В кривому дзеркалі шкільної історії: як російській молоді прищеплюють імперське сприйняття України. Частина 2.

2014 – 2021 рр.: «підручникове загарбання» української історичної території  

Аналіз шкільної історичної літератури сучасного періоду (2014–2021) показує, що усталені раніше її загальні прикмети в аспекті «українського» кейсу не змінилися. Йдеться і про деякі елементи академічного знання. Зокрема, окремі автори вельми нейтрально описують діяльність гетьмана І. Мазепи [1]. Без наведення якихось негативних оціночних суджень згадується битва під Конотопом 1659 р., в якій «гетьман Виговський розгромив московське військо» [2]. Автори деяких шкільних підручників адекватно характеризують політичний статус «першого» Гетьманату в складі Росії, говорячи або про його «широку автономію» [3], або про «нове козацьке державне утворення – Військо Запорозьке» [4], або ж називаючи козацьку політію «автономною Українською державою» [5]. 

Проте загалом в сучасній шкільній літературі помітне посилення десубʼєктивізації України як історичної категорії. Особливо це простежується в циклі підручників, випущених 2021 р., головним редактором яких вказано згадуваного вже В. Мединського (всього за редакцією цього діяча в тому році випущено 11 шкільних підручників з загальної історії та історії Росії). Зазначене виявилося в кількох моментах. 

Передусім варто підкреслити, що значний масив української історії, повʼязаний з історичними явищами, які або відбувалися в минулому на території сучасної України (тобто належать до «територіальної» історії України), або були частиною історії українського етносу (тобто їх можна розглядати як компоненти «етнонаціональної» історії України), беззастережно розглянуто як складники «истории России»/«истории нашей страны». Зокрема, таким чином привласнено історію кочових спільностей (кіммерійців, скіфів, сарматів) і грецьких міст-держав Північного Причорноморʼя. Зазначені теми з відповідними трактуваннями бачимо у текстах, де описано початкові періоди історії Росії [6]. 

Історію всіх руських князівств високого і пізнього середньовіччя, включно з Галицько-Волинським, та білоруських й українських земель ВКЛ подано як історію Росії. Для усіх східних словʼян аж до ХV ст. застосовано російськоцентричну етнічну термінологію: попри відчутну вже в середні віки етнічну диференціацію, населення східнословʼянського простору безліч разів названо «русскими»/«русскими людьми»/«русским народом», і ні разу не використано більш коректний етнічний словник. А автори підручників 2021 р. за редакцією В. Мединського пішли ще далі: для них окремого українського етносу, як і поняття «Україна», фактично немає аж до ХVІІІ ст. В них першим за ліком «русским княжеством» періоду після «розпаду держави Русь», про яке розповідають учням, є … Галицько-Волинське, а ВКЛ має беззаперечно  «русский» характер (цитуємо мовою оригіналу): «Бóльшую его часть составляли западнорусские земли и православное западнорусское население <…>. Летописание в Великом княжестве Литовском велось на русском языке <…>» [7]. В цих текстах терміни «Україна» і «українці» вперше згадано в контексті імперської інкорпорації Гетьманату у ХVІІІ ст., при тому аж до початку ХХ ст. майже винятково фігурують етноніми і політоніми, які очевидно мають на меті затерти/применшити/скасувати українську самобутність і підкреслити спорідненість українців з росіянами («православное население Речи Посполитой», «жители украинских территорий (земли Юго-Западной и Западной Руси»), «народ русский», «русские запорожцы», «малороссияне»/ «земли Войска Запорожского», «Левобережная Малороссия», «Левобережье Днепра», «Правобережье Днепра», «Малороссия») [8].  

В одному із підручників 2021 р. Слобожанщину окреслено як «земли на юго-западе России», де російська влада надавала прихисток («государево жалованье, хлеб и земли») запорозьким козакам, які, мовляв, рятувалися втечею від репресій «польської влади» після поразок повстань 1630-х рр. [9]. При цьому в  розглянутих нами шкільних текстах з історії ми не знайшли хоча б короткої довідки, яка б вказувала на «фронтирний» характер Слобожанщини, не кажучи про те, що за своїм етнічним складом та належністю до державної території це переважно український історико-географічний регіон.

