«Хай у твій дім прийде весна»: воєнний досвід науковиці-волонтерки з Ірпеня

«Я прокинулася від шуму гелікоптерів, їх добре було видно з балкона»

‒ Анастасіє, останній рік змінив всіх нас. Я знаю, що карколомні зміни сталися і у Вашому житті. Вам довелося здобути досвід, який неможливо було навіть уявити. Поділіться, будь ласка, як розпочалася особисто Ваша історія повномасштабної війни росії проти України?

Чесно кажучи, на душі було дуже неспокійно напередодні вторгнення, бо в інформаційному просторі точилися постійні розмови про війну і тривожні валізки. Але січень і лютий – це у мене завжди дуже активні місяці [ідеться про період календарно-обрядових свят, до організації та проведення яких А. Панкова як етнологиня та фольклористка долучається щороку. – С. М.], тож я мала на що відволікатися. Як згодом казали майже всі мої респонденти/ки [1], ніхто до кінця не міг повірити, що у двадцять першому столітті можливе повномасштабне вторгнення. Проте, враховуючи багаторічний досвід нашого народу, я вирішила зробити певні приготування та закупівлі. Хоча й дотягнула до останнього. Фінальні закупки я зробила ввечері двадцять третього лютого [2022 р. – С. М.]. 

Коротка передісторія. Я отримала водійські права тридцять першого грудня [2021 р.  – С. М.], у січні [2022 р. – С. М.] трішки поїздила, а далі, щоб не втратити навичок, вирішила виїжджати вечорами задля практики. І власне в другій половині лютого я щовечора сідала за кермо, намотуючи до першої-другої години ночі кола околицями Ірпеня. Двадцять третього лютого так само виїхала десь о двадцятій годині. Того вечора обрала маршрут на Мощун, звідки через Блиставицю [села в Бучанському р-ні Київської обл.] та Бучу поверталася на Ірпінь. Пригадую, як зупинялася в полі… Ось зараз знову тілом побігли мурахи (робить паузу). А згодом мені військові розповіли, що в ніч на двадцять четверте лютого певні ворожі групи вже були в тому районі, де я каталася, оскільки операція з повітря [про яку стало відомо вже 24 лютого о 04:31. – С. М.] завжди має підтримку з землі. Ворожі військові однозначно вже були в тих околицях. Зробивши останні закупи, близько двадцять третьої я ще взяла собі кави і поїхала додому. А рано-вранці двадцять четвертого лютого вже все почалось… 

Я прокинулася від шуму гелікоптерів, їх добре було видно з балкона. Двадцять четвертого лютого десь о чотирнадцятій-п’ятнадцятій годині біля нас уже працювало ППО. Я живу на околиці Ірпеня, ближче до виїзду на Київ. Сусідня зупинка від мене – «Водоканал», то там дуже щільно працювало ППО. Спочатку було страшно, але потім звикла, бо вже знала, що то наші. Звук був дуже різким і проривним, наче гроза в тебе над головою. 

‒ Ви живете у багатоповерхівці?

Так, у п’ятиповерховому будинку. Біля нас невеликий лісок, від якого йде дорога на Київ через уже сумнозвісний Романівський міст. Саме там і стояло ППО. У темряві було добре видно спалахи, які повторювалися групами майже кожні три хвилини. Саме тоді усвідомила, що все почалося. Я також розуміла, що з дому в той день не виїхати, бо утворився величезний затор. У місцевих групах з’являлися фотографії з Житомирської траси, на якій транспорт практично не рухався. Добре, що двадцять третього лютого заправила машину, баки з пальним були майже повні. Але розуміла, що весь цей запас міг піти на подолання затору, тож вирішила поки поклеїти вікна скотчем і дозбирати тривожну валізку. 

«Я взяла набір так званого «виживальника», а не наплічник із найдорожчим»

‒ Що увійшло до Вашої тривожної валізки?

До валізки, у першу чергу, увійшли ліки, їжа, переважно суха, якісь крупи, пляшка олії, цукор, сіль, (я навіть приправи поклала), кава, чай – обов’язково, лимон, солодощі. Сухий спирт, до речі, був, свічки різні, ножі. У мене була мрія подорожувати Україною, тому я придбала набір тарілочок, рушничок, миюче для посуду. По-хазяйськи, одним словом.

‒ Наскільки мені відомо, у Вас дуже великий досвід експедиційних виїздів. Чи нагадувала Ваша тривожна валізка експедиційну? 

Цікаве питання. Так, я збираю експедиційні валізки з дві тисячі восьмого року, тобто вже чотирнадцять років постійних зборів і подорожей. Загалом експедиційний досвід мені дуже допоміг. Зокрема, у мене вже виробилася звичка збиратися в експедицію за десять-п’ятнадцять хвилин. Але цього разу збір нагадував підготовку до експедиції з палатками на два тижні. В етнографічних експедиціях ми розраховуємо на те, що можна буде знайти магазини і купити необхідне. Тут радше було схоже на якусь довгу експедицію за межами цивілізації. До речі, та торба і досі нерозібрана стоїть.

