«…Страшно, коли діти хочуть їсти, а ти не можеш нічого дати…»: дитяче повсякдення в умовах російсько-української війни

Повномасштабне військове вторгнення путінської росії на територію України принесло катастрофічні наслідки.  Україна та її громадяни постали перед безпрецедентними викликами щодо налагодження ефективного військового опору агресору, збереження життя і здоров’я людей, облаштування їхнього життєвого простору в умовах воєнних загроз (блокади, окупації, бойових дій). Рятуючись від постійних обстрілів, руйнувань цивільної інфраструктури, терору та геноциду, що їх вчиняли російські окупанти, мільйони  українок/ців  були змушені виїхати за кордон чи набули статусу внутрішньо переміщених осіб, облаштувавшись у дещо безпечніших  областях України. 

У квітні 2022 р. загарбників вдалося витіснити із місцевостей Північно-Східної України (Київщини, Чернігівщини, Сумщини). Після деокупації та відносної стабілізації безпекової ситуації на цих територіях українські вчені отримали можливість розпочати дослідження сучасної російсько-української війни. Першочерговим завданням істориків, антропологів, етнологів у сучасних умовах стала фіксація свідчень очевидців, нагромадження польового експедиційного архіву джерел, на основі якого у найближчому майбутньому стануть можливими важливі дослідницькі інтерпретації та узагальнення.

В основу цього дослідження покладено свідчення очевидців подій, які перебували в умовах блокади, бойових дій та окупації в лютому ‒ квітні 2022 р., – жителів міст Києва та Чернігова, населених пунктів Київської (мм. Боярка, Ірпінь, смт Іванків) та Чернігівської (сс. Жукотки, Мохнатин, Лукашівка, Полуботки, Шевченка) областей [1]. Зібраний джерельний матеріал дозволяє описати дитяче повсякдення насамперед з позиції дорослих, у яких брали інтерв’ю. Відтак дитячий життєсвіт представлений з погляду родичів та близьких людей, які спільно з дітьми переживали перипетії війни. Водночас важливим джерельним компонентом статті стали результати анкетування учнів 10 і 11 класів (за згодою їхніх батьків) школи № 132 Голосіївського р-ну міста Києва, проведеного у листопаді 2022 р. [2]. 

Дитяче харчування 

Екстремальні умови окупації, блокади, бойових дій внесли кардинальні зміни у харчові звички українських родин. Батьки не мали можливості організовувати збалансоване харчування дітей. Їжу готували ситуативно, у той час, коли це було безпечно. Про різноманіття продуктів харчування  не йшлося. Батьки готували їжу з доступних їм продуктів. Можливості поповнювати запаси були вкрай обмеженими, адже майже всі заклади торгівлі (магазини, супермаркети, ринки) із перших днів російської збройної агресії 2022 р. припинили роботу. За таких умов основу харчування жителів сільських місцевостей (насамперед ідеться про населені пункти Чернігівського р-ну Чернігівської обл.), які опинилися в окупації, склали запаси городини (картопля, морква, буряк, капуста, цибуля, часник), вирощеної на власних присадибних ділянках, та домашня консервація. Звичай робити запаси на зиму, загальнопоширений у сільській місцевості, в умовах війни став рятівним. Містяни (Київ, Чернігів, Ірпінь), як правило, мали значно скромніші запаси їжі, які вдалося накопичити до повномасштабного вторгнення російських військ. 

За свідченням респондентів/ок, діти, як правило, харчувалися тим самим, що й дорослі, бо урізноманітнювати страви не виходило, магазини були зачинені або працювали обмежений час, банкомати стояли порожніми [3].  Мешканка м. Києва згадувала, що для годування дітей їй доводилося дозувати свої продуктові запаси, оскільки вона не знала, як довго не зможе їх поповнювати [4]. Особливо скрутно було батькам, у яких малюки потребували спеціального харчування.  Жителька м. Ірпінь, яка з маленькими дітьми проживала в умовах бойових дій (родині завдяки волонтерам вдалося виїхати з міста 4 березня 2022 р.), згадувала, що найважче її маленькій донечці було без молока. Щоб нагодувати дворічну дитину, жінка використовувала сухе молоко, яке випадково зберіглося у неї в запасах [5].