Автори сучасних російських шкільних підручників безпардонно привласнюють своїй історії минуле Півдня України (в їхній термінології –  «Новоросії»), в контексті прилучення цих теренів до Російської імперії в ХVІІІ ст. Не випадково, як здається, підкреслено факт своєрідної політичної та «демографічної» порожнечі Степової України періоду кінця середньовіччя – ранньомодерної доби: мовляв, ще з давніх часів тут існувало ніким не зайняте «Дике поле» як «природній барʼєр, що відокремлював Кримський ханат від Росії та Речі Посполитої» [10]. Буцімто не було ні магнатської колонізації періодів ВКЛ та Речі Посполитої, ні творення козацьких спільностей, ні стихійних колонізаційних рухів українського населення в добу Хмельниччини та пізніші часи. 

Україна в державі Романових: між ігноруванням України та глорифікацією імперії  

З огляду на декларовану в підручниках незалюдненість і господарську пустку в щойно набутій «Новоросії», в них стверджено тезу про ефективність та плідність імперських заходів, спрямованих на вирішення її демографічних та економічних проблем. Нібито відповідальний імперський уряд з «приєднанням Новоросії» до власних володінь мусів «потурбуватися» про переселення сюди «іноземців» і російських дворян разом із їхніми селянами [11]. При тім про українську колонізаційну хвилю не сказано ні слова, як, зрештою, нічого не сказано й про етнічний склад населення «Новоросії»; між тим, за оцінками, наприклад, С. Плохія, етнічні українці становили близько 80% мешканців новоприєднаних до Російської імперії територій [12]. Було, мовляв, «засновано» багато «російських» міст, а Одесі «було суджено стати найбільшим російським портом на Чорному морі» [13].  

Імперську політику стосовно анексованого 1783 р. Кримського ханату охарактеризовано суто компліментарно. Мовби й не було жорстоких утисків кримських татар, а переселенська політика щодо цього регіону відзначалася ефективністю: «Населення Криму було незначним. В 1783 році воно нараховувало не більше 60 тис. осіб (насправді, за оцінками сучасних учених, у момент анексії на території ханату мешкало від 230 до 400 тис. осіб, із яких понад 90 % були кримськими татарами [14] – авт.). В основному це були кримські татари. Зусилля влади привели до того, що незабаром тут почали мешкати багато росіян, а також болгар, греків, німців» [15]. Автори підручника нібито не знають, що, рятуючись від імперської «позитивної діяльності», впродовж 1783–1860-х рр. половина кримських татар «проголосувала ногами» (емігрувавши переважно в Османську імперію) [16].

У підручниках 2021 р. ще більшою мірою акцентовано «зрадництво» українських гетьманів. Своєрідним «новаторством» виглядає те, що до «зрадників», які «марно мріяли» про «незалежність Малоросії», зараховано і Б. Хмельницького – переважно позитивного діяча в російському сприйнятті. Така його оцінка обґрунтована визріванням у нього наприкінці життя задуму відійти від союзу Гетьманату з Росією і вступити у васальну залежність до Швеції. Причину «зрад» гетьманів подано так, нібито це було повʼязано з небажанням Москви задовольнити станові апетити козацької старшини, а не з придушенням Росією української автономії. За твердженням авторів підручників, більшість населення Гетьманату не підтримувала гетьманів-«зрадників» [17].

Натомість «інтеграція Малоросії» (тобто інкорпорація Гетьманату в склад імперії) розглянута як цілком нормальний і природний процес, який пояснено як вияв прагнення російської влади доби Катерини ІІ слідувати канонам просвітницького ідеалу суспільної впорядкованості та одноманітності («единообразия») [18]. Йдеться також про те, що «мешканців Малоросії і Великоросії (українців і росіян) вважали одним народом, і це було ще одним аргументом на користь однакового адміністративного устрою Малоросії і Росії» [19]. Однак не пояснено, наскільки така позиція російських імперських чиновників ХVІІІ ст. відповідала дійсності. Анексію Росією річпосполитських територій виправдано вельми промовисто (цитуємо мовою оригіналу): «Небходимо отметить, что Россия в период разделов Польши возвращала исконные территории, принадлежавшие Руси, на которых проживало православное население» [20].  

