(Не)нові гастрономічні практики чернігівців в умовах блокади та окупації

Забезпечення базових потреб людей в екстремальних умовах часто є предметом наукових студій, зокрема серед дослідників/ць воєнного повсякдення. (Не)нові підходи до ведення господарства, зміни в харчуванні, трансформація щоденного раціону, пошуки нетрадиційних стратегій виживання – це неповний перелік тематичних напрямків, у межах яких сьогодні науковці/иці здійснюють інтерв’ювання свідків російсько-української війни. 

Одним з перших в Україні перед небаченими досі викликами опинилося населення Чернігова та Чернігівської обл., яке з початку повномасштабного вторгнення (з 24 лютого до 02 квітня 2022 р.) окупантів змушено було адаптовуватися до відсутності звичних у довоєнний час продуктів, питної води, ресурсів життєзабезпечення (газ, світло, технічна вода) тощо. Тобто фактично левову частку свого часу поза межами укриттів чернігівці/ки змушені були витрачати на пошуки та приготування їжі [1]. 

З метою вивчення особливостей харчування українців/ок в умовах війни та здійснення порівняльного аналізу між стратегіями життєзабезпечення в місті і селі було здійснено кілька експедиційних виїздів до деокупованих населених пунктів Чернігівської обл., а також до найбільш уражених масованими обстрілами мікрорайонів Чернігова (Бобровиця, Кукушанка). Висновки, яких вдалося дійти, ґрунтуються на свідченнях десяти респондентів/ок з чотирьох населених пунктів: м. Чернігів, сс. Юр’ївка, Мохнатин, Рівнопілля.

Їжа через «Вайбер»

Продовольче питання набуло актуальності з першого дня повномасштабного вторгнення росії в Україну. Постійне емоційне навантаження і схожий перелік проблем, з якими зіткнулося населення досліджуваних територій в перші дні окупації та облоги, дуже зближували людей різних вікових категорій: літні люди активно комунікували з молоддю і навпаки, що суттєво впливало на рівень взаємодопомоги. Так молоді жінки з мікрорайону Бобровиця (приватний сектор Чернігова) уже з 24 лютого 2022 р. почали створювати чати у «Вайбері», де можна було залишати інформацію про потреби в продуктах, а також адреси обміну найнеобхіднішими для життєзабезпечення речами. Користь від такого виду комунікації полягала також і в тому, що місцеві жителі, які планували евакуацію з міста, мали можливість віддати зайві продукти зі своїх холодильників сусідам, попередньо написавши про це в чаті. 

Приготування їжі, за словами чернігівців, відбувалося в дуже дискомфортних умовах. Через відсутність або обмежене використання  побутових вигод, як газ, вода, електроенергія (що зникли після 8‒11 березня 2022 р.) їжу готували на польових кухнях, споруджених нашвидкуруч. Замість звичних каструль жителі/льки приватного сектору Чернігова змушені були використовувати старі засмальцьовані казани об’ємом до 5‒7 літрів, щоб приготувати не тільки для себе, а й для сусідів/ок: «Варіш борщ, поставіла зажарку, тут «фюююрш», полєтєло уже. Да йолкі-палкі! Сєйчас понімалі: пока ти пойдьош в погрєб, сгоріт же ж оно всьо. Ето ж нє тот агонь што там виключіл і включіл. Оно ж пилаєт і обгораєт всьо. Ну поначалу єщо дєлала зажаркі, потом – уже сразу всьо бросаєтца за одін раз і ставітца, і оно как-нібудь уже готовітца» [2]. 

Опитані респонденти/ки зазначали, що робили запаси продуктів перед повномасштабним вторгненням. Без попередніх приготувань їх виживання в умовах блокади міста було б значно складнішим. Вони навіть припускали, що декому доводилося голодувати. Хоча під час активних бойових дій, як наголошують самі респонденти/ки, часто зовсім не хотілося їсти. 

Чай з березового соку

Починаючи з другої декади березня у місцевого населення (насамперед це стосується досліджуваної нами Бобровиці та Кукушанки, що найбільше постраждали від ворожих обстрілів Чернігова), почалися проблеми з питною водою, централізованим опаленням, газорозподілом та електроенергією. Специфікою домогосподарств приватного сектору Чернігова (насамперед Бобровиці) була відсутність альтернативних джерел водопостачання, окрім централізованого. Ця ситуація стосувалася більшості садиб мікрорайону. Натомість у досліджуваних нами окупованих селах Чернігівського р-ну проблема з водопостачанням не стояла так гостро, як у самому обласному центрі, перш за все через наявність у дворах господарств криниць або ж свердловин. 