На способи організації харчування впливала відсутність електроенергії, води, газу, оскільки в результаті бойових дій цю інфраструктуру було пошкоджено або зруйновано. Ситуація у кожній місцевості складалася по-різному: «Газ у нас зразу пропав. […] Тобто, поки світло було, ми готували в мультиварці, гріли чайник» [6], – розповідає жителька мікрорайону Бобровиця (значно пошкодженого внаслідок бойових дій) про перші дні життя в умовах блокади м. Чернігова (виїхала з міста з шестирічним сином 4 березня 2022 р.). За відсутності світла м’ясна, овочева та фруктова сировина із холодильників і морозильних камер у першу чергу піддавалася термічній обробці та консервуванню. Таким чином продукти можна було  зберігати та вживати ще певний час. Якщо не було можливості для виготовлення консервації, м’ясні продукти термічно оброблялися та зберігалися у холодному місці: «Коли ж світла не стало, ми попереварювали яке там було: сало, м’ясо, які кісточки. По отдєльних каструльках попереварювали […]» [7].

Поширеною була практика приготування перших страв (супів та борщів) відразу на кілька днів. Як правило, їх вживали на сніданок, обід та вечерю.  Водночас для багатьох перші страви (приготування яких потребує досить широкого набору продуктів та запасу часу) були недоступними. Так, жителі с. Жукотки Чернігівського р-ну, які опинилися в окупації з 27 лютого 2022 р., згадували, що основу їхнього раціону склала їжа, яка швидко і легко готується: «Їсти –  тоже. Це ж перестрєлки, як грохотить – ніхто нічого [не готує. – О. Б.]. Тоді це притихло, заскочили бистро, шо палучається, бєгом, бєгом [приготували. – О. Б.]. І у погреб. Картошка в мундірах. Шо бистро поставили» [8]. Картоплю у лушпинні як основну повсякденну страву також згадували жителі с. Шевченка Чернігівського р-ну, які були в окупації з 28 лютого 2022 р.: «В перші дні була газова плита, іще газ, і ми трішки варили, хліб пекли. Через тиждень, можливо менше, – уже газу не було. Були балони газові. Потім грубка. Був на сніданок суп. Обід коли був, коли нє, тому не завжди було. А вечеря – це картошка в мундірах і якась консервашка» [9]. 

Найстрашнішим для батьків було усвідомлення неможливості забезпечити своїх дітей бодай якимось харчуванням: «Це було дуже страшно, коли діти хочуть їсти. І ти можеш потерпіти. А діти хотять. Ромчик, 6 років: «Когда кушать?» Коли діти просять їсти, а ти не можеш нічого дати» [10]. Жителька мікрорайону Бобровиця, під будинком якої, у погребі, щодня переховувалися 15–20 осіб рідних та сусідів (серед них – діти віком від одного до дванадцяти років), зазначала: «Шо я боялася найбільше – шо не буде їжі дітям. У нас багато дітей, і я боялася, шо вдруг не хватить. Ми ж не знали, буде місяць, два, коли вони відійдуть […]. Я боялася цього момента: шо якшо закінчиться їжа, от як об’яснити дітям, шо немає?!» [11]. 

Батьки зазначали, що маленькі діти, які зазвичай були перебірливі у їжі в мирний час, в умовах війни відчували постійний голод та «їли все, що давали», не капризуючи: «Зараз уже не заставиш їх так їсти. А тоді, насипаєш їм той борщ, а вони кричать: «Бабо, нам ше по мисці, нам ше!» Ну как, чувство, навєрно, страху, шо вони остануться голодні. Кажу: «Всім хватить, всім вистачить!» [12].

Особливо щемливим у людей було ставлення до хліба. Поширеною стала практика сушіння сухарів, які зберігаються набагато довше. Під час перебування в блокаді та окупації хліб для багатьох родин був недоступною розкішшю. У віддалені мікрорайони Чернігова попри небезпеку постійних обстрілів час від часу хліб привозили місцеві жителі на власному авто або волонтери. «Раз привіз сосєд гарячого хліба. І ми в погребі цей гарячий хліб, ми зразу його з’їли», – згадувала жителька Чернігова [13].  Доставити хліб до окупованих сіл було неможливо взагалі. 

