Коли предмет вивчення стає реаліями життя: як досвідчують війну українські дослідниці жіночої історії 

24 лютого 2022 почався новий етап війни росії проти України. Якщо досі тліюче збройне протистояння було локалізоване на Південному Сході України і більшість українських громадян не відчувала війну безпосередньо та продовжувала жити у більш-менш звичний спосіб, то повномасштабне вторгнення змінило життя усіх українців докорінно і незворотно – війна прийшла у кожне місто і в кожен дім. 

Членки Української асоціації дослідниць жіночої історії досвідчують війну росії проти України в різний спосіб. На моє прохання, вони коротко описали пережите кожною з них: як зреагували на початок вторгнення, які рішення прийняли, як змінилося відтак їхнє життя, наукова праця і вони самі під впливом війни. Далі – лише деякі сюжети з цих особистих розповідей, які дозволяють побачити дуже різні реакції на надзвичайні обставини та обрані сценарії життя науковиці, жінки, громадянки перед лицем екзистенційної загрози для існування самої української нації.

Хоча про початок вторгнення українці і українки довідалися одночасно, так відчули його безпосередньо насамперед мешканці і мешканки Києва і Харкова. Відтак хвиля війни прокотилася долями кожного українця, завдавши більших чи менших втрат…

Киянка Ірина Ігнатенко, на той час доцентка кафедри етнології КНУ ім. Шевченка, знана дослідниця тілесності та сексуальності в традиційній українській культурі, як голова своєї суто жіночої родини, вирішила рятувати себе і близьких. Вже 1 березня вона оформила відпустку і вивезла свою 81-річну матір та 13-річну дочку до Польщі. Коротке наукове стажування там дозволило протриматися до літа, бо повертатися все ще було небезпечно. Однак керівництво кафедри вимагало негайно з’явитися і стати до праці, у продовженні наукового стажування було відмовлено. Не бажаючи ризикувати життям матері та доньки у країні, де тривають бойові дії, Ірина написала заяву про звільнення за власним бажанням. У липні 2022 року Ірину Ігнатенко було звільнено з університету. Вона залишається за кордоном як біженка, отримавши свого часу наукові стипендії від університетів Німеччинини та Данії, але без виразних наукових перспектив на майбутнє. Ірина каже: “Я іду з науки. Для науковиці вкрай важливо мати приналежність до наукової установи, де вона працює і яку представляє. Я вже не маю. Я дуже любила все, чим займалася: викладанням, науковою діяльністю, популяризаторською роботою тощо!

Я цим жила! Та безпека моїх дівчат стала значно пріорітетніше за роботу в університеті та мою кар’єру в цілому!” – пише Ірина. Тим часом нещодавно побачила світ чергова книжка Ірини Ігнатенко.[1] 

Для вимушеної киянки (і назавжди донеччанки) Олени Стяжкіної, дослідниці жіночих досвідів окупації часів Другої світової та повоєнного радянського жіночого повсякдення, ця війна почалася навесні 2014, коли російські військові негласно, але гучно і жорстко почали встановлювати свої порядки в її рідному місті, хапаючи, катуючи та вбиваючи українських патріотів, які чинили спротив. Олена з родиною виїхали на підконтрольну українському уряду територію, і по кількох роках осіла у Києві, де відновила наукову діяльність як провідна наукова співробітниця Інституту історії України НАН України. Увесь цей час вона жила війною і війна жила в ній: її наукові [2] і літературні тексти [3] – це роздуми про дилеми, смисли і досвіди війни для звичайних людей, зокрема –

жінок. Олена невпинно волонтерить від 2014 року, активно збираючи та доправляючи все необхідне воякам на фронт. Від перших днів повномасштабного вторгнення вона вирішила також документувати власні переживання війни у своєму щоденнику, фрагменти з якого були опубліковані в міжнародних медіях. Олена з родиною свідомо обрали залишитися в Україні. “Я не могла поїхати знову. А діти сказали, що вони також більше не можуть тікати. Ми вирішили, що маємо бути корисними тут, в Києві. Залишаючись в Києві, я залишалася у професії, у тому числі, і завдяки нашим колегам з Європи. Я готую та читаю лекції і пишу статті. Я продовжую писати щоденник, у центрі якого – я сама. Як історичне джерело, як історикиня, як інтерпретатор, як письменниця, як жінка,” – пише Олена.

