Нинішня повномасштабна війна Росії проти України спонукає до історичних паралелей і порівнянь між подіями різних часів. Чимало з них настільки очевидні і яскраві, що для їх усвідомлення не потрібна спеціальна історична освіта.
Особливо важливим є людський вимір явищ нинішніх та минулих суспільних явищ. Яка роль пересічної людини в глобальних історичних процесах? Що може людина протиставити імперії, — сьогодні, чи під час подій майже сторічної давнини?
Однією з очевидних паралелей стало недавнє повідомлення британського видання The Independent про докази підготовки Росією голоду в Україні, які зібрала Міжнародна організація Global Rights Compliance: «Згідно з новими фактами, Москва іще до 24 лютого 2022 активно готувалася розкрадати українське зерно та влаштувати в Україні голод». Отже, сучасна російська імперія прагне повторити злочин Совєтської Росії в Україні. Це виглядає особливо зловісно напередодні 90-х роковин Голодомору українського народу – геноциду, який забрав життя мільйонів українців.
Безумовно, «кожне порівняння шкультигає». Сьогодні український народ має свою державу, свої Збройні Сили, спирається на допомогу зарубіжних друзів і партнерів. Українська політична нація консолідується у протистоянні імперській агресії.
90 років тому українці опинилися сам-на-сам з совєцькою машиною знищення. Та й самі факти голодотворної політики намагалися приховати і в світі, і в середині країни (про сутність «голодотворної політики» докладно пише історикиня Людмила Гриневич).
Але і в часи Голодомору було не тільки знищення, але й опір геноциду та рятування.
Темі рятування людей під час таких масштабних трагедій, як Голодомор чи Голокост, приділяється дуже мало уваги і дослідниками, і журналістами. Натомість врятування людських життів — це чи не єдина світла сторінка чорної книги геноциду. Ця сторінка відкриває імена людей різного етнічного походження та соціального статусу, різного віросповідання, але з вірою в абсолютну цінність людського життя, людської допомоги.
За результатами історичних досліджень, абсолютну більшість жертв Голодомору складали етнічні українці. Але серед загиблих були представники всіх етносів, які мешкали на українських теренах: болгари, євреї, німці, росіяни та інші. Навіть в єдиному у Східній Європі шведському поселенні (зараз це село Зміївка, що на Херсонщині) голод змусив його мешканців просити у влади дозволу на переїзд до Швеції, за що десятки «неблагонадійних шведів» були заарештовані ДПУ.
Причиною штучно організованого голоду була більшовицька політика «колективізації», кампанія «хлібозаготівлі», фактично — конфіскація хліба у селян. Там, де темпи цих «комуністичних перетворень» були вищими — там Голодомор збирав найбільший врожай людських життів. При цьому особливістю «колективізації» було те, що вона мала різні темпи в різних місцях.
Особливо високими темпи усуспільнення землі, худоби й реманенту селян були в національних районах, які утворила більшовицька влада в ході політики «коренізації» в Україні з 1924–1925 рр.: болгарських, грецьких, єврейських, німецьких та інших. Якщо в цілому по Україні за станом на 20 березня 1931 р. було «колективізовано» 58,8 % орної землі, то в національних районах — 68,3 %. Через два місяці, за станом на 10 травня 1931 р., середній «рівень колективізації» у національних районах досяг 77,9 % орної землі, зокрема, у болгарських районах — 77,7 %, у німецьких — 77,9 %, а у єврейських районах — 94,6 % (отже, саме в єврейських національних районах «рівень колективізації» був найвищим).
І тут же посилювалися репресії по відношенню до селян, незгодних із совєтською політикою. Так, комуністи Калініндорфського району встановили, що 9 % мешканців району є «куркулями» (сільськими експлуататорами), і кожна куркульська родина має здати державі 567 пудів хліба. «Темпи колективізації» в Калініндорфському районі були значно вищими середньо українських. На 1 січня 1932 р. у районі було «колективізовано» 98,7 % господарств. Внаслідок насильницьких заходів до середини 1930-х років район став повністю «колективізованим». Селяни намагалися покинути «колективізовані» господарства та шукати кращої долі у великих містах, промислових центрах.
Серед організаторів та рядових виконавців голодотворної політики більшовиків були різні люди, представники різних спільнот. Історики Геннадій Єфіменко і Лариса Якубова підрахували, що з кінця січня до 15 жовтня 1933 р. у колгоспи УСРР було послано з міських та районних центрів, за неповними даними, 15 929 комуністів, причому 95% їх використовувалося на посадах секретарів партосередків та парторгів колгоспів і бригад. Нові керівники приїжджали переважно з Росії, або з великих промислових міст України.