Задля забезпечення власних родин водою навесні 2022 р. в оточеному Чернігові містяни/ки добували березовий сік із дерев, що знаходилися поблизу їхніх осель. Іноді чернігівцям вдавалося отримати до 10 літрів соку, який використовували для пиття, приготування їжі та чаю: «Патом уже, благо вєсна, пробіл бєрьози, у нас 10 літров бєрьозового сока било. Чай попіть і так вода. 10 літров каждий дєнь, щітай, у нас било» [2]. 

Згідно з принципами добросусідської допомоги, населення забезпечувало водою одне одного: кожен, хто мав у своєму господарстві генератор чи свердловину з водою, ділився з сусідами, які не мали таких можливостей: «Сосєді, на сосєднєй уліце, пока оні билі, бил гєнєратор у людєй, оні включалі, у ніх скважина, оні добивалі воду. Можна било подходіть і брать, всєм оні разрєшалі. Пріходілі люді і, кому нужно било, бралі воду. Очєнь сдружилісь люді на уліце» [3]. 

Повсякденна їжа в умовах облоги

Бойові дії на території Чернігова розгорнулися з першого дня повномасштабного вторгнення. Особливо це стосувалося обстежуваного нами мікрорайону Бобровиця, який є північно-східною околицею міста та одним із перших прийняв на себе удар ворожого наступу. Уже з 2 березня 2022 р. у межах мікрорайону виникли значні гуманітарні проблеми, частково перестали бути доступними звичні комунікації (світло, газ, вода). З 5 березня масово почали закриватися магазини, посилилася хвиля виїздів населення з міста. 

Завдяки активній сусідській взаємодопомозі у мешканців/ок мікрорайону Бобровиці, які залишалися в оточеному місті, утворився достатньо великий запас м’яса та різних м’ясних продуктів. За відсутності світла і можливості зберігати ці продукти в морозильних камерах завбачливі чернігівці/ки готували консервоване тушковане м’ясо навіть у непідготовлених польових кухнях під час обстрілів, подекуди ризикуючи власним життям. Для мешканців/ок Чернігова та навколишніх окупованих сіл в умовах суттєвої нестачі продуктів та суцільної невизначеності щодо тривалості бойових дій дуже важливим завданням було максимально ефективно зберегти всі наявні харчі: «…так всьо било, потому што сосєді, коториє уєзжалі, хто-то сам отдал с морозілок, штоби оно нє пропадало, сосєдям раздавалі. Своі тоже, когда началі тєчь еті морозілки, ми ж украінци, у нас у всєх запаси должни бить, м’яса, сала, какого-то, єщьо чого-то. Ну і так получілось, што у мами морозілка, у нас морозілка і у сосєдєй тоже. Насобіралось етого мяса, а оно пропадаєт. Ми прінялі рєшеніє готовіть тушонкі. Ето же всьо под обстрєламі разводітся огонь, во дворє, на кострє. Всьо бросаєтся, тут свістіт, тут еті банки стєрєлізуютца. Тоже на етом огнє, ну какіє-то там условія, тоже ж кінул как-то в етот кіпяток. Ну вобщєм, ещо получілісь ещо какиє-то у нас і тушонкі. Мясо нє пропало, всьо хозяйки прівєлі до ладу. Нічєго нє пропадаєт» [2]. 

Наприкінці лютого – на початку березня 2022 р. щодо тривалості облоги Чернігова, так само як і щодо тривалості окупації навколишніх сіл, не було зовсім ніяких прогнозів. Евакуйовуючись, містяни/ки залишали сусідам їжу, щоб максимально забезпечити їх хоча б елементарними продуктами: «Ми почті уєзжаєм, а я говорю: «А холодільнік потєчьот». Ну я тоже пораздавала сосєдям. Вот етот же помагал [показує на сусіда. – О. В.]. Так я єму мяса, ягоду. Ну вот люді раздавалі, понімаєтє. Понімалі, што ідьом в нікуда і просто раздавалі. Вот только холодільнік потьок, і только я винімала. Поетому пороздавалі сосєдям, а вдруг я прійду і ви мєня покормітє. Правільно!?» [3].

