«Збирайся так, наче вже ніколи не повернешся»: розповідь науковиці про досвід вимушеного перебування за кордоном 

– Пані Ірино, скажіть, будь ласка, якими залишилися в пам’яті останні дні перед війною?

Найбільше мені запам’яталася зустріч з моїми подругами. У мене є дві подруги в Києві. Двічі на місяць ми зустрічаємося, ідемо в кафе, обговорюємо наші справи, в нас така традиція склалася. Під час останньої нашої зустрічі Наташа запитала: «Як ви думаєте, буде війна чи ні?». Ми зійшлися на тому, що не буде війни. Пам’ятаю, подруги цікавилися думкою мого чоловіка, бо він учасник АТО [1]. Проте він не ділився зі мною своїми думками, лише постійно збирав свій рюкзак.

– Ваш чоловік передбачав, що буде наступ?

Мій чоловік після повернення з АТО постійно щось додавав у свою тривожну валізу. Він постійно щось купував, мені навіть не показував. Якось він мене запитав: «Якщо буде війна, де ти хочеш бути, в Києві чи поїдеш до мами?» Я тоді не могла це сприйняти, не вірила у такий розвиток подій. Все ж відповіла, що не хотіла б бути далеко від Києва. Коли почалася війна, так і сталося – ми не поїхали далеко від Києва, і це було помилкою.

– А стратегічні запаси Ви робили?

Я не робила, а чоловік робив. Чоловік говорив, що у кожного в домі має бути запас всього найнеобхіднішого на два тижні. Як правило, за два тижні критичність ситуації знизиться, але на цей період запас має бути. Наприклад, він закупив великі десятилітрові бутлі і постійно міняв в них воду, різні крупи купував. У нас був запас їжі і води навіть, певно, більше, ніж на два тижні.

– Яким запам’яталося 24 лютого? 

Мене чоловік розбудив повідомленням, що почалася війна. Він сказав: «Почалося. Нас бомблять!» У сусідській квартирі я почула дуже інтенсивний рух. Сусіди – біженці із Донецька. Вони просиділи у підвалі весь той день. Ми [з іншими сусідами. – О. К.] не ходили, а вони ходили, боялися. Вони лише ввечері вийшли з підвалу.  

Всі, хто живе в нашому будинку, з Академії наук, ми всі дружимо. Ми радитися, що робити. Сусід, який переїхав з Донецька, сказав, що треба пересидіти у якомусь глухому селі. Я йому повірила. Запам’яталося, він казав, що швидше за все, вони [росіяни. – О. К.] Київ візьмуть, буде партизанська війна, бо наші люди не будуть з тим миритися. Тоді я злякалася, подумала, що такі як я [українські науковці-гуманітарії – О. К.] першими будуть знищені. Я зрозуміла, що треба їхати. 

– Вашого чоловіка викликали в частину?

Його не викликали. Він кандидат наук, йому більше сорока років, він не підлягав призову. Але з його взводу всі прийшли, крім мертвих. Всі прийшли, відразу. Він хотів їхати в свою частину (він під Маріуполем служив), відразу подзвонив і запитав, що йому робити, а йому сказали: «Йди у свій військкомат. Вони  дадуть призначення». Тоді Київ був у великій небезпеці, тому його залишили на захисті столиці.

«Я ніколи не пробачу окупантам, що мої діти кілька разів прощалася з батьком назавжди»

– Що ви вирішили робити?

Ми поїхали двадцять п’ятого лютого вранці. Ледве залізли в машину. Забрали ще Івана з Анею [син пані Ірини та його дівчина – О. К.]. Ми поїхали в село Соболівка Макарівського району. Батьки Ані наполягали, щоб ми їхали саме туди. Хаті, в якій ми поселилися, наступного року буде сто років. Ми міркували, що там будемо незалежні: піч, груба, у дворі криниця, поряд ліс, тобто, там можна прожити.

– Що ви з собою взяли?

Коли збиралася, я запитала чоловіка: «Як мені збиратися?». Він відповів: «Збирайся так, наче вже ніколи не повернешся». Тоді я взяла свої дві улюблені ікони та сімейні альбоми. Потім мені дуже важливо було повернутися в Київ, щоб слова чоловіка не справдилися. В Соболівці я з чоловіком прощалася назавжди. І діти прощалися назавжди. Я ніколи не пробачу окупантам, що мої діти кілька разів прощалася з батьком назавжди: коли він перший раз їхав як учасник АТО, а потім ще ми з ним кілька разів так прощалися. Ми намагалися, щоб діти не розуміли, але у них з батьком дуже сильний зв’язок. Пам’ятаю, ми всі встали в коло, обнялися і мовчали. Ми не знали, коли ще побачимося і чи побачимося.

