— Пане Сергію, розкажіть, будь ласка, як Ви зустріли новину про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Чи можете пригадати, як це було?
– Так, це буде нескладно, оскільки невдовзі після повномасштабного вторгнення я відчув, що пам’ять про гостроту вражень змінюється, накладаються шари інших стреcів, інших спогадів, тому я вирішив це записати майже відразу, упродовж кількох тижнів. В якійсь мірі ці записи пізніше трансформувалися у початок моєї книжки про російсько-українську війну. Я передчував війну, але сподівався, що вона не розпочнеться. Я знаходив раціональні причини, щоб якось підтримати ці сподівання.
24 лютого я чомусь прокинувся дуже рано. На той час я перебував у Відні. Спершу я перевірив свою електронну пошту, а потім вже новини. Перше, що я побачив – тему листа від колеги з Гарварду «My Goodness». Я відразу все зрозумів. Потім я прочитав лист від колеги з Дніпра, який просив взяти його академічні напрацювання для зберігання. Він запитував, чи можна їх мені переслати. Я збагнув, що масштаби війни набагато більші, ніж те, про що думав раніше, було зрозуміло, що Дніпро тепер під атакою також. І тільки після того я переглянув новини. Це була повномасштабна війна, це пророкували американці дуже активно. Отже, логіка, яку я вибудував, щоб підтвердити свої сподівання на кращі сценарії, розсипалися. І тоді я пережив перший шок. Фактично він визначив мій психологічний стан у перші години, дні великої війни. Коли шок почав минати, постало питання, а що конкретно я можу зробити. І моя відповідь була в поширенні інформації: від інтерв’ю, які я давав, до того, що наприкінці березня я вирішив написати про цю війну більший текст. Це планувалося як невелика книжка, потім вона стала більшою. У ній я мав пояснити витоки війни, а також феномен того, чому Україна не впала за три дні.
«Це книжка про сучасну історію, написана під час того, як ця історія творилася, для того, щоб на неї вплинути»
— Робота над книгою, певно, була для Вас також і терапією.
— Звичайно. Це був, на відміну від інтерв’ю, які я давав, більший проєкт, проєкт, в якому я мав певний контроль над тим, що роблю. Це було дуже важливо — мати щось, що ти можеш контролювати. Тож Ви маєте рацію, так, психологічно це також було важливо.
— Текст книги визрів вже після того, як РФ вторглася в Україну? Чи певні ідеї для написання цього тексту Ви мали раніше?
— Ні, це відбулося вже після. Після повномасштабного вторгнення до мене кілька разів зверталися з пропозицією написання книги. Пропозиції надходили від мого американського видавця, а також з літературного агентства в Лондоні, яке допомагає мені знаходити видавців. Вони казали, що багато людей було б зацікавлено почути мою думку про те, що відбувається, оскільки у мене були публікації раніше, які друкувалися досить поважними, як на академічного автора, накладами. На їхні запрошення я відповідав постійно: «Ні, це абсолютно неможливо». По-перше, я історик, а це події, які відбуваються зараз. По-друге, психологічно я абсолютно не був готовий до цього проєкту. Але десь на третій тиждень березня я раптом збагнув, що це те, що я можу зробити. Я зрозумів, як буду це робити. Тож, я б сказав, що ця ідея з’явилася із затримкою десь у три тижні.
Проєкт написання книжки фактично відповів на кілька запитів, які постали переді мною інтелектуально та психологічно. Я робив те, що вважав дуже важливим, і це була моя відповідь на початок війни.
— Як довго цей проєкт тривав? Як довго зайняло написання книги?
— Щодо термінів написання була абсолютна ясність. На початку року я пішов у сабатікал. Сабатікал закінчувався навесні, потім були літні канікули, а після того починався навчальний рік. Зважаючи на академічний графік, основний текст книги був написаний до початку занять. Потім я додав ще один розділ, вносив виправлення, оновлював дані, але головне — треба було завершити ключові глави до початку навчального року. Тобто книжка була написана у вільний від викладання час, скажімо так.
— У цьому плані все дійсно визначено в академічному житті, літо — час для роботи над текстами. Цей проєкт насправді був швидкий і своєчасний.
