Війна, робота та гендерна нерівність: українки з тимчасовим захистом у Польщі, Італії та Німеччині 

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році спричинило одну з найбільших в новітній історії Європи міграційних криз.

У відповідь на це ЄС активував Директиву про Тимчасовий Захист (Temporary Protection Directive – TPD), яка надала понад чотирьом мільйонам [1] вимушено переміщених осіб* доступ до легального перебування, працевлаштування та соціальної підтримки у країнах Європейського Союзу. 

Це рішення стало не лише прикладом політичної солідарності, але й допомогло вберегти від колапсу і без того перевантажену систему надання притулку (asylum). Ця міграційна хвиля відрізняється від попередніх, так званих трудових: вона спричинена війною, в ній домінують жінки, і основною характеристикою її є тимчасовість як у правовому, так і в екзистенційному сенсі. Більшість бенефіціарів Директиви – українські жінки з дітьми, які мають обмежені ресурси і не мають впевненості щодо швидкого повернення. Стать, географічна близькість, розвинена міграційна інфраструктура з країнами ЄС, активна діаспора та позиція держави – усі ці фактори відрізняють українських примусових мігрантів від інших груп біженців. Активація Директиви про тимчасовий захист, була ключовим рішенням для швидкого захисту осіб, що тікали від війни в Україні, як групи, на відміну від процедури отримання притулку, де кожна справа розглядається окремо і протягом довгого часу. Це, з одного боку, викликало критику та звинувачення у нерівному трактуванні, а з іншого боку – сформувало хибні очікування щодо швидкої інтеграції українок на ринку праці. Таке спрощене бачення повністю ігнорує не лише європейський політично-міграційний контекст, а також специфічні, гендерно-зумовлені труднощі, яких досвідчують українки, а й загалом різницю між економічними мігрантами та людьми, що тікають від війни, у яких відрізняються не лише міграційні плани, але й інтеграційні аспірації чи їх брак. В результаті, маємо трьох суб’єктів з власними інтересами та баченням, а саме:

1. українську державу, яка від самого початку чітко сформулювала свій меседж: громадян заохочують повертатися і допомагати у післявоєнній відбудові, як тільки це буде можливо;
2. держави ЄС, що з одного боку керуються солідарністю з Україною, а з іншого – власними економічними інтересами та очікують інтеграції на ринок праці та економічної активності від осіб, яким допомагають;
3. та самих вимушено переміщених осіб, які вже більше трьох років перебувають у підвішеному стані між мріями повернутися додому і громадянською відповідальністю з одного боку, та потребою безпеки і щоденними економічними потребами з іншого боку. 

У цьому тексті я проаналізую підходи Польщі, Італії та Німеччини – трьох країн з різною міграційною історією та різними контекстами ринку праці і порівняю стратегії інтеграції жінок, які перебувають під тимчасовим захистом. Я сфокусую увагу саме на ринку праці, адже саме він став головною темою для політичних маніпуляцій та анти-українських наративів. Аби краще зрозуміти теперішні реалії працевлаштування українців у цих трьох країнах, я поясню міграційний контекст перед повномасштабним вторгненням та зміни, які відбулися після 2022 року. 

1. Контекст перед 2022 роком: трудова міграція

Польща

Українська міграція до Польщі бере свій початок у пострадянському економічному переході, який значно прискорився після анексії Криму та початку війни на Донбасі. Спочатку переважно жіноча, українська трудова міграція до Польщі зазнала помітних гендерних зрушень після 2014 року, коли чоловіки, які раніше працювали на будівництві в Росії, почали мігрувати до Польщі. Наприклад, у 2008 році лише 8% українських мігрантів працювали в Польщі; у 2017 році ця цифра зросла до 42,4% [2]. Характер міграції також суттєво змінився після 2014 року. Якщо раніше міграція була переважно тимчасовою та циркулярною, то після 2014 року помітно зросла постійна міграція [3], а сім’ї все частіше осідали у Польщі. 

