; діти війни, народжені близько 1945 року, покоління «68». У середині 1960-х років «функціональне покоління», яке сприяло німецькій відбудові, фактично «вийшло на пенсію», а «покоління скептиків» після тривалого і болісного процесу повоєнного самоосмислення, посіло провідні позиції в німецькому суспільстві. Те ж саме можна сказати і про середину 1980-х років, коли на зміну «поколінню скептиків» прийшло покоління «68». Ці поколінневі зміни хронологічно визначають і змістовні зміни на «примирення з минулим» та перехід до сучасної політики пам’яті.
З 1985 року німецька політика пам’яті мала подолати культивовану союзниками-переможцями «колективну провину» та породжене нею амбівалентне ставлення до злочинного минулого, створюючи психологічний бар’єр, що перекладав колективну провину за злочини на «фюрера» та «поганих нацистів», а також почуття жертви (союзницьких бомбардувань німецьких міст, вигнанців із східних земель та ін.). Цілком очевидно, що це стало наслідком суспільних дебатів про ставлення до націонал-соціалістичного минулого після телевізійного серіалу «Голокост» (1979), а також медійної уваги до судового процесу над злочинцями табору смерті Майданек, який проходив у Дюссельдорфі з 1975 по 1981 рік. Символічним підсумком стала відома промова президента Рихарда фон Вайтцзеккера 8 травня 1985 року, де цей день вперше в історії ФРН оголошувалося визволенням від націонал-соціалізму, а не як день поразки і німецької катастрофи. В історичній науці ці процеси були зафіксовані після відомої «суперечки істориків» (Historikerstreit) у 1986 році під слоганом «Минуле, яке не минає». З цього моменту можна говорити про появу «культури пам’яті», або «перехід від комунікативної до культурної пам’яті», яка базувалася на чітко зрозумілому теоретичному положенні: «Національна пам’ять — ефективний запобіжник від відмирання та забуття. Історія присутня в тій мірі, в якій вона обробляється для самоуявлення нації та залишається предметом турботи суспільства в цілому».
Однак, як відзначає Ульріке Юрайт, «у наступні десятиліття ця емпатія та співчуття переросли у бажання ідентифікувати себе з жертвами, і не лише на індивідуальному, а й на соціальному рівні, з чого виросла своєрідна запозичена ідентичність — бажання відчувати себе близькою до жертв війни, експлуатації та несправедливості, тоді як винуватці та їхні діяння анонімізуються та засуджуються повсюдно. Спільнота пам’яті, що передається від покоління до покоління, простежується аж до 1990-х років і далі, яка знову повертається до формування власного образу «співпереживаючої жертви» (Gefühlten Opfers)». Відомий історик Райнгарт Козеллек використав для позначення цих процесів поняття «негативна пам’ять». Воно означало зосередженість суспільної пам’яті на державних і суспільних злочинах нацистської диктатури, яка зберігає в пам’яті відразливе і небажане, навіть якщо останнє виступає проти цього. На його думку, пам’ять про злочини націонал-соціалізму також можна назвати «негативною», оскільки сукупність цих злочинів не може бути відтворена заднім числом через створення сенсу: жахливий первинний досвід жертв, не може бути «перенесений у пам’ять тих, хто не постраждав».
На межі тисячоліть вихід із такої ситуації був запропонований у концепції «постнаціональної ідентичності», за якою «культура пам’яті» мала б дистанціюватися від «страждань» і «жертв», будуючи безперервний ланцюг національної історії «успіху» і «гордості». У 2005 році видатний німецький історик Ганс-Ульріх Веллер переконував у тому, що німці розпрощалися із власним націоналізмом з 1949 до 1990 року у «постнаціональній конституційній державі добробуту», а усвідомлення неможливості повторення злочинів націонал-соціалізму і Голокосту вже вкорінене в демократичному німецькому суспільстві і знайшло відображення в конституції.
