«Усе залежить від одного слова –“Перемога”»: окупація та досвід двох евакуацій прифронтового Слов’янська очима доктора історичних наук

– Пане Сергію, наскільки мені відомо, Ваше становлення як професійного філолога та історика відбувалося на Донеччині. Розкажіть, будь ласка, яким був соціокультурний портрет цього регіону на початку Вашої кар’єри?

Початок моєї професійної діяльності пов’язаний із селом Прелесне теперішнього Краматорського р-ну Донецької обл. Деякий час я працював учителем, завучем, а пізніше – і директором Прелеснянської школи. У 1991 р. на запрошення завідувача кафедри естетики перевівся до Слов’янського державного педагогічного інституту. 

«Слов’янськ на той час був великим промисловим містом, де проживали представники майже сімдесяти різних етносів»

Слов’янськ на той час був великим промисловим містом, де проживали представники майже сімдесяти різних етносів. Їхній життєустрій повністю був просякнутий «совєтськими» догмами й вірою у «світле комуністичне майбутнє» цього краю. Пізніше я переконався, що лише незначний відсоток місцевих жителів переймався незалежністю України. Зрештою після прийняття «Конституції України» відбулися певні позитивні зрушення, зокрема завдяки згуртованості представників української інтелігенції. Один із її осередків очолив Василь Тихонович Горбачук [2]. Він був ініціатором залучення до шкільної та інститутської програм українознавчих дисциплін. Це була подія, яку й досі, як на мене, належним чином не оцінили.

Випускники українського відділення філологічного факультету Слов’янського педагогічного інституту, а пізніше й університету, стали професійними філологами. Вони й досі викладають у загальноосвітніх і вищих навчальних закладах у різних куточках України. Але, як показав дві тисячі двадцять другий рік, не всі з них стали справжніми патріотами. На жаль, після повномасштабного вторгнення один із наших випускників, який був родом з Горлівки [3], став зрадником і потрапив до наших хлопців у полон. У мережі було оприлюднено відео, де він виправдовує свій вчинок тиском з боку бойовиків самопроголошеної ДНР [4].

У Слов’янську, як і скрізь, були різні люди. Частина з них і досі подекуди ностальгує за дешевою радянською ковбасою та горілкою. Прикро, що за роки незалежності та впродовж уже майже десяти років війни не вдається остаточно викорінити з голів українців радянський спосіб мислення.

– Як саме формувався колектив філологічного факультету та кафедри української мови зокрема? Адже створення такого освітнього осередку в російськомовному регіоні, вочевидь, потребувало неабияких зусиль?

Василь Тихонович був дуже уважним та мав неймовірне професійне чуття. Він спостерігав за діяльністю вчителів шкіл, викладачами інших кафедр. Власне, саме на його запрошення і я потрапив на кафедру української мови та літератури, де отримав досвід викладача, заступника декана, декана, а згодом – проректора з науково-педагогічної роботи Слов’янського педуніверситету. У 2001 р. я захистив кандидатську дисертацію в Інституті мистецтвознавства, фольклористи та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, що дало можливість викладати на філологічному факультеті комплекс історико-етнографічних дисциплін, зокрема курси з етнографії та етногеографії України. А вже після деокупації Слов’янська у 2017 р. здобув ступінь доктора історичних наук.

Я пам’ятаю, що поруч з Василем Тихоновичем завжди була його подруга, колежанка та дружина Ліда Дмитрівна Нечай, яка так само брала участь у формуванні кафедри і факультету. Мовою викладання була виключно українська. На кафедрі тоді працювали викладачі з Донеччини, Дрогобиччини, Полтавщини. Сам Василь Тихонович народився на Берестейщині, а Ліда Дмитрівна була уродженкою Миколаївщини. 

На запрошення Василя Тихоновича до нас неодноразово приїжджав Дмитро Павличко [5], з яким вони товаришували ще зі студентських часів, а також всесвітньо відомі представники української діаспори. Пригадую, завдяки співпраці з українцями США та Канади, наші найкращі студенти отримували нечувану на той час стипендію в розмірі ста доларів. Пізніше до нас приїхав Віталій Кейс [6], чиї лекції були насичені справжнім українством. Він проводив лекції з люлькою в зубах, що не могло не заворожувати. Для Слов’янського педінституту це було неймовірною подією, адже представники української діаспори на той час викладали лише в Київському університеті та Києво-Могилянській академії. 