Загалом я брала багато речей. В нас було дуже багато їжі, бо Сергій [чоловік пані Ірини – О. К.] багато всього закупив. Я потім ділилася їжею в Соболівці. Були сусіди, які приїхали з Бородянки, в них було дуже мало їжі. Ми їм давали макарони та інші продукти.

Отже, ми з дітьми виїхали в Соболівку до родичів моєї невістки Ані. Її батьки пережили окупацію в Макарові, бо вони  тримають собак, а також сусіди лишили їм своїх собак. Вони не могли з тваринами нікуди виїхати. Всю окупацію вони були в погребі з собаками, з ними зв’язку не було. Аня зовсім не могла додзвонитися до Макарова, дуже переживала. Я їй тільки казала: «Аня, не переживай! Погані новини доходять швидше. Раз ти нічого не знаєш, то вони живі». Все одно якась інформація з Макарова доходила, люди ходили, хто знав дороги. Я думала, якщо б, не дай Бог, вони загинули, нам би відразу дали знати. Вижили вони завдяки тому, що інші сусіди залишили їм курей. Тільки яйця й їли, хліба не було. 

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про Ваше життя в Соболівці. 

Макарів, Бородянка, Житомирська траса – все поряд з Соболівкою, тому ми постійно чули обстріли. Постійно над нами літали вертольоти, ми не знали чиї вони, літали досить низько. Якось, ще на початку нашого перебування, почулося, що хтось постукав у двері. Я попросила сина: «Іване, відкрий двері, хтось стукає». Він відкрив – нікого, а стукіт продовжився. І я зрозуміла, що то від вибухів так у двері гупало.  

В Соболівці ми облаштували погріб. У погріб взяли старі фуфайки, куртки. Щоправда, я не спускалась туди жодного разу, а діти спускалися. Потім, коли ми вже поїхали, наша хазяйка (бабуся, у якої ми жили) туди ходила. Пізніше село сильно обстрілювали, згоріло три хати. На щастя, ми вже тоді виїхали, мої діти того не бачили. Сусіднє село Кодру теж сильно обстрілювали, одна дитина загинула, мама та інша дитина потрапили в лікарню з пораненнями. Після того випадку пів села виїхало, особливо ті, в кого були діти. Я не скажу скільки точно, але багато людей виїхало. 

Ми тримали запас їжі у погребі. Також я дітям сказала: «Візьміть одне відро з їжею і закопайте ближче до лісу, бо може таке статися, що в нас заберуть всю їжу». Вони взяли відро пластикове, накрили його кришкою, загорнули в кульок поліетиленовий і закопали. Знаючи історію Голодомору, я вирішила, що треба заховати частину продуктів. Також я дітям сказала: «Якщо прийдуть окупанти, то давайте ми поставимо сокиру. Як зайдуть до хати, то будемо з ними боротися!» Ми такі наївні були! Якось про наші наміри ми розповіли волонтерам (вони почали приїжджати в село, хліб привозили, бо хліба не було), а вони кажуть: «Які серпи?! Які сокири?! Як прийдуть до хати, все віддайте, що є, а краще взагалі їдьте звідси!». Я не хотіла їхати, як же я не хотіла! Думала, що скоро тут все «закінчиться», а потім вертатися далеко буде.

– Що саме змусило Вас евакуюватися з Соболівки?

Соболівка – маленьке село, воно навіть не на всіх картах позначене. Я, щоб додзвонитися до Києва, до чоловіка, йшла за два кілометри від села на горбочок. Зв’язок був жахливий: високо над головою тримаєш телефон і кричиш. Сергій спочатку казав: «Вони туди не мають прийти». Але якось приїхали наші військові двома великими машинами. Наступного дня приїхали інші. Тоді Сергій сказав: «Треба вам звідти йти! Якщо приїхали наші, то можуть приїхати й інші». Водночас були чутки, що біля Макарова розбивають колони, і окупанти зі зброєю ходять селами. Тоді я почала допускати можливість виїзду.  

– Як Вам вдалося виїхати, як я розумію, це було вже непросто?

