Україна Модерна

// Марта Гавришко

Нещодавно у ЗМІ з’явилася інформація про зґвалтування двома військовими 24-річної військовослужбовиці в одній з військових частин, яка дислокувалася на Яворівському полігоні[1]. Це один з небагатьох випадків, який набув суспільного резонансу. Відкритим залишається питання про масштаби цього явища. Головний військовий прокурор Анатолій Матіос не раз заявляв про порушення дисципліни і злочинність в українській армії[2]. В одному з інтерв’ю конкретні дані називати не бажав, пояснюючи: «Це не підвищує ні моральний дух армії, ні сприйняття її суспільством»[3]. Про злочини на сексуальному грунті офіційної інформації у відкритому доступі немає. Мало даних і про насильство над українськими бійчинями/волонтерками на непідконтрольній Україні території Донбасу. Хоча масове зґвалтування як засіб тортур і приниження часто застосовується різними сторонами протистояння у збройних конфліктах. 

Сексуальне насильство у військових структурах загалом є поширеним явищем в силу різних причин: мілітарної культури, культу гегемонної маскулінності, малої присутності жінок у владній вертикалі, позиції командування, яке приховує та покриває злочини. Важливу роль у замовчуванні насильства відіграють самі жертви, які соромляться, бояться стигматизації і переслідувань, звинувачень у наклепі. Хоча на думку фахівців, military sexual trauma у жінок відіграє велику роль у розвитку посттравматичного стресового розладу (ПТСР)[4]. Особливою пасткою при дослідженні гендерного насильства у мілітарному повсякденні стає героїчний дискурс, покликаний мобілізувати суспільство на боротьбу з агресором шляхом прославляння і вшановування його захисників, з одного боку, і уникання/маргіналізації тем, пов’язаних з військовими злочинами, з іншого.

Нещодавно я розмовляла з бійчинею добробату (пізніше ЗСУ). В силу моїх наукових інтересів особливо цікавилася відносинами чоловіків і жінок на війні. Я багато почула про взаємопідтримку і солідарність, про повагу бійців до тих жінок, які не маючи військової спеціальності під час війни демонструють неабияку сміливість, витривалість і стійкість. Моя співрозмовниця згадувала як хлопці не раз рятували їй життя, прикриваючи своїм тілом, намагалися полегшити їй побутові умови, дарували квіти, готували для неї смачні страви. Але разом з тим я почула про нелегке життя бійчинь на фронті, які щоденно борються з патріархатними стереотипами і мізогінією, які змушені більше тренуватися, аніж чоловіки і перебирати маскулінні манери одягу, спілкування, поведінки, аби стати «своєю». Я слухала про вразливість жінок у стосунках з командуванням, особливо старшого, «радянського» покоління. «Вони думали, що дівчата прийшли на війну, щоб їх розважати… Вони заважають жінкам воювати» - почувся докір у голосі співрозмовниці. Не заперечуючи наявність в українському війську інтимно гостинних бойових подруг, бійчиня наголосила, що для окремих чоловіків усі жінки на війні є сексуальним об’єктом, незалежно від їхнього бойового досвіду і чіткої артикуляції небажаності близьких відносин з чоловіками.

Моя інформантка переконана, що факти гендерного насильства щодо жінок під час війни мають ставати видимими. Вона розповіла історію своєї бойової посестри, доброволиці, розвідниці (оформленої радіотелефоністом, позаяк тоді у жінок ще не було офіційної можливості обіймати ті посади, які відповідали фактично виконуваним функціям. Зараз Наказом Міністерства оборони України № 292 від 3 червня 2016 року розширено перелік військових спеціальностей і посад для жінок). «Вона забирала нас зі Щастя. Тоді у неї ще була снайперська гвинтівка. Потім у неї все забрали і почали з неї знущатися. У неї не було людини, яка могла б її захистити, а сама вона захистити себе не могла. Вона зустрічалася з начальником артилерії і він нею «поділився». Мною не «поділилися», а нею «поділилися» - з жалем говорить респондентка. Кілька офіцерів півроку сексуально експлуатували жінку, аж до часу її демобілізації. При цьому вона продовжувала виконувати функції розвідниці. «На момент коли ми познайомилися я бачила її одною, а потім коли я приїхала туди… вона буквально за кілька місяців постаріла настільки…, вона дуже жахливо виглядала через все це… видно було, що її «забили», «опустили», хоча людина була дуже сильна, вона була добрим воїном» - говорить жінка.

Слухаючи цю історію, я згадувала про жінок в УПА та підпіллі ОУН, які не завжди могли вберегтися від сексуальних домагань командирів чи провідників. На думку спадала історія Олександри Слободян (псевдо «Дарина»)[5]. Вона стала членкинею ОУН у 1939 році. Півроку працювала особистою зв’язковою окружного провідника Коломийщини (пізніше відомого полковника УПА) Василя Андрусяка-«Різьбяра», з 20-річного віку - повітовою провідницею жіночої сітки і Українського червоного хреста Косівщини. У її підпорядкуванні були десятки дівчат, для яких організовувала вишколи. Збирала одяг, кошти, продукти, медикаменти по бідних гірських селах на потреби партизан. Кілька разів потрапляла у бойові ситуації, виконувала небезпечні завдання (наприклад, збір зброї у розбитої ворожої групи військ), вела переговори від імені УПА з угорською стороною. Арештована у 1945 році. Відбула 10 років каторги на Колимі.