Загалом для підручників періоду 2014–2021 рр. застосовано такий же спосіб висвітлення формування «Російської багатонаціональної імперії», який вже було «апробовано» на попередньому етапі підручникотворення. О. Карпенко слушно описала його як підкреслення унікальності російського досвіду «мирного»/«гуманного» складання імперії «на противагу» «колоніальній експансії», яку здійснювали «західноєвропейські країни» [21]. Імперськість Росії показана як свого роду природня норма: за твердженням авторів одного з підручників, «Російська держава з самого початку виникла як багатонаціональна», а загарбницькі методи творення імперії, як і раніше, завуальовано евфемізмами, на кшталт «розширення», «включення <до її складу> народів» [22]. Становище неросійських етносів переважно описується в категоріях національних особливостей/етнічної екзотики, а не національного поневолення, порядок управління імперським простором – як ефективні заходи з імперської уніфікації, а не утиски і обмеження, які мали наслідком або національну нівеляцію в одних випадках, або ж зростання протидії Санкт-Петербургу в його спробах приборкати національні рухи в інших. 

Що ж до українців та їхнього опору імперській політиці, то цієї проблеми нібито й не існувало. Наприклад, в одному з підручників вказано на «формування національної самосвідомості у білорусів» у другій половині ХІХ ст., разом з тим українців іменовано «малоросами» [23], й набагато помітніші у цей же час аналогічні процеси серед українців не зауважено, не кажучи вже про вияви українського національного активізму. В іншому тексті в розділі «Політика русифікації Західного краю» про становище України як імперської провінції знаходимо два речення: «Видання книг українською мовою обмежили художньою літературою (хто і коли обмежив?; в який спосіб обмежив?; і нарешті – навіщо обмежив? – про це не пояснено – авт.). Єдиною мовою освіти в Литві, Білорусії і Україні стала російська» [24] (знову ж таки: чому така ситуація стала можливою?; яке це мало значення? – про відповіді на ці загалом необхідні в даному випадку питання автори не подбали – авт.).  

Шкільна історія РФ про модерну Україну: між імперським й науковим знанням

Про визначальні для долі України й українців революційні події 1917–1921 рр. в російських підручниках ідеться побіжно в контексті інтегральної «Революції та громадянської війни в Росії». Наприклад, в одному з них згадано про всі тогочасні українські політичні утворення Наддніпрянської України, їх названо «національними урядами» [25], а Директорію УНР за радянською історіографічною традицією іменовано ще й «буржуазно-націоналістичною» [26]. Водночас відповідний матеріал написано з явною симпатією до власне «украинских советских правительств», які очолювали «Украинскую советскую республику». Зазначено, що українська влада «не користувалася підтримкою населення» [27]. Політика ж українських радянських урядів жодним чином не критикується, а сам спосіб їхнього утвердження в Україні автори обходять мовчанкою, за винятком промовистої сентенції про те, як «український радянський уряд» здобував перемоги над українською владою взимку 1917–1918 рр.: «На прохання <українського радянського уряду> для боротьби з Центральною Радою на Україну прибули (sic!) війська РСФРР» [28]. 