«Слов’янськ було захоплено 11 квітня 2014 р. – на день народження моєї доньки»

– Яким був Слов’янськ напередодні подій 2014 р.?

Відчуття тривоги в мене з’явилося ще у 2013 р. Я пригадую, у жовтні на одному із засідань у Донецьку вперше відкрито виступили апологети «рускава міра». Тоді головою обласної адміністрації був Тарута, який проводив зустріч зі студентством у Донецькому медичному університеті. На сцені зали, де він виступав, уже тоді почали майоріти імперські триколори та лунала антиукраїнська риторика. Тож багато в чому подіям 2014 р. сприяла місцева влада разом зі спецслужбами рашистської федерації. Наша ж служба безпеки зовсім нічого не робила. Чинний на той час міністр освіти Табачник почав відвідувати та інспектувати військові ліцеї, училища й інститути Донеччини. Я неодноразово запитував себе: «Чому він цікавиться, якою мовою у них проводять пари?» Я пам’ятаю, як він обурився, що жодну з дисциплін там не викладали російською мовою. 

Слов’янськ було захоплено 11 квітня 2014 р. – на день народження моєї доньки. Мене в місті тоді не було, я саме проходив лікування в Трускавці [7]. Донька була дуже налякана, бо побачила зранку за вікном бойовиків. Вони почали робити в місті зачистки, відслідковуючи тих, хто говорить українською мовою. Дружина просила мене не повертатися, щоб мене не схопили. Василь Тихонович не дожив до тих подій. Його не стало в грудні 2013 р.

До Слов’янська я повернувся, здається, тридцятого квітня. З першого травня університет уже не працював. Якщо я не помиляюся, п’ятого травня збили гелікоптер з генералом Кульчицьким, який був командувачем Національної гвардії, і почалися масовані обстріли міста. Ми підготували підвал, щоб за потреби було де сховатися. У такому стані ми прожили до середини травня, після чого виїхали у Святогірськ [8]. Ми дуже чекали, що нас звільнять. 

Звільнення почалося, але ніхто не знав, коли воно закінчиться. Грошей на той час уже не було, роботи теж. Саме тоді нам зателефонувала Олена Олександрівна Боряк [9] і запросила до себе. Ми з дружиною забрали доньку, сина з невісткою і поїхали до Києва. Слов’янськ було звільнено п’ятого липня 2014 р., а вже сьомого ми повернулися додому. Прикро, що «ждунів рускава міра» події 2014 р. нічому не навчили, бо вони й досі сидять у Слов’янську та чекають.

– Чи доводилося Вам контактувати з окупантами?

Багато місцевих тоді долучилося до російських бойовиків, чимало було й тих, хто приїхав з Росії. Немало серед них було наркозалежних. Я з ними особисто не контактував, але бачив. Були серед моїх колишніх колег депутати міської ради, які співпрацювали з самопроголошеним мером міста Пономарьовим. 

«Якби була команда, ми б звільнили і Донецьку, і Луганську області»

– Як, на Вашу думку, росіянам усе ж таки вдалося захопити Слов’янськ у 2014 р.? 

Я не військовий експерт, я пересічний громадянин. Але я бачив, що були деморалізовані повністю всі спецслужби. Тому, власне, рух окупантів у бік Слов’янська по суті не було кому зупиняти. Служби безпеки у Слов’янську не було. Приїхали хлопці із Сум, п’ять чоловік. Вони тоді першими загинули. Одного з підполковників СБУ Гіркін [10] розстріляв прямо в машині. У Донецьку вже нічого не працювало, жодних команд не надходило. Тому Януковичу [11] зрештою й вдалося втекти. Верховна Рада була паралізована, Рада національної безпеки України теж. Тимошенко [12] виступала із закликами блокувати всі військові частини України для того, щоб запобігти військовому конфлікту між Росією та Україною. «Жоден танк, – як вона сказала, – не повинен вийти з ангарів». А були такі військові, які хотіли і могли зупинити вторгнення, от тільки їм не дали цього зробити.

