Україна Модерна

// Марта Гавришко

Нещодавно в бесіді з однією доброволицею про жінок на війні почула: «Всі вони трохи ненормальні». Порозмовлявши з низкою учасниць/ків АТО, розумію, що це судження не було одиничним проявом внутрішньої мізогінії. Радше – одним із аспектів суспільного сприйняття жінок у системі державного насильства.

Війна загострює патріархатний гендерний порядок і поляризує гендерні ролі, які будуються на протиставленні і негації одні одних. В цій системі нормативні чоловіки воюють і забирають життя, жінки – борються за мир і дають життя. Чоловіки захищають націю, жінки її біологічно і культурно відтворюють. Жінки благословляють чоловіків на війну і оберігають «нормальне» місце, в яке ті повертаються після боїв. Кращі з них стають «нагородою» для безстрашних воїнів і «пугалом» для тих чоловіків, які «відсиджуються» в тилу. Жінок зображають такими, хто страждає під час війни і потребує захисту і допомоги «своїх» чоловіків. Жінки асоціюються з почуттями жалю і скорботи за загиблими. Гендерний дискурс під час війни стає формою «символічного насильства» в суспільстві, де відхилення від норми сприймається з підозрою і карається.

Війна на Сході України вирвала з мирного повсякдення тисячі жінок. Своєю діяльністю частина з них посягає на "виключне" право чоловіків її захищати і деконструює стереотипні уявлення про те, що жінки повинні і не повинні робити в часи загроженості нації. Суспільна реакція на такий жіночий «активізм» неоднозначна. У консервативних суспільствах індикатором легітимності жіночої участі у війні залишається відповідність їхніх ролей патріархатним уявленням про «жіночу сферу». Соціально схваленою є робота жінок в тилу: приготування «домашніх» страв; пошив/в’язання одягу; написання  листів підтримки військовим, надсилання їм «патріотичних» малюнків, подарунків; організація дозвілля, відпочинку і лікування/оздоровлення їм та їхнім рідним; збір коштів; закупівля медикаментів, амуніції тощо. Жінки, які періодично возять необхідні речі військовим у зону АТО викликають амбівалентне ставлення. З одного боку їхньою сміливістю захоплюються, з іншого – їх можуть звинуватити у легковажності, яка додаватиме клопоту чоловікам в разі небезпеки. Волонтерка Тетяна, яка займається медичним забезпеченням військових, наголошує: «Жінок на передову бояться пускати, бо потім ще доведеться їх визволяти. Траплялися випадки, коли хлопці гинули»[1]).

Найбільше застережень викликають жінки, які повністю поривають з мирним життям, беруть зброю до рук попри те, що мають вибір цього не робити, позаяк не є військовозобов’язанами. Багато з них борються з сексистською мовою/поведінкою командирів і побратимів. Вони часто стикаються з нерозумінням рідних («Вона воювала з чоловіком на фронті, але її батьки постійно сварилися з нею. Скоро вона поїхала додому»[2]). Самопозиціонування бійчинь у маскулінному середовищі відіграє велику роль в їх «іншуванні». Перебирання «чоловічих» ролей, принципова відмова від додаткових обов’язків (прання білизни, ремонт одягу, приготування їжі для побратимів), надання виключної переваги військовій формі, вживання ненормативної лексики сприймаються як нехтування «жіночою природою» і запозичення «невластивих» норм поведінки. Волонтерка Оля, середнього віку, з початку війни допомагає військовим, про (не)нормативних жінок на війні говорить: «Коли вона приїжджає з групою дівчат у зону бойових дій у красивій блузці, красивій спідниці, пахне духами то хлопцям приємно, а коли приїжджає «мавпа», по іншому я їх не називаю, у воєнній формі, обчіплена медалями то що це таке». «Вона не хотіла допомагати мені на кухні, відхрещувалася від того, що дівчина… Коли сварилася то нарівні з чоловіками. Матом крила… До неї ставилися не дуже добре»[3].

У наративах про жіноче насильство жінки не просто опановують «чоловічі» ролі, подекуди вони перевершують їх у «мистецтві війни». Їм часто приписують «особливу схильність» до насильства і тератологічні прояви жорстокості. Солдат одного добробату Роман, який воює з весни 2014 року наголошує : «Жінки на війні зліші, аніж чоловіки. Я б не хотів, щоб на мене злилася жінка зі зброєю… На війні їх багато. Знаю одну таку, років 19, маленька, худенька, кілограм десь 50. Добряче чудила, бігала, стріляла з автомата і гранатомета. Косила сепарів. Казала, що треба всіх вбивати. За чутками, вона вішала кошенят на паркані. Хлопці казали, що відморожена. Деякі були в неї закохані»[4].