Борошно (за наявності) використовували рідко – берегли. Зафіксовано згадки, коли у селах люди відшукували старі прадідівські жорна, прилаштовували та мололи на них пшеницю, і з отриманої грубої суміші пекли хліб, коржі, коржики. Справжньою святковою десертною стравою для дітей в окупації були оладки, їх готували зрідка та вживали з домашнім варенням: «Ну коли у нас кончалася мука, і в нас дєтки просили: «Мама, оладочки». А я подивлюсь, шо в нас отам отака жменька остається. Думаю: «Боже мій, Боже мій, мої дєтки, а шо я вам скажу через два-три дня, якшо не буде оцієї муки?!» Печеня ніякого немає. Оладочку […]» [14].

В умовах постійних ворожих обстрілів приготування їжі на відкритому вогні на вулиці було надто небезпечним, але батьки ризикували: «Сидимо… А в мене там борщ вариться, зажарка жариться. А стріляють. Діти їсти хочуть. Хоч не хоч, треба… А сама оце вищитувала, з яким інтервалом стріляють. Рахуєш: один, два, три – в тебе є десять там чи скільки секунд вискочити, перемішати зажарку, подивитись, шоб огонь не потух. І знов добігти заховаться. Пригнути в погріб» [15]. 

Поряд із дотриманням повсякденних заходів безпеки забезпечення дитячого харчування батьки вважали основним своїм завданням в умовах бойових дій та окупації. До цих складних реалій люди виявилися здебільшого не готовими, великих запасів їжі не робили, тому в екстремальних умовах вдавалися до різних способів виживання, зокрема спиралися на сусідську взаємопідтримку. У сільських місцевостях людям допомогла практика запасатися продуктами власного виробництва. Містяни здебільшого опинилися у скрутнішому становищі, тому вони часто мусили покладатись на допомогу волонтерів у забезпеченні їжею. Унікальним досвідом, за згадками деяких респондентів\ок, було використання жорен для подрібнення зерна на борошно та приготування їжі за рецептурою минулих століть.

Святкова їжа

Попри постійну небезпеку, відсутність елементарних побутових умов, продуктів харчування, життя в підвалах та погребах, холод та антисанітарію батьки в умовах війни прагнули організувати дітям маленькі родинні свята, особливо дні народження. Оскільки для дітей торт зазвичай є ознакою свята, батьки в міру своїх можливостей прагнули забезпечити його присутність. 

Багатодітна мати з Чернігова на День народження сина на початку квітня 2022 р. спромоглася на вуличному вогні спекти справжній святковий торт: «Такий гарний торт вийшов. Ше сфотографували. В нас вийшов високий торт, такий пишний, гарний. Ніхто не вірить. Но ми робили. Просто хотілося дітям якогось свята тоже зробить» [16]. Господиня згадувала рецептуру замішування тіста з додаванням кефіру, соди, цукру, борошна, олії. Крем готували зі згущеного молока та масла, що їх спеціально зберігали від початку активних бойових дій для цієї події. Інша чернігівчанка  зазначала, що святкове меню на День народження сина пощастило забезпечити, оскільки в їхньому районі тоді ще працював магазин: «1 березня у старшого сина було День народження. Торт був і мартіні було. Поїхали купили» [17].

У с. Мохнатин, що поблизу Чернігова, де люди потерпали від вторгнення російських військ і де окупанти вбили трьох підлітків [18], місцевий житель згадував святкування Дня народження своєї внучки: «У мене у внучки День народження було. Під час окупації. Зробили тортик зі «свинячого» борошна. Великої радості не було. Сіли, по чарці випили, поговорили» [19]. Із виготовленого вручну борошна родина спромоглася приготувати торт для маленької іменинниці, щоб навіть у таких тяжких умовах влаштувати дитині свято. 

Навесні 2022 р. респондентка із Лукашівки (тоді – тимчасово окупованого російськими загарбниками села Чернігівщини) розповідала про відзначення Дня народження 4-річної дівчинки Маші, яке вона провела під обстрілами в погребі. Через ці складні обставини сім’я не мала змоги приготувати дитині святковий торт: «У нас у Маші 12 марта, вони [російські війська. – В. Б.] тут стояли, було День рождєнія. 4 годіка. Маша каже: «Мама, а чого тортіка нема, свєчєк нема?» А вона каже: «Маша, ми приїдем додому, я тобі спечу тортік і все». І якраз в цей момент заходить оцей же кацап, в которого двоє дєток. Ну і от приньос конфєти дєтям. А Таня і каже: «От бачиш, як несправедливо, неізвєсно, чи ти побачиш своїх дітей, а моє дитя сьогодні у погребі Дєнь рождєнія отмічає. І як я могу об’яснити дітям, чого немає тортіка, чого немає свєчєк». І он пошол, і вон приньос коробку Дєдов Морозов шоколадних. І каже: «Машка, ето тєбє подарок на Дєнь рождєнья» [20]. 

