This publication is also available in English
Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну підважило не тільки баланс політичних сил в європейському регіоні, а й весь ландшафт міжнародної міграції, зробивши українців найбільшою групою шукачів притулку в сучасній Європі. Ця група відрізняється від інших своїм демографічним складом – переважно жінки, люди похилого віку, діти та незначна частка чоловіків, а також безпрецедентною міжкордонною мобільністю (transborder mobility), порівняно з іншими шукачами притулку. У цьому дописі я пропоную кілька реплік до полеміки, що триває у міжнародних міграційних дослідженнях стосовно так званої “української винятковості” або “вибіркового співчуття”– особливого ставлення до українських біженців. Я пропоную розглянути цей новий, більш ліберальний режим надання притулку, як досить вдалий експеримент в сфері міграційної політики Європи після невдачі Дублінських директив.
Після 24 лютого 2022 року європейські держави гарантували українцям неселективний прийом і прискорений процес отримання тимчасового захисту. Таке спрощення різко контрастує з великою кількістю бюрократичних труднощів, з якими стикаються інші шукачі притулку (наприклад, громадяни Афганістану, Сирії, Сомалі, Еритреї та інших країн, де точаться збройні конфлікти). Система юридично-закріплених міграційних ускладнень, яку почасти називають “Фортеця Європа”, змушує мігрантів інвестувати значні кошти у подорож до Європи, ризикувати життям через пушбеки в Середземному морі (витіснення човнів до територіальних вод Туреччини, Тунісу чи Лівії) та довго чекати на документи в міграційних центрах і таборах без права обирати країну для життя, працювати чи навчатися до отримання законного статусу біженця (іноді очікування займає до двох років). У цьому контексті можливість українців обирати країну призначення та моментальний доступ до ринку праці, житла, освіти та соціальних послуг може здаватися несправедливою. Постає питання, чи є ця тенденція результатом свідомого вибору з боку європейських країн, чи збігом різноманітних політичних та історичних факторів?
Унікальна конфігурація українського громадянства в ЄС
В сучасних дискусіях в сфері міграційних досліджень спрощену систему притулку для українців асоціюють виключно з Директивою про тимчасовий захист (TPD) – законодавчим інструментом, розробленим як наслідок Балканських війн у 2001 році та застосованим Радою Європи у відповідь на російську агресію у 2022.
Втім, навіть якби цю директиву не активували, українці мали би суттєво відмінну модель мобільності порівняно з іншими групами біженців. Це пов’язано з двома основними факторами. По-перше, в країнах Західної Європи ще досі маловідомим є той факт, що з 2017 року наявність біометричного паспорта надає українцям право пересування всередині Європи, подібне до короткострокової шенгенської візи. Це положення – один з результатів Революції Гідності та наслідок десятирічної урядової кампанії України в Європейській Раді – було включено в Угоду про асоціацію України до ЄС (2017), яка послідувала за Угодою про Вільну торгівлю (УВТ). Саме цей параметр відрізняє українців від шукачів притулку без легальних проїзних документів, позиціонуючи їх ближче до повноправних європейських громадян, хоча й з певними нюансами. Сприяючи в першу чергу обігу товарів і капіталу з та до України, а також розвитку туризму, Угода про Асоціацію не дала українцям жодного членства в європейській політичній спільноті. Однак завдяки можливості вільно подорожувати Європою з 2017 року, й особливо після початку повномасштабного вторгнення, українське громадянство набуло ознак «напів-» або «квазі-європейського» статусу. У цій якості, яку можна описати як «інфантилізовану» форму громадянства ЄС, українці мають право на захист та певні соціальні гарантії, але є виключеними з активної участі в процесах прийняття рішень, особливо тих, що стосуються їхнього міграційного статусу, як і інші групи біженців. Це питання знову постане в березні 2025 року, коли закінчиться термін дії Директиви.
По-друге, навіть без впровадження Директиви, поки на території України тривають масштабні військові дії, українці мають право на індивідуальний міжнародний захист згідно із законодавством ЄС. На законодавчому рівні тимчасовий захист відрізняється від притулку (asylum). Концепція “політичного притулку”, що захищає громадян від насильства та дискримінації, спричиненої діями чи бездіяльністю власної держави, регулюється Женевською конвенцією (1951) і Нью-Йоркським протоколом (1967). Концепція “тимчасового захисту” доповнює цю міру, запобігаючи загрозам життю та безпеці громадян через нерегульоване масштабне насильство під час міжнародних збройних конфліктів. Для інших груп шукачів притулку із зон військових дій, які через політичні чинники не мають права вільно пересуватися Європою, можливість подати запит на отримання цього статусу залежить від результатів співбесіди, яка перевіряє факти та надає або забороняє доступ до європейської території (виносить рішення про депортацію). Ці співбесіди проводяться переважно в пунктах прийому біженців, розташованих у прикордонних зонах (грецькі та італійські острови, балканські країни). Українці, через повномасштабний характер вторгнення, але більшою мірою через їхній легальний шенгенський статус та можливість вільно пересуватися до країн їх вибору, оминаючи бюрократичні перепони, вважаються такими, що відповідають концепції “тимчасового захисту” за замовчуванням, без надання додаткових доказів та без затримки на кордоні.