Відзначимо, що автори сучасних шкільних підручників описують історію СРСР, зокрема сталінського періоду, дотримуючись різних варіацій «методу» «Так, але проте…». І це виглядає як відображення панівного російського академічного дискурсу про радянську добу. Більш чи менш глибоко й адекватно, але завжди розповідається про формальність демократії в СРСР при фактичній партійній монополії на владу, про недоліки командно-адміністративної моделі економіки, про сталінські репресії, в окремих підручниках – про поширення інакодумства та дисидентського руху в післясталінські часи. Промовистою є, наприклад, назва одного з підручникових розділів – «Машина терору» [29], чи оцінка становища репресованих  у таборах ГУЛАГ як «фактично рабів» [30], або ж визнання того, що І. Сталін «фактично володів необмеженою владою диктатора» [31].  Гостро засуджуються сталінські репресії проти цілих народів, звинувачених в колабораціонізмі під час німецько-радянської війни (в т.ч. проти кримських татар), які в одному підручнику називаються «найбільш реакційною рисою сталінської національної політики» [32]. Разом з тим, наголошуються досягнення СРСР, насамперед економічна модернізація країни, перемога у «Великій вітчизняній війні», здобутки у сфері науки, освіти, культури, спорту. Радянський Союз не проблематизується як імперське утворення, яким воно насправді було, а його імперська природа замовчується або евфемізується. Зокрема, це робиться через називання Радянського Союзу, як і сучасної РФ, «багатоетнічною державою». В СРСР, мовляв, були «національні суперечності», але «вони не могли не існувати, як і в будь-якій багатоетнічній державі» [33]. Натомість з підручників російський школяр нічого не дізнається про вияви російського великодержавного шовінізму навіть у період сталінщини, коли вони сягали найбільш потворних форм. 

На нашу думку, шкільне трактування Великого голоду в СРСР на початку 1930-х рр. відтворює концептуальні настанови і кремлівських ідеологів, і російської історичної науки. Відповідні події в СРСР називаються «голодом»/«страшним голодом»/«найважчим («тяжелейшим») голодом», і з малої літери. Звісно ж, геноцидна кваліфікація Голодомору 1932–1933 рр. в Україні заперечується [34]. Сам підручниковий опис одного із найбільших злочинів Кремля завжди лапідарний. Зазвичай називаються такі його причини, як: дезорганізація сільського господарства через проведення політики суцільної колективізації; несприятливі погодні умови; дії влади, яка вивозила зерно за кордон задля отримання валюти і разом з тим приховувала від світу факт голоду, щоб тримати в омані світову спільноту з приводу справжнього стану справ в «країні щасливих трударів» [35]. З підручників російський школяр нічого не дізнається про речі, які визнано як конвенційні щодо Великого голоду/Голодомору серед більшості дослідників: що його було навмисно організовано Кремлем, що штучний голод був сталінською відплатою за запеклий опір колективізації і способом упокорення селянства як соціальної групи, що терор голодом був спрямований й на окремі національні групи, яких І. Сталін вважав політично нелояльними, передусім на українців. Якщо в одних підручниках не названо регіонів, які охопив голод [36], то в інших вони зазначаються, зокрема й Україна [37]. Кількість померлих оцінюється по-різному різними авторами – від 2,7 млн до 8 млн людей в усьому СРСР [38].   

В сучасній російській шкільній літературі зустрічаємо лише епізодичні згадки про події Другої світової війни у власне українському контексті.  В деяких підручниках одним-двома реченнями сказано про ОУН і УПА в ході висвітлення питань про «національні/націоналістичні рухи» або ж про «колабораціонізм» під час війни. При цьому йдеться про те, що збройна боротьба ОУН і УПА була спрямована виключно проти Червоної армії і радянського ладу. Водночас в окремих шкільних текстах визнається, що значною мірою вона була зумовлена репресивною політикою сталінщини на Західній Україні після її «приєднання» до СРСР. При тому термін «анексія» не використовується, як не констатується виразно факт незаконності радянської окупації Польщі 1939 р. й територіальних «придбань» СРСР 1940 р., а саму агресію щодо сусідів автори підручників намагаються виправдати. Серед аргументів на користь слушності радянської експансії називається й наступний: Радянський Союз «включив» до свого складу території, які «раніше майже повністю входили до нашої держави» [39]. Наслідки «приєднання» оцінено як суперечливі. З одного боку, вона привела до «возз’єднання» західних українців і білорусів зі своїми народами в складі радянських республік. З іншого – перестала існувати Польська держава, частина її еліти була репресована і загинула під час катинського розстрілу; найбідніші соціальні прошарки українців спочатку, мовляв, зустрічали радянську владу з ентузіазмом, який, проте зменшувався з початком сталінської радянізації і масових репресій та депортацій українського населення [40]. 