У скрутних умовах батьки попри все намагалися створити своїм дітям святковий настрій, задля цього вони робили мінімальні запаси продуктів чи здобували необхідне під обстрілами, ризикуючи власним життям і здоров’ям. 

Дитячий побут в укриттях

У перший день повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ людям довелося облаштовувати підвали, погреби як тимчасові укриття, що для багатьох понад місяць були місцями постійного проживання. На початку березня 2022 р., коли температура повітря сягала до -9 – -12⁰С, за відсутності електроенергії сховища було складно обігрівати. За можливості в пляшки наливали теплу воду, що дозволяло відчувати  принаймні якесь тепло. В умовах щоденного, майже цілодобового життя в укриттях родини прагнули створити хоча б мінімальний затишок та комфорт. Найперше облаштовувалися місця для проживання дітей: «У нас підвал є у хаті, там розмір десь 3 на 2 м. Нас там було десять. Троє дітей було різного віку. Найменші, підліток, і нас, дорослих. Я дванадцять днів спала на стільці [у підвалі. – В. Б.], нам просто нікуди було там лягти. Треба було дітей спочатку вкласти», – згадувала жителька чернігівського мікрорайону Кукушанка [21]. Для дітей вибирали найсухіші частини сховищ, захищені від протягів, стіни утеплювали дерев’яними дошками, картоном, пінопластом, завішували килимами. Із дошок споруджували місця для сну, облаштовували їх перинами чи ковдрами, стелили постільну білизну та брали з будинків подушки, ковдри, пледи для захисту від холоду. «Всі лахи, всі ковдри, всі пледи, все в нас було в погребі. Бо діти ж. […] Поки не перестало стріляти, діти постійно спали в погребі, постійно. Ми уже там десь у коридорі, як-небудь уже скраєчку, а діти були у погребі постійно», – оповідала жителька чернігівського мікрорайону Бобровиця [22]. 

Під час перебування дітей в укриттях батьки відволікали малечу іграми, читанням книг. Про війну з наймолодшими зазвичай не говорили, а всі події, обстріли, життя в підвалах старалися дітям подавати як гру: «Старші розуміли, а меншому поки, я думаю, він не зрозумів би. Да, стріляють, він: «Ховатися треба». Він знав. Як тільки стріляють, так він уже сам біжить у підвал. Якось, знаєте, я думала, що буде гірше. Для нього – як гра. Тільки сказав: «Так, Діма, стріляють!» Він зразу в погріб!» [23] . Жінка з чернігівської Бобровиці згадувала: «Ми старалися таке: казки, діти в шахи грали, в шашки. Якісь ігри. Малювали. Ми старались, таке, шось займати дітей. Відволікати. Казки читала баба, да» [24]. 

У Києві значна кількість родин з дітьми під час повітряної тривоги йшли перечікувати небезпеку до найближчої станції метро або облаштовували сховища в будинках [25]. В Ірпені одним зі сховищ для людей слугувала територія недобудованого паркінгу, де було дуже холодно, діти плакали, єдиною їхньою розрадою були домашні тварини, що перебували там з господарями. Жителі містечка Боярка поблизу Києва також згадували, що до укриття брали не тільки теплі речі, щоб зігрітися, а й домашніх тварин – котів та собак. Водночас домашні улюбленці допомагали дітям заспокоїтися та відволіктися [26].