Я бачив хлопців-військових у чотирнадцятому році. Вони йшли проти ворога з одним автоматом і в пантофлях. Армія була роздягнена, їхали іржаві БТРи. У п’ятнадцятому-шістнадцятому роках була вже кардинально інша картина. З’явилася нова техніка та воїни у відповідній амуніції. На них приємно було дивитися. Армія за один рік дуже змінилася. Я тоді багато з військовими розмовляв, і вони говорили: «Якби була команда, ми б звільнили і Донецьку, і Луганську області». Але такої команди ніхто не дав, і ми отримали Іловайський котел [13] та Дебальцеве [14]. 

– Що, на Вашу думку, допомогло звільнити Слов’янськ? 

По-перше, серед окупантів почалася паніка, бо вони побачили техніку й штурмові бригади. Вочевидь, спрацював інстинкт самозахисту. Тоді Росія ще не була готова до повномасштабного вторгнення. Тож окупанти почали рухатися зі Слов’янська на Донецьк. І, на жаль, тоді знову не пролунала команда атакувати, хоч один із полковників таки наказав вдарити по цій колоні. Тоді було знищено дуже багато ворожої техніки. Хтось говорив, що нібито в колоні серед військових були жінки й діти, тому наші не наважилися на повноцінний обстріл. Ходили чутки, що бойовики взяли мирних жителів у заручники. Я не знаю, правда це чи ні, але я бачив багато знищеної техніки дорогою до Краматорська. Коли ми із сином їхали до обласної адміністрації, у посадках ще лежало чимало трупів. Слов’янськ у тих подіях був першим, а потім відбулася ціла хвиля захоплень наших міст. 

– Як слов’янці реагували на окупаційний режим?

Я не маю чіткої статистики, але знаю, що в тодішньому референдумі взяли участь тисячі людей. У мене є друг, який під час окупації довго переховувався у Слов’янську і збирав усю можливу інформацію про окупантів, перехоплював телефонні дзвінки. Його дружину навіть довелося таємно евакуювати з міста. Він розказував, що було зібрано дуже великий перелік тих, хто безпосередньо співпрацював з російськими бойовиками. Один із наших сусідів, який часто бував напідпитку, очікував поразки українських військових під Карачуном. Ця гора була одним зі стратегічних об’єктів, де розміщувалися наші позиції. 

«Росіяни спеціально розміщували техніку в житлових кварталах і звідти обстрілювали територію Карачуна, де були наші блокпости»

– Чи вистачало вам в окупації продовольства?

У магазинах все скуповували, але продукти завозили, швидше за все, з боку Донецька. Я пам’ятаю, що ми в якийсь момент почали відчувати нестачу продуктів. У Святогірську вже й банкомати не працювали. Бойовики розбомбили всі банкомати, покрали гроші в супермаркетах, позабирали горілку. У нього [окупанта. – С. М.] ж автомат висить, то хіба йому хтось міг заборонити. Ринки теж майже перестали функціонувати. До Святогірська почали завозити гуманітарку з Харкова, Полтави, а що було вже на той момент у Слов’янську, я не знаю. 

До Києва ми поїхали в середині червня. Два тижні ми прожили в Боряків. Ми дуже вдячні Геннадію Володимировичу [15] та Олені Олександрівні за підтримку і допомогу, яку вони надали нашій родині, доземний їм уклін. Потім переселилися на квартиру Лідії Федорівни Артюх [16] і Мирослава Володимировича Поповича [17], цьому посприяла Аліна Анатоліївна Артюх [18]. Та і Ви, Світланко, багато нам допомагали і морально, і коштом. Хочу подякувати всім, хто нас підтримав і надав у ті важкі часи прихисток. Дуже багато людей тоді, я пам’ятаю, виїхало зі Слов’янська. Росіяни спеціально розміщували техніку в житлових кварталах і звідти обстрілювали територію Карачуна, де були наші блокпости. Наші хлопці не відповідали, бо розуміли, що там цивільні й може загинути мирне населення. Біля нашого будинку наприкінці травня таки був приліт.

– Чи не переслідували окупанти місцеву українську інтелігенцію? 

