20 липня 1944 року полковник Клаус Шенк фон Штауффенберг здійснив невдалий замах на Гітлера, який мав дати сигнал початку операції «Валькірія», метою якої було усунення від влади керівництва нацистської Німеччини. Наслідком невдалого замаху (Штауффенбергу вдалося зарядити лише один із двох вибухових пристроїв) став арешт близько 1000 підозрюваних військових і цивільних осіб (іноді говорять про 5000), 200 з яких були страчені або закінчили життя самогубством. У повній відповідності з логікою кривавих диктаторів понад 300 родичів змовників були ув’язнені в концтаборах, їхнє майно конфісковане, а малолітні діти депортовані до спеціальних виховних закладів у Бад-Заксені на півдні гірського масиву Гарц.
Зрештою, невдалий замах на Гітлера аж ніяк не вплинув на перебіг Другої світової війни і на внутрішнє становище націонал-соціалістичного «Третього рейху», назавжди зашившись лише епізодом в історії, цікавим сюжетом для пригодницької літератури і кінематографу. Як і коротка діяльність шпигунської «Червоної капели» Ґарро Шульце Бойзена та антифашистської «Білої троянди» Софі Шолль, які, в умовах повної відсутності в Німеччині антинацистського опору, стали своєрідним «німецьким алібі» повоєнних німців за «нарцисичне» захоплення Гітлером і співучасть у масових воєнних злочинах. Вже 20 липня 1954 року федеральний канцлер ФРН Конрад Аденауер і федеральний президент Теодор Гойс, намагаючись через інструменталізацію історії досягти суспільного консенсусу, визнали 20 липня подією, коли представники всіх соціальних класів повстали проти Гітлера, і цим заклали основу державницького міфу ФРН. Для новоствореного Бундесверу «повстання совісті» 20 липня 1944 року стало прикладом для наслідування, днем прийняття військової присяги новобранцями в палаці Бендлерблок у Берліні, де були страчені головні змовники. Водночас, це заклало підвалини для тривалого культивування міфу про «чистий» Вермахт, за яким солдати не були причетними до воєнних злочинів. У 2023 році міністр оборони Борис Пісторіус на урочистостях заявив, що Штаффенберг і його соратники показали приклад «нащадкам та історії, що існувала інша Німеччина». Навіть поза Німеччиною, як писала New York Times у 2004 році, Штауффенберг «міцно утвердився як герой опору».
Формування «культу праведників» 20 липня 1944 року має свою складну історію, яка багато в чому повторює зиґзаґи повоєнної німецької «культури пам’яті», де колективне сприйняття і політичний контекст не завжди збігалися з науковою історіографією. Врахуємо й існування соціалістичної НДР, чия політика пам’яті загалом ігнорувала націоналістично-консервативні елементи руху опору, зосереджуючись на антифашистській діяльності комуністів. Отже, інтерпретація опору в публіцистиці та історіографії завжди була також питанням ідеологічного конфлікту та диференціації від іншої німецької держави. Все це призводило до того, що межі «ідентифікаційних ікон 20 липня» (за означенням Юрґена Даніеля) постійно розширювались від «християнського дворянства німецької нації» як носіїв опору проти націонал-соціалізму і церков, до робітничого, соціал-демократичного і комуністичного (закордонного) антифашистського опору, представлених нині у «Меморіалі німецького опору» на Штауффенбергштрассе в Берлін-Тіргартен-Мітте.
У перші повоєнні роки в Західній Німеччині в суспільстві панувало або ж повне неприйняття «людей 20 липня», або ж амбівалентне ставлення до учасників опору взагалі. Просте пояснення полягало в тому, що більшість населення цікавило власне виживання у зруйнованій країні, ніж рефлексії над злочинним минулим. Будь-який опір націонал-соціалізму був «скалкою в оці» для колишніх її членів. Що ж стосується більшості, то виправдання власної покори злочинному режиму ґрунтувалося на національній ідентичності, на «зачарованістю» Гітлером, на присязі, на внутрішній згоді з багатьма цілями режиму за виключенням вбивства євреїв. Самогубство, дезертирство та еміґрація, вважалися морально низькою і підлою спробою боротьби з режимом. Сюди ж відносили і форми опору ззовні за підтримки іноземних держав. Злочинний режим не заперечувався, але виокремлювався від власного досвіду, або компенсувався образом жертв бомбардувань союзників, травматичним досвідом вигнання зі східних німецьких територій, полону і злочинів солдатів Червоної армії. Тому не дивно, що в цій «атмосфері загального самовиправдання», за визначенням Петера Штайнбаха, значно менше половини німців позитивно ставились до змовників 20 липня.