У підвалах чернігівських багатоповерхівок люди облаштовували комірчини як окремі кімнати для проживання. Споруджували туалети, майстрували місця гігієни та харчування. Чернігівський мікрорайон ЗАЗ [27] постійно потерпав від бомбардувань ворожих літаків, що руйнували багатоповерхові будинки. Тому підвальні приміщення були для багатьох єдиним сховком. «У нас дітей було. У нас в підвалі жили діти. У нас 50 осіб тут жило, і з них тут 10 дітей було. Були, звичайно, маленькі такі, що кричали, плакали, тому що, по-перше, маленькі, по-друге, в підвалі. Там нічого хорошого, ніякого свіжого повітря, сирість і все, тьмяні лампочки, пил. А такі більш дорослі, так, боялися, страшно було, всі якось з нами, разом. Я б не сказав, що паніка була. Навіть мені так запам’яталося, у нас сусідка, руда така дівчинка, так вона і допомагала», – згадував місцевий житель, як дівчинка 10‒11 років допомагала дорослим передавати їжу та гуманітарну допомогу літнім людям із сусідніх будинків, які не могли залишати свої помешкання на верхніх поверхах будівель [28]. 

Як свідчать жителі с. Полуботки поблизу Чернігова: «Ми 26 днєй в подвалі спали. Перетащілі всю хату. І одіяла. […] Пєч топів дєд, спасіба. Уже ріскавав жизнью, но топів пєч ту. Утром туда [у хату. – В. Б.], потом на ночь туда [у погріб. – В. Б]. Шоб хоч дєтєй положить на картошкє. Подвал малєнькій. С етой сторони – картошка, там – банки, а ми с дєтьмі в кутку. Попрітуляємся. Ці плєди… ворсістиє. Вони не натягують так воду і тєплєє. Одєти, по троє штанов, фєвраль же, холодіна. Виходім – 10, 9, 11 мороза» [29]. 

Попри все навіть в таких умовах люди намагалися дотримуватися гігієни: «Світла в нас не було. Но газ у нас був. Нагріваєш відро води. У хаті ніхто. А у сараї в нас там, ото ішли в сарай только шоб сполоснуться. Стірать тоже: воду – і в сарай. У дворі не виходить. Тому шо вони [російські війська. – В. Б.] постоянно їдуть, і їдуть, і їдуть» [30].

У тяжкі хвилини часто зверталися молитвами до Бога разом із дітьми: «Бєдниє дєті. Меньшенькі ще не понімали, а старші дак дуже боялися. На ночь, обично, дитя просить: «Мама, розкажи сказку». А Маша просить: «Мама, розкажи мені про Бозю». Особєнно, як полетіли самальоти. Погреб отак ось весь ходором ходить. Діти бояться. Я кажу: «Таня, читай молитви, які знаєш» [31]. «У нас була задача одна – сидіти тихо, тому що вони могли ходити. Тихо, все буде добре. У нас бабця така дуже набожна людина: «Ромчик, кого ти благодарив?» ‒ «Богородіцу!» І даже коли діти спали, собі сидиш і молишся» [32]. Жителька Ірпеня, яка разом із дітьми пережила жахіття війни та евакуацію під обстрілами, свідчить: «Коли хвилина мовчання о 9 годині, то Тимофійко і Софійка складають молитовно руки перед іконою Божої Матері і промовляють слова: «Боженько, захисти Україну!» [33]. 

До повномасштабного вторгнення російських військ українці переважно були не готові, укриття вони облаштовували не заздалегідь, а вже опісля перших повідомлень про обстріли. Для цього використовували всі підручні матеріали, що були на той час у садибах, сараях, клунях. Найважливішим у цей час була організація безпечного перебування дітей у сховищах, задля чого люди обирали для них найбезпечніші місця, намагалися обігріти, розважити тощо. 

Трансформація дитячих ігор 

Життя в умовах бойових дій, окупації позначилося на дитячих іграх. Респонденти/ки з Чернігівщини та Київщини свідчили, що хлопчики в іграх почали використовувати залишки військового озброєння, полишеного окупантами в селах та містечках, грали «у війну»,  облаштовували дитячі блокпости, копали «окопи», будували «бліндажі», використовували військовий одяг, який їм купували або дарували дорослі, дитячу іграшкову зброю. Після вигнання російських загарбників із Чернігівщини, місцеві хлопчики почали будувати дитячі «блокпости», копіюючи військових. На блокпостах діти влаштовували чергування, мали іграшкову зброю, зупиняли для «перевірки» авто, які проїжджали повз дитячий «блокпост»: «Папа ім окопи показав, де копать. Оні там домік дєлалі. Повиносілі і гвозді, і доски, і всьо на свєтє» [34], – розповідала мама 8-річного хлопчика із с. Полуботки Чернігівської обл., який разом із друзями після деокупації населеного пункту облаштував «блокпост» на околиці села.  Дівчатка в іграх відтворювали досвід щоденного виживання, облаштування побуту в умовах війни. Жителька окупованого села Лукашівка Чернігівської обл. згадувала, як нестача продуктів харчування позначалася на іграх маленьких дівчаток (Марія – 4 роки, Аліна – 7 років): «Діти сидять, одна «дзвонить» і каже: «Кума, привези муки і сахару!» Як це було жутко слухать! Коли дитя просить муки і сахару. Не просить там конфет. А просить муки і сахару, бо нам нада оладушки діткам пожарить. […] Раніше діти лаялися, а тепер вони так дружненько між собою» [35].