‒ Чи був у Вас план евакуації?

Плану не було, бо до останнього не могла повірити в те, що відбувалося. Чомусь була переконана, що все має швидко закінчитися. Було відчуття, що це просто залякування, яке не переросте у повномасштабну війну. Але після двадцять четвертого лютого почало поступово приходити усвідомлення масштабності подій. Одягу я насправді взяла дуже мало: спортивний костюм, джинси, три футболки, одну з яких згодом загубила. Загалом я непогано укомплектувала валізку, але, побачивши згодом [5 березня 2022 р. – С. М.] у чаті нашого ОСББ світлину, на якій горів мій під’їзд, одразу згадала про безліч дорогих серцю речей, які ще можна було б забрати з собою. Я взяла набір так званого «виживальника», а не наплічник із найдорожчим (мовчить). 

Із цінного, пригадую, у першу чергу взяла всі експедиційні щоденники і жорсткі диски – досить об’ємний та важкий вантаж. Отака професійна деформація. Важливі речі, наприклад, аптечки, я розділила на дві частини, щоб за потреби важкі сумки залишити, а найнеобхідніше мати на плечах. Тож документи, аптечку, щоденники та жорсткі диски я поклала саме в наплічник. 

У якийсь момент я зрозуміла, що йде війна армій, тому ми, цивільні, будемо тільки заважати. Щоб не стати тягарем для наших військових, яким доведеться нас витягувати з-під завалів, було прийнято рішення все ж таки виїхати на день, максимум – на два. 

До тероборони потрапити виявилося нереально, оскільки в Ірпені все було зачинено. Навіть там, де писали, що вона має бути, ми нікого не знайшли. Моя колега та подруга S., яка мешкає недалеко від мене, намагалася потрапити на заправки, де були неймовірні черги. Я ж, пригадую, вийшла зняти готівку… і купила торт. Порадившись, ми вирішили влаштувати чаювання. Напевно, це виглядало дуже дивно, це було щось на зразок чорного гумору, але ми таки «відсвяткували» початок війни 24-го [лютого. – С. М.] ввечері. Це було просто приводом зібратися звичною компанією: подруга S. з чоловіком, сусідка Оля, я та улюблені собаки.

«Моя бабуся казала: «Війна почнеться – ти не почуєш. Будуть танки їхати, а ти будеш спати»

Двадцять п’ятого лютого о шостій ранку зірвали Романівський міст. На другий день вже відчувалася шалена втома від постійної роботи ППО, гелікоптерів і вибухів. Того ранку я прокинулась від дуже потужного вибуху, набагато сильнішого, ніж були раніше, ‒ аж трохи підкинуло. Я озирнулася – квартира ціла, і далі заснула мертвим сном. Про мене ще з дитинства жартували, що я вранці сплю, наче мертва. Бабуся казала: «Війна почнеться – ти не почуєш. Будуть танки їхати, а ти будеш спати». У неї такі фрази частенько з’являлися після пережитої Другої світової війни. Десь так і сталося (сміється). 

Мені став у нагоді різний досвід. У довоєнному житті ми робили з консервних банок такі собі «пічечки», щоб топити віск і виготовляти восковички для копій українських традиційних вінків. І коли вже на другий день війни у нас не стало газу і світла, то на цій пічці в маленькій каструльці ми кип’ятили воду, використовуючи сухий спирт, соснові гілки та гноти від свічок. Нам так хотілося чогось гаряченького та буденного, що ми навіть не звертали уваги на сильне чадіння від соснових гілок.

‒ Чого Ви з початком вторгнення боялися найбільше?

Одним із найбільших був страх залишитися інвалідом, про який мені колись розказав знайомий військовий. Коли страхи починали «зашкалювати», моє умовне «раціо» ніби прикручувало звук. Згодом, правда, це все почало снитися. Я також дуже сильно боялася бути зґвалтованою російськими військовими і навіть уві сні тікала від них з Ірпеня. Коли ж у тому жахливому сновидінні мене ловили, щоб уникнути насилля, я шукала аргументи, на кшталт: «У мене ж прізвище російське!», «У мене дідусь родом з-під Воронежа» (усміхається).

‒ Як довго після початку війни Ви залишалися в Ірпені?

