Тисячоликий герой української історіографії: Ігор Шевченко якого ми не знали

Огляд на: «І ти, як сухеє перекотиполе, не знаєш, куди тебе вітер несе». З Ігорем Шевченком розмовляє Лідія Стефановська. Львів: Манускрипт-Львів, 2024, 216 с.

«Інтелектуали на протязі часу, хоч обманюють, хоч бляді, все ми знаєм, як сьогодні, так і тоді, але без них немає цивілізації»

(Ігор Шевченко в інтерв’ю Лідії Стефановській, с. 149)

 Коли пишеш текст про друге підряд видання, де тебе згадують, починаєш задумуватись де межа між оглядами та банальною самопромоцією. Однак, як і книга Снайдера про свободу, пропоноване до уваги читачів видання настільки важливе, що погоджуєшся пожертвувати відносною безсторонністю, заради ознайомлення якомога ширшого загалу. «І ти, як сухеє перекотиполе» – це збірка інтерв’ю, зроблених Лідією Стефановською з чи не найбільш відомим істориком з України – Ігорем Шевченком. Інтерв’ю записувались в декілька етапів з 2003 по 2007 рр. Довгий час інтерв’ю вважалися втраченими, однак більшу їх частину вдалось відновити. Багато років ціла плеяда дослідників довго і важко розшифровувала ці інтерв’ю. Видатний візантиніст був людиною багатьох культур, тому, в інтерв’ю вільно переходив з мови на мову. В сукупності з погіршенням пам’яті наприкінці життя, це створювало великі труднощі з розшифруванням прізвищ конкретних осіб та власних назв. Мою участь у завершальній версії цього проєкту можна назвати випадковою. Хоча, як нагадує мультфільм Панда Кунг-Фу (2008): «випадковості не випадкові». Одного весняного ранку в травні цього року я, виходячи з Стрийського парку, поблизу польського посольства зустрівся з Андрієм Ясіновським, деканом Гуманітарного факультету УКУ. Як це буває при зустрічі з цікавою людиною у Львові, ми заговорились і більше півгодини простояли на узбіччі доріжки.  Пан Андрій чудовий візантиніст, а імперія ромеїв, і все що пов’язане з її дослідженням, є одним з моїх побічних «хобі», така собі інтелектуальна віддушина. Наша бесіда досить швидко завернула на інтелектуальну біографію Ігоря Шевченка, особистості напрочуд екстраординарної та багатогранної. Так, як Андрій Ясіновський не тільки був знайомий з покійним, але й підготував авторизоване видання його есеїв-лекцій[1], я дізнався багато цікавих подробиць з життя та наукової кар’єри Шевченка.  

Слово за слово, і ми почали говорити про те, як було б чудово, якби хтось взявся за інтелектуальну біографію Шевченка. І тут, мій співрозмовник поділився, що готується видання збірки інтерв’ю, записаних ще в далеких 2000-х. На цій обнадійливій ноті ми попрощались і я на деякий час забув про це. Допоки влітку цього ж року на одній з зустрічей Ярослав Грицак не розповів про підготовку видання та численні труднощі, пов’язані з цим, попросивши мене, по можливості, оглянути фінальні версії тексту. Я з радістю погодився – бути причетним, хоч і побіжно, до видання інтерв’ю одного з твоїх інтелектуальних кумирів – нагорода-в-собі. 

      Коли я читав чернетку текстів, перше, що кинулось в очі – те, наскільки таємничим був і залишається для нас Ігор Шевченко як людина та науковець. За час свого життя (1922–2009) він встиг пожити буквально в різних епохах, системах та на різних континентах. В інтерв’ю Ігор Шевченко  каже: «Я не був би тим, ким я є, без Леніна, Сталіна і Пілсудського»[2]. Як і Іван Лисяк-Рудницький та Омелян Пріцак, Ігор Шевченко  належав до покоління інтелектуалів-істориків, яких вихор Другої світової війни заніс спочатку в Західну Європу, а пізніше – в Північну Америку. Метафора «перекотиполя» добре відображає вирваних «з корінням» від власних родин та домів молодих людей, яким доводилось в набагато складніших умовах, ніж західним колегам, боротися за свої місце в університетських середовищах. З формальної точки зору їхні траєкторії досить сильно різняться – Лисяк-Рудницький не зміг вибудувати «нормальну» академічну кар’єру, але залишався сильно ангажованим в українське публічне життя на еміграції. Ігор Шевченко вибрав, здавалось, прямо протилежну траєкторію – мінімум контактів з українською діаспорою та її політичними колами після Другої світової  війни та максимальне занурення в західні наукові середовища медієвістів. Омелян Пріцак, видається, вибрав щось на кшталт проміжного варіанту між цими двома вільними чи невільними крайнощами –у дослідженнях відійшов від модерної історії українських земель, зайнявшись орієнталістикою, однак при цьому розбудував модерні українські наукові інституції. Всі троє золотими літерами вписані в анали української історіографії другої половини ХХ ст. Як і будь-які класичні генії, всі троє… мали купу претензій один до одного. Лисяк-Рудницький, блискучий дослідник модерності та академічний «аутсайдер», викликав заздрощі в орієнталіста Омеляна Пріцака, очільника найбільшої української наукової інституції закордоном – інституту в Гарварді. Зі свого боку, відомий візантиніст Шевченко заздрив Пріцаку та його авторитету серед українців в діаспорі. Це добре видно в інтерв’ю, зокрема обмовках та фразах на кшталт «він є дійсно українець», на противагу «я свой чєловєк» [3]. Також трьох таких різних та водночас схожих істориків єднало те, що вони належали до останнього покоління, яке отримало класичну освіту в гімназіях та ліцеях міжвоєнної Польщі з її особливою увагою до античності, зокрема грецької та римської історії. Після Другої світової війни системи освіти в комуністичній Східній та в капіталістичній Західній Європах відійшли від античності як стержня освіти та світосприйняття. Можливо, в цьому й криється одна з розгадок різкого падіння «якості» політиків та гуманітаріїв наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. 