Моральний стан дітей, їх переживання навколишніх подій відтворювалися у ігрових формах. Хлопчики почали грати у «воєнні» ігри, чого раніше батьки не фіксували. «Помінялися ігри. Вони вже стали… У них літають літаки, у них бомблять уже… «Діду, тікай, там у тебе на спину може впасти!»… У дітей змінилися ігри. Вони у нас ніколи в житті не грали в літаки. В нас у внуков ніколи не було пістолєтов ніяких, ні автоматов. У моїх дітей ше колись, ну, були такіє іграшки. А в них, там, машинки, книжки. В основном машинки. А вже тоді вже началося, коли вони вже, хлопці, крєснікі, почалися ігри, почалися самольоти, бомблять, танки… Почалися в них ігри, в дітей… Мені кажеться, на подсознатєльном все рівно воно відкладається» [36], – розповідала жителька чернігівського мікрорайону Бобровиця, родина якої більше місяця прожила під постійними обстрілами російських військ. Про  зміну ігрових практик дітей із початком війни згадувала мешканка Києва: «Хоча до цього зі своїми друзями хлопчики гралися машинками, лего, роботами, про війну ніколи не думали у своїх іграх» [37].

У ігровій формі хлопчаки відтворювали події, що відбувалися навколо: «Ой, бігає і «бах», і «бах». Це в нього «бах», йому треба все розбити. Є таке. Там розбили, там розбомбили. Всім розказує. І туди ракета прилетіла, і бомба впала» [38]. «…Мама, ти давай будеш зараз росіянин, там якісь войнушки. А я буду українцем». А наш дід каже: «Нє, Діма, я росіянином не буду, я луччє буду китайцем» [39].

Перебуваючи в укриттях, батьки намагалися розрадити дітей, навчаючи їх іграм, які пам’ятали з власного дитинства: «хрестики-нулики», «морський бій», «шахи», «шашки». 

Через ігри діти переосмислювали воєнне повсякдення та своє життя в ньому, адаптувалися до нових реалій. Ігри для дітей були не лише розвагами, але й терапевтичним методом осягнути все, що відбувається навколо.

Роль шкіл в умовах війни

У перший день повномасштабного вторгнення російських військ в Україну вчителі шкіл та вихователі дитячих садочків в умовах загального хаосу та паніки скеровували дітей та батьків щодо подальших дій. 24 лютого 2022 р. навчання в дошкільних та шкільних навчальних закладах було призупинено, про що батьків інформували телефонними дзвінками та через різні соцмережі і додатки обміну повідомленнями. Деякі батьки вважали, що хвиля хибних мінувань садочків та шкіл, яка прокотилася Україною перед повномасштабним вторгненням росії [40], свідчила про підготовку до війни: «Ми більш-менш були готові [до початку війни. – В. Б.], тому що у мене син ходить у садочок, старша випускна група. Перед цим нас більш-менш готували, тому шо якраз такі сообщенія були, шо «приходьте, забирайте дітей, замініруваний садік». Як? Шо? Таке може буть? І летіли, і тоді ж начали вихователі казать: «Пришивайте бейджики дітям…» І ми нашили бейджики. А потім уже утром проснулися – як війна?» [41], – робила висновки жінка з Чернігова . Одна з киянок згадувала: «Ми проснулися 24 лютого від звуків вибухів, які лунали з боку Василькова, де розміщується військовий аеродром. Це був шок. Тут же на «Вайбер» надійшло повідомлення зі школи: «Сьогодні діти в школу не йдуть. Почалася війна» [42]. У перші години війни, паніки, шоку на освітян мимоволі була покладена своєрідна координаційна місія.