Для розкуркулення селян, експропріації їхньої власності та реквізиції продовольства формувалися так звані «буксирні бригади», які були покликані «брати на буксир» тих, хто «відставав» у темпах хлібозаготівель. У складі цих бригад реквізиторів були представники різних прошарків населення — партійні керівники, робітники промисловості, сільські «активісти»; за етнічним походженням — росіяни, українці, євреї та інші. Проте, за спогадами свідків тих подій, чимало «активістів» були «місцевими». Були й такі «сусіди». А були небайдужі, рятівники.
Тих небайдужих, які у часи Голодомору допомагали людям та рятували їх від голодної смерті, називають Доброчинцями. Український інститут національної пам’яті порівнює їх із Праведниками народів світу, які рятували євреїв під час Голокосту.
Українці і болгари, греки, євреї, німці, росіяни та представники інших спільнот під час Голодомору були сусідами, які працювали, страждали, намагалися вижити. Звичайно, сусіди бувають різними: дружніми чи ворожими, активними помічниками антинародного режиму чи його жертвами, байдужими до «чужого» горя чи рятівниками «інших», але не «чужих». Пам’яті про таких рятівників треба приділити особливу увагу.
Сучасники вже далеких подій минулого століття мали набагато міцніші зв’язки зі своїми сусідами, ніж наші сучасники. Деякі з тих свідків (Мартен Феллер, Мирослав Маринович, Шимон Редліх) говорили, що сусіди інколи були ближчими, ніж родичі. Особливу роль сусідство завжди відігравало на селі. Мартен Феллер є автором відомої книги з красномовною назвою «Пошуки, спогади, роздуми єврея, який пам’ятає своїх дідів, про українсько-єврейські взаємини, особливо про нелюдське і людяне в них». Пізніше історик згадував:
«Українці в Галичині з великою повагою й ностальгією згадують тих «наших», довоєнних «жидів», які бували й добрими порадниками, схильними допомогти людям, і казали: “Микола за мене працюватиме в суботу, а я за нього — в неділю”. Йдеться не лише про Галичину.
Нещодавно дізнався від одного історика, ніби в рік Голодомору в Україні страшенно зріс антисемітизм, про що повідомляли у звітах співробітники НКВС. У той рік моя рідна тітка (з виразним єврейським обличчям) була вчителькою у селі Таборище, неподалік Чигирина, де починалась Хмельниччина. Її щиро поважали, любили. І вже після війни, коли я питав про український антисемітизм, вона впевнено казала: “Это, в основном, было к востоку от нас”».
Пам’ять про добрі вчинки сусідів у критичних ситуаціях залишається та інколи відіграє вирішальну роль у подальших подіях. Відомий випадок, коли у селі Джурин Вінницької області під час колективізації місцеві євреї заступилися за місцевого священника. І через багато років, під час Голокосту, селяни вирішили допомогти євреям та рятували їх від знищення нацистами.
Можна визначити кілька чинників, які робили можливим допомогу українцям від євреїв під час Голодомору.
Перший — суб’єктивний фактор, випадок, особисті якості лідера, який намагався протистояти репресивній політиці влади. Ми це бачили на вищенаведеному прикладі Семена Спектора, підприємливого очільника колгоспу в селі Калинівка у Сталіндорфському районі.
Другий — спроби допомогти голодуючим з боку «Джойнта» та інших міжнародних єврейських організацій. Ми це розглянемо окремо далі.
Третій — випадки використання свого службового становища, соціально-економічного стану для допомоги друзям, сусідам, знайомим. На цьому факторі зараз можемо зупинитися детальніше. Наведемо кілька свідчень.
Із інтерв’ю Івана Ємця, який пережив Голодомор
«…У Кобеляках ми перебували… до 38-го року. Батько дістав працю в народному будинку. Пізніше поденщину виконував багато… Працював [ще] в одного, копав йому город — Яків Давідсон… І в нього був синок маленький. Він сам був парихмахер… Досить… добре жилося йому… Ну, і тому, що в нього був син-одинак, і я був один, він дуже до мене прив’язався. Хлопець дуже мене полюбив, товариство для нього. Він без мене не хотів їсти, а це було добре для мене. Бо тоді те, що він їв, то і я їв. І мені це була добра нагода».
Із інтерв’ю Варвари Логан, яка пережила Голодомор
«…Я завдячую жидам, …мене жиди врятували, Чернявські — їх було три сестри, Нюся, Дора й Маруся. Вони жили колись в Смілому, й Дора наймолодша сестра… Маруся була замужем за якимсь військовим, але той військовий виїздив на літо на три місяці в військові табори. Вона мала дівчинку чотирьохмісячну… [я доглядала за нею]. І так я в них жила ще майже цілий місяць, а потім, як я їхала, то вони мені все дали. Вони мені дали й муки торбинку, й цукру дали, і крупи дали, всього потрошки дали, щоб як я приїду розрахувати, що школа починається в вересні місяці, що треба цілий серпень місяць майже бути вдома, так щоб хоч потрошки собі могла ще що там дати ради. Я їм все завдячую, що вони спасли мене…».