Наскільки я пам’ятаю, ‒ три дні. З різних джерел надходила інформація, що, окрім гелікоптерів, які постійно літали над головами, колони військових також просуваються на Київ. Було зрозуміло, що рухаючись на столицю, війська нашу вулицю не оминуть. Я довго наводила друзям аргументи, і вони зрештою погодилися на виїзд. Моя подруга S. з чоловіком тримали п’ять курей і дві собаки, вони всіх забрали до себе в машину. Я ж брала по-мінімуму, бо справді розраховувала виїхати на день. І коли мені в машину сусіди поклали мішок картоплі, моєму здивуванню не було меж, адже я навіть ноутбук не взяла, а тут – картопля (усміхається). Ми вирішили їхати в Бишів [село у Фастівському р-ні Київській обл., на південь від Житомирської траси.  – С. М.] до подруги сусідів. Я розуміла, що ми їдемо в село, тому про картоплю точно не думала. Потім моя сусідка Оля поставила в машину ще мішок піску для своєї киці. Я знову напружилася: хіба в селі не знайдеться для кота піску!? Зваживши все, я таки пішла за ноутбуком (усміхається). Ми виїжджали двома машинами: S. з чоловіком, їхнім другом V., курми та собаками – в одній, я та Оля з котом – в іншій. Дорогою, неподалік Бузової [село в Бучанському р-ні Київської обл. – С. М.], ми забрали також мого колегу Андрія. Як виявилося згодом, це було дуже вчасним рішенням, бо вже через кілька днів на цьому відрізку Житомирської траси російські війська розстріляли чимало цивільних машин.

«У Бишеві був ніби оглядовий майданчик бойових дій: Макарів – «Корчагінець» ‒ Стоянка ‒ Васильків»

‒ Як довго Ви перебували у Бишеві?

У Бишеві ми прожили, здається, близько двох тижнів. Це був дуже цікавий період. Спочатку було досить непогано, навіть попри те, що у невеличкому двоповерховому будинку тоді розміщувалося двадцять три людини, з яких четверо – діти. З нами жила сім’я індусів і сім’я пакистанців (також з дітьми), а ще – одинадцять котів і чотири собаки. Українці всі були з Києва. Зв’язок інколи був. Світло час від часу вимикалося. Під сходами в нас був свій куточок з диваном, на якому можна було спати втрьох, і ще троє розміщувалися на підлозі. Жили ми своїм, так би мовити, «ірпінським кутком». Було непросто, але, попри складнощі, ми дуже вдячні були господарям та хатці-рукавичці, яка нас прихистила. 

Десь на день третій ми поїхали до клубу, записалися в лист очікування до місцевої тероборони. Там сказали чекати і дали жовті стрічки. Одну з них я зав’язала на куртці і ще місяць не відв’язувала – не могла. Але нам так і не подзвонили – список охочих був дуже довгий!

Спочатку ми думали, що виїхали в досить тихе, спокійне місце, а потім там також стало гаряче. Війна наближалася. Невдовзі над головами почали літати винищувачі, і ми довго не розуміли, чи то наші, чи ворожі. З Бишева нам було видно обстріли околиць Ірпеня (що ближче до Бучі). Ми також бачили бої на Житомирській трасі, біля повороту на Бузову. У Бишеві був ніби оглядовий майданчик бойових дій: Макарів – «Корчагінець» ‒ Стоянка ‒ Васильків. Ми жили біля лісу, над яким пускали сигнальні ракети ворожі колони: зелена – жовта – жовта – червона. Час від часу наші гатили по тих місцях, і так тривало дуже довго.

Психологічно під час сильних вибухів мені було спокійніше надворі, коли можна було спостерігати за тим, що відбувається. У будинку перебувало дуже багато людей з різними рівнями стресостійкості, тож тривожністю швидко можна було «заразитися». Як виявилося, до вибухів, прильотів, відльотів, винищувачів, пожеж навколо дуже швидко звикаєш, а ще починаєш розрізняти за звуком види зброї. Пригадую, одного разу пізно вночі після денного затишшя я вирішила вивести собак своєї подруги на вигул, аж раптом – величезний вибух. Як з’ясувалося згодом, біля Бишівського Будинку культури у двох кілометрах від нас було закладено вибухівку під машину з боєприпасами, і вона здетонувала. Це може видатися дивним, але я ні на секунду не злякалася, спостерігаючи за всім, ніби за якимось видовищем. Чого я злякалася – так це паніки в домі, яка зараз «вибухне».

«Щоб трохи розслабитися, я частенько рубала дрова»

‒ Як Ви облаштовували побут в одному будинку з такою кількістю людей?

Побут намагалися ділити. Туалет і ванна там були на обох поверхах, тож було легше, але в чергу все одно доводилося ставати. З їжею в перші кілька днів було дуже розкішно. Були запаси господарів, і кожен з собою щось привіз. Я перед виїздом зібрала все, що мала в морозилці, і забрала з собою. Деякі мої ірпінські друзі та знайомі цього не зробили, тож після повернення через півтора місяці їхні холодильники можна було просто викидати через нестерпний сморід, який не вимивався. Місцеві люди також допомагали: хтось приніс картоплі, хтось – шампіньйонів, хтось – молока домашнього. 