Відстежували. Я пригадую, як одна з викладачок нашого вишу йшла із чоловіком та онучкою через центральну площу. Вони розмовляли українською мовою. І до них підскочили бойовики з автоматами, онучка сильно злякалася, плакала і кричала, тож вони все ж таки їх відпустили. Але та викладачка відразу виїхала з міста. 

– Чи були на Вашій кафедрі ті, хто співпрацював з ворогом?

Я таких випадків не знаю. А ось з інших кафедр були викладачі, які навіть воювали на боці бойовиків. Зараз вони всі переховуються в Росії. 

– Місцева влада, наскільки я пам’ятаю, була лояльною до бойовиків? 

Тоді мером була славнозвісна Штепа. Її лояльність до окупантів була беззаперечною, цей факт навіть зафільмовано. Рукописи, як то кажуть, не горять. Коли росіяни захопили будинок міліції, вона вийшла зі словами: «Не хвилюйтеся, це наші хлопчики, наші «мальчікі» прийшли». Вона з ними відверто співпрацювала, вона й досі судиться та подає апеляції до Європейського суду. 

«Я не мольфар, я не маю дару передбачення, але якась постійна тривога мене не залишала»

– Яким був Слов’янськ напередодні повномасштабного вторгнення? 

Після звільнення Слов’янська у 2014 р. у багатьох було відчуття, що на цьому не закінчиться. Я, наприклад, передбачав, що буде щось жахливіше років через сім. Трохи не вгадав. Пройшло майже вісім років після захоплення Слов’янська. Я не мольфар, я не маю дару передбачення, але якась постійна тривога мене не залишала. 

Особливо це передчуття посилилося після Нового двадцять другого року. У січні я почав читати різних блогерів, звідки почув про результати американської розвідки щодо зосередження на кордоні ударних дивізій російських військовослужбовців. Тоді я зрозумів, що повномасштабна війна таки буде.

Двадцять четвертого лютого я прокинувся від того, що щось гримить. Я ночував у гостьовому будиночку, а дружина з донькою та онуком у центральному. Двері відчинилися, зайшла Надя [дружина. – С. М.] і сказала, що почалася війна. Я відкрив інтернет і послухав виступ Путіна.

Тоді вже почали обстрілювати ракетами не лише Краматорськ, а й усі аеропорти, аеродроми, стали сунутися ворожі війська. Вибухи було вже добре чути. Донька почала готувати валізи. О восьмій годині зателефонувала ректорка університету Омельченко Світлана Олександрівна і повідомила, що збирається ректорат. Було прийнято рішення всіх студентів розпустити, а далі – кожен відповідав сам за себе. О дев’ятій годині ми вже виїхали зі Слов’янська. Я тоді думав насамперед про онука. Ми йому сказали, що їдемо подорожувати, а вибухи пояснювали громом і блискавкою. Ми поїхали в сторону Дніпра. Над нами літали українські гелікоптери і вже зовсім скоро ми побачили наші війська. У Дніпрі було багато військових, дуже багато військової техніки, яка рухалася в напрямку Донецької обл.

– Тобто Ви з родиною виїхали в перший день повномасштабного вторгнення?

Так. А двадцять п’ятого лютого в Слов’янську були перші прильоти і перші загиблі. Проїхавши Дніпро, ми вирушили до Олександрії [19]. Там ми вирішили заночувати. Усі дороги були просто забиті машинами, які рухалися на захід. На ніч ми зупинилися в гуртожитку Олександрійського медичного училища. Там нас дуже тепло зустріли, виділили кімнату. Зранку ми продовжили рухатися на захід. Після п’ятнадцяти годин за кермом, за тридцять кілометрів до Тернополя [20] в нас закінчилося пальне. На годиннику була перша година ночі, на вулиці – мороз, у машині – маленька дитина. Тоді я зателефонував своєму колишньому студенту і моєму другові Тарасу Мірошниченку. Заправки були всі зачинені, світла ніде не було. Але Тарас злив зі свого робочого бусика близько десяти літрів дизпалива й привіз нам. Цього вистачило, аби доїхати до міста. Зранку ми таки змогли заправитися в Тернополі, наповнили дизпаливом запасну каністру та поїхали до польського кордону. Там на нас чекали кілометрові черги з машин і піших біженців. 