— Ця своєчасність була дуже важливою. Тези, висловлені у книжці, вплинути на інтерпретацію війни на Заході. Їх почуло не тільки академічне середовище, але й ширший загал. Враховуючи те, наскільки важливі і Сполучені Штати, і Британія, і Західна Європа в підтримці України, я сьогодні вважаю, що те, що я робив, було правильним. Це максимум, що я міг зробити за тих умов. На сьогодні ця книжка, якщо дивитися на Goodreads, є найбільш поширеною серед усіх інших книг про війну. Так що вона вийшла вчасно, це надзвичайно важливо.
— Розкажіть, будь ласка, трохи детальніше про це видання. Через які тези Ви комунікували з читачем? Яка Ваша основна думка?
— Книжка стала, з одного боку, продовженням певних тем, над якими я вже працював. З іншого боку, це була відповідь на ті наративи, які, якщо не були домінантні, то були дуже впливові на Заході. Так, був наратив, представлений Міршаймером, про те, що війна — це закономірна реакція РФ на розширення НАТО. І другий наратив, який так чи інакше обговорювався, був запропонований Путіним. Це наратив про те, що українці та росіяни — один народ. Тобто поширювалася ідея про можливу громадянську війну росіян з росіянами, а не збройну агресію однієї держави проти іншої. Відповіді, які я давав на ці наративи, були пов’язані з моїми дослідженнями протягом багатьох років. За кілька років до початку повномасштабної війни побачила світ моя книжка «Lost Kingdom: The Quest for Empire and the Making of the Russian Nation», яка була перекладена українською під назвою «Загублене царство. Історія «Русского мира» з 1470 року до сьогодні». Це була якраз історія тих ідей, які озвучував Путін про єдиний народ, обговорення того, як ці ідеї трансформувалася. Зокрема, в книжці йшлося про Солженіцина, як інтелектуальний міст між імперськими ідеями і тим, що озвучує Путін. Тобто я мав певні напрацювання, які я адаптував до конкретних умов, до конкретних заяв Путіна. Це була моя відповідь на його наратив.
Другий наратив про НАТО. Це знов-таки тема, якою я займався довший час, починаючи з книжки про «The Last Empire. The Final Days of the Soviet Union» — «Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу» в українському перекладі. Це, власне, була інтерпретація розвалу Радянського Союзу як розвалу однієї з багатьох імперій. І саме цей ракурс я поставив як чільний, як фрейм, як спосіб організації і свого думання, і матеріалу стосовно цієї війни.
Отже, одним зі стрижнів нової книжки є розмова про російські імперські ідеї відносно того, чим є Росія, чим є російський народ, про незакінчений процес націотворення у пострадянському просторі і українську відповідь на нього. Концептуально книжка відповідає на два ключові наративи, один з яких був запропонований Росією, інший — частиною американських політологів. Але це не були штучні висновки, які на ходу я намагався вигадати. Відповідь на ці наративи з’явилася завдяки досить довгому періоду моїх власних досліджень. В цю рамку вклалися події, які відбувалися прямо зараз перед нашими очима. Це допомогло мені не тільки організувати матеріал, але також краще, як мені здається, зрозуміти те, що відбувається.
— Які переклади книги наразі вже існують?
— Я всіх не пам’ятаю. Багато. Європейські мови точно. Є французький, є німецький переклад. Цікаво, що німецький переклад вийшов перед тим, як був опублікований англійський оригінал. Є польською, румунською, шведською мовою, японський переклад готується. Раніше більшість моїх книжок перекладали спрощеною китайською в Китаї. Зараз вийшов переклад тільки в Тайвані. Тобто Китай відмовився перекладати чи видавати мою книгу.
Найбільшим здивуванням для мене був російський переклад. Знову ж таки більшість моїх книжок перед тим була перекладена російською, за що на Фейсбуці я регулярно отримував критику. Критика на Фейсбуці має свої особливості (сміється). Цього разу я абсолютно не очікував російського перекладу. Проте надійшов запит від російськомовного видавництва в Ізраїлі, на який я погодився. Цікаво, що перед тим, як ізраїльський видавець випустив книгу, в Інтернеті з’явився досить добрий переклад для вільного скачування. Я не знаю, хто його зробив, ніхто ніколи не звертався до мене чи до видавництва. Це наразі найбільша загадка, коли йдеться про переклади цієї книжки.