Участь жінок у державному насильстві також розглядають крізь призму жіночої тілесності. «Наратив повій» стосовно «ворожих» жінок є поширеним явищем у війнах і характерний для обох сторін протистояння. «Чужі» жінки позиціонуються як брудні, сексуально розпущені і «пропащі». Війна поділила сім’ю 20-річної Ірини. Разом з дядьком вона воювала в одному з добробатів. Батько – на боці так званої ЛНР. Опублікувавши свої фото у камуфляжі в одній з соціальних мереж, вона прочитала десятки принизливих жартів і коментарів з яскравими сексуальними конотаціями. Їхніми автор(к)ами були колишні друзі, знайомі, однокласники, які нині проживають на окупованій території.

Зв'язок сексуальності і жіночого насильства відзначають і «свої». У цьому контексті варто розглядати поширений міф про те, що снайперки часто ушкоджують геніталії своїм мішеням-чоловікам[5]. Богданові 24 роки, в минулому він – заступник командира одного з добробатів. Про підлеглих жінок згадує: «Багато сунеться у кулеметниці, стрілки. Це неправильно, бо жінки не мають цим займатися. Це треба викорінювати…. Була у нас така, казала, що вона гранатометниця. Така баба-мужик, баба-вогонь. До неї інше ставлення, ми всі розуміємо, що з нею щось не те. От Женя ніколи не лізла під кулі, а ця навпаки рвалася на роль бійця. Більшість з нас до цього негативно ставилася». Про особисті відносини її з чоловіками говорить: «Незрозуміло скільки партнерів мала, незрозуміло скільки чоловіків, вони там сварилися між собою, кидали гранати»[6].

Найвищий ризик стигматизації переживають неодружені, розлучені, самотні жінки, яких багато серед доброволиць[7]. Їхню участь у насильницьких практиках нерідко пов’язують з еротоманію, сексуальною дисфункцію, неможливістю контролювати свої бажання, «влаштувати» особисте життя[8]. «Зізнайся, хто там є твоїм хлопцем», - настійливо перепитували 20-річну доброволицю ДУК ПС Наталю її подруги. Ще недавно вони разом організовували волонтерську допомогу бійцям в одному з донецьких міст, що пережило окупацію. Плели маскувальні сітки, збирали продукти, одяг, ліки, закуповували і возили все необхідне на передову. Вступити у мілітарну структуру для Наталі було «логічним» етапом у «професіоналізації» боротьби за свою землю. Вона була єдиною з-поміж кількох десятків волонтерок зі свого оточення, яка зважилася піти на фронт. Однак їхньої підтримки в цьому рішенні не відчула. «Ніхто, абсолютно ніхто не вірив, що я йду туди через якісь ідеї. Всі мої дівчата питали в кого я закохалася, подумали, що це один з заступників командира – він був дуже високий, ставний, гарний. Я нікого не могла переконати у протилежному. Лише мама мене підтримувала, вона знає, що я заради хлопця не пішла б, що мною ворушить не симпатія»[9]

«Ну і з ким ти там спиш?» - запитав Оксану екс-чоловік коли вона повернулася додому цього літа у коротку відпустку. До війни була програмісткою, приватною підприємицею. В часи Майдану активно включилася у волонтерській рух, стала інструкторкою з тактичної медицини для військовослужбовців («Я зрозуміла, що вчити хлопців надавати першу медичну допомогу в тилу – добре, але важливіше працювати з тими, хто там. Багато гинуло, бо не вміли допомогти ні собі, ні іншим»). Об’єднавши зусилля з колежанками, Оксана їздила до різних військових частин викладати тактичну медицину. З травня 2015 р. служить у 93-й механізованій бригаді ЗСУ. Батькам про це не каже («Тато вважає, що жінкам там не місце»)[10].

Романи на війні є поширеним явищем. Не стала виключенням і війна на Донбасі. Одні жінки знаходить там «споріднену душу», вагітніють, одружуються[11]. Інших «примушують до кохання» через погрози і шантаж («У нас було важко оформитися дівчатам, які відмовлялися спати з командирами. Тому я півроку воювала не оформленою. Без документів і жодних прав»[12]). Намагання підпорядкувати жінок у сексуальному плані є частиною конструювання гегемонної маскулінності на війні. Намагаючись відповідати образові мачо, представники субординованих маскулінностей у мілітарній групі можуть обмежитися розповідями про свої уявні «сексуальні подвиги» з бойовими подругами. Відтак у «внутрішньому» військовому дискурсі іманентною частиною репрезентації жінок стає сексуальний компонент.

Сексуалізовані образи жінок-воїнів поширені в українському публічному дискурсі. Активними агентами цього виступають медіа. Це показують, наприклад,  заголовки про загибель розвідниці Анастасії Горбачової («У зоні АТО загинула вагітна розвідниця і парамедик «Ліса», «Чернівці прощаються з героїчною розвідницею «Лисою», яка загинула вагітною» «На Донбасі загинула вагітна розвідниця Правого сектору») чи «смакування» деталей особистого життя бійчині «Карпатської Січі» Валерії Бурлакової[13].