Наведемо також історію про доброчинців-євреїв, які врятували сільську родину у роки Голодомору; ці відомості кандидат економічних наук, заслужений економіст України Микола Кісіль. У роки Голодомору Анна Кісіль жила в с. Добровілля Близнюківського району, що на Харківщині. У неї було двоє дітей 3- і 4-річного віку. Чоловіка Анни ув’язнили на три роки за спротив «комсомольським активістам», які примусово вилучали у нього зерно. У цій ситуації на допомогу родині прийшли сусіди, які ділились останнім:
«Поруч з нами мешкала сім’я Епштейна — директора машинно-технічної станції, яка мала дещо кращі можливості, хоча також бідувала. Коли Епштейн після обіду йшов на роботу, його дружина Люба давала моїм дітям борщу і по шматку хліба. Це підтримало їх, вони вижили…»
Далі шлях родин розійшовся, але не на довго. Сім’я Епштейнів виїхала до Костянтинівки. 1937 року батька родини Епштейна заарештував НКВС і розстріляв. Любов Епштейн залишилася з двома дітьми сама. З початком німецької окупації у Костянтинівці розпочалися акції знищення євреїв. Аби врятувати дітей, Любов привезла їх до Анни Кісіль на Харківщину: «Я рятувала твоїх дітей під час голоду, а тепер ти рятуй моїх», — сказала пані Епштейн. «У нашій родині на цей час було троє дітей — крім Лідії і Михайла ще був Василь 1939 р. н. Матері було надзвичайно важко з п’ятьма дітьми, але вона витримала», — розповідає Микола Кісіль».
Допомогу голодуючим надавали доброчинці різного походження — українці, євреї, німці тощо.
Свідчення Лісовської Марії Павлівни 1927 р. н., селище Розівка Созівського району Запорізької області
«У 1932–1933 роках наша сім’я проживала в Розівці. У той час було дуже скрутно, але в селі жило багато німців і євреїв, і вони нам допомагали. Рядом з нами жила сім’я німців з фамілією Фідлер (як звать — не пам’ятаю). У їх становище було краще, і вони ділилися з нами їжею. А ще ми з братиком бігали на молокозавод. Начальником там був теж німець, але не знаю, як звать. Він завжди давав нам живчики [спресовані відходи з жареного насіння]. І скільки б ми не приходили, він ніколи не відмовляв, а завжди насипав повні кармани і в торбинку. Це дуже допомогло нам вижити. Від сусідів чула, що він допомагав і їм. Добра була людина».
Свідчення Приходько Валентини Олександрівни, 1924 р. н., м. Прилуки Чернігівської області
«1933 рік поламав усе, а головне — наші надії, а багатьом і життя. Хліба ніде не було. Врятували нас від голоду євреї, які жили з нами на одній вулиці, і з якими дуже дружили наші батьки. Через родичів вони отримували з Росії муку і тримали свої пекарні. За те, що батько ремонтував їм човни і фаетони, вони давали йому по буханцю хліба. У 1933 році це були для нас рідкісні й найбільші ласощі».
Окремого розгляду мають отримати випадки, коли селяни-євреї отримували чи могли отримати допомогу від єврейських громад з-за кордону, якою вони могли поділитися з сусідами. Міжнародні єврейські організації були готові надати допомогу всім голодуючим, як це було під час голоду 1921–1923 рр. Але більшовицька влада запевняла, що повідомлення про голод 1932–1933 рр. і поширення інформації про нього є наклепом на «Країну Рад». Тому совєтське керівництво відмовилося від допомоги. Наприклад, така заборона діяла, коли Херсонський Комітет із земельного устрою єврейських робітників (КомЗЕТ) хотів звернутися за кордон за підтримкою.
Голодомор — одна із найжахливіших трагедії в історії України, геноцид величезних масштабів. Головними жертвами Голодомору були мільйони українців; саме проти українського селянства, інтелігенції, духовних лідерів був спрямований сталінський терор. Поруч з українцями гинули й представники інших народів України — болгари, греки, євреї, німці, росіяни, татари тощо. Під час цього лихоліття, коли голод висмоктував людські почуття з людських душ, виявлялися пориви людяності та сусідської взаємодопомоги, у тому числі між українцями та євреями.
Голодомор мав наслідки для подальшої історії України та для глобальної історії. Знищення мільйонів людей, яке не було своєчасно засуджено світовою спільнотою, не було покарано, створило політичне і моральне підґрунтя для інших геноцидів. І незабаром після Голодомору, організованого совєтською владою, нацистськими злочинцями був організований Голокост.
Разом із тим, приклади взаємодопомоги євреїв і українців під час Голодомору отримали продовження в подальших подіях: коли окремі українські герої з ризиком для власного життя та життя своїх родин рятували євреїв під час Голокосту.
Трагедія Голодомору є приводом до роздумів над тим, що є людського в самій людині. Зокрема, широке історичне полотно та окремий людський досвід показують, що вижити за умов важких випробувань легше за умови взаємодопомоги.