На другий тиждень магазини вже не працювали, продуктів майже не було, за хлібом треба було вистояти чергу, щоб отримати визначену кількість буханок в одні руки. У великому магазині залишилося, пригадую, лише кілька пачок кетчупу і три банки ананасів. У центр ми їздили рідко, бо розуміли, що треба економити пальне. Одного разу в черзі за крупами простояли три години. Поки до нас дійшла черга, борошна та олії вже не було, гречки також. По-моєму, один кілограм рису тоді вдалося купити і ячки. На двадцять три людини йшло дуже багато харчів. На сніданок часто був чай з канапкою, а от обіди і вечері готували більш серйозно. Пам’ятаю, як ми всі разом ліпили вареники, пельмені. Хтось чистить, хтось ріже, хтось смажить. 

‒ Тобто у вас була спільна кухня?

Індуски готували переважно свої етнічні страви, ми могли дещо у них скуштувати. Усі разом ми на кухні не поміщалися, тому їли по черзі. Зять хазяйки будинку на вулиці розводив вогнище і готував рідкі страви – смачні супи і борщі. 

Коли почалися перебої зі світлом, нас дуже рятувала піч. Пощастило, що вона була в робочому стані. Довелося і будинок опалювати, і їсти готували в печі. Щоб трохи розслабитися, я частенько рубала дрова. Був один дуже цікавий момент. Оскільки більшість співмешканців нашого будинку були «городськими» і про те, як топити піч навіть не здогадувалися, наш «ірпінський осередок» був у виграшному становищі: по-перше, серед нас були самі етнографи, а по-друге – ще й вихідці з села. Одного разу виникла ситуація, яка примусила всіх напружитися. На першому поверсі на підлозі було ще досить прохолодно, а на другому поверсі – спекотно. І виникло непорозуміння, бо «прикрутити» жар у печі, як з’ясували для себе дехто з містян, неможливо. Пояснити присутнім, що поки піч не перегорить, нічого зробити не можна, ‒ виявилося ще тим завданням. Довелося наводити серйозні аргументи на підтвердження своєї експертності в цьому питанні (усміхається). Ще трохи посперечалися про заливання гарячого попелу водою і продукти горіння, згадали шкільний курс хімії, але обійшлося без бійки (сміється).

Окремо слід згадати про гігієну. Наші хлопці в перші дні викопали туалет надворі. Коли вимкнули електрику і насоси в хаті перестали працювати, вуличний туалет став дуже помічним. Дашка в нього не було, а замість двох із трьох стін – дерев’яний паркан, за яким невелика річка, очерет і ліс з росіянами (усміхається).

‒ Чи були ще випадки, окрім розпалювання печі, коли Вам став у нагоді Ваш експедиційний досвід?

Так, звичайно. Якось у Бишеві мене прийняли за свою, бо на питання звідки і куди йдемо, я вказала місцеві назви кутків села. Досвід експедиційної комунікації був дуже помічним, адже вдавалося одразу долати бар’єри між «своїми» та «чужими». Ідеться про експедиційну звичку говорити мовою респондента/ки. Не мовою Ірпеня, Києва чи Луцька, а місцевою говіркою. Це особливе вміння відчувати дух села, дух тамтешнього життя. З початку повномасштабного вторгнення люди стали дуже настороженими, тому це неабияк допомагало скоротити відстань із будь-яким співрозмовником. Нам, етнологам/иням, було набагато легше.

«Декілька разів відчувала непереборний страх від того, що в тебе ціляться з автомата»

‒ Коли ви вирішили виїжджати з Бишева?

Ми розмірковували про виїзд, але важко було зорієнтуватися, куди рухатися. За інформацією від місцевого ТРО, скрізь було небезпечно. Пакистанська та індуська родини виїхали першими на Західну Україну. Практично в той самий час виїхали кияни. Зрештою залишився наш «ірпінський осередок» і господарі будинку. Сестра хазяйки з чоловіком і дитиною поїхали на Рівненщину. Ми ще кілька днів були в роздумах. Продуктів майже не було, ставало все тривожніше, бо кільце бойових дій усе більше змикалося. 

Днів через п’ять після вибуху біля Будинку культури чоловік нашої хазяйки наполіг на виїзді в село Кам’янку Житомирської обл. до його батьків, за сімдесят-вісімдесят кілометрів від Бишева. Ми їхали селами, польовими дорогами, долаючи блокпости, на яких було не менш тривожно, бо там стояли люди зі зброєю, хоч і наші. Декілька разів відчувала непереборний страх від того, що в тебе ціляться з автомата. Дуже дивне було відчуття, коли досягли цивілізації. Ми щиро раділи і сарделькам на базарчику у Попільні, і каві, наче мауглі, які щойно вийшли з джунглів і це все побачили вперше. Два тижні без цивілізації далися взнаки.

У Кам’янці нам було значно легше. Ми жили вшістьох у маленькій кімнаті. Хтось спав на матрацах, хтось на ліжниках. Ми намагалися допомагати по хазяйству. На другий день зареєструвалися в сільраді і ходили до школи плести маскувальні сітки. 