Їхні родичі не отримали жодної компенсації, а дітей цькували як «зрадників». Все це відбулося за обставин, коли колишні нацисти отримували грошові виплати за втрачені державні посади, поверталися на державну службу, або ж вели мирне життя в провінції. Як, наприклад, суддя Манфред Редер, який виніс 45 смертних вироків учасникам руху опору 1944 року, а після війни спокійно проживав у глухій провінції і навіть був одним із найшанованіших громадян. Канцлер Аденауер відмовився приймати в новостворене Міністерство закордонних справ колишніх дипломатів — учасників руху опору, — під приводом того, що «вони зрадили один раз, зрадять і другий». Натомість, як переконують історики із мюнхенського Інституту історії сучасності у своєму дослідженні про німецьких дипломатів, зовнішньополітичне відомство широко відкривало двері колишнім членам НСДПА. Не дивно, що збереження пам’яті про учасників руху опору і просвітницька діяльність були приватною ініціативою. Зокрема, у 1947 році створили «Об’єднання жертв нацистського режиму» (доки його діяльність не була припинена східнонімецькими комуністами), започатковано біографічний проект «Мученики свободи», у Ганновері 1948 року заснували дослідницьку групу «Інша Німеччина», у 1951 році почав свою діяльність «Фонд допомоги жертвам 20 липня 1944 року». У 1949 році було перекладено з англійської книгу історика-еміґранта Ганса Ротфельса «Німецька опозиція проти Гітлера». Вона мала невеликий наклад і ніяк не вплинула на тогочасну професійну історіографію.
На початку 1950-х років ситуація дещо змінилась, чому сприяла низка факторів. На судовому процесі 1952 року проти функціонера націонал-соціалістичної партії SRP і колишнього командира охоронного батальйону «Велика Німеччина» Отто Ремера (одного з тих, хто несе відповідальність за провал операції «Валькірія»), якого нащадки жертв замаху 20 липня звинуватили у наклепі, генеральний прокурор Фрітц Бауер фактично зняв клеймо «зрадників», заявивши, що повністю зраджений його урядом народ «не може бути об’єктом зради». Частина колишніх учасників руху опору зайняла вагомі позиції в уряді і політиці новоствореної республіки, як от Ойген Герстенмаєр, президент Бундестагу, Адольф Ґойзінгер, перший генеральний інспектор Бундесверу, Отто Джон, перший президент Федерального відомства з охорони конституції, Якоб Кайзер, співзасновник ХДС і федеральний міністр із загальнонімецьких питань. Після антикомуністичного повстання 17 червня 1953 року в НДР, мер Західного Берліну соціал-демократ Ернст Ройтер об’єднав його з 20 липням 1944 року, «подіями, які внутрішньо нас рухають вперед», намагаючись таким чином забезпечити історичну тяглість визвольних рухів в Німеччині. Зрештою, початок Холодної війни та інтеграція ФРН до економічних і оборонних структур Заходу обумовила необхідність історичної легітимації демократичних традицій, в яких «люди 20 липня» посіли чільне місце.
Натомість у Східній Німеччині/НДР комуністи з СЄПН чітко визнали їх «реакційними агентами імперіалізму США», насаджуючи наратив про те, що тільки комуністи і робітники були справжніми бійцями руху опору, які під керівництвом Червоної армії допомогли звільнити Німеччину. Сюди ж відносили і «Червону капелу», своєрідний підрозділ КПН, яку протиставляли «дворянському гуртку Штауффенберга» Та й чи могло бути інакше, якщо серед змовників 20 липня 1944 року були віддані націонал-соціалісти і воєнні злочинці. Як, наприклад, группенфюрер СС Артур Небе, керівник Управління кримінальної поліції Рейху, керівник айнзацгрупи «Б», яка з червня по листопад 1941 року знищила близько 45 тисяч євреїв і душевнохворих на території СРСР, генерал-квартирмейстер Едуард Вагнер, співвідповідальний за смерть мільйонів радянських військовополонених, генерали Еріх Гепнер і Карл-Гайнріх фон Штюрмнагель, які підбурювали місцевих жителів Галичини до вбивства євреїв у 1941 році. В ідеологізованій історичній політиці та історіографії НДР інтерпретаційні моделі базувалися на масовому революційному русі, ставленні до комуністичної партії, СРСР та Національного комітету «Вільна Німеччина» і готовністю з ними співпрацювати. Навпаки, у ФРН дотримувалися парадигми теорії тоталітаризму, спрямовуючи дослідження на індивідуальний досвід та мотиви його учасників.