Ще до 2022 року Польща пропонувала найбільш ліберальний доступ до ринку праці серед країн ЄС для громадян країн, що не є членами ЄС. Така відкритість була зумовлена швидким економічним зростанням країни та демографічною кризою, що спонукало польських роботодавців шукати працівників із сусідніх країн. Запровадження безвізового режиму між ЄС та Україною у 2017 році ще більше сприяло мобільності, дозволивши українцям перебувати в ЄС до 90 днів з метою туризму. На відміну від інших країн ЄС, Польща дозволяє працевлаштування в рамках цього режиму, вимагаючи лише дозволу на роботу. Отже, українцям більше не була потрібна віза для пошуку роботи в Польщі, що спростило цей процес. Станом на лютий 2022 року в Польщі проживало приблизно 1,5 мільйона українських мігрантів, 67% з яких працездатного віку, 56% становили чоловіки [4]. Українські мігранти в Польщі були переважно зайняті в сільському господарстві, будівництві, домашніх послугах та секторах, де відчувається значний дефіцит робочої сили. Водночас у Польщі також спостерігалася значна присутність українських мігрантів, так званих «білих і синіх комірців», включаючи швидко зростаючу кількість ІТ-спеціалістів.

Італія

Після здобуття Україною незалежності у 1991 році погіршення економічної ситуації в країні стало ключовим стимулом для трудової міграції, зокрема до Італії. Більшість українок (а саме жінки складали 80% від усіх українських мігрантів), які мігрували до Італії, працювали в секторі домашньої праці — догляд за людьми похилого віку, прибирання, допомога по дому. Цей сектор часто функціонує у тіньовій економіці, де домінує неформальна зайнятість, відсутність трудових контрактів та соціального захисту. Попит на доглядальниць з України, чи то ширше – зі Східної Європи, був зумовлений демографічними та соціальними змінами в Італії — старіння населення, збільшення кількості літніх людей, що потребують догляду та недостатня державна підтримка системи довгострокового догляду. Відповіддю італійського уряду на цю ситуацію були періодичні амністії (так звані «санаторії») та програми легалізації, які дозволяли мігранткам отримати дозвіл на проживання та працю відповідно до трудових квот. Однак ці програми носили тимчасовий характер, не забезпечували системного підходу до вирішення проблеми неформальної зайнятості і повністю ігнорували залежність успішності цього процесу від доброї волі працедавців, які не завжди погоджувались на легалізацію своїх працівниць, а часто й використовували це як інструмент маніпуляції [5].  

Німеччина

До 2022 року українці в Німеччині складали відносно невелику, але зростаючу частку мігрантів. У 2021 році чисельність української громади становила близько 155 тисяч осіб. Основними мотивами міграції були: освіта та возз’єднання сімей. Багато українських студентів приїжджали до Німеччини для здобуття вищої освіти, особливо у технічних та інженерних спеціальностях. Після 2014 року спостерігалося зростання кількості висококваліфікованих працівників, зокрема у сфері IT, медицини та науки, які переїжджали до Німеччини за спеціальними програмами для дефіцитних професій. У 2020 році Німеччина запровадила новий Закон про імміграцію кваліфікованих працівників (Fachkräfteeinwanderungsgesetz), який мав спростити процес залучення іноземних спеціалістів. Це частково полегшило легальну трудову міграцію з України, однак значна частина українців продовжувала зіштовхуватися з труднощами щодо інтеграції на ринку праці.

2 Контекст після 2022 року: вимушена міграція 

Польща

У перший місяць після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Польща відкрила свої кордони для українців, що рятувалися від війни, навіть якщо вони мали лише внутрішні паспорти, а інколи й зовсім не мали документів, що посвідчують особу. Після активації Директиви про тимчасовий захист (ДТЗ) 4 березня 2022 року, Польща ухвалила Спеціальний закон 12 березня 2022 року для підтримки громадян України. Згідно з цим законом, українці повинні були зареєструвати номер PESEL (ідентифікаційний номер) із позначкою «UKR», що підтверджує їхній статус тимчасового захисту та надає доступ до державних послуг. Закон гарантував українцям право на працевлаштування, реєстрацію в центрах зайнятості, ведення підприємницької діяльності, отримання соціальної допомоги та медичне обслуговування. Близько 1,5 мільйона українців прибули до Польщі до літа 2022 року, однак наприкінці року залишилося близько 950 тисяч [6]. 