Респонденти/ки згадували випадки, що окрім борщів та супів, на вогнищі також готували м’ясні котлети і навіть біляші. Проте, чернігівці/ки також наголошують, що приготування їжі під час активних бойових дій в лютому-березні 2022 р. було дуже енергозатратним і виснажливим зайняттям, адже розвести вогонь та підтримувати його в умовах обстрілів було дуже складно: «То же самоє огонь разжеч. Єслі поначалу я єщо мужа просіла, потом я уже і сама справлялась, сообразіла. То же самоє пріготовіть на огнє, ето же тоже серьйозно, целая історія. Нє обьясніть, ето нє газовая пліта. Вєтєр тут свістіт, тут дим в глаза, ти стоіш вонючій, в саже, вот так вот вєсь [замастився, показує на собі. – О. В.], потому што взялся за што-то. Полностью в саже. І спєшиш єщо ж постоянно, потому што тут стал, тут уже полєтєло куда-то. В принципє я так висовивалась і наражалась на небезпеку, потому што ето на огнє готовіла. Ето только поставіла, а оно то горіт, то кіпіт, то єщо што-нібуть. І нужно єго забрать, потому што, ладно там взрослих, а дєтєй корміть то надо» [2]. 

Зафіксовані на Бобровиці свідчення показали, що місцеве населення витримало облогу виключно завдяки власній городині та домашній консервації. Прослідковується вплив досвіду та навичок городництва, переданих попередніми поколіннями, яким довелося пережити Другу світову війну: «Ну вот у мєня і мама била сільная, і бабушка. Мама в 10 лєт ту войну [Другу світову. – О.В.] пережила. Ну как би, понімаєтє, што как-то я понімаю, што я женщіна, огород должна дєржать. Ну, конєшно, хорошо, што у нас своя картошечка. Потом как-то парєнь хлєб раз закінул, потом дєвочки раз спекли в печі хлєб. Сложилі. У мєня там дрожжи билі. У кого там мука. Вот так і виживалі» [3]. 

(Не)нові стратегії виживання містян

Формування запасів консервації, сезонних овочів та сушених фруктів, тяглість народних традицій заготівлі «на зиму» забезпечили кращі умови виживання як у місті, та і в навколишніх селах: «Он [чоловік – О. В.] войну пережив да голодовку. То він «запасайся» і казав, шо тепер з голоду не опухнемо, бо вже стольки консервації стоїть. Дак вже шось з’їси. А так шо, не було нічого. То це він ше все пережив» [4]. Схожі спогади було зафіксовано також у с. Юр’ївка Чернігівського р-ну Чернігівської обл., яке перебувало в окупації протягом 36 днів. Так батько однієї з респонденток старшого віку, який пережив війну, усе життя вчив доньку робити запаси, зокрема сушити сухарі: «Не знали ми, шо так буде. Шо бистро так буде. У мене і сухарі були насушені. У мене батько був на вайнє на тій [ідеться про Другу світову війну. – О. В.], да й казав так. А сім’я у нас вєліка була. Так казав, шо надо, шоб були два мішки сухарєй, шоб торба спічок, ну і соль. Всі казали, шо соль надо, шоб була» [8].

Респонденти/ки зазначали, що дитинство, проведене в селі, також дуже допомагало виживати в умовах оточення міста за відсутності звичних комфортних умов: «Ну так я ж прожила в дєрєвнє. Ну, конєшно, помогаєт [сільський досвід. – О. В.]. Нє раскісниш же. І понімаєш, как бистро пріготовіть. Оні ж крічат на мєня, а я рассаду сажу. Обстрєл ідьот, а я чуть нє с фонаріком рассаду сєю помідоров» [3]. Одна з інформанток навіть у великому місті користувалася сільською варною піччю, яку завбачливо залишив в хаті її нині покійний чоловік. Саме піч дозволяла жінці не користуватися незручними польовими кухнями надворі, як робили більшість сусідів, а готувати їжу у своєму будинку, що було більш зручною та звичною для неї практикою: «Да. А тоді ж у мене пєчь же ж ше є. В мене дід був очєнь прєдусмотрітєльний. Да, як в селі пєч. Так в мене така груба плита, так я і піч топила, і плиту запалю. Наставлю-наставлю, шо мені надо, понаварюю. І сєйчас так само, понаварюю, поставлю, а коли мені нада, ось подогрєла на плітє. То я вже його пообрєзала всьо, зробила тушонку, а косточки порубала-порубала, та й зробила тушонку. Да як же ж газу ж немає, то нарубала і зложила в банки і в пєчь, і 5 часов кіпєло в пєчі. Тоді повитягувала, позакривала. Косточки порубала, да в сольоной водє проваріла да й закрила. Да й откриваю і варю собі» [4]. 