Після тижня у Кам’янці вирішили їхати до Бердичева, де жив дядько моєї ірпінської сусідки Олі, з яким вона кілька років не бачилася. Він навіть передав нам каністру бензину через водія машини, яка розвозить хліб. Так ми втрьох – я, Оля та Андрій, ‒ поїхали в Бердичів. У нас у планах було заїхати до дядька Карпа на один день, а далі рухатися на Західну Україну. По факту ж ми прожили в нього майже два місяці. Нас там дуже гарно прийняли: по-простому, по-рідному, по-домашньому. Коли трошки відійшли, почали активно волонтерити. З Бердичева ми вже власне повернулися в Ірпінь.

«Нас попередили, що додому краще не поспішати заходити, бо можуть бути розтяжки»

‒ Коли Ви повернулися додому в Ірпінь?

Ми з подругою S. перший раз заїхали в Ірпінь ще до того, як почали пускати цивільних людей. На той момент ми вже волонтерили, тому мали трохи більше можливостей пересуватися. На Житомирській трасі в бік Києва було дуже багато розстріляних машин. Найважчою для мене стала картинка, яку і досі пам’ятаю в деталях. З-поміж низки цивільних машин з написами «Діти», карет швидкої, поліції, саперів, спецтехніки мою увагу привернула машина з простріленим водійським сидінням та напіввідчиненим багажником, з якого майоріли на вітрі дитячі речі (плаче). Таких машин потім бачила багато в різних куточках деокупованої Київщини. Ці автівки просто лежали на узбіччях, безмовно зберігаючи пам’ять про своїх господарів, яким не вдалося врятуватися. Але тоді не було ані часу, ані ресурсу на рефлексію – «виплакати» це змогла лише декілька місяців потому, побачивши в мережі відео з цих місць. 

‒ Що Ви побачили вдома, коли повернулися?

Нас попередили, що додому краще не поспішати заходити, бо можуть бути розтяжки, (хоча росіяни на нашій вулиці й не жили). Але я до останнього так і не знала, чи постраждала саме моя квартира. Під’їхавши до будинку, ми з S. не наважилися заходити поодинці. Спочатку піднялися до мене. Виявилося, що дві сусідні квартири вигоріли вщент, а моя вціліла, хоч і була повністю затоплена, деінде були тріщини на стінах та відійшла плитка зі стін у ванні. От тільки запах горілого був повсюдно, він і досі до кінця не вивітрився. Натяжні стелі затримали дуже багато води і низько провисали, але вціліли. Багато мокрих речей довелося викинути через цвіль. На одній із книжок, пригадую, було три різнокольорові види плісняви. Також було розбито вікно зі сторони прильоту.

‒ Що з найціннішого Ви втратили через приліт? 

У мене на підлозі стояло багато органайзерів для папок. Я переглянула і викинула тільки одну, яка найменше емоційно чіпляла. А от теки зі шкільними альбомами та купу інших я і досі не наважилась переглянути. Пам’ятаю, під час прибирання багато всього зламаного і мокрого викидалось, над чимось плакала, а от над чим, уже забула. Вазони загинули теж. Той період прибирання якось в тумані вже, було боляче.

Я в Ірпені уже четвертий рік. За цей час я переконалася, що є Батьківщина, а є місце, де ти вкоренився, і для мене – це місто Ірпінь. Відтак біль втрати був дуже сильним. Я народилася в Луцьку. Приїхала навчатися в Київ. Спочатку жила в різних гуртожитках, два з половиною роки – у селі Михайлівка-Рубежівка. Мені дуже подобалося жити в цьому напрямку Житомирської траси, бо він наче вів додому, та ще й ліси соснові навколо. Житло в Києві я би не потягнула, тому осіла в Ірпені. Це місце стало для мене Домом. 

До речі, найперше за чим я шкодувала, коли виїхала, ‒ це власноруч вишита сорочка і мій волинський народний стрій. Моя сусідка Оля взяла з собою полотно, нитки і схеми для волинської хустки, то ми трохи відволікалися вишивкою в евакуації. Заїхавши на квартиру через місяць, я таки забрала свій стрій, чоботи до нього, недовишиту сорочку і картину з єнотиком, яку мені подарувала колись S. Ще й з квартири Олі забрала її сорочку і плахту. Нічого практичного, лише емоційно цінні речі.

«…дорогою до України з-під Балтійського моря в машині почало щось стукати. Моя перша думка була: «Господи, що я тут роблю!? У мене правам ще й пів року немає, навчалася на автоматі, а жену механіку…».

‒ Розкажіть, будь ласка, як і коли Ви долучилися до волонтерського руху?

Повноцінно займатися волонтерством я почала з початком повномасштабного вторгнення. До 24 лютого волонтерила досить епізодично – переважно долучаючись до чиїхось ініціатив. Після початку вторгнення я відчула, що можу допомагати, уже в Бердичеві. Мої знайомі хлопці, які обороняли Бучу, Ірпінь і Мощун, втратили на бойовому завданні квадрокоптер. Почувши це, не змогла проігнорувати ситуацію і почала думати, що можна зробити. Але одразу не дуже вірила у свої сили – запустила збір, попросила людей долучитись і, на моє здивування, за три дні вдалося зібрати необхідну суму. Уже через день мені зателефонувала S. з проханням пригнати машину з Варшави. Пам’ятаю, що передала її військовим 4 квітня. Потім ми командою поїхали у Піски – одну машину відігнати військовим і цілий бус вантажу. Потім був не один збір на речі для військових, а вже 28 квітня, на мій день народження, передала хлопцям першу машину, на яку назбирала. Гнали її з Клайпеди (Литва) з дядьком Карпом, у якого жили в Бердичеві. Далі – більше, усе так закрутилося. 