Італія

Після лютого 2022 року Італія зазнала значного і незвичного, порівняно з попередніми періодами, напливу українських біженців, переважно освічених жінок із дітьми. 28 березня 2022 року країна ухвалила декрет про впровадження Директиви про тимчасовий захист. Директива дозволила отримати доступ до працевлаштування та державних послуг, однак не врахувала особливих потреб жінок-біженок із дітьми, які потребували стабільних умов праці та гнучких годин. Спочатку статус тимчасового захисту в Італії не можна було перетворити на дозвіл на проживання для роботи, на відміну від Польщі чи Німеччини. Проте з 2024 року особи, що перебувають під тимчасовим захистом, можуть змінити свій статус на робочий дозвіл, за умови працевлаштування та підтвердження проживання. Однак труднощі із працевлаштуванням за фахом залишаються. Крім того, наявність дозволу на проживання завдяки Директиві про тимчасовий захист абсолютно не гарантує легального працевлаштування, особливо у так званих «українських» секторах. 

Німеччина

Як і в Італії, Німеччина активувала Директиву у березні 2022 року, що дозволило українцям, що тікали від війни, одразу працювати без необхідності проходити довгу процедуру отримання притулку. Бенефіціанти Директиви про тимчасовий захист також отримали доступ до соціальних послуг, охорони здоров’я та освіти. Як і в Польщі та Італії, серед новоприбулих переважають жінки з дітьми, багато з яких мають вищу освіту. Німеччина впровадила низку заходів інтеграції, зокрема мовні курси, соціальну допомогу, житлову підтримку та професійне навчання. Однак, попри ці зусилля, залишаються суттєві проблеми, такі як мовний бар’єр і нереалістичні вимоги щодо рівня володіння мовою, труднощі з пошуком роботи, підтвердження дипломів та складнощі орієнтації в німецькій бюрократичній системі [7], [8]. Німеччина забезпечує сильнішу соціальну підтримку, ніж Польща та Італія. Укоаїнці з тимчасовим захистом мають право на базову допомогу для безробітних, що зменшує економічний тиск і дозволяє інвестувати час у вивчення мови та підвищення кваліфікації. Попри ці переваги, інтеграція на ринку праці відбувається повільніше, ніж очікувалося, що спричиняє соціальну напругу та стає предметом політичних маніпуляцій.

3 Новоприбулі українки та ринки праці в Польщі, Італії та Німеччині

Польща, Італія та Німеччина обрали різні підходи до інтеграції вимушено переміщених українців. Польща та Італія сподівалися на швидке натуральне поглинання новоприбулої робочої сили національними ринками праці, що певною мірою вдалося реалізувати, але коштом масового працевлаштування нижче кваліфікацій. Німеччина, зі свого боку, надала біженцям негайний доступ до ринку праці, водночас запровадивши інтенсивні інтеграційні курси, щоб забезпечити відповідність працевлаштування професійним навичкам та кваліфікаціям [9]. Це дало можливість виграти трохи часу та відкласти прийняття остаточного рішення, одночасно інвестуючи в знання мови. У Польщі та Італії, де вже існували сталі трудові ніші для українців у сільському господарстві та догляді, це дозволило багатьом новоприбулим знайти роботу відносно швидко. Якщо у короткостроковій перспективі це спрацювало і дозволило жінкам забезпечити собі мінімальний дохід, у довгостроковій перспективі така стратегія – неефективна і неетична, адже українці часто працюють набагато нижче власних кваліфікацій та заробляють недостатньо, щоб повноцінно утримувати свої родини та винаймати житло. У свою чергу формалізований німецький ринок праці передбачає обов’язкове підтвердження кваліфікації, що, з одного боку, гарантує якість робочої сили, але водночас уповільнює процес інтеграції у кваліфіковані сфери. 