Батьки згадували, що в тяжких умовах життя в окупації, під обстрілами діти займалися самоосвітою та самонавчанням. В укриття брали із собою, окрім найнеобхідніших речей, шкільні підручники, виконували завдання, вчили шкільний матеріал. Згадки про школу, занурення у навчання були своєрідною ознакою «нормальності»: «В школу, дай Бог, пойдем. Матюкаються. Понабіраліся мєжду сабой і от воєнних же. Вєдут сєбя як взрослиє мужикі. […] Нє хочут учіться. Наш виходіт с подвала, глядь туда-сюда: «Можна, мам, пашлі!». Начальнік малєнькій! Ми табличку [множення. – В. Б.] учілі в подвалі. Шоб с ума нє сойти», – згадувала жителька окупованого с. Полуботки на Чернігівщині [43].

Після вигнання російських окупантів з території Київської та Чернігівської областей, у середині квітня, школи поновили дистанційне навчання. Зазвичай воно було важкодоступне дітям із регіонів, які були в окупації та блокаді. Енергетичну інфраструктуру було зруйновано, на її відновлення потрібен був час (квітень ‒ травень 2022 р.). Учні шукали місця з доступним інтернетом, щоб виконувати завдання і тести онлайн та закінчити навчальний рік. «А вже в середині квітня поновилася форма навчання онлайн. Але ще тоді не було зв’язку. Ми десь тільки через тиждень приступили до цього. В садочку, наприклад, кожен понеділок у нас проводиться опитування, дитина чи приїхала, чи закордоном, живі чи не живі» [44].«Зв’язувалися там – хто в місті, хто не в місті. Розпитували вихователі, де діти? Завдання присилали, шоб займатися. Но в нашому районі не було. Це вже місто, там де… В нас – ні світла, ні інтернета. Школярі ж тоже, зараз вони, племінниця в медичному коледжі навчається, племінник – у школі, це 12 років. Дак то ж нема інтернета. Зараз немає. Вони, бідні, це через день катаються туди, де дідусь, біля Дворца хіміків, в центрі. Їздять у місто на велосипедах, це ж дуже далеко, шоб зловити там якийсь зв’язок, шоб хоть якусь програму, хоть шось, бо школа ж… Шоб якось закінчити навчальний рік» [45].

Школи працювали також як гуманітарні та волонтерські хаби. У населених пунктах після деокупації дітям надавалася через школи гуманітарна допомога, що надходила в села: «І ще було декілька гуманітарних в школах. В садікє нє, а в школах для дітей давали. Із дітьми треба було прийти, дані надати. Ну, наприклад, у нас троє діток отримували. Тобто ми могли зрівняти три однакових пакета. І, наприклад, в одному був жир, в іншому олія. Якісь продукти, які заміняли. Макарони, гречка, крупи, консерви, тушонка, згущонка. […] Я дуже надіюся, що воно все у дітей з пам’яті зітреться. А у нас вже нє. І в старших нє. Неможливо таке забути. Цей страх. Ці самольоти, коли воно бомбить» [46]

Із перших днів війни школи слугували також укриттями. Іншим напрямком діяльності шкіл під час війни стала волонтерська робота. Там збиралися волонтери для плетіння маскувальних сіток, виготовлення консервації для передачі на фронт воїнам, збору продуктів, речей для допомоги внутрішньо переміщеним особам тощо. До волонтерської діяльності активно були залучені вчителі та учні. Так, школа І‒ІІІ ст. № 132 Голосіївського р-ну м. Києва з перших днів війни стала гуманітарним хабом, волонтерським осередком. Тут діти разом із вчителями виготовляли окопні свічки, збирали допомогу для ЗСУ, проводили благодійні акції, організовували благодійні концерти. Зокрема, для потреб жителів с. Чорнобаївка на Херсонщині, що протягом 8 місяців було в окупації, учителями, батьками та дітьми школи було зібрано 49 мішків теплого одягу для дітей і дорослих, 10 ящиків взуття, ковдри, подушки, постільну білизну, свічки, солодощі, продукти харчування, засоби гігієни, дитячі іграшки тощо та доставлено до Чорнобаївського ліцею.

Після поновлення навчання восени 2022 р. у багатьох школах були обладнані укриття для захисту дітей під час повітряних тривог. Навчання у них не проводилися, діти, учителі та всі працівники школи перебували там до закінчення небезпеки. В укриттях діти грали в ігри, спілкувалися, навіть організовували вистави шкільного театру . 