Від середини 1960-х років в обох німецьких державах змінились акценти ставлення до руху опору загалом і до «людей 20 липня» зокрема. Німецькі дослідники вважають, що в цей період зменшилась політична легітимаційна основа як наслідок політичного контексту міжнародної розрядки, знизилась напруга між ФРН і НДР з конкретними кроками «нової східної політики» Віллі Брандта і розширення джерельної бази для критичної історіографії. Додам сюди і зміну поколінь у ФРН, що призвело до «Руху 68» зі специфічним критичним ставленням до недавнього нацистського минулого. Для студентського руху «20 липня 1944 року» стало легітимаційною основою для будь-яких форм протесту, і лівого, і правого. Як зауважив Петер Штайнбах, «інструменталізація, звуження і розтягування терміну супроводжувалося довільним зверненням до суті і спадщини опору. Зростаюча інфляція терміну розмивала реальні контури спротиву і не призвела до поглиблення загальних знань про суть і спадщину спротиву».
Професійна історіографія завдяки дослідженням, поміж інших, Ганса Моммзена та Германа Грамля, розглядала зовнішньополітичні та політичні погляди і нацистське минуле «людей 20 липня», спростовуючи панівні тези про їхній «ліберальний демократизм», що їх було покладено в основу легітимаційного міфу. Представники школи «інтенціоналістів» надалі досліджували мотиви учасників руху опору, виявивши, що зміна їхньої позиції щодо Гітлера і націонал-соціалізму була обумовлена поразками гітлерівської армії (насамперед, під Сталінградом у 1943 році), а цілі перевороту передбачали встановлення військової диктатури для збереження німецького Рейху. З цього моменту його класифікували як буржуазно-аристократичний рух, враховуючи значну частку представників прусського дворянства серед його учасників. Представники ж соціально-орієнтованої історіографії, або ж «ревізіоністи», як їх називали опоненти, фіксували свою увагу на різних соціальних групах руху опору, на його розвитку між пристосуванням, опозицією та опором (наприклад, Інес Райх). В НДР, де комуністичні лідери СЄПН поставили завдання розширити і поглибити хронологічно легітимаційну основу соціалістичної держави, професійні історики почали трактувати «20 липня 1944 року» позитивно — як «антинацистський акт», спрямований на ліквідацію «варварського німецького імперіалізму».
Залишивши осторонь деталізацію суспільних обговорень та інтенсивних історіографічних дебатів у 1980-1990-ті роки можна узагальнити концептуальний наратив про події «20 липня 1944 року». Попри те, Штауффенберг і більшість змовників не були прихильниками парламентської демократії, вони намагалися залучити до антинацистського опору соціал-демократів, пропонували останнім залучити комуністів, спрямовуючи зусилля на формування широкого альянсу опонентів Гітлеру, який у випадку смерті диктатора мав викликати рух до демократії. Але глорифікація Штауффенберга і окремих, найсміливіших його послідовників ґрунтується на їхній особистій мужності і самопожертві. Такий імператив «політики пам’яті» призвів до того, що дві третини сучасних німців поважають і захоплюються «людьми 20 липня».
Історичні міфи як основа легітимації притаманні будь-яким державам. Міф про «мучеників свободи», «повстання совісті» 20 липня 1944 року не уникнув політичної інструменталізації, яка не завжди збігалася з суспільною оцінкою, але дозволяла використовувати його різними політичними групами у власних цілях і майже завжди випереджала критичну професійну історіографію. Найдієвішими ліками на цьому шляху є застереження від неісторичного погляду, який і сприяє формуванню таких міфів.