4 Спільне та відмінне: потреби та підходи до інтеграції на ринок праці

Спільною рисою для Польщі, Італії та Німеччини є високий попит на працівників медичної сфери. Це відображає загальноєвропейські виклики, пов’язані зі старінням населення та зростанням потреб у медичному обслуговуванні. Окрім спільного для всіх трьох країн дефіциту кадрів у сфері охорони здоров’я, кожна з них має власні пріоритети. У Польщі високий попит спостерігається також у будівництві, інженерії та сільському господарстві. Розвиток інфраструктури та аграрного сектору значною мірою базується на залученні іноземної робочої сили, особливо з України. Італія, у свою чергу, потребує працівників у сфері туризму, догляду, сільському господарстві та інженерії. Туризм і догляд за літніми людьми традиційно є нішами для українських жінок, однак ці сфери не завжди підходять для новоприбулих жінок з вищою освітою та дітьми на утриманні. У Німеччині, окрім медицини, великий попит існує у сфері освіти. Це відображає потреби в реформуванні освітньої системи та кадровому забезпеченні публічних послуг. Однак складна процедура визнання іноземних дипломів ускладнює працевлаштування, наприклад, для українських вчителів. 

Рівень працевлаштування осіб під тимчасовим захистом у ринку праці суттєво відрізняється між трьома країнами. Основні труднощі порівняння — це різниця у методах збору та оновлення даних. Наприклад, Італія востаннє оновлювала статистику на початку 2023 року. Незважаючи на ці обмеження, можна виділити такі тенденції: Польща демонструє найвищу частку зайнятих українських біженців — більше 60% [9]. Це зумовлено швидким включенням у ринок праці, особливо в низькокваліфіковані сектори, що є основною проблемою. У Німеччині показник зайнятості складає приблизно 30%, враховуючи так звані «міні-роботи» — часткову зайнятість із доходом до 538 євро на місяць. Хоча такі роботи є першим кроком до інтеграції, загальний рівень зайнятості свідчить про необхідність переосмислення стратегії. В Італії ж легально зайняті лише 19% українських біженців (дані на березень 2023 року). На це впливають високий рівень безробіття, труднощі з визнанням кваліфікації та розповсюдженість неформальної зайнятості. У всіх трьох країнах основними каналами пошуку роботи залишаються соціальні мережі та онлайн-платформи. Важливу роль відіграють групи у соцмережах, знайомі та родинні контакти. У Німеччині додатково активно діють центри зайнятості, які пропонують офіційну допомогу у пошуку роботи та підборі вакансій за кваліфікацією. 

5 Висновки з трьох країн: виклики

У цьому розділі наведено основні виклики, з якими стикаються вимушено переміщені особи з України, які перебувають під тимчасовим захистом у Польщі, Італії та Німеччині. Виклики поділяються на загальні, що стосуються всіх переміщених осіб, незалежно від статі, та специфічні для жінок.

Найзначнішим спільним викликом для всіх трьох країн є феномен тимчасовості [8], [4], [10]. Тимчасовість проявляється як на рівні політик, так і у повсякденному досвіді біженців. Невизначеність щодо тривалості статусу тимчасового захисту створює відчуття нестабільності, яке посилюється через триваючу війну в Україні. Це заважає будувати довгострокові плани.

Ще однією значущою проблемою є мовний бар’єр. Навіть у Польщі, де мова подібна до української, володіння польською на високому рівні є обов’язковим для працевлаштування за фахом. Для багатьох оволодіння мовою країни перебування є тривалим і складним процесом.

5.1 Загальні виклики: спільні проблеми в усіх країнах

 Незважаючи на різницю в підходах країн, усі три стикаються зі схожими труднощами щодо інтеграції вимушено переміщених осіб з України у ринок праці. Особливість української ситуації полягає у трьох аспектах: переважній кількості жінок і дітей серед біженців, намірах української держави сприяти поверненню своїх громадян після війни, а також тривалій історії трудової міграції з України. На основі цих факторів визначено основні виклики:

• Тимчасовість, адже багато осіб не впевнені, чи зможуть вони залишитися в країні перебування чи повернуться додому. Це створює невизначеність у плануванні кар’єри, житла, освіти дітей та соціальної інтеграції.
• Нестача знань польської, італійської або німецької мов суттєво обмежує можливість працевлаштування, особливо для людей із високою кваліфікацією. Англійської часто недостатньо, аби повноцінно функціонувати на ринку праці та суспільстві, особливо у місцевостях, віддалених від великих міст.
• Часто висококваліфіковані українці змушені працювати на низькооплачуваних посадах через мовні бар’єри, складнощі з визнанням дипломів і обмеженість вакансій у їхній сфері.
• Тимчасовий захист нерідко перетворюється на довгострокове трудове перебування, навіть якщо спочатку біженці планували повернутися до України. Це створює додаткові виклики у сфері інтеграції.
• Недостатній доступ до курсів мови, професійного навчання, садочків, консультацій щодо кар’єри ускладнює працевлаштування.
• Багато вимушено переміщених осіб з України мають нестабільні доходи, працюють на неповну ставку чи у неформальному секторі. Це впливає на можливість оплачувати житло, забезпечувати сім’ю та інтегруватися у суспільство [11].

Крім спільних проблем, кожна країна має специфічні труднощі. Наприклад, у Польщі та Італії низький рівень зарплат і слабка соціальна підтримка змушують багатьох вимушено переміщених осіб з України погоджуватися на неформальну або нестабільну роботу, що призводить до втрати кваліфікації (deskilling). Попри високий попит на працівників у сільському господарстві та секторі догляду, багато українок не можуть працювати в цих сферах через обов’язки по догляду за дітьми чи родичами. До того ж висококваліфіковані українки часто змушені працювати на низькокваліфікованих посадах у вже сформованих “українських нішах” — у сфері догляду та домашньої праці, що значно обмежує можливості професійного розвитку. У Німеччині, попри розвинену систему підтримки, складні процедури визнання дипломів і довгі очікування знижують шанси знайти роботу за фахом, що призводить до фінансової залежності від державної допомоги та зниження рівня життя.

5.2 Гендерно-зумовлені виклики: навантаження на жінок

Війни та збройні конфлікти – ніколи не є гендерно-нейтральними, адже досвіди жінок і чоловіків дуже відрізняються. Не є виключенням і російська війна в Україні. Але гендерно-зумовлені труднощі, що безсумнівно існують в українському контексті, не закінчуються після виїзду закордон. Українські жінки, які складають більшість бенефіціарів тимчасового захисту, стикаються з наступними труднощами:

• Відповідальність за догляд за дітьми, оскільки саме жінки несуть основне навантаження щодо догляду за дітьми, а недостатня кількість наявних і доступних за ціною дитячих садків у Польщі, Італії та Німеччині суттєво обмежує їхню здатність працювати [12].
• Відсутність партнерської підтримки, оскільки через воєнний стан в Україні багато жінок були змушені виїхати без чоловіків, що посилило економічне та емоційне навантаження та часто штовхає їх до виконання будь-яких робіт, часто без контракту та з низькою оплатою.
• Жінки особливо вразливі до експлуатації у сфері праці та житла. Це стосується, зокрема, роботи у домашньому господарстві, сільському господарстві та неформальному секторі.
• Жінки часто обмежені у виборі роботи, адже доступні вакансії зосереджені у гендерно-зумовлених секторах, таких як догляд, прибирання, обслуговування, що є низькооплачуваними і не передбачають кар’єрного зростання.

Хоча всі три країни докладають зусиль для підтримки вимушено переміщених осіб з України, необхідні комплексні, довгострокові рішення, які враховують гендерні особливості, соціальну вразливість, потребу у стабільній зайнятості та плани повернення в Україну без втрати вже набутого професійного досвіду закордоном.

6 Візія майбутнього: власні інтереси чи солідарність?