Можна сказати, що певною мірою всі троє були останніми учнями «класичних гімназій» та останніми студентами «німецьких університетів», в яких вони навчались в період Другої світової війни. Ігор Шевченко з властивим йому гумором так і каже: «Так що я останній одинокий польський пан і одинокий німецький професор»[4]. Як наслідок, всі троє так чи інакше поділяли позитивістські настанови можливості правдивого пізнання минулого німецької історіографії першої половини ХХ ст. Крім того, Ігор Шевченко був, якби ми тепер сказали, людиною світу. Протягом перших десятиліть життя, син петлюрівського чиновника, що жив у Варшаві, всотував в себе українську, польську, російську, чеську, німецьку та французьку культури. На це накладалась давня дитяча пристрасть до античності та Візантії. Як наслідок, його українська культура була однією з багатьох, однак далеко не єдиною. Зацікавлення історією Візантії було таким собі коханням з розрахунку – поєднанням давнього інтересу з можливістю здійснити численні відкриття в ще погано дослідженому, але добре збереженому корпусі джерел[5]. Глибину любові Шевченка до античності ілюструє те, що коли в часи війни він виїхав з Варшави, то з усієї бібліотеки взяв з собою лише п’ять томів грецького видання Платона та два видання Гомера[6]. Шевченко як дослідник – це радше ерудований детектив та шукач пригод, ніж кабінетний щур. Почавши як класичний філолог, Ігор Шевченко отримав солідну базу володіння мовами, яку далі поглиблював літературою, численними подорожами та вилазками до бібліотек. Вирісши в Другій Речі Посполитій та здобувши освіту в престижних європейських університетах, він не поділяв поширених «національних» настроїв по відношенню до країни та її історії. Ставши візантиністом, він зміг чудово застосувати «зовнішній» підхід до об’єкту дослідження. Власне, подібний принцип застосував Тоні Джадт до дослідження французьких інтелектуалів. Сукупність вище перерахованих факторів дозволила Шевченкові легко читати тексти, дивитись на усталені погляди під несподіваним кутом та постійно генерувати блискучі ідеї. Формула «класична філологія + історична ерудиція» дає, напевно, найкращий з можливих типажів істориків. Ігорю Шевченку належить один з найкращих історичних методологічних есеїв ХХ століття «Два різновиди історіописання» (1969) [7]. В ньому він поділяє істориків на «гусениць» та «метеликів». «Гусениці» безкінечно «пасуться» на своїй вузькій тематиці, тим часом як «метелики» вільно «пурхають» від однієї теми до іншої. Перші чуються більш безпечно, однак зрідка стають відомими. Другі, користаючи з праці перших, ризикують та виводять, здавалось, вузькі теми на новий широкий рівень осмислення. По завершенню Другої світової війни в західних університетах не було сьогоднішніх численних грантів для науковців-біженців. Вченому зі Східної Європи потрібно було докласти екстраординарних зусиль, щоб посісти гідне місце в західних академіях:  « Я був тоді людиною без майбутнього і без коріння, але я постійно вчився і майже кожен вечір проводив над книжками»[8]. Тому, потрібно було «бути два рази ліпший від американців. То одинокий спосіб – як у жидів. Хочеш бути добрий, має бути ліпший за ґоя»[9]. Вже в 1950-х рр., на фоні маккартиського полювання на «червоних» в США, науковці зі Східної Європи стали найбільш вразливими цілями в боротьбі за кар’єру в американських кампусах. Саме в цьому контексті втратив через донос вигідну позицію Іван Лисяк-Рудницький, піддавалися тиску такі відомі вчені, як медієвіст Ернст Канторович[10] та фізик Роберт Оппенгеймер[11]. 