Ще одним поштовхом до волонтерства для мене стала дівчина О. з Рівного, яка допомогла мені в часи Бишева з життєво важливими пігулками. Дізнавшись, що в мене закінчуються ліки і придбати їх немає можливості, вона якимось дивом надіслала мені посилку з ними і купою смаколиків  – тоді, коли в магазинах не було продуктів, це була не коробка, а просто скарб. Її небайдужість та тепло «оживили» мене. А власноруч намальовану листівку зі словами «Хай у твій дім прийде весна» я і досі ношу в паспорті.

‒ Чи одразу Ви відчули готовність переганяти автівки на далекі відстані, маючи на той час не дуже тривалий досвід водіння? 

Отримавши 31 грудня [2021 р. – С. М.] права, я в той же день виїхала по маршруту «Львів – Луцьк – Київ», на Різдво з’їздила у справах до Чернігова, тож на початок повномасштабного вторгнення я вже мала трохи досвіду завдяки власній непосидючості. Але часом у моменти втоми і розгубленості нападав так званий «синдром самозванки». Якось о п’ятій ранку дорогою до України з-під Балтійського моря в машині почало щось стукати. Моя перша думка була: «Господи, що я тут роблю!? У мене правам ще й пів року немає, навчалася на автоматі, а жену механіку…». Але шляху назад не було, тому я сіла і поїхала далі, наполегливо долаючи труднощі.

‒ Кого зараз більше серед волонтерів/ок, за Вашими спостереженнями, ‒ жінок чи чоловіків?

На початку моєї так званої кар’єри «перегонщиці машин» на кордоні переважали жінки, адже їм простіше було виїхати за кордон. Наймолодшій з волонтерок, яких я знаю, ‒ дев’ятнадцять років. Але останнім часом сили вирівнюються. 

«Волонтерство – це дуже емоційна річ, бо часто твої замовники стоять у найгарячіших точках»

‒ Чи можна, на Вашу думку, волонтерство назвати субкультурою?

Я свого часу досліджувала субкультури, тож можу стверджувати, що за певними ознаками, звісно, можна. Наприклад, волонтерська спільнота як субкультура має коло завдань та певних законів, свій стиль життя, специфічну мову. 

‒ Тобто серед волонтерів/ок існує своя мова спілкування?

Певні словечка, звичайно, є, але я спеціально їх не відслідковувала. Часто це фрази, запозичені з військового сленгу, буває обсценна лексика (усміхається). Волонтерство – це дуже емоційна річ, бо часто твої «замовники» стоять у найгарячіших точках, тому час на виконання завдання має бути якомога коротшим. Хоча, на жаль, часто це не тільки твоя відповідальність. Ти ніби з’єднувальний механізм між двома вагонами, між двома реальностями – фронтом і ринком воєнних потреб, які з обох боків залежать від твого вміння досягати мети. Ці реальності бувають несумісні, а ти повинен постійно щось конвертувати з однієї в іншу. Психологічно це дуже непросто і виснажливо, тому мені вже зараз доводиться трохи збавляти оберти. 

‒ Чи відрізняється Ваша волонтерська валізка від тривожної?

Не кардинально. Під час волонтерських виїздів у мене завжди з собою файли, папки, декілька ручок, папір, оскільки доводиться працювати з документами і привозити їх у належному стані. Оце, напевно, єдина відмінність. Зараз я беру більше одягу, бо ще ні разу не вийшло так, як плануєш, – впоратися за один-два дні (сміється). У різних країнах різні закони, процедури оформлення документів, швидкість пересування, графіки роботи установ. Часто затримує людський фактор, і не тільки за кордоном, а й в Україні. Найбільше затримує сам кордон, бо це цілий світ.

«…відчуття своєї потрібності та корисності позбавляє від докорів сумління через бездіяльність в умовах війни»

‒ Як Ви обираєте замовлення, за які варто братися?

По-перше, це мають бути звернення від знайомих хлопців, щоб була людина, яка може поручитися за реальність та справжню необхідність замовлення. Бо насправді в цій галузі теж є простір для маніпуляцій, як і в інших сферах нашого життя. Наприклад, бувають випадки, коли машина замість бойового призначення перетворюється на «дуповозку» [лексема з волонтерського сленгу. – С. М.] для якоїсь приватної особи. Тому обираємо ті замовлення, у яких відчуваємо свою максимальну ефективність на всіх етапах. 