Розповідь іншої киянки Лариси Буряк, провідної наукової співробітниці Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського – про шокуючий досвід евакуації, яку заледве пережила її 85-річна матір з окупованого в перші ж дні вторгнення міста Волноваха. Літня жінка, яка ще дитиною пізнала війну і втратила батька на фронтах Другої світової, змушена була пройти через неймовірні митарства і лише дивом, завдяки чуйним небайдужим людям, змогла вибратися з пекла. Евакуаційним потягом за півтори доби 6 березня 2022 вона дісталася відносно безпечного Львова. Туди ж ди назустріч матері вирушила й сама Лариса.

Досвід її власної 12-годинної подорожі евакуаційною електричкою з Києва та видовище людського моря біженців на вокзалі приголомшили: “Ми їхали у тамбурі. У вагоні не було жодного місця. Тамбур теж був забитий людьми і там був неймовірний холод. Ніколи у житті мені не доводилось ані їхати у таких умовах, ані бачити, щоб люди так їздили. У вагоні переважно були жінки й діти самого різного віку… Усе разом було схоже на жахливі картини Армагеддону.” Батьківський дім в окупованій Волновасі зараз стоїть пусткою, розбитий і розмародерений. “Але мамі, як і мені, сниться наш будинок й велике обійстя, де тривало життя декількох поколінь батьківської родини. Я не перестаю мріяти й сподіватись, що Волноваха буде звільнена і я зможу приїхати туди й побачити знову мої рідні місця”, – пише Лариса.

Напередодні повномасштабного вторгнення Ольга Лабур, доцентка Національного університету КПІ ім. Сікорського, жила надією на одужання: нове експериментальне лікування від провідної фармацевтичної компанії мало б допомогти їй подолати рецидив

раку. Війна зруйнувала ці надії. Після роздумів і вагань, Ольга з дочкою-підлітком вирушила до Німеччини у пошуках лікування. Неймовірно важка і тривала подорож – стоячи у коридорі евакуаційного потягу – виявилася лише початком випробувань: мовний бар’єр неймовірно ускладнював вирішення будь-яких питань у Німеччині (житло, лікування, документи тощо). Хтозна, як розвивалася б ситуація, якби не самовіддана допомога іншої киянки, членки УАДЖІ Катерини Кобченко, яка стала для Ольги ангелкою-охоронницею на кілька перших місяців, допомагаючи їй у всіх поточних справах (лікарнях, державних установах тощо) завдяки вільному володінню німецькою та знанню місцевих порядків. “Катерині я завдячую всім. Для мене вона більше ніж героїня, вона стала справжньою посестрою. Катерина була зі мною поряд у всіх моїх митарствах, підтримувала психологічно та матеріально. Вона була подругою не тільки для мене, а й допомогла іншим українкам,” – пише Ольга. Ользі вдалося здобути невелику дослідницьку стипендію від Вільного університету Берліна, а згодом отримати грант від Forum Transregionale Studien на дослідження про досвіди жінок-біженок, які  борються з раком за кордоном. Увесь цей час Ольга в продовжувала наукову і викладацьку працю в КПІ, організовувала участь студентів в закордонних міжнародних заходах («Transnational Youth in Remembrance Bergen-Belsen 2022»).

Вже згадану Катерина Кобченко, наукову співробітницю КНУ ім. Шевченка, повномасштабне вторгнення застало у Берліні, де вона саме завершила свою участь у науковому проекті і планувала повернутися до Києва літаком 26 лютого 2022. Не склалося. Тим часом її понад 80-річні батьки та брат пенсійного віку залишалися у Києві і навідріз відмовилися перебратися у безпечніше місце. Війна остаточно підірвала здоров’я батька, і у серпні 2022 його не стало. Через фактичне припинення діяльності її наукового осередку в Києві, Катерина залишилася у Берліні і з головою поринула у волонтерство. Вона допомагала українським біженцям на залізничному вокзалі Берліна, куди цілодобово прибували переповнені потяги, переважно з переляканими і розгубленими жінками та дітьми. Катерину вразило, що серед волонтерів було чимало неукраїнців, а звичайні німці масово виявляли щиру емпатію та практичну готовність допомагати українцям у біді, надаючи безкоштовно житло, необхідні речі, харчі тощо. Відтак “моя волонтерська діяльність тим часом викристалізувалася у перекладацький супровід українських біженок – переважно хворих на рак. Так несподівано для себе я стала «спеціалізуватися» на німецько-українських перекладах з медичної тематики. Перші півроку війни я практично не могла працювати науково, лише волонтерство виглядало тим, що мало якійсь сенс,” – пише Катерина, яка в 2022-23 академічному році викладає в університеті м. Мюнстер і поступово відновлює свою дослідницьку працю в Німеччині. Водночас Катерина дає інтерв’ю для німецьких медій, бере участь у наукових та публічних заходах, невтомно пояснюючи реальні причини та цілі російської війни. А також раз на три-чотири місяці вона їздить додому в Україну, адже й мама потребує її безпосередньої підтримки.