У заблокованому Чернігові проблеми з водою і продуктами першої необхідності свого апогею досягли ближче до середини березня. На той час населення відкрило для себе ще одну стратегію виживання з умовною назвою «евакуація в умовах блокади». Насамперед це стосувалося найбільш обстрілюваних околиць міста (однією з яких була досліджувана Кукушанка), мешканці якої змушені були залишити свої помешкання і шукати прихистку в центральній частині Чернігова в домівках родичів, або ж евакуйовуватися в бомбосховища підприємств, на яких раніше працювали, наприклад на Чернігівську гумову фабрику. Але й це не рятувало від смертельної небезпеки в чергах за їжею та водою, оскільки в нових умовах про наявність запасів продуктів, як це було у приватному секторі, не йшлося: «Нєт, когда ми отсюда ушлі, в городє ми билі в окруженіі, город бил окружон. Ну і пєшеходний мост сгорєл. Нє било ні води, нічего. Ходілі, била на Щорса водічка і там єщо гдє госпіталь. Там єщо била, ходілі туда ещо. І прєдставьтє, пєшком туда ідьош, і волонтьорская аптєка била там, возлє Щорса побітого. Вот так ходілі. Вот так в очєрєдях стоіш, штоби какой-то кілограм крупи взять – і обстрєл» [3].

Через постійні обстріли чернігівці/ки та мешканці окупованих сіл, де проводилися активні бойові дії, часто зовсім втрачали почуття голоду. Вони могли не їсти по кілька днів. Щоб зберігати сили та фізичне здоров’я містяни/ки в прямому сенсі змушували себе поїсти: «Так воно й єсті не хотілось. Вже знаєш, шо надо поєсть, да вже шось собі зваріш, да й поїсиш. Два рази в дєнь. Це десь часов у дєсять чи у одінадцать, а тоді часов там у чотири чи у пять другий раз їсиш. І то, тольки й знаєш, шо це надо поєсть. Ну нічого. Все пережилі» [4]. 

Від нерегулярного харчування, постійних страхів за своє життя у жителів/льок Чернігова та навколишніх сіл нерідкими були проблеми з системою травлення. За відсутності лікарень та доступу до базових медикаментів містяни використовували народні методи лікування.

Волонтерська допомога

Окремо слід згадати про участь волонтерів/ок у забезпеченні продуктами харчування оточеного Чернігова. Завдяки волонтерській сміливості військові та цивільні навіть у найгарячіші дні (уже з перших чисел березня 2022 р.) мали базову їжу та воду. Місцеві дивувалися сміливості волонтерів/ок, називаючи їх «людьми, що не боялися». Насамперед волонтери підтримували військових, від яких залежало виживання під час облоги, та досить швидко до своїх обов’язків додали і забезпечення цивільних. Волонтери/ки зазвичай їхали в укриття, попередньо провівши підрахунок кількості людей у сховищах кожного мікрорайону. Місто було поділене на сектори ‒ зони відповідальності кожного з волонтерів. Основними продуктами, що доставлялися, були вода, печиво, макаронні вироби та консерви, тобто продукти, які могли довго не псуватися. Згадуючи через місяць після звільнення Чернігова ці події, волонтери/ки самі дивувалися своїй сміливості: «…елементарно, просто кормити і возити їм воду. А це ще та задача в місті, яке обстрілюється. Де ти їдеш на машині – і такий прильот справа, прильот зліва. А ви їдете в машині, по дорогам, по блокпостам, тому шо комусь треба їсти! І відповідно, чим менше населення в місті, тим простіше військовим, і тим простіше забезпечити тих, хто не може виїхати з міста» [5]. 