Візуалізація жінок і чоловіків на війні у багатьох волонтерських проектах також має суттєві відмінності. Головним маскулінним символом у них виступає дух, тоді як жіночим - тіло. Наприклад, фотопроект «Якби не війна» апелює до «жіночої природи» бійчинь і їхньої тілесності. Тоді як інший проект з аналогічною назвою показує довоєнну професійну діяльність чоловіків-учасників АТО. Еротичні алюзії викликає серія  мілітарних плакатів «Сепаратизм шкідливий для вашого здоров'я»з образами жінок у стилі пін-ап київського художника Святослава Пащука. Об'єктивація жінок у пропагандистських постерах не є українським винаходом. У США в часи Другої світової війни мілітарі пін-ап став фактором  воєнної пропаганди і мобілізації чоловіків. Однак з того часу уявлення про фундаментальні права і свободи людини та їх недоторканість зазнали суттєвих змін. Тому інструменталізація жіночого тіла сьогодні є особливо неприпустимою і принизливою не тільки для бійчинь, а й для усіх жінок. Вона не лише знецінює жіночий вклад у захист Батьківщини, а й підтримує культуру згвалтування і наражає жінок на війні на небезпеку сексуального насильства з боку «своїх».

Ефективна участь у державному (легітимному) насильстві вимагає певних психологічних і фізичних якостей, умінь та навиків, які є універсальними для обох статей. Приписування певних виняткових якостей чоловікам або жінкам на війні говорить не стільки про статеві особливості воєнного досвіду, скільки про гендерні норми, міфи і стереотипи поширені в українському суспільстві. Позаяк жіноче тіло в націоналістичному дискурсі відіграє особливу роль (символ нації, її чистоти і непорушності кордонів) то саме воно стає призмою сприйняття жінок на війні.

Репрезентації жінок-воїнів конструйовані через сексуальність призводять до їхньої травматизації як на війні, так і в мирному житті. На фронті і в тилу жінки борються за право бути рівноправними солдатками, за те, щоб їхнє прагнення захищати батьківщину зі зброєю в руках не сприймалося як форма девіації. Однак інколи їм легше завоювати авторитет серед побратимів, аніж пояснювати «мирним» чому вони пішли на війну і що там робили.

 

Усі імена інформанток/ів змінено на їхнє прохання.

 Фото з мережі Інтернет. Автори: пін-ап образи – Святослав Пащук, «Якби не війна» - спільнота «Фотопроекти». 


[1] Інтрев’ю записане 9 липня 2016 р.

[2] Інтерв’ю  записане 5 серпня 2016 р.

[3] Інтерв’ю записане 11 серпня 2016 р.

[4] Інтерв’ю записане 22 серпня 2016 р.

[5] Багато моїх інформантів/ок чули про таке від інших, але ніхто з них не знає особисто жінок-воїнів з подібним досвідом. Одна зі снайперок назвала таку практику безглуздою і не доцільною.

[6] Прийнятними для жінок, на думку Богдана, є ролі медиків, зв’язківців, радисток, волонтерок. Бойові завдання для жінок вважає неприйнятними через потенційну шкоду їхньому репродуктивному здоров’ю («Жінкам треба дітей народжувати»), інтерв’ю, записане 17 серпня 2016 р.

[7] Це засвідчує інформація з відкритих джерел (див. тут і тут), а також з моїх власних досліджень.

[8] Зв'язок сексуальності і жіночого насильства не є новим в історії. Ця традиція відображена ще у грецьких міфах про Горгон. Найвідомішу з них Медузу зґвалтував Посейдон. Через це Афіна прокляла її, перетворивши її волосся на змії. Особливою властивістю Медузи стало вміння перетворювати людей на каміння. Головною ідеєю легенди є те, що девіантні форми сексуальності і насильства призведуть до знищення цивілізації (Laura Sjoberg).

[9] Інтрев’ю записане 11 серпня 2016 р.

[10] Інтерв'ю записане 9 липня 2016 р. Розповіді Наталі та Оксани викликають ремінісценції попередньої великої війни. Пригадуються долі червоноармійок, які ховали свої нагороди після війни, боячись ярлика «військово-польова дружина». Страх осуду переслідував і підпільниць. «Тут, в Україні, я запримітив у низах дивне поняття про дівчат: будьто вони пішли в підпілля тільки для романсів», – занотував у щоденнику один з командирів УПА Степан Стебельський («Хрін»).

[11] Дет. див.: тут, тут і тут  тощо. 

[12] Інтерв’ю записане 17 серпня 2016 р.

[13] Див., напр.,  тут, тут і тут

Думки вголос на Україна модерна - Роздуми про актуальне, дискусії, полеміка

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!