З лютого 2022 року, можливо, вперше після запровадження паспорта Нансена Лігою Націй, Європа стала свідком напливу біженців, які не підпадають під категорію «нелегальних мігрантів» чи «шукачів притулку без відповідних документів», а скоріше є легально мобільними біженцями, вільними від візових обмежень.
«Українська винятковість» – вільна мандрівка Європою чи пошук притулку?
Це породило унікальне явище, яке можна було б охарактеризувати як “туризм з метою пошуку притулку”. Термін “туризм” я використовую не цинічно, а як концепт, що об’єднує дві протилежні та часто взаємовиключні категорії мобільності: категорію мандрів без географічних обмежень (характерну для мешканців заможних країн, часто колишніх колонізаторів) та обтяжливих пошуків притулку (характерну для мешканців бідних країн, часто з колоніальним минулим). Крім того, квазі-європейський характер українського громадянства дозволив українцям обійти Дублінські директиви, які зобов’язують біженців просити притулок лише в першій країні в’їзду. Це правило не поширювалося на українців (як, до речі, і на неповнолітніх осіб без супроводу будь-якого походження) саме тому, що їхня мобільність не була обмежена відсутністю дійсного проїзного документа.
Отже, важливо визнати, що ефект «української винятковості» не виник через безпрецедентну щедрість європейських урядів. В березні 2022 року, коли Директива була активованою, кілька мільйонів українців вже перетнули європейські кордони та рухалися вглиб Європи, рятуючись від війни. Ефект винятковості виник радше через багатогранну взаємодію історичних обставин, певних прогалин у міжнародному праві та низку стратегічних політичних рішень, зроблених у відповідь на наплив нового типу біженців, чию мобільність європейські уряди не мали змоги обмежити.
Така перспектива є більш нюансованою, ніж поширене переконання, що спрощений прийом українських біженців зумовлений виключно расовими та релігійними ієрархіями, вкоріненими в європейському кордонному режимі. Хоча цей факт не скасовує виключальну та расизовану природу “Фортеці Європи”, він підкреслює, що “українська винятковість” спричинена взаємодією факторів. Статус громадянства та Шенгенський режим вільного пересування відігравав важливішу роль, ніж питання етнічної приналежності, релігії чи кольору шкіри.
Експеримент в міграційній політиці після поразки Дублінських директив?
Український випадок підкреслює важливість історичних обставин та динаміки регіональних відносин, які впливають на формування режимів, що регулюють міграційну політику та права біженців в Європі. Замість того, щоб спекулювати на потенційно контроверсійних поняттях, як-от “українська винятковість” чи “вибіркове співчуття”, феномен української міграції слід розглядати як “лазівку” в щільному мурі “Фортеці Європи”, а також як практичний експеримент у європейській політиці після невдачі Дублінських директив, які мали на меті пропорційно розподілити шукачів притулку між Європейськими державами. На відміну від “Дубліну”, український експеримент показує переваги дозволу шукачам притулку вільно обирати країну призначення, здійснювати своє право на пересування в межах ЄС та тимчасово повертатися до своєї країни, а також мати доступ до навчання та ринку праці, навіть протягом обмеженого періоду.
Крім того, український випадок служить переконливим аргументом для колишніх колоній (як-от країни Магрибу та Франція, Бельгія та Демократична Республіка Конго та інші), щоб відстоювати право на вільне пересування між їхніми територіями та колишніми державами-колонізаторами як форму компенсації за минулу експлуатацію та асиметричну видобувну практику. Такі права зможуть забезпезпечити захист громадянам під час збройних конфліктів. Оскільки Україна просувається до членства в ЄС та з огляду на самопозиціонування України як пост-колоніальної держави, вона має активно підтримувати такі ініціативи та, можливо, взяти на себе провідну роль в їх просуванні.
Текст було написано для блогу центру з міграційних досліджень NCCR “On the Move” при Університеті Невшателя, перекладено з англійської авторкою та контекстуалізовано для українського читача. Друкується з дозволу редакції блогу.
У публікації використано ілюстрації з графічної книги українського художника Анатолія Бєлова “English Integration Course for Ukrainian Refugees, A2” (2023), написаної протягом перебування в Австрії.
Анатолій Бєлов – український художник, графік та музикант, фронтмен гурту “Людська Подоба”. З 2024 року живе і працює в Польщі. Текст статті проілюстровано фрагментами його графічної книги “English Integration Course for Ukrainian Refugees, A2” (2023) написаної під час перебування в Австрії після початку повномасштабного вторгнення.