Дуже непросто. Щоб далі рухатися ми мусили йти в сусіднє село, в Кодру, мусили йти пішки через ліс. Лише сподівалися, щоб ліс був безпечним. До Кодри десь кілометрів шість, якщо не більше, і все лісом. Якби не Аня, ми, певно, дорогу не знайшли б. Аня знає ту місцевість, вона звідти родом, в Кодрі у неї рідна тітка. На той час головні дороги були закидані колодами, бетонними блоками. Тому треба було знати маленькі лісові дороги. Речей майже не брали. За одяг та взуття я не переживала, бо їхала до сестри у Львів, знала, що вона мені дасть у що вдягтися. Також вона повідомила, що продукти у Львові є. Тож більшість продуктів я залишала господині, в якої ми жили в Соболівці.

– Що з тією продуктовою закладкою стало?

Ми дістали її вже влітку, коли приїжджали провідати бабу Льоню [господиню, в якої жили. – О. К.]. Вона знала, де і які продукти ми закопали.

«Люди готові були змовчати про якість негаразди, яких вистачало, але охоче дякували полякам» 

– Якими були Ваші подальші плани? 

Коли ми приїхали до Львова, я почала подавати заявки на закордонні програми для вчених. Мені колеги сказали, що є така можливість. Через деякий час я отримала відповідь з Франції, де зараз я і перебуваю. Мені запропонували стипендію від програми «Пауза». Проте організаційні процеси зайняли аж пів року. 

– Наскільки я знаю, до поїздки у Францію Ви ще працювали в Польській академії наук?

Так, зі Львова я поїхала до Польщі, оскільки у сестри було дуже тісно. Нас дев’ятеро було в маленькій квартирі. Ще незнайома мені на той момент полька, пані Ева, запропонувала нам деякий час у неї пожити, так ми поїхали до Польщі. На той час стипендії у Франції я ще не мала, процес оформлення був дуже довгим. В Польщі я отримала стипендію в Інституті археології та етнології Польської академії наук. Тож я три місяці співпрацювала з ПАН.

– Що входило до Ваших обов’язків? Чи були Ви залучені до академічного життя Інституту? 

Я збирала усні історії про досвід біженства. Моєю науковою консультанткою стала Катажина Косць-Рижко. Я мала звітну доповідь у інституті. Дуже важливою для мене стала книга пані Катажини про біженок-чеченок в Польщі [2], яку вона мені подарувала. Маю намір написати рецензію на цю книгу [3].

– Розкажіть, будь ласка, як Ви облаштовувалися в Польщі? В якому місті проживали?

Розкажу про пошук житла, це цікава історія. Я пішла до церкви у Лодзі перед Великоднем. Там були журналісти. Вони готували матеріал про українське святкування. Проте з українцями у церкві було важко спілкуватися, бо вони не знали польської мови. Я етнограф і розмовляю польською, тому я їм запропонувала розповісти про наші Великодні традиції. Вони мене запросили на передачу, а потім я виступала в Музеї археології й етнографії в Лодзі. Під час розмови з журналісткою я згадала, що шукаю квартиру. Вона відразу відреагувала: «Я Вам допоможу! Мер Колюшок казав, що у нього є резерв». За деякий час мені передзвонили, сказали, що є місце, так пощастило.

А загалом у Лодзі є «Дім культури». Там працювали волонтери, приймали та перенаправляли людей. Якщо вже зовсім немає куди йти, там одну-дві ночі можна було переночувати, а потім вони людей кудись перенаправляли. Так що на вулиці ніхто не залишався і голодним ніхто не був. Ще до липня 2022 року там можна було безкоштовно поїсти. Саме там, в «Домі культури», я зробила більшу частину записів для свого проекту. Там був дитячий куточок –  поки діти бавилися, я могла працювати.

– На які теми найбільш охоче говорили українці під час інтерв’ю?

Наші люди були дуже вдячні полякам. Часто були випадки, коли я пропонувала записати інтерв’ю, а люди відповідали: «Якщо треба похвалити Польщу, то будь ласка!» Люди готові були змовчати про якість негаразди, яких вистачало, але  охоче дякували полякам.

– В той важкий період кожен намагався знайти джерело сили, що Вас підтримувало?

Я вже на той час знайшла в Лодзі українську церкву. Якщо людина знайшла за кордоном українську церкву, вона вже українцем залишиться! Я ходила в ту церкву. Це був ковток свіжого повітря! У Лодзі є велика українська церква, але мені туди було незручно добиратись. А це – капличка біля Костелу Успіння Пресвятої Богородиці. Поляки туди пускають українців правити. Цікаво було спостерігати, як капличка перетворюється на українську: українці виносять свої ікони на підставках і прикрашають їх рушниками. Править дуже приємний отець. До речі, про наше святкування Великодня журналісти запрошували розказати мене і цього отця. В цій церкві ми святили Паску. Я, правда, не пекла, купила калач у місцевій крамниці, а також пофарбувала яйця у цибулинні. Тому ми мали своє свячене і Великдень гарно відсвяткували. Ми зробили сніданок! Свячене яйце чистили і ділили. І з чоловіком зв’язувались через відеозв’язок.