Волонтери/ки зазначають, що не у всі мікрорайони міста можна було потрапити безперешкодно. Якщо центр міста ворожа артилерія обстрілювала з меншою інтенсивністю, то околиці, особливо північно-східні, зазнали серйозних руйнувань. Мікрорайони, що прилягали до розбомбленої Новоселівки (село в Чернігівському р-ні області), особливо будинки, які опинилися на нульовій лінії зіткнення, перебували під обстрілами цілодобово, тому українська армія забороняла рух у ту зону навіть волонтерам, які воліли роздавати гуманітарну допомогу місцевим жителям/кам. У такі небезпечні райони волонтери/ки змогли доправити їжу лише після деокупації: «…ми приїзджаємо, а там багатоповерхівка, стандартна така – 9 поверхів, 5 під’їздів, вся оця вот штука. А люди сплять на землі під нею. Тому що будинок згорів, все всередині згоріло. У них там трошечки є підвалу. Ні речей, ні одягу, вони сплять на голій землі, на бетоні. В них ні продуктів, ні води, ні світла, ні газу. Як вони там вижили, нікому невідомо. От люди сплять на землі вже два тижні в мінусову температуру. В нульову температуру. Вони опинилися в такій зоні, де військові нікого не пустять» [5]. 

Волонтерська допомога була надважливою і для людей з приватного сектору Бобровиці та Кукушанки, які в середині березня 2022 р. мусили залишити свої домівки та переміститися жити в укриття. Оскільки багато хто з чернігівців/ок втратив своє житло через пряме влучання снарядів в будинки та підвали, де перебували всі запаси домашньої городини та консервації, гуманітарна допомога була єдиним способом отримати необхідні продукти. У травні 2022 р. усе ще фіксувалися великі черги за гуманітарною допомогою у цих приватних секторах Чернігова. Тут місцеві жителі\льки продовжували брати продукти харчування вже через пережиту психологічну травму і побоювання «А якщо завтра продуктів більше не буде?». Стрес після пережитої облоги міста сформував у містян тягу до накопичення певних харчових запасів, необхідних для виживання, навіть після деблокади Чернігова.

Село і люди, або Харчування в окупації

Зовсім іншою в порівнянні з оточеним Черніговом була ситуація з волонтерською допомогою населенню, яке перебувало в окупованих ворогами навколишніх селах Чернігівського р-ну з 24 лютого по 02 квітня 2022 р (саме стільки часу тривала окупація російськими військовими Чернігівщини). Волонтери довгий час практично не мали доступу до окупованих сіл. Завезення продуктів харчування стало можливим тільки після деокупації регіону: «…потом уже спустя уже мєсяц, когда уже рускіє оставілі Чєрніговскую область, уже через нєсколько днєй прієхалі і продукти привєзлі. Уже хлєб прівєзлі. І потом началі прівозіть. Іногда началі прівозіть уже гуманітарку. Всьо сєло сходітца. А постоянних жильцов тут сколько било, плюс тє, що тимчасово переміщені» [6]. Місцеве населення рятувалися власними запасами городини, переважно картоплею та домашньою консервацією. 

Люди згадували, що спочатку проблем з харчуванням не було, проте, впродовж 36 днів окупації продовольче питання поступово загострилося. Наприклад, у селі Мохнатин Чернігівського р-ну

окупанти розграбували місцевий магазин ще в перші дні повномасштабного вторгнення, а підвезення нових товарів щоденного вжитку було просто неможливим. Запаси хліба вичерпувалися дуже швидко, тому його приготування стало одним із першочергових завдань. Зі спогадів мохнатинців, для випічки хліба довелося використовувати зерно для худоби і птиці та господарський млин. З отриманої муки доволі сумнівної якості випікали різні вироби. У кого були дріжджі, ті робили закваску, якою за необхідності ділилися з сусідами: «Знаєтє, по началу запаси билі. А потом уже закончілося, магазін у нас разграбілі фашисти. Сломалі замок і всьо разграбілі. Хлєба ж нє било, дак ми запаси всьо шо било, дак ми ето іспользовалі. Так ми потом, от мєльніца у нас єсть, так ми мололі пшеніцу, кукурузу, просєвалі і з етой мукі пєклі хлєб. Тако, для хозяйства. Но раньше ще покупалі, когда хазяйство ще було. Но пєклі хлєб, олад’ї. Єщо сохранілась одна пачєчка дрожжей, дак дєлала закваску на етой пачєчкє дрожжей. Дак целий мєсяц дєлала. Вот ето, оставляла закваску і потом на етой закваскє опять замєшивала тєсто. І вот так вот ізо дня в дєнь» [6]. 