Розуміючи, що дитина може не витримати такої поїздки, ми зупинилися на кілька днів у Трускавці, після чого й перетнули кордон. Мене випустили, тому що мені на той час було шістдесят три роки. Поляки нам дуже допомагали. Коли прикордонниця мене запитала, чи є у мене зброя чи наркотики, я відповів: «Я тільки своє золото перевожу». Вона не одразу зрозуміла, але зазирнувши в машину, посміхнулася й дала онучкові смаколик. 

Зять зняв нам у Польщі квартиру, він саме був там на заробітках. Я теж намагався влаштуватися на роботу, але на довго мене не взяли, бо за нелегального пенсіонера їм загрожувала серйозна кримінальна відповідальність. У Польщу ми заїхали третього березня, а вже третього червня 2022 р. ми з дружиною повернулися в Україну та зняли житло в Трускавці. Син з невісткою поїхали додому в Слов’янськ, де залишаються й зараз.

«У 2014 р. ми вірили, що повернемося додому, а зараз такого відчуття в мене немає»

– Який досвід евакуації для Вас був найважчим: у 2014 чи у 2022 р.? 

У двадцять другому. Я усвідомлював, що це вже відкрите повномасштабне вторгнення. У 2014 р. ми вірили, що повернемося додому, а зараз такого відчуття в мене немає.

– Чи приїжджали Ви за ці два роки війни до Слов’янська?

Так, я був у Слов’янську в листопаді 2023 р., якраз за тиждень до смерті батька. Батько помер двадцять другого листопада, а я п’ятнадцятого повернувся зі Слов’янська в Трускавець. Батько був лежачим і вже нікого не впізнавав. Я побув вдома п’ять днів. Мама сказала: «Ну, що ти будеш, синок, чекати? Їдь, а там вже буде видно». Через тиждень після мого повернення до Трускавця батько помер. 

Коли я приїхав у Слов’янськ, син з невісткою повезли мене на екскурсію. Це була найсумніша екскурсія в моєму житті. Ми проїхали Слов’янськом, Святогірськом, були в Тетянівці, Дробишевому, Шандриголовому, Лимані [21]. Дуже сумно було дивитися на свої рідні місця: села є, а будинків немає. Олександрівка повністю зруйнована. На Святогірському вокзалі лежать ще неприбрані рашистські «урагани». Син розказував, що наші хлопці їх накрили «байрактарами». Вокзал повністю зруйнований, але, коли ми заїжджали, там уже почалися відновлювальні роботи. Лиман взагалі не впізнати, скрізь зруйновані багатоповерхівки та повністю знищений залізничний вокзал. Але люди повертаються. Мені розказували, що за двадцять третій рік до Слов’янська повернулося близько двадцяти тисяч людей. По-перше, у багатьох закінчилися гроші, не стало чим оплачувати житло. Деякі навіть з-за кордону повернулися. Як такого бізнесу там немає, роботи – теж. Але пенсію люди поки що отримують. Один з наших викладачів теж повернувся, він мені якось-то сказав: «У мене вдома город, я щось посаджу: якась зелень, якісь помідори – та й проживу».

– Наскільки я знаю, Ваш університет зараз працює в евакуації. Розкажіть, будь ласка, як цей процес відбувається.

Викладачі виїхали в різні міста. Я не знаю, чому для евакуації був обраний Дніпро. Звичайно, там безпечніше, ніж у Харкові. Значна частина наших викладачів також зараз живуть у Дніпрі. Припускаю, що проводити евакуацію через трасу «Слов’янськ – Харків» було дуже небезпечно, тому наша ректорка Світлана Олександрівна домовилася з керівництвом Дніпровського університету імені Гончара. Ректор виділив приміщення в одному з корпусів факультету, і туди вивезли всі сервери нашого університету, відділ кадрів, особисті справи викладачів і студентів тощо. Єдине, що не вдалося евакуювати, – це бібліотека. Але найбільш цінні фонди включно з комп’ютерами та носіями таки вдалося забрати. 

– Хто зараз підтримує бібліотеку?

