Україна Модерна

Дівчата зі зброєю vs чоловіки у спідницях

Опубліковано 29.09.2016

// Марта Гавришко

Недавно суспільство сколихнула новина про затримання спецслужбами так званої ДНР підплітків з Яснуватої (найстаршому з них – Богданові Ковальчуку всього 18). Їх звинуватили у підриві військової техніки і автомобілів цивільних осіб. Ці завдання хлопці нібито виконували за дорученням українських військових[1]. Цей факт Росія використала в інформаційній війні проти України, прирівнявши дії СБУ до дій ІДІЛ, які масово використовують дітей у військових і терористичних цілях[2]. Українська сторона апелює до міжнародних організацій, уповноважених реагувати на подібні заяви[3].

Ситуація гостро актуалізує проблему «дітей війни», які належать до найбільш вразливої категорії населення в зоні збройних конфліктів. Попри ратифікацію Конвенції про права дитини Україна відчуває труднощі в її імплементації. Зокрема, в частині недопущення участі дітей (а такими є особи до 18 років) до збройних формувань ( в тому числі у ролі кур’єрів, кухарів, носильників). Під час відвідин Київського військового ліцею імені Івана Богуна 29 січня 2016 року Президент заявив, що серед загиблих на Сході України на той час було 21 юнаків у віці до 18 років[4]. Мілітаризація суспільства і воєнна пропаганда захоплює уми і серця дітей. Вони не просто граються у війну у своїх дворах, вони приєднуються до озброєних груп. Мій інформант Роман – боєць одного з добробатів розказує: «Ми допомогли одній дівчинці «звідти». Забрали її з собою. Була у нас деякий час»[5].

Знамените фото 16-річного німецького солдата Ганса Генке, взятого у полон у 1945-му американськими військами (Фото з мережі Інтернет)

Залучення дітей до мілітарних груп під час збройних конфліктів має довгу історію. Сотні тисяч дітей брали безпосередню участь у бойових діях під час Другої світової війни. Саме тоді з’явилися поняття «сын полка» і «юнга морского флота» на території СРСР. Безпритульні діти опинялися в рядах радянських партизанських загонів і Червоної армії, виконуючи найрізноманітніші завдання (від господарських до бойових). Тисячі юних німців брали участь у боях на Східному фронті у складі 12-ої танкової дивізії Ваффен СС «Гітлерюгенд». На час призову у 1943-му більшості із них виповнилося 16 років. В «Операції Айсберг» 1945-го (битві за Окінаву) у складі Японської імператорської армії брали участь підлітки у віці 14-17 років. Наймолодшому ж солдатові американської армії Келвіну Ґрему було всього 12.

Не гребували дитячим ресурсом і українські повстанці. На Закерзонні існували «дитячі сотні», складалися переважно з хлопчаків[6]. Однак потенціал дівчат для повстанців також був очевидний. Діти, та ще й у спідничках привертали значно менше ворожої уваги. «Фемінізація підпілля» (термін Джефрі Бурдса) проявлялася не лише у масовому залученні дівчат і жінок до розвідки, у зв’язку з поверненням радянської влади у Західну Україну. «Фемінізувалися» чоловіки, для яких одягання спідниці і хустки в окремих випадках було єдиним способом успішно виконати завдання. Про такі хитрощі повстанців при відвідуванні сіл звітувало Управління ВВ Білоруського округу НКВД від 27 травня 1944 р.[7].Колишня підпільниця Ольга Петруха-Масюк згадувала: «В Яворові знали, що Ліда є дочка Євгена Смука [підпільника – М.Г.], то невелике місто. І сексоти вказали енкаведистам. Енкаведисти сказали в аптеці дати до ліків отруту. Вони думали, що Смук буде на похороні в своєї дочки, і що вони його таким способом зловлять. Вони дуже за ним чатували. Але того їм не вдалося. Я не знаю, чи він був на похороні своєї дочки, але знаю, як вона лежала на катафалку – він приходив. Приходив переодягнений за жінку. Енкаведисти десь пільнували, але, видно, не впізнали його»[8]. 22 серпня 1944-го агентка «Петровська» повідомляла Здолбунівському РВ НКВД, що на похороні командира «Лиха» «було багато повстанців, більшість одягнутих у жіночий одяг»[9]. В оперативних зведеннях НКВД по Рівненщині зазначено, що 19 серпня 1944-го «8 бандитів, переодягнених у жіноче плаття напали на конвой, який віз арештованих... Один конвоїр був убитий, один поранений. Один утік. Арештовані розбіглися»[10].