Ще одним методом виготовлення борошна було перекручування низькосортного зерна на звичайній механічній м’ясорубці до п’яти чи навіть шести разів: «У м’ясорубку зерно, не менше 5‒6 разів перекручуєш, пересіваєш і потім печеш хліб. В кого ще якісь дріжджі були, то вони на них могли робити. А потім ділились закваскою. І потім хліб пекли на заквасках всі. І було ще краще» [6]. Щоб урізноманітнити сімейне дозвілля під час окупації, іноді в одній хаті ставили до трьох м’ясорубок і більшість членів родини вдень готувала на них муку: «От як привезлі нам хлєб, так ми знали, шо нада поїсти і нада сушить. Потому шо жили й без хліба. Як пойду до них, в них сім’я велика, дак подивлюся, так думаю: «Шо, я з онуком удвох». Дак шо є? – Сухарі! А він так зразу: «Я сухаря не буду», а я «А шо ж ти будеш?» Значить вставай і мєлі. У єї [вказує на сусідку. – О. В.] вся сім’я, дві м’ясорубки прикручені, даже три, і всі стоять у роботі. Цяя пересіває, а цяя крутить» [8]. 

З особливим пієтетом підходили місцеві жителі/льки до спогадів про усі вироби з муки, які вживали в окупації, особливо це стосувалося спогадів про хліб: «Онук каже: «Збережу собі, шоб дітям показувать, який ми хліб їли» [10]. Коли ж військові деокуповували територію Чернігівщини, то просили своїх родичів показати і дати скуштувати того хліба, який вони їли, перебуваючи в окупації. Вигляд і смак цього хліба розчулював військових, адже вони дуже добре розуміли, які жахи, дискомфорт та страждання переживало населення: «…і я їм дала той буханець, хлопцям. Вони нюхали його і цілували (плаче)» [7]. 

Проблем з водою у сільських жителів було значно менше, ніж у чернігівчан/ок, оскільки кожна оселя мала своє власне забезпечення завдяки свердловинам та криницям, а отже вони були абсолютно автономними та незалежними від центрального водопостачання. 

Згадки респондентів/ок про недостатнє харчування та нестачу продуктів навіть через два місяці після звільнення Чернігівщини від окупантів продовжували викликати в інформантів/ок сльози: «Ну і кагда ж вже заканчівалісь продукти, вже і картошка заканчівалась, і ми билі отрєзаниє вообщє от города, нєгдє нічєво нє взять ето…(О. В. – плаче)» [6]. 

Зі свідчень інформантів часто прослідковуємо вдячність своїм покійним батькам та іншим родичам за завбачливу звичку робити запаси, що власне й стало порятунком для багатьох в умовах окупації. Одна з респонденток зазначила, що її батько помер за 6 років до повномасштабного вторгнення, але його запаси дров, солі, цукру врятували родину в період російської навали: «Ну он [батько – О. В.] запасся дров, а тогда газа не було, загатавлював дрова в лєсу, і он очєнь много нарубіл дров. Так шо вже його 6 год нема, а ми пользуємся його дровами. Дрова і брекєти єсть. Тому шо тиє стариє люді билі запаслівиє. Наше поколєніє уже такоє: шо нашо запасаться, єслі оно єсть. То нашо його покупать много, потом там завєдутся жучки-паучки. Чи спортітца. То луччє купіть» [6].

