Коли минулого січня я приїхала до університету Іллінойс в Чикаго на гостьовий семестр, на кафедрі мене зустріли заклопотані погляди майбутніх колег. Їхня профспілка саме вела не дуже успішні переговори з адміністрацією, і в разі браку прогресу через декілька днів від початку семестру мав починатися страйк викладачів — на невизначений термін: може — день, може — тиждень, може — місяць. Страйку не хотів ніхто: адміністрація не готова була до додаткового тиску, викладачі не хотіли втрачати години викладання, а згодом наздоганяти їх зі студентами.
Мені видавалося втім, що найменше хотіла його я, адже саме мені довелося отримувати американську візу, готувати силабуси нових курсів і летіти на інший континент. Але хоча причини для незадоволення своєю новою роботою в мене ще не встигли з’явитися, виявилося, що страйк стосувався всіх, чиї права захищала профспілка, незважаючи на їхнє особисте ставлення. Серед основних вимог профспілки були підвищення зарплати відповідно до зростаючої інфляції, покращення умов для працівників, які були на тимчасових контрактах. Також профспілка боролася за кращу доступність послуг, що стосуються психічного здоров’я студентів. Майже до останнього моменту ми сподівалися, що страйку не буде, і нервово перевіряли повідомлення у пошті. На своєму другому занятті я вже збентежено пояснювала студентам ситуацію і закликала їх приєднуватися до пікетів, цитуючи методичку, яку мені передали від профспілки.
Коли довгі і виснажливі переговори зайшли в глухий кут, профспілка роздала нам блакитні шапочки зі своєю символікою і написала розклад мітингування. Професори поспішно забирали речі з кабінетів, бо зайти в приміщення університету перетинаючи натовп пікетувальників було б майже нереально. Страйк означав, що викладачі також припиняли проводити дослідження і робити будь-що пов’язане з працею, навіть перевіряти електронну пошту і відповідати на мейли. Наступного ранку після оголошення страйку всі професори і частина студентів замість сидіти в теплих кабінетах, ходили з транспарантами по крижаному кампусі і скандували “Chicago is a union town” — «Чикаго це місто профспілок». Перед входом грізно колихався на вітрі гігантський надувний щур — символ профспілок. У будівлі кампусу ніхто не заходив, такі спроби викликали б крики ганьби. Ввечері я йшла в паб і дивилася на блакитні шапочки професорів UIC в новинах по телевізору. Це нагадало мені історію кількарічної давнини зі страйком аспірантів у тому ж університеті – тоді я радо долучалася і навіть написала про їхню боротьбу статтю. Водночас, коли під загрозою опинилася моя власна діяльність, наприклад, неоплата за працю, якби страйк затягнувся, це починало виглядати гнітюче. Втім, у цьому є мета страйку — не просто виявити позицію незгоди, а зупинити роботу інституції і показати, що працівники готові йти на серйозні ризики.
Мені пощастило: профспілка UIC вдало обрала час страйку і методи тиску — адміністрація не витримала зупинки роботи на самому початку семестру і пішла на поступки через тиждень. Викладачі повернулися з холодних протягів в аудиторії і раділи новому, вигіднішому контракту.
Ситуація академічних працівників у Штатах складна. Потрапити на посаду, зокрема в гуманітарній сфері важко, бо вимагає і академічних досягнень, і, часто, інших обставин. Українським, та й багатьом європейським, професорам зарплати американських колег видаватимуться недосяжно високими, проте варто пам’ятати, що значна частина з них працює на тимчасових контрактах, чимало платить за житло, має проблеми з охороною здоров’я і велике викладацьке навантаження. Страйки в північноамериканському академічному середовищі є досить ефективним засобом тиску і стають щоразу популярнішими. У квітні розпочався страйк в університеті Ратґерса в Нью-Джерсі, вперше за 257 років існування університету. Але зрештою виявився одним з наймасштабніших американських університетських страйків, який вплинув на 67000 студентів і в якому взяли участь 9000 працівників. Як і в випадку UIC, вимоги профспілки стосувалися оплати праці, прав працівників, які не працюють на повну ставку, і прав аспірантів. Весь час поки тривали переговори щодо умов нового контракту, викладачі працювали без нього. Страйк тривав тиждень і не завершився, а призупинився.
У червні страйкували аспіранти університету Мічігана: їхню оплату праці було серйозно занижено, вона не відповідала прожитковому мінімуму штату. Попередній досвід страйку вони отримали під час пандемії ковіду, коли аспіранти протестували проти виходу на кампус в умовах пандемії. Тоді страйк довелося припинити під загрозою суду. У квітні 2023 року вони додали вимоги про покращення охорони здоров’я, попередження сексуального харасменту та ефективніше забезпечення безпеки на кампусі.
Боротьба за свої права часто не є безкровною. Переговорні сесії тривали виснажливими годинами, адміністрація намагалася переконувати університетських працівників, що їхні проблеми надумані. Наприклад, за середнє арифметичне зарплат беруть зарплати медичного і юридичного факультетів, які є вищими, ніж у решти. Або, як у випадку з аспірантами університету Мічіган, адміністрація переконує, що їхня погодинна оплата є високою. Однак при цьому аспірантам не дозволено працювати більше 20 годин на тиждень, що зрештою призводить до їхньої неспроможності сплачувати рахунки. У Ратґерсі і Мічігані адміністрація намагалася попередити страйки через закони штату, що забороняли страйки у публічних інституціях, погрожуючи страйкувальникам судом і примусовим поверненням на роботу. Коли в університеті Мічігана аспіранти відмовилися викладати семінарські заняття, адміністрація намагалася підлаштуватися: замість аспірантів наймали додатково когось із професорів, заохочували викладачів змінювати силабуси чи об’єднувати семінари з іншими групами. Аспіранти Університету Мічіган, які страйкували у квітні 2023 року, не отримали заробітної плати за цей місяць і утримувалися з окремого страйкового фонду. Ці труднощі і ризики показують, що страйк є не відпочинком, а засобом впливу, який обирають, коли інші засоби вичерпані. Але водночас намагання вирішити проблему в такий спосіб свідчить про готовність інвестувати свої зусилля у довготривалий проект.
Логічно було б завершити цей текст порівнянням чи уроками для української академії, але ситуації настільки різні, що мені як працівниці української академії простіше знайти відмінності. Українські академічні інституції, за ліченими винятками, просякнуті в найкращому разі непотизмом, в гіршому корупцією і модель стосунків з адміністрацією досі залишається патріархальною. Відсутність соціальної захищеності українських професорів означає, що їхні ставки і можливості не такі високі, як у академічних колег. Робота в українському університеті зазвичай потрібна як покликання чи для збереження символічного статусу, часто поєднана з іншими академічними або ж неакадемічними заняттями і від неї давно звикли не очікувати істотних прибутків. Жонглювання проектами і підробітками, яке у Америці асоцієються з прекарністю тимчасових позицій молодих викладачів, в Україні продовжується і після отримання стабільної посади. Тож якщо tenure — постійний контракт для американської професорки чи професора — попри всі складнощі його здобуття гарантує міцне місце у середньому класі, то відповідні переваги в українській академії не вартують боротьби. Це має, втім, зворотний бік медалі. Спостерігаючи за bargaining sessions під час страйку аспірантів 2019 року і страйку викладачів 2023, я ловила себе на тому, як складно мені розібратися в юридичних тонкощах процесу і як легко про це говорять місцеві аспіранти і професори. Брак юридичної грамотності в українській трудовій сфері часто випливає з браку практичного досвіду захисту власних прав.