Утвердження незалежності України, як й інших колишніх республік СРСР, розглянуто в контексті теми розпаду СРСР. Автори підручників загалом визнають, що крах Радянського Союзу був обʼєктивним наслідком глибоких системних проблем цієї держави, зокрема і у сфері національних відносин (а не злого умислу з боку ворожого Заходу, як це часто подається російською пропагандою). Якщо в одних текстах простежується критичне ставлення до ролі неросійських союзних республік в цьому процесі і описано благородство Росії, яка нібито найбільше постраждала [41], то в інших спостерігаємо більш нейтральну риторику і фактичне визнання права неросійських народів на суверенітет і створення своїх держав [42]. 

Проте відносно спокійні інтонації для оцінки раннього етапу усталення держав пострадянського простору змінюються при характеристиках «кольорових революцій» 2000-х років. В Україні та Грузії вони, мовляв, були породжені не стільки самою внутрішньою ситуацією в цих державах, скільки інспіровані США, ЄС та НАТО. Зазначено, що 2004 р. В. Януковича, який «виступав за зміцнення відносин з Росією», було позбавлено законної перемоги, натомість під тиском опозиції і країн Заходу ініційовано третій тур виборів, на яких перемогу здобув «прибічник  вступу України в НАТО» В. Ющенко [43]. За його президентства «підвищився градус націоналізму»: «українська молодь виховувалася в націоналістичному дусі», було «посилено політичний та ідейний тиск на російськомовне населення» [44], «ігноруючи інтереси мільйонів власних громадян, українська влада силоміць витісняла російську мову із засобів масової інформації, кінопрокату, системи освіти» [45].

Суспільно-політичні процеси 2013–2014 рр. в Україні, початок гібридної війни Росії проти нашої країни описано цілком співзвучно з їхніми пропагандистськими інтерпретаціями. При тому в одному з підручників визнається факт «масового національного підйому» під час другого Майдану і справедливий характер вимог повсталих проти В. Януковича «опозиційних сил» [46]. Однак політичні наслідки Революції Гідності автори російських підручників кваліфікують як «повалення законно обраного» президента В. Януковича і здійснення державного перевороту [47]. 

В центрі шкільного наративу стосовно подій в Україні 2014 р. – обґрунтування  юридичної легітимності та історичної виправданості «возз’єднання Криму з Росією», а також слушності постання проросійських анклавів на Сході України. Матеріал викладено таким чином, що нібито анексія Росією українського Криму була результатом вільного вибору місцевого населення, а не стрімкої окупації півострова регулярною російською армією. Росія, мовляв, спочатку лише здійснювала місію «миротворця», який прагнув не допустити «кровопролиття» між прибічниками Майдану і його противниками на півострові. «Російські військовослужбовці» «ні у що не втручалися», а лише «взяли під охорону приміщення парламенту, аеропорт і деякі інші об’єкти»,  що дало змогу уникнути «можливого кровопролиття» [48]. Незабаром Росія шляхетно відгукнулася на результати загальнокримського референдуму 16 березня «про долю Криму» (буцімто організованого без будь-якого втручання ззовні), у цілковитій відповідності з міжнародним правом прийнявши рішення про  його «входження» до складу РФ [49]. 

Події в Донецькій та Луганській областях потрактовано суголосно до позиції кремлівської пропаганди: навесні 2014 р. «повстанці», які «боролися за визнання державного статусу російської мови» та «самоврядування», наразилися на «репресивну політику», а потім і на збройну «каральну операцію» «київської влади». В таких умовах, коли Київ не хотів йти на «діалог» з «повстанцями», їм «добровільно почали надавати допомогу багато росіян», адже їхні прагнення, як і «неприйняття більшістю населення південно-східних областей України націоналізму київської влади», зустрічали «співчуття російського суспільства» [50].