‒ Чи були у Вас незвичні волонтерські завдання?

Якось вивозила чіахуахуа з Пісок Донецької обл., яка виросла в окопах. Коли стало зрозуміло, що на тому напрямку стає все важче, жінка-військова попросила нас відвезти її собаку родичам. Найважчим був момент прощання хазяйки з твариною. Важко дивитися, як сильна жінка з величезним військовим досвідом плаче, обіймаючи востаннє собаку, ніби рідну дитину (плаче). У той момент я не знала, що робити, бо і чекати довго не було можливості, і забирати силою тваринку теж не було бажання.

‒ Чи змінило Вас волонтерство?

На даний момент воно мене перевиснажило. Звичайно, відчуття своєї потрібності та корисності позбавляє від докорів сумління через бездіяльність в умовах війни. Це вагомий рушій, так би мовити, особиста терапія. Але тисячі кілометрів доріг з безмежною кількістю постійних випробувань усе ж накладають свій відбиток. Я водій лише з річним стажем, але «форсунки-ремінь ГРМ-паливний насос» ‒ це для мене вже давно зрозумілі поняття, а не простий набір незрозумілих слів (усміхається). Деколи, звичайно, «накриває», бо хочеться побути дівчинкою в сукенці, яка нічого не знає про технічні особливості машин. Але чергове повідомлення від хлопців із проханням знайти джампстартер на чотирьохлітровий дизельний двигун ніби одразу повертає до реальності. Певно, вдягну платтячко вже до Перемоги! (усміхається).

Волонтерство подарувало мені чимало перевірених друзів, знайомих, колег, які миттєво готові реагувати на будь-які потреби та запити. Мене надихають наші мужні та надійні військові, надихають наші люди, які роблять можливим саме поняття волонтерства, адже своїми коштами вони підтримують Збройні Сили Україні, підвищуючи тим самим їх ефективність на полі бою.

«Бути на відстані, коли людина ніби обрала тебе «терапевтом» своєї душі, надзвичайно складно»

‒ Ви неодноразово брали участь в експедиціях деокупованими населеними пунктами Чернігівщини, де фіксували травматичні свідчення очевидців російської окупації. Чи допомагав Вам у цій роботі Ваш власний травматичний досвід?

Мені здається, що, завдяки власному досвіду, мені було легше брати участь в цих експедиціях, бо я вже на той момент побачила війну зблизька. Мої респонденти/ки ніби відчували, що я «своя», навіть не знаючи про мою історію війни. Достатньо було сказати, що ти з Ірпеня, і всі бар’єри в комунікації одразу зникали. Це що стосується «переваг». 

Водночас я ніби кожного разу з кожною новою людиною проживала її історію. На мою думку, якщо дослідник буде намагатися повністю абстрагуватися, інтерв’ю виходитимуть не такими живими, бо респондент/ка відчуватиме себе на умовному повідку, а не «тримаючись за руки» із записувачем. Але такий підхід є дуже складним і психологічно, і емоційно. Найважчим у моєму житті було інтерв’ю з жінкою, у якої сина забрали в село Ягідне [село в Чернігівському р-ні Чернігівської обл., окуповане росіянами 1 березня 2022 р. – С. М.] і розстріляли біля школи. Вона спочатку спокійно розповідала про початок війни, а далі дійшла до загибелі сина. Він під час окупації наважився по смартфону відправити нашим військовим дані про локацію росіян, і ті його вирахували. На цьому етапі розповіді респондентка просто вибухнула слізьми, обрушивши на мене лавину свого болю. Дуже важко було не піддатися емоціям і зберігати професіоналізм, пам’ятаючи про настанови психолога перед початком експедиційних виїздів. Бути на відстані, коли людина ніби обрала тебе «терапевтом» своєї душі, надзвичайно складно. Тому я вирішила «відпустити» інтерв’ю і просто вислухала. У першу чергу, я – людина, а потім уже науковець.

«Наша місія як науковців полягає у фіксації повної та правдивої картини воєнного сьогодення українців»

‒ Що Ви думаєте з приводу фіксації свідчень про реалії російсько-української війни?

Я переконана, що ми просто зобов’язані записувати свідчення очевидців цієї війни максимально швидко, оскільки наша пам’ять наділена властивістю  стирати або й корегувати травматичні спогади. Наша місія як науковців полягає у фіксації повної та правдивої картини воєнного сьогодення українців. 

Найбільш вдалим варіантом, як на мене, є кількаразове записування інтерв’ю від одного й того ж респондента/ки з певними інтервалами в часі. Тоді існуватиме можливість простежити механізм роботи людської пам’яті: як певні травматичні спогади будуть розмиватися, а інші навпаки «виринати» назовні. Ми не маємо права допустити викривлення нашої колективної пам’яті, на чому дуже вправно вдавалося раніше грати радянській владі задля досягнення мети. Наш брехливий сусід нікуди не зникне, тож ми маємо якомога активніше фіксувати правду, щоб було чим в майбутньому апелювати.