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року стало причиною найбільшої міграційної кризи в Європі з часів Другої світової війни. За короткий час країни-члени ЄС були змушені знайти рішення для прийому та інтеграції мільйонів переміщених осіб. Польща, Італія та Німеччина, попри спільні європейські механізми, застосували різні підходи до інтеграції українців, зокрема жінок, на свої ринки праці. Польща, маючи значний досвід прийому українських трудових мігрантів до 2022 року, забезпечила найшвидший доступ до ринку праці для новоприбулих біженців. Спрощена реєстрація через систему PESEL та ліберальна політика зайнятості дозволили більшості українців швидко інтегруватися, хоча часто це відбувалося через низькооплачувані, тимчасові або неформальні види праці. Італія, історично орієнтована на прийом українок для роботи у сфері догляду, після 2022 року зіткнулася з новою ситуацією — прибуттям освічених жінок із дітьми. Багато з них не мали можливості чи бажання працювати в традиційних, часто неформальних, “українських нішах”, але змушені були це робити, щоб утримувати родини. Німеччина ж, маючи за плечима міграційну кризу 2015-2016 років, продемонструвала найбільш комплексний підхід, поєднуючи доступ до ринку праці з масштабними програмами соціальної підтримки та інтеграції. Попри це, складність процедур визнання кваліфікації, мовні бар’єри та повільний вихід на ринок праці свідчать про потребу в удосконаленні системи, яка мала б бути менш бюрократична, а більш гендерно-чутлива та людино-орієнтована.

Жінки, які перебувають під тимчасовим захистом, стикаються з багатьма проблемами, але тимчасовий характер захисту постає як одна з найбільш значущих. Невизначеність щодо свого майбутнього часто заважає їм обирати більш довгострокові стратегії. Ця невирішена проблема тимчасовості залежить від трьох факторів:

1. Тривалість війни в Україні та можливість повернення, включаючи міркування безпеки, наявність житла, можливостей працевлаштування, соціальної підтримки та програм реінтеграції.

2. Європейські та національні підходи і політика, спрямовані на сприяння легшій і справедливій інтеграції, включаючи інтеграцію на ринку праці.

3. Індивідуальні обставини, зокрема потенціал для возз’єднання сім’ї.

Хоча Директива про тимчасовий захист надає негайний доступ до працевлаштування, вона ніяк не регулює успішну (на основі компетенцій) інтеграцію на ринках праці і, таким чином, посилює довгострокову невизначеність. Важливе питання про те, що станеться, коли тимчасовий захист закінчиться, було присутнє з моменту прийняття Директиви, і зараз воно стає все більш актуальним, коли початково трирічний ліміт вже минув. Кожен з трикутника залучених суб’єктів (Україна, країни-члени ЄС та вимушено переміщені особи), має свої власні ролі, перспективи та проблеми, а тому їх слід розглядати як взаємопов’язану систему, в якій рішення одного матимуть наслідки для інших. Українська держава дуже чітко заявила про свою готовність прийняти своїх громадян назад. Це означає, що державам-членам ЄС доведеться балансувати між своїми національними інтересами та солідарністю з Україною. А тому їм слід уникати сприйняття переміщених осіб виключно як потенційних трудових мігрантів і натомість зосередитися на розробці довгострокових інтеграційних стратегій, які відповідають інтересам України, її зусиллям з відбудови та потребам її ринку праці. 

Україна, у свою чергу, має підготуватися до реінтеграції тих, хто захоче повернутися, задовольняючи їхні потреби за допомогою адекватної, гендерно-чутливої політики реінтеграції. Нарешті, вкрай важливо враховувати потреби і плани самих вимушених мігрантів, дозволяючи їм проявляти агентність і мати свободу вибору між поверненням, перебуванням у ЄС або різними формами (легальної) мобільності. Для того, щоб подолати невизначеність майбутнього, першим кроком є передбачення різних форм мобільності, які можуть виникнути, і забезпечення належного управління ними. На додаток до постійного проживання в ЄС і повернення на батьківщину, ймовірно, будуть присутні значні рівні циркулярної міграції і транснаціональної мобільності, якими необхідно буде ретельно управляти за допомогою відповідної політики [13]. 

Цей текст є україномовною адаптованою версією дослідження: Lashchuk, I. (2025). From Displacement to Employment: Comparing the Labor Market Integration of Ukrainian Women in Poland, Italy, and Germany. MIDEM-Policy Paper 2025-1, Dresden, https://cadmus.eui.eu/entities/publication/2c80fda6-7785-5efd-89fa-ebefa4af4c92