Корисними для УПА були не лише атрибути жіночності. Незамінними були дівчата, які добре знали місцевість, могли провести відділи через небезпечні місця, передати важливу інформацію. У таборах від них очікували «домашньої праці». У Скулинських лісах на Волині було багато дівчат. Хтось з них тікав від вивозу у Німеччину, хтось йшов за братом, батьком, когось манили молоді і красиві хлопці, хтось боявся арешту. Питання того наскільки усвідомлювали ці 14-16 річні юнки, на що себе наражають, як і рівень добровільності їхньої участі в УПА залишаються дискусійними. Переконує у цьому життєва історія Ганни Зеленої (дівоче – Абрамчук)[11]. Нині їй 89, самотньо проживає у старій хатинці села Скулин Ковельського району. Численні грамоти і подяки від місцевої влади на стінах хатини наголошують кожному: гостює у непересічної жінки. І не лише тому, що вона брала участь у Норильськом повстанні і відбула майже 10 років каторги.

Спитавши, чому пані Ганна пішла в УПА, я готувалася вислухати вже знайому і «традиційну» для багатьох наративів колишніх підпільників і повстанців історію про «національно свідому родину» і «любов до України». Натомість мене ошелешило на диво просте і промовлене зі щирою посмішкою: «Бо дурна була»[12]. Такий «поворот» вимагав додаткових пояснень. Як з’ясувалося з розповіді пані Ганни, далеко не політичні чи ідеологічні моменти штовхали її, ще дитину, до партизанки. Нею стала бідність родини. Ганна не могла відвідувати школу - не було кому випасати худобу. З освіти мала два класи (по-справжньому писати вчилася вже у таборах). Згадками про це пересипані спогади її юності. Зрештою саме під час одного з випасів своїх коней вона вперше потрапила до повстанців.

Повстанець Славко Пилипчук з Гуцульщини. Фото 1949 р. (Архів ЦДВР)

Проста цікавість привела дівчину до місця постою озброєних хлопців, які одразу перегородили їй дорогу в табір і скомандували лягати на землю. Стійковим пояснювала, що загубила коней. Насправді дівчині хотілося побачити, де живуть ті озброєні хлопці, яким батько допомагає будувати бараки і які час до часу «по-сусідки» приходять в гості за їжею чи одягом. Деякий час сім’я Ганни вимушено жила у лісовій землянці через те, що німці під час відплатної акції (за відібрану у них повстанцями худобу) спалили практично ціле село, включно з хатою Абрамчуків. Військовий табір повстанців був неподалік їхньої землянки.

Пригода з кіньми і стійковими стала початком нового етапу в її житті, коли довелося розпрощатися з юнацькими мріями. «Я хотіла бути мадісткою» - раз по раз повторює пані Ганна. І того ж дуже хотів тато, обіцяв, що продасть корову і купить швейну машинку. Але нагоду випробувати їй подарував таки не він. Тиждень шила у військовому таборі «Золотої Роти» - елітного загону УПА, що дислокувався у Скулинських лісах. Далі їй постійно доручали різні завдання – збирати полотно, ліки по селі, прати одяг хлопцям, носити грипси, переводити групи бійців. Вчили стріляти, санітарної справи. Батьків дурила, що продовжує науку шиття. Це єдине, що рятувало від їхнього гніву через тривалу відсутність доньки вдома.

Одним з перших і, доленосних, завдань Ганни було переправити фіру із «вбитими кабанами» (як виявилося потім повстанцями), накритими соломою через залізничний переїзд, який охороняли озброєні солдати. Командир «Дяченко» (Сергій Дятел) попереджав, що вони можуть відкрити вогонь. Порадив пригнутися і чимдужче їхати. Пані Ганна не приховує своєї наївності в той момент: «Каже: «Ми тебе прикриєм». Думаю, як прикриють?.. Рушила.. Свистять кулі, кричать власовці, но бог дав прорвалась».

Ганна Зелена з чоловіком Павлом і дітьми Леонідом (старший) та Ігорем. 1967 р. (Домашній архів Ганни Зеленої)