— Тобто це піратська версія книги російською мовою?
— Так, але хтось мав інвестувати гроші та час у цей переклад, а потім виставити для завантаження без оплати чи будь-яких інших обмежень. Я це тільки вітаю, звичайно. Я не протестував, ні до кого не звертався, не вимагав якихось пояснень чи компенсацій. Таке вперше у моєму досвіді сталося. Брати вже готовий переклад, красти і вивішувати — це нормально (сміється). Але брати і перекладати, а потім вивішувати у вільному доступі — це щось нове.
— Сучасні умови диктують такі нетипові кроки. Видається, що вдалося дуже добре прокомунікувати з читачем завдяки цьому виданню.
— Так, сподівання, які я мав, справдилися, тож я дуже радий з цього приводу.
— Чи були ті, хто не підтримав ідею написання цієї книги?
Закиди, особливо з України, були постійні: «Як ти можеш це робити? Треба дочекатися кінця війни». Чекати до кінця війни — це був не варіант. Книжка була написана не для погляду на це з висоти досвіду минулого. Це книжка про сучасну історію, написана під час того, як ця історія творилася, для того, щоб на неї вплинути.
— Дякую Вам за цей дуже своєчасний проєкт.
«Можливо, гріх таке казати, але війна створила можливості для української академії»
— Скажіть, а як Український науковий інститут Гарвардського університету відреагував на початок повномасштабної війни? Які інституційні заходи були застосовані?
— Я був на той час у Відні. Проте я весь час знаходився на зв’язку з інститутом. Я був задоволений тим, як мої колеги відреагували на події. Відразу ми отримали досить сильну підтримку з боку адміністрації Гарварду, зокрема від президента Гарварду, на той час Лоуренса Бекоу. Його мама чи батько з Білорусі, його рідні пережили Голокост. Лоуренс Бекоу за власною ініціативою вивісив український прапор над Гарвардом, що було безпрецедентно. Також він написав лист підтримки, але це був фактично приватний лист до мене, який я міг озвучувати.
На жаль, саме це потім викликало критичну реакцію від інших кіл, від інших громад. Мовляв, чому до українців особливе ставлення? Тобто різні люди висловили своє незадоволення, особливо пізніше, в контексті війни між Ізраїлем та Газою. Тож ця моральна підтримка для українців фактично залишилася на рівні моральної. Гарвард після цього уже не міг створювати якісь програми та інші можливості спеціально для українців. Але підтримка наших колег з інших центрів, зокрема російського та євразійського імені Дейвіса, європейського, єврейського, близькосхідного тощо, була надзвичайно щирою.
У нас є програма Fellowships у Гарварді. Можливо, це було не дуже справедливо до всіх тих, хто подавався на цю програму, але в перший рік після повномасштабного вторгнення усі наші стипендії пішли для аплікантів (заявників) з України. Частину заявок погодилися взяти на себе російський, близькосхідний, єврейський центри, якщо це збігалося з їхньою тематикою. Так ми намагалися діяти і підтримувати.
Крім того, ми стали частиною двох хвиль надання короткотермінових грантів, що було здійснено разом з Інститутом дослідження людини у Відні. Harriman Institute також підключився, здається, до однієї чи до двох програм. Максимум фондів, які ми мали, ми спрямували в Україну.
— Загальновідомо, що грантовими можливостями, які були надані українцям, переважно змогли скористатися саме жінки-науковиці? Як Ви можете прокоментувати цю ситуацію? Як це було в Гарварді?
— Так, я хотів би прокоментувати цю цікаву ситуацію, яка виникла через війну. Принаймні три гранти, може, і більше (це те, що я пригадую зараз), були надані чоловікам в Україні, але вони не змогли приїхати. Ми сподівалися побачити чоловіків, які приїдуть на церемонію вручення, а вони не приїхали, двоє з них були і залишаються у війську. Ми цього не очікували. Фактично умови війни створили унікальну ситуацію, коли жінки, які перед тим в українській академії мали купу проблем щодо маргіналізації і навіть дискримінації на багатьох рівнях, виявилися єдиною категорією українських науковців, яка могла отримати не тільки короткотермінові гранти, але й можливості набагато довшого фінансування проєктів та досліджень, як-от у Принстоні та в інших інституціях.