      Важлива риса характеру Ігоря Шевченка – фантастичне почуття гумору з порцією самоіронії. Про неї згадував Андрій Ясіновський, який особисто знав Шевченка, і вона добре «читається» в інтерв’ю. Наприклад: «У Варшаві була недільна школа, де я зустрів другу любов мойого життя – Олену Телігу. Мені було 8 років, а їй трохи більше»[12]. Він немовби постійно веде інтелектуальну гру зі співбесідником. Багато його фраз з інтерв’ю є парафразами художніх творів, алюзіями чи відсилками на феномени світової культури[13]. Завдання майбутніх біографів відділити ці риторичні прийоми від фактичних тверджень та поставити їх в правильний інтелектуальний контекст. В одній частині інтерв’ю Шевченко називає себе боягузом, в іншій розповідає як руками збирав з дахів рештки бомб під час обстрілів Варшави в 1939 році[14]. Такими «дихотоміями» насичені всі бесіди. «У своїй кар’єрі я затримався перед одним кроком: ніколи в науці не чинив жодного обману. Знати ніхто не буде про це, тому, що я щоденника не маю»[15]. Однак, Шевченко дозволяв собі дуже близьку до містифікації інтелектуальну гру з читачами, з чисельними алюзіями на містифікації, як наприклад в статті «Перечитуючи Костянтина Багрянородного»[16]. Олексій Толочко, в епілозі про містифікації до своєї книги про Татіщева показує, що Шевченко пародіює всі ходи класичних містифікаторів, щоб викласти свій погляд на світогляд знаменитого ромейського імператора[17].

     Інтерв’ю піднімають цілий пласт надзвичайно складних та цікавих тем, пов’язаних з біографією Шевченка. Чи мав він стигму ідентичності, пов’язану з його сприйняттям в українських колах? З одного боку, він заявляє, що ні[18]. Однак, уважне прочитання інтерв’ю дозволяє припустити, що якоюсь мірою мав[19]. Батько Шевченка заледве закінчив шість класів, син став академіком. Батько брав активну участь в громадсько-політичному житті, працював в уряді УНР, син пішов шляхом розбудови наукової кар’єри. Це залишало фонове відчуття певної «зради» батькового шляху, яке Шевченко маскував самоіронією: «Я мав геніального батька, в якого я не пішов»[20]. В молоді роки він мав ліві політичні позиції, близькі до соціал-демократії[21], що теж не додавало йому популярності в переважно бандерівських колах української молоді в діаспорі. Шевченко любив російську літературу, однак відкидав імперське пригноблення народів[22]. 

Окремий цікавий сюжет, ставлення візантиніста до євреїв. Шевченко декілька років жив у Варшаві на вулиці з переважно єврейським населенням, товаришував з гімназистами-євреями, мав романтичні стосунки з дівчиною з єврейської родини, поділяв багато антиєврейських побутових стереотипів, та допомагав вижити знайомим-євреям під час Голокосту. Один з його найстрашніших спогадів часів війни теж пов’язаний з євреями: «Пам’ятаю також молоду жидівку, яка повісилася. Я не буду дуже багацько говорити про подробиці тих важких часів»[23]. Під час війни, Шевченко навіть деякий час працював в книгарні Якова Оренштайна[24]. 

Багатоликість та гра Шевченка проявляється і в питаннях мови. Поліглот та космополіт з одного боку, він постійно виступав за «чистоту» української мови, у її наддніпрянському варіанті початку ХХ ст. Коли в середині 2000-х Шевченко брав участь у семінарі в Українському науковому інституті в Гарварді, де виступав Володимир Кулик, він гостро опанував його тезам, стосовно «природності» розвитку сучасної українською мови, апелюючи до русифікації та «розстріляного відродження». Адже радянський період стер всі сліди «старої» України його батька, пам’ять про яку він плекав протягом життя. Однак через двадцять хвилин після семінару Шевченко про себе подумав: «Це я не зрозумів. Для нього ця засмічена мова, яка для мене жахлива, – це його рідна мова, я стараюсь зруйнувати його мову»[25]. Шевченко вважав, що  для протистояння російській експансії потрібно ґрунтовно досліджувати російську культуру: «вивчайте російську культуру і літературу, ліпше знати ворога, чим його не знати»[26].  Уривок з книги, який викладено у вільному доступі на сайті «Україна Модерна» дозволять побачити багатолику постать Ігоря Шевченка з однієї з найцікавіших перспектив – його власної.

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.