Родина Марини Вороніної, доцентки Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди, ще напередодні вторгнення вирішила не виїздити з прикордонного Харкова. Марина підтримала чоловіка у його рішенні вступити до лав Національної гвардії України у же перший день нападу та сама опікується двома синами-підлітками. Її літні батьки опинилися в окупації у своєму селі і з великими труднощами – терплячи приниження і погрози окупантів – змогли евакуюватися до Харкова лише наприкінці квітня 2022. Хоча Харків потерпає від щоденних бомбардувань і, як зізнається Марина, удари ракетами С300 – це дуже страшно, та спільне лихо несподівано згуртувало людей: малознайомі раніше сусіди почали допомагати одне одному та біженцям з тих частин міста, які зазнали руйнувань. “Для мене важливо було залишатися у власних стінах. До того ж, чоловік ні разу не пропонував виїхати,” – пише Марина, яка весь цей час продовжує свою викладацьку діяльність дистанційно і працює над науковими статтями. 

Інша харків’янка Ольга Ніколаєнко, професорка Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди, залишилася у загроженому місті через хворобу свого 3-річного сина. Попри щоденні ризики загинути від бомбардувань, найважчим виявився період осені-зими 2022-23. Тоді внаслідок зруйнованої росіянами критичної інфраструктури місто поринало у темряву і холод, не було ані води, ані зв’язку: “Температура в домі іноді була 12 градусів. Не знімали теплих речей тижнями, вдома ходили в зимових чоботах.” Ольга продовжує викладати дистанційно, але дослідницьку працю змушена була відкласти до кращих часів. “Дуже скучаю по науковій роботі. Хочеться відчути запах бібліотеки і архіву, походити коридорами, погортати невідомі книги, відчути ту втому від вражень, нових фактів або знайдених відомостей. На жаль, ні архіви, ні бібліотеки в Харкові не працюють, бо Харків і досі майже кожного дня під ударами – від ракет С-300 немає ППО,” – з жалем пише Ольга.

Ірина Савченко, доцентка Запорізького національного університету, пригадує, як злість на окупантів, що брутально вдерлися та руйнують “мою землю” прийшла на зміну першому шокові від повномасштабного вторгнення. Вже на початку березня більша частина Запорізької області була окупована, а коли вороги обстріляли Запорізьку АЕС, її родина евакуювалася до містечка в Центральній Україні. Продовжуючи викладання дистанційно, Ірина займалася волонтерством – плела маскувальні сітки. Вже на початку червня 2022 вона повернулася до Запоріжжя, яке провожувало зазнавати атак ракетами С300, часом понад 10. Найгірше, що долітають до міста швидше, ніж встигає спрацювати сигнал повітряної тривоги. Єдиним шансом врятуватися є звістка від патріотів з окупованих теренів у телеграм-каналі “Запоріжжя-оркам смерть”, які, ризикуючи життям, у месенджерах інформують про ракетний удар. Тоді Ірина має близько 2 хвилин, щоб заховатися поміж двох стін і сподіватися на краще. Попри всі загрози, Ірина гостро відчувала потребу наукової роботи. “Було чітке відчуття, що необхідно долучатися до процесу документування подій війни, а саме – проводити усно-історичні інтерв’ю свідків повномасштабного вторгнення. Дослідницькі зацікавлення спрямовували на фіксацію саме жіночого досвіду, зокрема шкільних вчительок, в тому числі на тимчасово окупованих територіях”, – пише Ірина, яка започаткувала новий проект. 

Шкільна вчителька історії Ірина Левчук з містечка Олевськ на Житомирщині, яка працює у біотехнологічному ліцеї Радовель всього за кількадесят кілометрів від кордону з Білоруссю, інакше досвідчує повномасштабну війну. Від початку вторгнення вона намагалася заспокоїти та підтримати своїх учнів, долаючи власну тривогу. Навесні 2022 під час дистанційних уроків, згадує Ірина, “Приклади для надії і підтримки морального духу ми шукали спільно в нашому історичному минулому. Вивчаючи різні періоди історії України, ми довідувалися, як наші предки боронили свою землю, ми обговорювали жіночий та дитячий досвід переживання Другої світової війни в окупації і проводили паралелі із сьогоденням,” – ділиться своїм досвідом Ірина.