Можливо, гріх таке казати, але війна створила можливості для української академії. Ми ще будемо спостерігати, наскільки це змінить українську науку загалом, але цей досвід є дуже важливим. Ми побачили, що чільне місце в академічних обмінах посіли жінки-науковиці, у тому числі історикині. Дуже-дуже цікаво буде спостерігати з антропологічної та соціологічної перспективи за цим явищем, що буде далі, який це матиме вплив на подальший розвиток української академії. Він може бути різний, але факт в тому, що відбулося глибше занурення в американський та європейський академічний світ саме українських науковиць.
— Безсумнівно, ці процеси матимуть вплив на українське академічне середовище. Проте, тісніша співпраця з українськими науковицями, певно, має вплив і на західну академію?
— Звичайно, зміни в західному академічному середовищі також відбуваються. Це також заслуговує на увагу. Я переконаний, що деякі речі я бачу, ясніше, ніж ті, хто приїхав з України вчора чи позавчора, бо я маю можливість спостерігати ці зміни в процесі. Але з іншого боку, перебуваючи всередині, дуже багатьох речей не помічаєш. Через це погляд людей, які або вперше зіткнулися із західним академічним світом, або перед тим мали лише короткостроковий досвід співпраці, а тепер отримали набагато глибший досвід, або навіть якісь постійні позиції, є надзвичайно важливим і цікавим. Тож, на мою думку, війна призвела до, так би мовити, неочікуваних наслідків. Я не маю сумнівів, що процеси, які відбуваються в українському академічному середовищі, також матимуть вплив на західну україністику, на західну славістику, дослідження регіону загалом.
— А про який вплив ми зараз насамперед говоримо? Ви маєте на увазі зміну тематичних напрямів дослідження? Більше представлення україністики за кордоном саме науковицями? Яких саме змін варто очікувати?
— Я не знаю. Я не беруся зараз судити, який саме буде цей вплив. Для цього дійсно потрібен час. Але я абсолютно відкритий до нового.
Протягом останніх років в інформаційний простір потрапляли випадки повного відторгнення насамперед західної академічної славістики з боку багатьох українських дослідників та дослідниць. В умовах війни, загибелі, бомбардування в Україні багатьом психологічно дуже важко бути на тих самих наукових майданчиках, де є дослідники з Росії чи дослідники російської культури тощо. Люди реагують по-різному, часто виправдано різко, на виклики війни. Проте, що згодом відбудуться зміни в україністиці в Україні, а також, що сьогоднішня ситуація має вплив на україністику та славістику на заході, я не маю сумніву.
Відносно напрямів досліджень, уже кілька років поспіль надзвичайно великий внесок роблять історики у такі речі, як історія пам’яті. Це плюс, я гадаю, що історики щось можуть додати до цього, але водночас це є певною несподіванкою, бо це не є територією істориків. Це є територією наукового дослідження антропологів, соціологів, політологів тощо. Хіба що ніхто інший про це не говорить, тоді ми, історики, починаємо освоювати і цю територію. Але це не царина істориків, бо ми треновані досліджувати джерела ХVI чи XX століття.
«Стратегічна мета — це бути почутими, бути зрозумілими і поширити нашу присутність, наш вплив»
— До речі, Ви торкнулися дуже гострого питання, чи маємо ми, українці, поділяти наукові майданчики з росіянами? Чи маємо висловлювати протест, адже є багато випадків, що у разі принципової позиції саме українцям відмовляють в участі у заходах? Яка Ваша думка щодо цього питання?
— Чи висловлювати протест, і як саме — це питання загальної політики поширення нашої присутності і в академічному, і в медійному просторі. Відповідно ці питання мають вирішуватися залежно від конкретних обставин. Загальний бан, не як інструмент, а як стратегічна політика, призведе до нашої відсутності взагалі. Мовчання призведе до нормалізації деяких речей, які абсолютно для нас неприйнятні. Тому в мене немає якоїсь однієї поради, бо все залежить від контексту. Головне в цьому — думати про це як про тактичні заходи, але мати перед собою стратегічну мету. Стратегічна мета — це бути почутими, бути зрозумілими і поширити нашу присутність, наш вплив. Якщо конкретний протест, висловлений у формі відмови від участі, допомагає цьому, це є добрий спосіб. Якщо такий протест фактично заганяє нас в гетто і позбавляє голосу — це дуже погана тактика, бо вона входить у конфлікт зі стратегію, так я це бачу.