– На початку повномасштабного вторгнення Польща дуже активно підтримувала українців, які шукали прихистку. Чи користувалися Ви допомогою? Що із запропонованого було для Вас найкориснішим? 

Великою допомогою було те, що моя дитина могла ходити в дитячий садок. Також ми скористалися медичною допомогою. Щоправда, ми не з першого разу змогли записатися до лікаря, але все ж змогли. Ми користувалися безкоштовним проїздом: і міським, і в межах Польщі. Це дійсно було великою допомогою. Я дуже хотіла побачити Ченстохівську ікону Божої Матері – польську святиню з українським корінням. Нам це вдалося зробити, ми їздили до неї молитися.

– Я знаю, що Польща надавала українцям можливість безкоштовно відвідувати музеї, виставки, театри тощо. Чи користувалися Ви цією можливістю?

Так, я дуже хотіла побачити картину «Дама з горностаєм» Леонардо да Вінчі. Тому я поїхала до Кракова, і мені пощастило – розповідали, що ця картина часто мандрує, а тоді вона як раз була на місці. Також я змогла чотири рази відвідати Великий театр в Лодзі. Дякуючи безкоштовному проїзду, я двічі возила  дітей у Варшаву. Ми відвідали Центр науки «Коперник». В Ґданську я була на конференції, а мої діти мали змогу побачити Балтійське море. 

«Прапор французької революції в руці Свободи замінили на наш прапор»

– Після Польщі, наскільки я розумію, Ви потрапили до Франції. Як Ваше життя склалося там?

Я отримала житло від моєї академічної програми. Наскільки мені відомо, Франція теж розселяла людей. Я дуже вдячна цій країні, українці у Франції також мали можливість безкоштовно відвідувати музеї. Я була в Луврі дев’ять разів, і ще не все бачила.

– З початком війни підтримка України та українців всюди в Європі була неймовірна. Ви маєте досвід проживання в двох країнах, в Польщі та у Франції, чи можете його порівняти?

Складне питання. Скажімо, в Польщі бачила частіше українські прапори, але тут [в Парижі. – О. К.] біля центру Помпіду створили мурал, який є дуже промовистим, бо прапор французької революції в руці Свободи замінили на наш прапор. І це біля центру Помпіду! Куди вже центральніше?! Це дуже велика підтримка! Тут відбуваються протести. Я думаю, що це правильно, тому що французи розуміють мову протестів. Я думаю, вони розуміють, що ми робимо. Раніше у Франції значно менше знали про нас [Україну та українців. – О. К.], ніж у Польщі. Польща, як держава, проробила дуже велику роботу над собою. Вони не претендують на Львів чи Вільнюс. Вони це зробили, вони позбулися того «вєлічія», яке повинно вийти з росіян. 

– Як часто відбуваються мітинги на підтримку України в Парижі?

Двічі на тиждень. У суботу більше людей приходить, десь триста, у середу – менше, десь сто [4]. 

– На ці мітинги приходять переважно українці?

Ні, французи також приходять. 

– Чи відчуваєте себе в безпеці за кордоном?

У мене немає відчуття безпеки. Я постійно переживаю, постійно в новинах. Мені треба сісти і дописати статтю, а я не можу, не можу зосередитися. Я мушу знати, за що я сьогодні тримаюся, щоб не втратити надії. В мене переживання за себе зараз немає, я переживаю зараз за тих, хто в Україні.

– В чому полягає Ваша робота у Парижі?

Я  продовжую збирати усні свідчення про досвід біженства, намагаюся зрозуміти настрої українців, пишу статті. Я роблю доповіді в університеті, а також у культурному центрі організації «Україна для всіх».

– Як Ви вважаєте, яке значення для України має те, що її науковці нині мають можливість долучитися до наукових інституцій у різних країнах світу?

Це дуже добре, це живе спілкування з іноземними колегами. Прикро лише, що українці змогли стати помітними лише завдяки таким сумним обставинам. Цей досвід корисний тим, що дає змогу побачити особливості своєї культури, які стають помітними, коли залишаєш своє середовище. Правда, я зрозуміла, що мені важко бути далеко від України.   

Розмовляла Олена Кондратюк. (Підготовлено в рамках стипендіальної програми Центру «Діалог» імені Юліуша Мєрошевського)

У публікації використано світлини з приватного архіву Ірини Коваль-Фучило.