Іншим викликом цього часу стала важкодоступність навчання через ураження енергетичної інфраструктури частими ракетними бомбардуваннями. Щоб вчасно виконувати завдання, школярі у м. Києві, наприклад,  вчилися у підземному переході столичного метрополітену. Там завжди було світло, інтернет та можливість підзарядити гаджети. З листопада 2022 р. на території багатьох шкіл для місцевого населення були встановлені «Пункти незламності», де люди могли зігрітися, зарядити телефони, випити гарячого чаю [47]. 

Школа № 132 столиці сприяла проведенню анкетування 87-ми учнів 10–11 класів, що суттєво підсилило джерельну базу цієї статті. Запитання було об’єднано в три блоки: 1) життя дітей в умовах початку війни, евакуації, повернення; 2) організація навчального процесу з осені 2022 р.; 3) комунікація між підлітками, їхнє дозвілля, зміни дитячого інформаційного контенту та повсякденного життєвого графіку, ставлення до російської мови, бачення дітьми власного внеску у майбутню перемогу України. 

Результати анкетування засвідчили, що про початок війни діти дізналися здебільшого від рідних, понад 50% батьків до війни не готувалися, але припускали, що вона можлива. 40% родин евакуювалося на початку війни у більш безпечні місця України, приблизно 20% – за кордон, 35% залишилися в Києві. Значна кількість дітей повернулася додому, але багато перебуває закордоном, де навчаються одночасно у київській та закордонній школах. З них ‒ 65% хочуть повернутися додому за будь-яких умов, 26% – після перемоги, 7% планують залишитися там жити. 27% опитаних учнів хочуть в подальшому виїхати в Європу для здобуття вищої освіти. До очного навчання восени 2022 р. повернулося 70% учнів, 30% навчаються дистанційно. В умовах блекауту 22‒30% родин мали додаткові джерела живлення (генератори, павербанки, зарядні станції), через що у значної кількості учнів змінилися повсякденні звички. 85% одинадцятикласників і 98% десятикласників зазначили, що війна вплинула на їхні стосунки з друзями. З початком війни діти не мали змоги бачитися, тому спілкувалися в соцмережах та підтримували один одного. «Всі тоді були в паніці і стресі, тож коли в такий час маєш однолітків – однодумців, то переживати ці події було набагато легше. Ми ділилися емоціями, переживаннями, становищем і морально об’єднувалися проти подій, що нас оточували. Але оскільки кожен підліток реагував і сприймав ці події по-різному, то нерідким явищем були конфлікти. Хтось сприймав війну дуже гостро, а хтось, виїхавши в перші дні за кордон, почувався себе спокійно та намагався відсторонитися від війни і байдуже все сприймати. Також конфлікти спричиняла «черезмірна» турбота один до одного та розбіжність в переосмислених цінностях під час війни» [48], – таким є висновок учениці київської школи про комунікацію з друзями. З початком війни 33% опитаних учнів 10‑х класів та 69% учнів 11-х класів повністю відмовилися від російського контенту, а також 40% учнів 10-х класів та 63% учнів 11‑х класів принципово перейшли на українську мову спілкування. Прикметно, що своїм внеском у майбутню перемогу України діти вважають їхнє зайняття волонтерською діяльністю та покращенням навчальних результатів.

У загрозливих умовах воєнного часу навчальні заклади стали своєрідним координаційним пунктом підтримки для дітей. Школа була чутливою до дитячих потреб. Вона стала вагомим комунікаційним майданчиком, що об’єднував дітей.

Окреслені у цій статті питання є першою спробою проаналізувати спогади українців про початок повномасштабної війни 2022 р., насамперед дослідити дитячий життєсвіт та виокремити основні аспекти дитячого повсякдення в умовах війни. Воєнне лихоліття стало викликом для батьків та дітей, першочерговими стали завдання із задоволення базових потреб (відносна безпека та їжа). Життя у воєнних умовах змінило дитяче повсякдення, вплинуло на актуальність старих та формування нових ігор, спонукало заклади освіти тісніше комунікувати з батьками та дітьми. 

Текст підготовлено спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди авторів та редакції сайту «Україна Модерна».

У публікації використано світлини з особистого архіву О. Березовської.