— Ви згадали, що у перший рік після повномасштабного вторгнення українські науковці і насамперед науковиці отримали безпрецедентну інституційну підтримку. Чи можете розказати трохи детальніше, хто приїжджав, які заходи проводилися?
— Ми були у дуже важкій ситуації, коли професор Грабович пішов на пенсію, і українську літературу не було кому викладати в університеті. Тому для нас у Гарварді, було надзвичайно важливо, що Олена Галета, і потім Тамара Гундорова нам дуже допомогли з продовженням присутності української літератури і української культури на кампусі. У тих умовах, коли інтерес студентів до україністики, хоч і повільно, але почав зростати, це було вкрай важливо.
Серед тих, хто до нас доїхав з України, відомий харківський політолог Олександр Фісун. Він мав західне визнання та реноме, це було для нас ключовим. І з точки зору академічного впливу його присутність була дуже важливою.
До виступів і конференцій ми також намагалися залучати людей, які перебували в інших університетах, переважно на сході Сполучених Штатів Америки, серед них — Володимир Кулик, Яна Примаченко.
Присутність дослідників і викладачів з України стала дуже важливим позитивним чинником, оскільки не тільки ми, а також західні колеги почули автентичний український голос, голос саме з України. Дуже довгий час або діаспора, або такі люди, як я, які вже довгий час перебувають у Сполучених Штатах Америки, представляли Україну, але фактично це була вже якась друга чи третя інтерпретація того, чим є Україна. І важливо, що наразі з’явилася можливість почути саме українські голоси. Тобто сталося те, що англійською звучить як silver lining, коли навіть дуже погана подія може мати деякі позитивні наслідки.
— Славістика за кордоном зазвичай асоціюється насамперед з російськими студіями. Чи це змінюється? Якою наразі є ситуація з українськими студіями в американській академії загалом?
— Дуже цікаві речі відбулися одразу після початку великої війни. Колеги-неукраїністи організували дві акції під назвою «Марафон», де науковці, включно з дослідниками з України, брали участь і виступали зі своїми доробками. Це була дуже цікава акція. По-перше, було видно, наскільки багато людей в академічному середовищі, у славістичному середовищі, в середовищі людей, які досліджували Радянський Союз, російську історію, були шоковані тим, що відбулося, наскільки вони хотіли чимось допомогти. Люди писали, запитували, чим вони можуть допомогти. Це був один зі способів, який фактично сигналізував, що той чи інший науковець на боці України. До певної міри це був спосіб психологічної допомоги самим собі і колегам.
Я бачив там колег, які раніше ніколи не виявляли якихось проукраїнських симпатій. Але кожен намагався долучитися, принести щось зі свого доробку. Люди шукали якісь дотичні теми, адже за два-три дні ти не напишеш науковий текст, не станеш фахівцем з історії України чи української літератури. З одного боку, це була маніфестація масової підтримки України. З іншого — це був також зріз того, чим є славістика в своїй літературній, культурній, антропологічній, історичній іпостасях. Фактично на 90% домінували російські теми, і люди намагалися доучитися, якось їх адаптувавши. Це була картина західного академічного світу.
Потім почався процес обговорення деколонізації. І люди дивилися на це дуже обережно, навіть скептично, бо ціле їхнє життя і науковий доробок ставилися раптом на кін, і виникали питання, що робити далі. Займатися україністикою чи чимось іншим? Але для цього потрібні якісь знання, як мінімум знання української мови. З іншого боку, атмосфера була така, що активно посісти негативну позицію щодо деколонізації було проблематично, якщо не неможливо.
До того ж на конгресі славістів, який відбувся торік, головною темою була деколонізація. Щодо самого терміну «деколонізація» точаться дискусії, чи він правильний, чи можна його застосовувати до України, проте процеси, які відбуваються в академії є дуже важливими. Я сам скептично ставився до цього терміну і мав багато запитань, але наразі саме цей термін є чинним. Він дозволяє говорити про важливе явище у нашій історії та науці – політичну та культурну спадщину імперії, тож умовно ми його приймаємо, хоча я волію говорити у першу чергу про деімперіалізацію російських наративів.