Більшість первинних свідків і сучасників, які розповідали про націонал-соціалізм, Голокост і війну, вже померли, а покоління тих, хто народився під час і після війни, поступово відходить від політичних, економічних, культурних і соціальних функцій. Їхня ретрансляція пам’яті наштовхується на опір молодшого покоління, яке не вважає себе пов’язаним із злочинами націонал-соціалізму. Свідченням цього стали і дані соціологічних опитувань, які представляють доволі суперечливі наслідки політики пам’яті. За даними опитування фонду «Пам’ять, відповідальність, майбутнє», проведеному у 2018 році, 69% респондентів відповіли, що серед їхніх предків не було учасників Другої світової війни. При цьому майже 95% учасників опитування підтвердили, що уроки історії в школі є дуже важливими для запобігання поверненню націонал-соціалізму. На початку 2020 року на замовлення Die Zeit було опитано 1044 респондентів. 53% німців вважають за потрібне «підвести риску під нацистським минулим», 77% переконані в тому, що не можна забувати про диктатуру і Голокост, 66 % хотіли б знати більше про націонал-соціалізм, 59% вважають перебільшеним те, що їм на цю тему «ледве чи не щодня докоряють медіа».
Глобалізація, культурний трансфер і міграція лише посилює конфлікти у національно-орієнтованій політиці пам’яті. «Як і більшість країн Західної Європи, Німеччина є імміграційною країною яка включає населення, яке більше не може бути диференційоване за націями та етнічними групами. Відповідно, історична пам’ять все менше і менше звертається до національних чи етнічних історичних основ, оскільки невпинно зростаюча частка населення має інше сімейне походження і тому стикається з минулим, яке лежить за межами їхніх етнічних вірувань», — твердить вже згадувана вище Ульріке Юрайт. Тому не дивно, що сьогодні ми читаємо у впливовому Die Zeit: «Суспільства тепер стали більш множинними, однорідність, яка колись дозволяла говорити про культуру пам’яті в однині, відсутня. Це кінець. Культура пам’яті більше не може бути прописана державою. Суспільство стало надто різноманітним».
Зараз ми спостерігаємо новий поворот в німецькій політиці пам’яті і навіть «Суперечки істориків-2». Робота з пам’яттю на основі концепту «постнаціональної ідентичності» створює нові виклики. Перш за все це визначення сингулярності Голокосту, яке стало основою німецькою політики пам’яті, закріпленою на законодавчому рівні в законі Штайна 1985 року проти брехні про Освенцім. Як зазначають німецькі історики, у цій дискусії «стикаються дві точки зору: деякі стурбовані тим, що основи західнонімецького погляду на історію похитнуться, якщо центральність Голокосту буде піддана сумніву. Інші вважають, що Німеччина повинна бути відкритою для інших згадок про минуле — адже багато людей мігрантського походження зараз належать до німецького суспільства, чиї предки жили в інших регіонах за часів нацизму». Фактично йдеться про новий вектор в опрацюванні німецької пам’яті — її колоніальної історії. Виклики «глобального Півдня» і сучасна етнічна ситуація в Німеччині, зумовлена еміграційною політикою, змінює форми і практики політики пам’яті, в якій знання про європейську експансію і тиранію в неєвропейському світі мають бути доведені до рівня знання про Голокост.
Як писав Тімоті Снайдер, російсько-українська війна виявила ще один провал в німецькій політиці пам’яті, яка, на його думку, була тісно пов’язана із Ostpolitik, яку проводили соціал-демократи з часів канцлера Віллі Брандта і не зазнала докорінних змін за наступних урядових коаліцій. Відверте німецьке русофільство, яке ґрунтувалося на цинічному принципі business asusual, викреслило із колективної пам’яті злочини німецького окупаційного режиму в країнах Східної Європи. Через рік після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну ми, нарешті, читаємо в проекті змін Програми СДПН 2023 року: «У ХХ столітті значна частина Центральної та Східної Європи стала ареною великих страждань і злочинів проти людства, скоєних тоталітаризмом та імперіалізмом, що походили, насамперед, з Німеччини та Росії. Тому ми ще більше вдячні за внесок народів Центральної та Східної Європи у відновлення миру і свободи в усій Європі…». Внутрішні і зовнішні виклики змушують німців не тільки змінювати вектори своєї зовнішньої політики, але й один із фундаментів німецької демократії — політику пам’яті. Спостерігаємо за цим із певним оптимізмом і бажаємо їм не повторити долю своєї національної збірної з футболу (чотириразових чемпіонів) на останньому чемпіонаті світу, де вона вибула на етапі групового турніру.