Наша бібліотека зараз, на жаль, навіть не охороняється. Туди раз на тиждень заходить комендант перевірити, чи все в порядку. Вивезти всю бібліотеку просто немає можливості. У нас навіть транспорту там уже немає, бо університетські машини віддали Збройним силам України. Елементарно немає кому і куди вантажити. У бібліотеці залишилися тільки жінки, які фізично не зможуть цього зробити.

Викладачі працюють дистанційно, спеціально було розроблено дистанційні курси. Навіть кваліфікаційні роботи захищають онлайн. Вони проживають у студентському гуртожитку. Зараз там мешкає близько тридцяти наших колег. Дехто з них постійно їздить до Слов’янська і назад, бо в місті залишаються рідні. Частина викладацького складу живе у Кропивницькому, Києві, Білій Церкві та інших містах України. Деякі до сьогодні – за кордоном. 

– Чого Вам найбільше не вистачає в евакуації?

Перемоги.

– Як на цю війну реагує Ваша мама?

Вона залишається жити в Слов’янську разом з моєю сестрою. Мама пережила Другу світову війну, а зараз переживає ще одну. У неї, звичайно, немає таких емоцій, як у нас. Вона мені говорила: «Ну що ж, синочку, від мене нічого не залежить». Навіть вибух, який прийшовся за п’ятсот метрів він них, вона пережила спокійно.

– Чи розповідала вона Вам щось про свій перший досвід війни?

Вона тоді маленька була. Вона з тридцять восьмого року, їй скоро буде вісімдесят шість років. Я колись в неї запитував. Казала, що пам’ятає, як німці ледь їх не розстріляли. Тоді моя бабуся кинулася німцям у ноги і вмовила залишити дітей живими. Але зараз у неї вже тих емоцій немає.

– Чи залишається у вас звичка мати щось про запас?

У нас багато чого було про запас – вже немає. Ми навіть свою гуманітарку пороздавали своїм знайомим. У нашої сусідки троє дітей. Чоловік її кинув, залишивши з трьома хлопцями. 

«…кому тепловізор, кому приціл, кому каску…»

– Я знаю, що Ваші донька і зять зараз займаються активною волонтерською діяльністю.

Вони роблять дуже велику роботу. Я це точно знаю, бо майже всі їхні посилки йдуть через мене: кому тепловізор, кому приціл, кому шолом. Останній раз придбали за дві з половиною тисячі доларів спеціальний шолом. Ми надсилаємо посилки з України, а там, у США, українська діаспора проводить різні аукціони, де продають різноманітні речі. Наприклад, останнього разу розіграли футболку з підписами гравців «Шахтаря» [22]. Буває, ми надсилаємо з Трускавця різноманітні українські сувеніри патріотичного змісту. Коли почався мороз, зять прислав кілька сотень пар грілок для взуття у формі устілки, дуже багато одягу, зокрема, плащі зі спеціальної тканини, які не бачить тепловізор. Ну і, звичайно, безліч дронів. Нещодавно на Покровськ [23] від нас поїхав «старлінк». Постійно замовляємо ліки, переважно кровозупинні та протишокові препарати. На одному з концертів Вакарчука [24] в США розіграли шолом нашого воїна, якого було поранено в бою. Вдалося зібрати майже три тисячі доларів. Мій онук на концерті Ореста Лютого [25] також допомагав збирати кошти. Тоді вони продавали шеврони та іншу військову символіку. 

– Чи маєте Ви власний прогноз щодо цієї війни?

Робити прогнози – невдячна робота. Але я переконаний, що в цьому році щось відбудеться. На жаль, не все залежить від України. Мені здається, що запроваджено не ті санкції і не в тих обсягах, що наші союзники поки що не роблять достатніх кроків для нашої перемоги. Передбачаю, що двадцять четвертий рік буде для нас вирішальним.

– Як Ви думаєте, слов’янці планують повертатися додому?

Я знаю, що багато людей у Слов’янськ не повернеться. Усе залежить від одного слова – «Перемога». 

– Щиро дякую Вам за змістовну розмову!

Розмовляла Світлана Маховська.

У публікації використано світлини з особистого архіву Сергія Швидкого.