Процес зміцнення позицій україністики та інших дисциплін у славістиці тільки почався. Америка і Канада — це не країни типу Німеччини, де держава ухвалює якесь рішення, виділяє кошти, і відразу щось робиться. Це не країни, де можна сказати президенту університету: «Окей, відкривай україністику». Навіть якщо це зробити, дати короткотермінові гранти, ця ініціатива не виживе, якщо немає студентів. І через це моє особисте уявлення про «деколонізацію» працювало на перспективу. Я міркував про те, що нова атмосфера створить умови, де сьогоднішні аспіранти переосмислять свої теми, переосмислять підхід, і як результат в майбутньому відбудуться зміни. Так само було з розвалом Радянського Союзу. Перші нові дисертації і люди, які займали позиції, з’явилися вже під кінець 90-х, адже академія працює із затримкою. Це були мої сподівання. Мене приємно вразило те, що відбулося цього року, коли в американській академії було створено кілька постійних позицій в україністиці. І ведуться розмови у кількох провідних університетах про те, що будуть залучатися гроші донорів для створення нових позицій. Це переважно позиції викладання української мови і літератури, але ведуться розмови також про нові позиції в історії. Тобто почався рух, і почався швидше, ніж я думав.
Мої побоювання полягали в тому, що хоча американська академія загалом відповідає на виклики сьогодення, вона відповідає інституційно короткотривалими грантами. Майбутнє ж дисципліни залежить від постійних позицій. Постійні позиції залежать або від донорських пожертв, або від тривалого інтересу серед студентів. Минулий рік був досить багатообіцяючим. Чи цей процес триватиме і надалі, чи ні, побачимо, але це один з наслідків. Звичайно, нічого б не було без України, яка чинить спротив. Це база. Але те, як науковці-біженці з України, були прийняті в університетах, є наслідком тих самих західних академічних «марафонів». Ці наслідки відчутні вже сьогодні, набагато раніше, ніж, відверто кажучи, я сподівався.
— А що відбувається з російськими наративами в американській академії? Чи вони настільки ж потужні, як раніше?
— Більшість людей, які прийшли в славістику досліджувати російську історію, радянську історію тощо, прийшли не через те, що бачили в Росії чи Радянському Союзі ворога, а через зацікавлення російською культурою, російською історією тощо. Для них повернення агресивної авторитарної Росії —дуже болюча тема. Але вони змінюються також. Змінюються в напрямку, який, я вважаю, є найбільш важливим — переосмислення російської культури і російської історії через парадигму імперії, через парадигму культурного колоніалізму. Це відбувається, звичайно, як результат війни, як результат дій членів українського середовища, яке підсилилося завдяки науковицям, фактично через біженство.
Але це також відповідає загальним трендам у західній науці, де на сьогодні надзвичайно популярними є дослідження імперій та колоніальних процесів. Так, дослідженню Французької імперії приділяють сьогодні навіть більше уваги, ніж історії Франції як такої, історії Британської імперії більше, ніж Британії як такої. Тобто це процес деколонізації, який відбувався в європейських колоніях в 1960-х роках, і справив такий самий вплив на дослідження історії Англії, англійської культури, як сьогодні війна в Україні справляє на дослідження історії та культури Росії. На мій погляд, роісйько-українська війна — це один з компонентів розвалу імперії, який має прямий вплив на славістику. Славістика в усіх її варіантах працює із затримкою в 30–40 років. Зміни, що відбуваються, дозволять також науковцям, які сьогодні перебувають у певному гетто славістичних департаментів, які часто є російськими департаментами, набагато легше знаходити спільну мову зі своїми колегами, наприклад, в Comparative Literature чи в Roman Languages and Literatures. Тож я вважаю, що те, що нині відбувається, це тільки початок переформування цієї ділянки.
«Американська академія змінює напрям набагато повільніше, але якщо вже змінює, то на тривалий час, бо менше залежить від політичною кон’юнктури»
— Чи Ви бачите різницю в розвитку україністики в американській академії і в європейській?