Батьки Ганни не приховували свого невдоволення її недитячими «іграми». Батько говорив командирові: «Сергію, та то ще ж ненадійне, дурне, то ще дитина». На що почув: «Вона таке може зробити чого дорослий не зробить. То ж не сваріть, нічого не говоріть». «Така, як нам треба» - наголошував Клим Савур в день, коли приймав присягу від Ганни. Її, до слова, теж організували «при нагоді». Спеціально дівчину не готували. Прибігла боса у повсякденній спідниці і блузці на виклик. Ідеологічного вишколу вона не проходила. Ніхто не питав чи хоче вона приймати присягу «на вірність української нації» і чи розуміє її  значення. Тож під час церемонії єдиними почуттями Ганни були страх і розгубленість. Потрохи приходило усвідомлення, що подія ще більше прив’язує її до «лісового життя» і віддаляє від батьків. Тому й боялася їм сказати про це. Дізнавшись, мати навіть відлупцювала доньку. Вплинути на ситуацію батьки не могли. «Бо то війна» - лаконічно пояснює пані Ганна. Повніший контекст подій яскраво змальовує односельчанин і одноліток пані Ганни Іван Сачук («Сказав старий Качинець щось на бандерівців… то прийшли і набили його шомполами», «Жив у Скулині такий Іван, прийшли бандерівці, кажуть: "Дай коні", а той не хтів, то дістав кулю в лоб»)[13]. Батько Ганни ніколи відкрито не виступав проти хлопців з лісу, тому для неї досі загадка чому СБ «забрала» його однієї ночі. Найприйнятнішою версією вважає те, що ліквідатор її тата «Комарик» тоді вже був агентом НКВД.

Для юної Ганни партизанське життя було континуум пригоди, часом дуже небезпечної, але від того ще більш яскравої і незабутньої. Попри біль у нозі вона наполягає на тому, аби ми відвідали місце розташування повстанських бараків. Для такої оказії наперед замовлено автівку. Їдемо ґрунтовою дорогою. Далі більше кілометра пробираємося хащами, смакуємо чорниці, відмахуємося від зграй комарів. Через півгодини доходимо до хреста - традиційного символу для народної традиції пам’яті. Він встановлений за ініціативи пані Ганни. Вже «постарілий», але так само значимий для неї маркер місця, яке «вкрало» її юність. Втому від попередньої кількагодинної розмови наче «знімає рукою». Вона показує де стояли бараки, де коні пили воду, і де вони з подругою крадькома від хлопців ходили вмиватися. Саме тут вона стає відкритішою. Тут точно немає місця високим словам про патріотизм, обов’язок і відданість батьківщині чи ідеям українського націоналізму. Зізнається, що слово «бандерівці» вперше почула під час слідства в тюрмі («Нас усіх називали «бульбаші»). Тут можна побути «собою». Тут вона знову 16-річна Ганя, яка розчісує свої довгі руді коси (саме завдяки їм отримала псевдо «Гива» - діалектне від «іва» - назви дерева), бігає ночами босоніж і б’є ненависних вошей. Наспівує уривок популярної тоді повстанської пісні: «Не цілуйте їх, на війні – це гріх, краще вберіть їх вінками». Згадує надокучливий голод.

 Ганна Зелена. 3 червня 2016 року. село Скулин, Ковельський район, Волинь. Фото авторки. 

Але попри все, це минуле оповите ореолом романтики, хоча й затьмареної поверненням «червоних» («Тоді було страшно ходити в село»). Підозрілість і недовіра стали її постійними супутниками. Наростало насильство. Скрізь Ганна стала чужою, додому ходити не могла. Просилася ночувати до тітки – та не пустила, боялася репресій. Арешт у червні 1945-го поставив крапку у її партизанці. Ганна відбула десять років каторги. Під час повстання у Норильську отримала важке поранення в ногу. Періодично рана відкривається, болісно нагадуючи ціну «лісового життя», яке вибирала?



[5] Інтерв’ю записане 6 серпня 2016 року // Домашній архів авторки.

[6] Забілий Р. Діти підпілля: недитяча гра у війну // Історична правда. 2011. 25 січня

[7] ОУН-УПА в Белоруси. 1939-1953. Документы и материалы / сост. В.И. Адамушко. 2-е изд. Минск: Вышэйшая школа, 2012. С. 138.

[8] Ольга Петруха-Масюк Вже за німців мене залучили до підпільної дівочої групи // Яворівщина у повстанській боротьбі. Розповіді учасників та очевидців / Записав і впорядкував Євген Луньо. Т. 2: Яворів. Львів: Растр-7, 2015. С. 361.

[9] ГДА СБУ.  Ф. 2. Оп. 65. Спр. 8. Т. 2. Арк. 22 зв.

[10] ГДА СБУ. Ф. 16. Спр. 546. Арк. 17.

[11] Див. жмутки спогадів Ганни Зеленої: "Були у селі дівчата й молодиці, що гуляли з москалями..."//  Країна. 2016. 20 вересня.

[12] Тут і надалі використані цитати з інтерв’ю Ганни Зеленої, записаних 3, 4 червня 2016 року // Домашній архів авторки.

[13] Інтерв’ю з Іваном Сачуком, записане 4 червня 2016 р. // Домашній архів авторки. 

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!