2014 р., «по свіжому сліду» анексії випущено спеціальний методичний посібник для вчителів, який, імовірно, був покликаний надати більш розлогі, ніж у чинних підручниках, аргументи для твердження про російську історичну прописку Криму. Не вдаючись до детального аналізу цього гостро талановитого тексту К. Кочегарова [51], зазначимо лише, що фактично його співавтором є В. Путін, адже більшість ключових тез автора підтверджено цитатами з висловлювань російського президента. За епіграф до посібника обрана путінська фраза з його послання парламенту РФ від 18 березня 2014 р., коли Крим із Севастополем було «воззʼєднано» з Росією, зі словами про те, що Крим «завжди був і залишається невіддільною частиною Росії» [52]. Згадані та запопадливо прокоментовані й інші путінські висловлювання: зокрема, що відразу після революції більшовики приєднали до радянської України «значні території історичного півдня Росії» [53], а також про передання в 1954 р. Україні Криму «з очевидним порушенням чинних навіть тоді конституційних норм» [54]. Згідно з автором, особливо важко кримчанам жилося в період з 1991 до 2014 р. «Кримська весна» 2014 р. принесла їм визволення від «утисків українізації», а попереду на них чекає світле майбутнє, барвисто змальоване в розділі-епілозі «Будущее Крыма в составе России». 

Загальні висновки

Якщо у 1990-і роки шкільна історія в Росії знаходилася у відносно автономному режимі від державної політики щодо минулого, то, з приходом В. Путіна до президентської посади, а особливо з середини 2010-х рр., зміст шкільної історичної літератури РФ в основному корелюється з уявленнями кремлівської бюрократії щодо того, навіщо і як варто розповідати російському населенню про минуле. Йдеться про державоцентричне та імперськоцентричне представлення історії Росії, в основі якого прагнення виправдати і зміцнити путінський авторитаризм, його асиміляційну національну та імперську зовнішню політику, в т. ч. й спрямовану проти України. 

Якщо спробувати окреслити якимось найзагальнішим терміном науковий рівень та ідеологічні конотації підручникових трактувань історії України, то йдеться, як на наш погляд, про обмежену суб’єктність. По-перше, до ХV ст. українців та, відповідно, окремої української історії для авторів підручників не існувало. Все, що було до цього часу – це «русская» історія, яка творилася «русскими людьми». А в підручниках 2021 р. за редакцією В. Мединського початок української історії фактично відсунуто ще далі, адже наявність окремого українського етносу виразно зафіксована лише з ХVІІІ ст. 

По-друге, на сторінках шкільних текстів учнів переконують в тому, що значні сегменти російської історії відбувалися на теренах сучасної України, тим самим змушуючи їх вірити, що сучасна Росія має на них історичне право. Жодним чином не повʼязаними з формуванням російського етносу, сучасної багатоетнічної спільності, яку в Росії називають «росіянами» («россияне»), чи нинішньої визнаної міжнародним правом території РФ були кочові спільності Північного Причорноморʼя та грецькі міста-держави цього ж регіону. Опосередкований стосунок до історії Росії – лише як конкурентний політичний простір для російських політій середньовіччя – має історія історія земель-князівств Південно-Західної Русі ХІІ–ХІV ст. і цих же теренів у складі ВКЛ. Те, що описується як «історія Новоросії», є насправді історією імперського підкорення та імперської колонізації Південної України. І, звісно, жодним іншим чином, окрім як територія російської анексії та імперської колонізації, які вчинені двічі (1783 і 2014 рр.), не є компонентом історії Росії історія Криму.   

По-третє, хоча авторами шкільних текстів українці визнаються за окремий етнос, однак їхнє перебування на мапі минулого фрагментарне і значною мірою спотворене. Приміром, прагнення еліти Гетьманату до незалежності від Росії переважно оцінене не як законна реалізація природного права кожного етносу/нації на самостійне існування, а як егоїстична політика гетьманів, не підтримана більшістю українського населення. Російська анексія українських земель у XVІІ–XVІІІ ст. описана як вияв доброчинності та природної/законної логіки плину історії Росії, яка «включала» до свого складу території і народи, серед них і українців. Важливі події української історії ХІХ – початку ХХІ ст., про які згадується в російській шкільній літературі (українське націєтворення імперської доби, національно-визвольна боротьба українців у ХХ ст., усталення сучасної Української держави) описані з перспективи їхньої неістотності і сумнівної слушності – вони, на погляд російських авторів, не користувалися серйозною підтримкою з боку українського суспільства і були не здатними задовольнити його прагнення. Важливими ж та прогресивними вважаються лише ті українські уряди і суспільно-політичні сили, які погоджувалися на залежність від Росії. 