З вересня 2022 учні повернулися в класи, і щоранку вся школа вшановує хвилиною мовчання пам’ять загиблих у цій війні. “Я працюю з дітьми і бачу, що вони стали дорослішими, ця війна змінила їхні погляди на життя. Багато термінів, які стосуються війни, вони уже знають без підручника. Окупація, повітряна тривога, депортація, військовополонені, біженство, воєнні злочини, злочини проти людяності, ядерна загроза – для наших учнів сьогодні це реальність, в якій вони живуть,” – свідчить Ірина.

Ірина Петренко, професорка історії з Полтавського університету економіки і торгівлі, довідалася про війну під час відрядження до Німеччини, але попри вмовляння колег залишитися, встигла таки повернутися до Києва останнім авіарейсом. Ірина твердо вирішила бути там, де її родина, друзі, колеги і студенти. Вона продовжує викладати в університеті, а у вільний час волонтерить – проводить краєзнавчі екскурсії та виступає з лекціями про історичне минуле для переселенців, яких у місті чимало. Бо ми, історики, “тримаємо краєзнавчий і історичний фронти,” – стверджує Ірина.

Тим часом львів’янка Мар’яна Байдак, наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України, під тиском родини у перші ж дні війни виїхала до Румунії. Там у прикордонному містечку Сучава польська та українська громади розгорнули збір гуманітарної допомоги для України, то ж Мар’яна з головою пірнула у волонтерську роботу: організовувала роботу гуманітарного складу, вела документацію, а ще – допомагала біженцям та займалася постачанням медикаментів, захисної амуніції та продуктів в Україну.

Щоденна  праця негативно позначилася на здоров’ї, то ж восени 2022 Мар’яна повернулася в Україну. Відновившись фізично, вона продовжила волонтерити.. “Мої дослідження повсякдення жінок під час Першої світової війни дали мені психологічну стійкість і можливість «бігти марафон у довгу дистанції», а книга [4], яку я опублікувала і продавала дала можливість зібрати майже 20 тисяч гривень на допомогу ЗСУ. Хоч це і не велика сума, але я пишаюся, що так моя професійна робота змогла допомогти,” – пише Мар’яна. 

Львів’янка Іванна Черчович, дослідниця  Центру міської історії Центрально-Східної Європи, довідалася про повномасштабну війну під час своєї мандрівки Вірменією і Грузією, і вирішила негайно повертатися додому. Та це виявилося непросто: авіасполучення з Україною вже не було і дістатися Львова вона змогла лише за 2 тижні. Її валіза була заповнена речами, яких конечно потребували на фронті: військові рації, ліхтарики, шолом і “бронік” сусідили з медичними засобами (бинти, шприци, хірургічні рукавички, знеболюючі тощо). “Після того було багато повітряних тривог, тривожних валізок, волонтерок, і похоронів – одногрупників і однокласників, ближчих і дальших знайомих, що повернулися з війни у труні. Найбільше вражало, якими дорослими ставали 7-річні діти, хоронячи власних батьків. Відчуття всесвітньої несправедливості за цих маленьких людей, і за сотні тих, хто був убитий російськими ракетами у власному ліжку чи тимчасовому укритті, куди їхні сім’ї тікали рятуючись від “русского мира”, накриває і болить,” –

ділиться своїми відчуттями Іванна. У липні 2022 р. Іванна приєдналася до команди Центру міської історії як координаторка, а згодом як керівниця Освітньої платформи,  а також продовжує наукову працю.

Оксана Маланчук-Рибак, професорка Львівської академії мистецтв, розглядала можливість виїзду за кордон заради безпеки дітей та онуків, однак врешті вирішила, що залишить місто лише якщо почнеться наступ зі сторони Білорусі. Університет відновив навчання вже на початку березня (спершу онлайн, а з вересня 2022 наживо). За кілька місяців викладачі та студенти почали організовувати різні мистецькі акції, щоб зібрати кошти на потреби захисників. Тим часом до віддаленого від театру бойових дій і тому відносно безпечного Львова перебазувалися

кілька університетів із загрожених міст. Приїхало й чимало студентів, в тому числі ті, хто дивом вирвалися з окупації, щоб продовжити свою освіту. “It wasn’t easy even to imagine what these, in fact, still children, experienced and suffered,” – ділиться Оксана. Та найбільшою трагедією є втрата людських життів: “You can’t get used to it, and you can’t put up with it. In my environment, the first deaths were back in 2014. And now the number of dead has increased incomparably. My friends and students died. Many people have broken destinies and severe psychological injuries. These consequences of the war are long-lasting.” 