Пошли, Боже, гарного сусіда

Люди, які переїхали до сіл Чернігівського р-ну з обласного центра та опинилися в окупації, дуже завдячували продуктовій підтримці з боку односельців: «Я дуже вдячна всім сусідам, які, знаючи про те, що у мене двоє дітей, і я тут тільки наїздами вже бувала і все, тобто таких запасів продуктів, як у людей, які живуть по селах, у мене не було. Мені і тьотя Маруся, і хресна Ганя, вони всі щось давали. Вони кожен день приходили до нас, тому що вони мене так підтримували, просто прийдуть і просто посидять, і порозмовляють. І це вже для мене була підтримка. Але вони жодного разу не прийшли з пустими руками. Вони весь час щось приносили дітям. Приносили хто що спече. Який кукурудзяний пиріжок чи якесь тістечко, чи шо, і вони несуть його до мене. Несуть моїм дітям. Тобто згуртованість була надзвичайна» [7]. 

В одному із сіл фіксуємо випадок, коли господарі мусили зарізати свиню, яка сильно кричала під час обстрілів. Отриману свинину господарі роздавали сусідам/кам невеликими порціями, адже побоювалися, що окупанти могли забрати свіжину: «Так було [неадекватно себе поводило порося, сильно кричало. – О. В.], шо хаділа до їх і питала: «Посовєтуйтє, шо рабіть?» А я думала, шо вони [окупанти – О. В.] його в мене візьмуть і заберуть. Казав мені так син, шо вони з’їдять. Пошла [до сусідів – О. В.] і кажу: «Дайтє мнє параду якусь, бо дошла і не знаю, шо рабіть». І жалко. Но вже калі стрєлялі, то ми взяли і закалолі. А потом я і знову думаю: «Так вони й готове забєруть». То сосєдям і роздала» [9]. 

В окупації місцеві витрачали чимало часу на приготування їжі в старих печах. Міські ж жителі, які переїхали в село з початком повномасштабного вторгнення, змушені були теж швидко опановувати цю науку. 

Окремо варто проілюструвати харчування людей в окупованих селах у зонах активних бойових дій. Одним із таких сіл було досліджуване нами село Рівнопілля. Там в підвальному приміщенні заводу мастил «ЗОТІК» російські окупанти ув’язнили до 350-ти місцевих жителів. Годували мешканців/ок укриття двічі на день за графіком простою їжею: каші, макаронні вироби, прості овочі. На початку деякі селяни, які мали свій бізнес, привозили продукти в укриття зі складів своїх невеликих крамниць. На такі дії окупанти давали дозвіл: «Там утром каша якась, а вєчєром тоже шось. Там же шось пріносілі. Хто капустину, хто шо как. Оце ж так доставка такая була. Хто макарони, хто муку. Ну вообщєм хто з магазіна привьоз доставіл, билі там люді, шо там стоялі. Билі люді, шо всьо привєзлі, всьо з магазіна вигрузілі, а через дєнь їхній магазін розбомбілі, всьо поломалі і всьо поворовалі. Но ми нє знаєм уже, то лі оні помогалі, то лі нашиє может уже» [11].

І наостанок

Проблема в базовому забезпеченні населення продуктами харчування стояла гостро як під час блокади та активних бойових дій в Чернігові, так і в окупованих селах поблизу міста. Існували певні відмінності в можливостях містян/ок і селян/ок: у місті було легше отримати допомогу від волонтерів/ок, тоді як в окуповані села волонтери/ки отримали можливість доставляти їжу тільки після деокупації Чернігівщини. У блокадному місті легше було вижити в приватному секторі, ніж у багатоповерхівці. Наявність погребу, городу, консервації та домашніх тварин стали своєрідною «страховкою від голоду» для селян, на відміну від мешканців/ок багатоквартирних будинків, які такої «страховки» не мали. Окрім того, наявність криниць на подвір’ях приватних будинків значно спрощувала життя в умовах відсутності центрального водопостачання. Саме тому за наявності родичів чи знайомих у приватному секторі сім’ї шукали там тимчасовий прихисток.

Повсякденна їжа під час окупації не вирізнялася різноманітністю. У раціоні мешканців/ок Чернігівщини могли бути як сухарі, так і хліб із зерна для домашніх тварин. Гастрономічні смаки та вподобання у воєнних умовах зазвичай не враховувались. Черги за гуманітарного допомогою були нормою навіть через місяць після деокупації Чернігівської обл., оскільки страх повернення до напівголодного існування ще довго не залишав місцеве населення. Значна кількість людей після пережитого й надалі зберігає звичку закуповувати харчі «про запас», як це робили їхні родичі після Другої світової війни. 

Текст підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди авторки та редакції сайту «Україна Модерна».

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.