Під час повномасштабної війни багато хто з нас, українців, нарікає на відсутність підтримки, чи хоча б емпатії, з боку Глобального Півдня. На жаль, проблема браку солідарності між Україною та «країнами, що розвиваються» не нова і пов’язано це, зокрема, з відсутністю ефективної дипломатії української держави в цих країнах протягом тривалого часу. Певною мірою останнім часом ситуація почала змінюватися, принаймні з’явилося розуміння, що лише орієнтації на Захід у зовнішній політиці недостатньо. Про це, зокрема, свідчать заяви міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби та Президента України Володимира Зеленського. Так на заміну поодиноким зусиллям експертів та активістів прийшли системні активності ініційовані державою, ведеться підготовка до роботи в країнах Глобального Півдня. Однак темпи змін далекі від оптимістичних. Почасти тому, що ми очікуємо надрезультатів та безумовної солідарності світу з нашою боротьбою, не завжди помічаючи прояви цієї солідарності. Причини того, як складно Україні здобувати підтримку (чи хоча б симпатію) країн Глобального Півдня, окрім помилок зроблених українськими дипломатами, цілком об’єктивні. Насамперед, це спадок колоніального періоду та, як наслідок, біполярного світового устрою часів Холодної війни і, відповідно, прихильність деяких країн Глобального Півдня до СРСР з тих самих часів. На жаль, російська пропаганда досі успішно паразитує на антиколоніальному образі СРСР. Вміло маніпулюючи локальними особливостями РФ апелює до загрози західного імперіалізму (або навпаки: занепаду західної цивілізації), сіонізму, нацизму тощо. Позиціонуючи себе як світового лідера та втілення лівих (чи навпаки правих) ідей, РФ зберігає підтримку не тільки відверто авторитарних режимів та маргінальних політичних сил, але й широких народних мас у країнах Глобального Півдня. Насаджуючи тезу про «несправедливість» колишніх метрополій до країн, що розвиваються, Росія розфокусовує увагу до причин та наслідків теперішньої війни. Найголовніше, що така робота російської дипломатії та пропаганди на Глобальному Півдні не є ситуативною, а навпаки системною. Насамкінець, не слід забувати про економічні інтереси. Таким чином, завдання, які постали перед українською дипломатією воєнного часу, полягають не тільки у реагуванні на актуальні виклики (а їх не бракує), але й у пошуці відповідей на питання, вкорінені у минулому. Зрештою, слід бути відвертими із собою та визнати, що знання про Україну (тим паче про причини та перебіг цієї війни) є в деяких країнах вкрай обмеженими, а уявлення про Україну як окрему націю не є чимось поширеним.
У жовтні в Києві відбулася важлива подія “Crimea Global. Understanding Ukraine through the South”, у якій взяли участь понад триста учасників, насамперед з країн Глобального Півдня. Попри те, що особисто я маю певні перестороги щодо широкого вжитку терміну Глобальний Південь (хоча б з тієї причини що цей термін не є чутливим до суб’єктності й різноманіття, відтворює постколоніальні практики та ставить під питання нашу готовність слухати та розуміти, а відповідно, і бути почутими), така географічна та концептуальна рамка дозволила вперше в історії незалежної України організувати та провести діалог з представниками країн Африки, Азії, Центральної і Південної Америки. Тематично конференція висвітлювала широке коло питань: глобальний контекст російської агресії проти України, продовольча криза як наслідок війни, насилля проти жінок під час війни, міжнародний правовий порядок, енергетична безпека, глобальна лівиця та інші. Однак дозволю собі як модератору панелі про деколоніалізм, в якій взяли участь представники України, Казахстану, Ічкерії, Індії, Нікарагуа та Гани, зробити сміливе припущення, що під час конференції теми колоніалізму та деколонізації були в пріоритеті. Насамперед тому, що означені питання так чи інакше стосуються або закорінених у колоніальному минулому проблем, або пов’язаних із постколоніальним світоустроєм та, зокрема, поділом на Глобальний Південь та Глобальну Північ. Річ у тім, що повномасштабна війна Росії проти Україна підсилила деколонізаційний дискурс не тільки в Україні та регіоні, але й за його межами. У цьому тексті я хотів би поділитися своїми враженнями від дискусії та відзначити спільне і відмінне у розумінні деколонізації учасниками конференції.