Перші 2 тижні від початку повномасштабного вторгнення Оксана Кісь, старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАНУ, провела на сортуванні гуманітарної допомоги, яка почала надходити до Львова насамперед з Польщі, а відтак і з інших країн Європи вже за 3-4 дні. Ця праця давала відчуття, що робиш щось справді корисне і  дозволила емоційно витримати цей найскладніший період загальної розгубленості і тривоги. Розбирали нашвидкоруч, але турботливо зібрані жіночими руками у коробки і сумки з харчами, засобами гігієни, одягом і взуттям, постіллю, ліками та іншими речами першої необхідності. Вразила і зворушила велика кількість засобі жіночої гігієни: ті незнайомі жінки подбали про цю життєву потребу своїх посестер у біді. Відтак Оксана вирішила повернутися до інтелектуальної праці, бо вважала, що має робити те, що вміє робити найкраще і де з неї буде найбільше користі. Відповідаючи на численні запити від знайомих і незнайомих колег з західних університетів, які пропонували різні форми підтримки для Scholars at Risk, я зв’язувала їх з тими колегами з загрожених міст, які такої допомоги потребували. Допомогла організувати перекази невеликих стипендій від AWSS та Польського товариства усної історії українським колегам, які опинилися в найскрутніших обставинах.

“Я сама не планувала залишати відносно безпечний Львів. Та врешті прийняла наполегливе запрошення викладати у New School of Social Research в Нью Йорку. Свої два курси максимально наситила українським матеріалом,” – зізнається Оксана. Тим часом війна створила безпрецедентний інтерес до України та величезний запит на знання про Україну, а перші місяці війни також показали разючий розрив у ставленні до збройної протидії агресорові та розуміння права на захист серед західних та українських феміністок. “Протягом року щотижня я брала участь в 1-2 публічних, освітніх чи наукових подіях, не відхиляла жодного запрошення від журналістів, бо переконана: війна дала нам, українцям, шанс бути почутими і ми маємо обов’язок говорити до світу власним голосом, доносячи правду про цю війну, пояснюючи нашу позицію і відкриваючи Україну,” – пише Оксана. Влітку 2022 року Оксана змогла відновити роботу над підготовкою колективної монографії Жіночі виміри минулого: уявлення, досвіди, репрезентації, [5] за матеріалами конференції з жіночої історії у 2021 р. Це спільний проект УАДЖІ та Центру міської історії, у якому 22 спів-авторки якої знайшли в собі сили працювати над власними текстами в умовах війни. Ця книга – також прояв жіночої життєстійкості і солідарності, бо усі учасниці команди проекту жінки. Книга побачить світ вже восени 2023, і це буде ще один доказ нашої незламності.

Усі ми, українські дослідниці, досвідчуємо цю війну по різному, та все ж є й дещо спільне у тому, що з нами відбувається і як ми реагуємо на ці драматичні події.

Перше, що впадає у вічі – відносно короткий період сум’яття і розгубленості, адже більшість з нас відновили активну викладацьку чи іншу (інтелектуальну, інформаційну, волонтерську) діяльність вже буквально за кілька тижнів після початку вторгнення. Ми змогли зібратися, змобілізуватися і стати до праці там, де бачили свою участь набільш доречною і корисною. 

Водночас, практично кожна з нас відчула помітне зниження когнітивних здібностей під впливом затяжного і сильного стресу: труднощі концентрації уваги, погіршення пам’яті, складнощі при написанні наукових праць (статей) тощо. Через це звичайна для нас викладацька і наукова діяльність вимагає значно більших зусиль і часу. Це не завжди розуміють наші західні колеги, очікуючи від українських дослідниць швидко підготованих статей та активної участі у наукових заходах.

Ба більше, багато хто з нас визнає, що для них наукова діяльність тимчасово втратила смисл – було/є відчуття, що слова і тексти нічого не варті, не мають жодного значення у порівнянні з реальними практичними діями задля захисту батьківщини і перемоги над ворогом. Тому для багатьох власні дослідницькі проекти поставлено на паузу, а пріоритет належить волонтерській чи інформаційній діяльності, або ж турботі про родину. 

Усі ми без винятку переживаємо неймовірне піднесення від почуття єднання і згуртованості, яке охопило український народ перед лицем екзистенційної загрози і дозволило вистояти у перші найважчі місяці. Ми усі відчуваємо глибоку сердечну вдячність нашим колегам-науковцям з-за кордону за підтримку (моральну і фінансову) та практичні прояви солідарності. 

Текст підготовлено спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди авторів та редакції сайту «Україна Модерна».

У публікації використано світлини, надані Авторкою та фото з сайту УАДЖІ.