З іншого боку, варто зазначити, що автор цієї розвідки не знайшов на сторінках російської шкільної літератури з історії деяких токсичних тез російського президента і кремлівських пропагандистів. Зокрема, читаючи шкільні підручники, видані до 2021 р., російський школяр не наштовхнеться на твердження про те, що українці і росіяни – це «один народ» (хоча, як показано вище, певні кроки в прищепленні таких ідей зроблено). Не знайде він там і ностальгію за СРСР – за винятком резонансних у свій час шкільних текстів 2007 і 2008 рр. авторства/редакторства А. Філіппова і А. Данілова, які надто відверто пропагували російські авторитарні/тоталітарні традиції, ідею централізованої та жорстко ієрархізованої влади, і неприховано «кадили фіміам» І. Сталіну й В. Путіну [55]. Отже бачимо, що в період до 2021 р. в шкільній історичній дидактиці щодо України зберігався компонент наукової адекватності, і що шкільний наратив в цьому сенсі певним чином відрізнявся від кремлівського пропагандистського наративу (хоча після 2014 р. таких відмінностей ставало дедалі менше). Чи в даному випадку йдеться про дозволене дотримання елементарної академічної пристойності й ігнорування найбільш кричущих пропагандистських нісенітниць, чи про недостатню ефективність ідеологічного нагляду над підручникотворенням (казус виконавця) – можна лише здогадуватися.

Після початку широкомасштабного збройного вторгнення РФ в Україну спостерігаємо стрімке утвердження беззастережного контролю російської влади над історичною освітою. З весни 2022 р. в російських видавництвах розпочато процес «редагування» чинних підручників на предмет позитивних чи нейтральних згадок про Україну [56]. Як анонімно висловився співробітник провідного шкільного видавництва «Просвещение», «перед нами стоїть завдання – зробити так, нібито України просто немає» [57]. Вже напередодні нового 2022/2023 навчального року відредаговані у відповідності з конʼюнктурою «спеціальної воєнної операції» підручники надійшли до школярів, в них описано події до 2021 р. включно [58].

З осені 2022 р. нова політична реальність швидко «інтегрується» в шкільний курс історії й у нормативному сенсі. Зокрема, відповідно до наказу міністра освіти РФ внесено зміни в федеральний державний освітній стандарт. Згідно з ним, після вивчення шкільного курсу історії випускники повинні будуть розуміти  причини і наслідки «розпаду СРСР, відродження Російської Федерації як світової держави, воззʼєднання Криму з Росією, спеціальної воєнної операції на Україні та інших найважливіших подій  XX – початку XXI століття» [59]. 22 грудня 2022 р. Міносвіти РФ затвердило нову шкільну програму з історії [60], а впровадження змін до підручників, які з нею корелюють, доручено очолити В. Мединському [61]. Як рапортував міністр освіти РФ, на кінець січня – початок лютого 2023 р. мали вже бути напрацьовані «перші начерки» єдиних підручників із загальної історії та історії Росії [62], а до березня 2023 р. – підготовлені підручники для старших класів [63]. Отже задум російського президента про цілковиту уніфікацію та ідеологічну індоктринацію шкільної історичної освіти швидше за все буде повністю втілено в життя.

Автор щиро вдячний професорові Олександрові Удоду за підтримку і поради під час підготовки цієї статті. Щиро вдячний також співробітниці Центру громадянської просвіти «Альменда» Марії Суляліній і професорові Андрієві Смирнову за допомогу в пошуку джерел для дослідження.

Ця публікація є зміненим і адаптованим до сайту «Україна Модерна» варіантом статті: Яремчук В. Україна у шкільній історії путінської Росії (до 2021 р.). Український історичний журнал, 2023, № 3, с. 176–196. Друкується з дозволу Автора та Редакції УІЖ. 

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.