— Європейська наука, гуманітарна наука, набагато більш залежна від функціонування державних інституцій і фундацій, які також пов’язані з державними інституціями. Там дуже просто все відбувається: якщо більше підтримують грантові заявки на українознавчі теми, то й науковці відразу переорієнтовуються. Дослідження, про які мені відомо, відбуваються переважно на підставі наданих грантів. Йдеться про перефокусування тем. Насамперед я це спостерігаю за тими науковцями, які досліджували радянську історію, а тепер переходять на українську тематику. Це цілком очевидно.
В американській академії гранти також відіграють роль, але набагато меншу. Тобто дослідники, на мій погляд, мають більше свободи. Аспіранти, graduate students, мають набагато більше свободи обирати теми, які вони хочуть. А скажімо, в Австрії чи Німеччині набирають аспірантів згідно з певною тематикою, оскільки є грант, є фінансова підтримка. Так що є певні відмінності, але і в кожній країні Європейського Союзу також є відмінності. Проте загальні тенденції і тут, і там, ті самі. Європа може швидше реагувати на певні виклики. Американська академія змінює напрям набагато повільніше, але якщо вже змінює, то на тривалий час, бо менше залежить від політичної кон’юнктури, політики уряду.
— На сайті Українського наукового інституту в Гарварді розміщена інформація про допомогу українцям. Хотіла б розпитати Вас про це більше. Як долучився інститут до цього напряму? Це допомога лише науковцям, чи не тільки?
— Ми є інституцією, яка відома не тільки в академічному середовищі. Є речі, які ми самі робимо, пов’язані з нашим мандатом — це підтримка досліджень про Україну і в україністиці. Я, власне, про це говорив, про нашу програму Fellowships, як вона була переформатована, і додаткові грантові програми, в яких ми брали участь. Але поза тим наша роль — бути представником і рупором для української науки поза академічним середовищем. І великою мірою це відбувається за рахунок діяльності нашої нової програми щодо сучасної України, зафундованої Джимом Темертеєм, яку очолює антропологиня Емілі Шаннель-Джастіс. До речі, її першою слов’янською мовою була саме українська, що є однією з ознак змін у західній науці останніх років. Ми ведемо активну наукову діяльність, проводимо багато наукових заходів, але також проводимо щорічну конференцію, присвячену Україні, на якій намагаємося об’єднати разом науку і, скажімо, людей з ненаукового світу, людей, які впливають на політику, тобто think tankers тощо. Тобто ми намагаємося заповнити нішу між наукою і decision-making про Україну.
Інший напрям, який дуже активно нині розвивається завдяки директору нашого видавничого відділу Олегу Коцюбі, — це переклади видання сучасної української літератури, зокрема і наукової, але насамперед — сучасної української літератури. Олег став ініціатором спеціального семінару для перекладачів, який відбувся влітку спільно з Канадським інститутом українських студій і польськими колегами.
Ми працюємо переважно в науковому середовищі, але, враховуючи, що ми відомі поза академічним світом, до нас дуже часто зверталися з проханням надати коментарі ще з початку війни, з 2014 року. Запитів було настільки багато, що ми із цим не справлялися. У нас виникла ідея створення списку фахівців в україністиці з різних галузей, до яких журналісти, і можливо, політики могли звертатися за консультацією. Ми створили і оприлюднили цей список разом з іншими українськими науковими організаціями.
Потім розпочалась повномасштабна війна, і ми почали отримувати багато запитань щодо того, як можна допомогти. Це громадська функція, яка виходить за межі університету, науки, україністики. Врешті-решт ми зробили електронний довідник — якщо ви хочете донатити, якщо ви хочете допомогти українцям, які сюди приїхали, ось організації, ось контакти, ось люди, з якими ви зможете зв’язатися. Ми завжди були інтегровані тією чи іншою мірою в українську громаду, але з початком повномасштабної війни зросла кількість людей, зацікавлених в Україні чи допомозі Україні. Тобто фактично ми виконуємо також громадсько-суспільну функцію.
— Щиро дякую Вам за цю розмову.
— Прошу. Приємно було поспілкуватися.
Розмовляла Оксана Овсіюк.
У публікації використано ілюстрації з відкритих джерел.