‒ Наскільки швидко у Вас самої з’явилося бажання згадувати пережитий досвід та говорити про нього?

Я людина досить комунікабельна, тому з друзями та близькими була готова проговорювати все одразу. Після смерті батька я дуже добре усвідомлювала, що таке замкнутися в собі. З часом переконалася, що проговорювати набагато корисніше. Але тут ключове питання – кому ти відкриваєшся. Є чимало людей, які можуть знецінювати твій досвід або певні думки. Тому слід зважати на дипломатичність твого співрозмовника. У якийсь момент, пригадую, я втомилася від постійних запитань. Усвідомила, що дехто запитує співпереживаючи, а дехто – виключно з цікавості. Найпродуктивнішими для мене були розмови з колегами, адже вони часто з тобою говорять не тільки як друзі, а й як професіонали. Допомогли також декілька сеансів з психологом. 

«Можна виокремити три «П» в експедиційній роботі, про які треба завжди пам’ятати: «Професіоналізм», «Повага» і «Подяка»

‒ Чи вдалося Вам як кандидатці філологічних наук винайти власні мовленнєві лайфхаки в роботі з респондентами/ками? 

До кожної людини має бути індивідуальний підхід. Ти постійно наче фіксуєш її стан і синхронізуєшся з ним, відповідно реагуючи словесно. Коли йдеться про втрату найближчих людей чи тварин, час взагалі помовчати, витримавши паузу. Це ті випадки, коли будь-що вербальне може виглядати лицемірством. На мою думку, у роботі з травматичними спогадами повинно бути табу на фразу «Я тебе розумію», бо зрозуміти біль втрати кожної окремої людини просто неможливо. Мене саму такі недоречні фрази свого часу ранили. У кожного з нас був свій досвід, несхожий на інші, тому і зрозуміти повністю його ніхто, крім тебе, не може. При цьому важливо не перетворити респондента/ку на таку собі «мавпочку в зоопарку», у якої ти прийшов взяти інтерв’ю. Потрібно уникати професійної зверхності та дистанції. Я знаю, наприклад, що в етнографічних експедиціях деякі науковці/виці навмисне тримають дистанцію, бо у них така стратегія. Вони часто ставлять питання виключно літературною мовою, ніби зберігаючи таким чином відстань між собою та інформантом/кою. При роботі з травмою цього треба уникати. Потрібно бути максимально обережним у висловлюваннях, щоб не спровокувати ретравматизацію. Залежно від ступеня довіри і свого стану людина сама буде чи то привідчиняти умовні шухлядки своєї пам’яті, чи навпаки надійно їх замикатиме. Можна виокремити три «П» в експедиційній роботі, про які треба завжди пам’ятати: «Професіоналізм», «Повага» і «Подяка».

«Наша ж місія як істориків/инь та етнологів/инь ‒ допомогти людям зайняти правильну позицію в цій війні»

‒ У чому, на Вашу думку, полягає місія сучасного історика/ині, етнолога/ині?

Я вважаю, що на фронті сьогодні триває війна армій, а в тилу – війна смислів. Наша ж місія як істориків/инь та етнологів/инь ‒ допомогти людям зайняти правильну позицію в цій війні. Якщо людина з різних причин і досі не може зрозуміти, де вона живе, яке її коріння, та ще й не знає історії, то ми просто зобов’язані створити для неї інтелектуальну базу. Я переконана, що цілком у наших силах змінити уявлення про все українське як про щось «низьке» та «вторинне». Ми можемо показати кожному пересічному українцеві, який у всьому сумнівається, що українська культура – це самодостатнє та неповторне явище, яке варто знати і яким варто пишатися. 

‒ Чи є ситуації, які б Ви сьогодні хотіли б прожити інакше?

Ні. Увесь досвід, який я отримала, так чи інакше, був для мене корисним. Єдине, через що можна шкодувати, ‒ це грубе слово, яке, можливо, не вдалося стримати в емоціях. Але моменти слабкості та емоційного виснаження бувають у всіх, тим більше під час війни. Я можу сказати, до чого я ще прагну і чого не встигла зробити за браком часу. Наприклад, пройти професійні курси зі стрілецької майстерності та надання першої допомоги. 

‒ Чи маєте Ви власний прогноз щодо російсько-української війни?

Я точно не є тією людиною, яка володіє достатньою інформацією, щоб робити прогнози. Навіть окремі військові зі своїх місць дислокації не бачать повної картини. Єдине, що вони радять – не розслаблятися. Уже рік позаду, і ми якось вижили, адаптувалися і продовжуємо адаптовуватися до кожного нового виклику. Тож нас не повинен лякати ще один рік війни. Я вважаю, що не треба себе тішити надіями, щоб через розчарування потім не опинитися в емоційній прірві. Краще бути готовим до випробувань, ніж обнадіювати себе прогнозами. Переживемо!

Розмовляла Світлана Маховська.

У публікації використано світлини з особистого архіву Анастасії Панкової.