Попри певний скепсис в інтелектуальних колах щодо доречності деколонізаційного дискурсу у сучасному світі та його використання Україною заради здобуття солідарності, загрози неоімперіалізму та реколонізації залишаються актуальними. Справді, деколонізація у ХХ столітті і зараз мають суттєві відмінності, хоча б тому, що не все омріяне і заплановане було втілено, а контекст та обставини зазнали незворотних змін. Однак 24 лютого 2022 стало певною точкою відліку: представники країн Глобального Півдня визнають анти-колоніальний характер української боротьби та наголошують на тому, що відтепер деколонізація — це не лише про звільнення колоній від західного (європейського) впливу. Більше того, майбутня деокупація Криму задаватиме тон іншим деколонізаційним процесам у світі.
«Україна всіх нас об’єднує», «Перемога України буде перемогою всіх народів», «Україна — моральний лідер деколонізації». Такі тези, що лунали під час заходу, є приємними для українського вуха. Але однієї лише патетики недостатньо. З лідерством приходить відповідальність і ми повинні висувати вимоги не тільки до наших гіпотетичних партнерів, але й до самих себе. Насамперед, не слід впадати у полон ілюзій і приміряти на собі роль «старшого брата». Ми не можемо та не маємо права «деколонізовувати» інших, бо це буде колоніальний проєкт, подібний до того, з яким ми боремося. Учасники заходу, особливо з країн Африки, наголошували на тому, що їм не потрібен «контроль з боку». Якщо відкинути російську пропаганду, то небажання підтримувати колишніх колонізаторів можна зрозуміти, досить лише уявити Україну в подібній ситуації років через 50 після завершення війни з Росією. І тут перед Україною постає дилема: як вписати себе у мультиполярний (а насправді досі біполярний) світовий устрій з повагою до усіх поточних та майбутніх партнерів. Так існує думка, що посередником між Заходом і Сходом (чи Північчю і Півднем), окрім України, можуть бути балтійські та скандинавські країни, які не були істотно залучені у колонізаційні процеси минулого.
Представники Глобального Півдня визначають неоколоніалізм як опосередковану чи гібридну колонізацію. Однак, російська агресія проти України демонструє їм крихкість світового порядку і змушує задуматися про реальні небезпеки. Показовим тут є досвід Ічкерії, окупація якої підштовхнула Росію до нових експансій. Звідси заклики до «транснаціональної співпраці проти імперіалізму», «об’єднанню колишніх колоній» та інші партнерські форми взаємодії. Можливо, справді, «Несправедливість десь — загроза справедливості всюди»?
Майже всі учасники, з якими мені довелося спілкуватися під час заходу, зазначали потужний вплив російської пропаганди в їхніх країнах чи регіонах щодо України. Зокрема, превалює погляд на Путіна як сильного лідера та моделі для наслідування не лише серед консерваторів, але й лібералів. Іншим наслідком пропаганди є домінування у країнах Африки, Центральної та Південної Америки анахронічних уявлень про СРСР часів Холодної війни. Дехто з учасників визнавали, що дізналися правду про війну лише тут, у Києві. Кримський фокус заходу був ефективним для усвідомлення учасниками того, що за заявами Росії про боротьбу з колоніалізмом ховається неоімперіалізм, а окупація Криму — експансія путінської Росії. Загалом, потреба конкурувати інформаційно з Росією в країнах Глобального Півдня є нагальною.
На жаль, тут не буде простих рецептів та універсальних шляхів відповіді на сьогоднішні виклики. Росія не тільки дискурсивно, але й фізично намагається позбавити Україну суб’єктності та голосу. З огляду на це, надважливим є насамперед питання нашого виживання. До того ж, ризики скорочення партнерської допомоги Україні та нова ізраїльсько-палестинська війна лише поглиблюють розгубленість та занепокоєння української дипломатії. Вочевидь, українська зовнішня політика потребує гнучкої пріоритезації відповідно до загроз. Разом із тим, той темп, який набрала Україна у справі просування власної позиції в країнах Глобального Півдня, не можна втрачати. Адже згідно з останнім опитуванням, сім із десяти людей у світі хочуть, щоб їхні уряди підтримували Україну. У подальшому це відкриває можливість зруйнувати російську «невинність». Україні ж для цього потрібно теж навчитися слухати та деколонізувати, нарешті, власні уявлення про «країни третього світу».