Олександра Слободян                                                            Олександра Слободян. Фото 2016 року

93-річна Олександра розповіла мені про хлопця Кирила. Його точної посади в ОУН не знає, але переконана, що мав вплив і ймовірно, зв’язки зі Службою безпеки. Був заможним і допомагав підпіллю матеріально. Познайомилася з ним у гірському селі Соколівка, де вчителювала, будучи підпільницею. Він був бухгалтером у місцевому органі  самоврядування під час нацистської окупації. Свою симпатію до Олександри не приховував і не раз виражав публічно: «Йде вистава, а цей Кирило вклякнув переді мною замість перед своєю партнеркою і так виспівує, а мені це не сподобалося. Я кажу: пішли Грицю [сільський парубок, з яким Олександра прийшла на виставу у «Просвіту» - М.Г.]»[6]. «Хотів зі мною романс якийсь вести, але мені не потрібно було нікого, бо я все дивилася де ще далі вчитися, де добувати ще освіту і так він мені мстив, дуже мстив» - згадує Олександра. Через деякий час на неї написали анонімний донос. Слідство доручили вести Василеві Андрусякові-«Різьбяру», якого Олександра знала з дитинства, її двоюрідна сестра Євгенія Гуцуляк була його нареченою, а з 1945-го – дружиною. «Приходить він з якимось здоровим мужчиною. Той не дивився, той лиш мене «міряв» від голови. Андрусяк був такий безпардонний. Каже: до тебе у крайовий провід прийшов тяжкий донос. Попав він до мене. Я не повірив і вирішив сам перевірити. Бо як був би комусь другому попав то ті були би дали в окружний провід, а там робив сексот страшний вишколений з ніг до голови чекіст, то якби попала йому в руки то би мною «не натішився», були би розстріляли чи що» - говорить Олександра. Гості вийшли, сильно захлопнувши дверима, шибки затрусилися, розбилася тарілка. «Всю ніч я не спала ні на волос, кожен свій крок провіряла, що я не так роблю. Рано я встала, мені був 20-й рік, я глянула на себе в дзеркало, а в мене вже сиві волоски на голові. Приходжу до школи, а мене директорка побачила: «Пані Лесю, Ви хворі? Я вже йду розпоряджуся, щоб дали фіру до лікаря. Я кажу: «Мені той лікар не поможе». Навіть в школі такі великі «шалуни» то так тихенько дивилися» - згадує підпільниця. В обід до неї прийшов якийсь чоловік і повідомив, що донос виявився наклепом. Запропонував обрати покарання кривдникові. Олександра пробачила. Через деякий час Кирило їй зізнався, що автором доносу був він. Більше року Кирило й надалі переслідував Олександру, прокрадався у її помешкання. Не раз, приходячи додому, вона заставала його за своїм столом. Щось писав у її нотатнику. Вона, не читаючи, виривала списані листки і кидала у піч. Він - проклинав, слав любовні вірші. На моє питання «Чи Ви пробували скаржитися комусь з проводу?» Олександра відповіла: «Не було кому скаржитися, всі все знали. Що я мала роботи, що могла з ним зробити? Я йому все «виспівала», сказала, він признався». Домагання тривали майже два роки, аж поки Кирило не одружився.

Олександра Слободян з чоловіком Василем. Колима. 1950-і роки

                           Олександра Слободян з чоловіком Василем Ковалюком. Колима. 1957 рік. 

Згадувані жінки не знають одна одної, відстань між їхніми досвідами складає 73 роки, вони воювали по-різному, страждали і переживали свій біль неоднаково. Але обоє відчували безсилля і зазнали кривди від «своїх», які не змогли чи не бажали їх захистити. Обоє не були допущені до системи прийняття рішень і в моменти протистояння насильству їм бракувало інструментів. Як свідчать підпільні і повстанські документи, окремі жінки застосовували зброю як «останній аргумент» в ситуаціях системного насильства. Наприклад, у січні 1944 р. санітарка сотні УПА «Чорногори» 24-річна Олена застрелила бійця «Понурого», не витерпівши його настійливих «залицянь» і насмішок. Після ретельного слідства СБ її виправдали[7]. Згадана на початку бійчиня ЗСУ також наголошує, що за 1,5 роки служби гвинтівка не раз рятувала її від зґвалтування.

Тема сексуального насильства (і не тільки щодо жінок[8]) у військових структурах різних країн у різний час давно є предметом уваги західної наукової школи. В Україні це питання під сучасну пору спорадично піднімають правозахисні організації, громадські активіст(к)и і журналіст(к)и. Однак загалом ця проблема є замовчуваною з різних причин. Порушити мовчання, допомогти жертвам і попередити насильство – ось одні з численних актуальних викликів для українського суспільства.

 


[2] Детальніші дані за перше півріччя 2016 р. див. тут і тут

[4] Chaumba J., Bride B. E. Trauma Experiences and Posttraumatic Stress Disorder Among Women in the United States Military, Social Work in Mental Health (2010), 8: 3, p. 293.

[5] Дет. її спогади див..: «Всю дорогу думала як звести рахунки з життям, що виконати наказ не здаватися живою» / упорядк. М. Гавришко // Країна. – 2016. – 11 липня.

[6] Інтерв’ю з Олександрою Слободян, записане 6.05.2016 р. у с. Запруття Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. // Приватний архів М. Гавришко

[7] Гурин В., Завальнюк К., Петренко О., Стецюк Т. Нескорені: національно-визвольний рух на Вінниччині 40-50-х років ХХ століття мовою документів та досліджень / В. Гурин та ін. – Вінниця, 2009. – С. 109.

[8] Див., напр., Belkin A. Bring Me Men. Military masculinity and the Benign Facade of American Empire, 1898–2001. New York: Columbia University Press New York, 2012; Hoyt T., Klosterman  J., Williams L. F. Military Sexual Trauma in Men: A Review of Reported Rates, Journal of Trauma & Dissociation, (2011), 12:3, 244-260. 

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!