Про українську академію часто говорять або виправдовуючи, або засуджуючи. Перші пояснюють, що зараз війна: люди працюють у неймовірних умовах, університети виживають, науковці пишуть під обстрілами, читають лекції без світла, тримають інституції, які давно мали би розсипатися без їхньої особистої жертовності. Це правда. Другі говорять зневажливо: мовляв, усе корумповане, провінційне, мізогінне, імітаційне, безнадійне. Це теж іноді має підстави, але така зневага нічого не пояснює. Головна проблема української академії сьогодні — не лише у браку грошей, доброчесності чи реформ. Вона у браку суб’єктності: здатності самій встановлювати правила академічного життя й самій брати участь у формуванні знання про Україну не як об’єкт дослідження, а як авторка інтерпретацій.
Українська академія не є ані унікально зіпсованою, ані унікально невинною. Її проблеми вписуються у ширшу постсоціалістичну історію інституцій, які після формального розриву з Москвою ще довго відтворювали радянські ієрархії, титули як владу, плагіат як кар’єрний ресурс і реформу як мову, а не практику. Радянська тяглість в українській академії не є метафорою. Борис Патон очолював НАН України з 1962 до 2020 року, майже шість десятиліть уособлюючи модель незмінної академічної вертикалі. Його наступник, Анатолій Загородній, багаторічний заступник Патона, залишався членом Російської академії наук до 8 березня 2022 року. Але український випадок має і власну складність. Пострадянська спадщина тут наклалася на хронічне недофінансування, відтік мізків, спроби реформ, війну і нову західну грантову економіку. Тому криза української академії — це не просто криза «відсталості». Це криза інституції, яка одночасно виживає, імітує, просить підтримки й намагається стати суб’єктною.
Перша й найочевидніша проблема — хронічне недофінансування. Дослідження стає не частиною оплачуваної праці, а майже особистою пристрастю, яку треба втиснути між викладанням, бюрократією, звітністю, підробітками і виживанням. За даними Світового банку, витрати України на дослідження і розробки у 2023 році становили близько 0,33% ВВП. Навіть до повномасштабної війни вони були значно нижчими за європейські стандарти. Це не абстрактна цифра. Вона означає відсутність коштів на архівні поїздки, книжки, конференції, переклад статей, оплату open access, нормальне обладнання і, зрештою, час для дослідження. У 2025 році МОН повідомляло про законодавчі зміни, які мали зменшити навчальне навантаження науково-педагогічних працівників із 600 до 460–480 годин на ставку й закріпити щонайменше 30% робочого часу за науковою складовою. Сама потреба в такій реформі показує масштаб проблеми: десятиліттями дослідження вимагали від людей, яким фактично не залишали часу на дослідження.
Звідси друга проблема: відтік мізків. Він не почався ані у 2022, ані у 2014 році. Частина найсильніших людей роками не знаходила для себе місця в українській академії й виїжджала не лише за вищими зарплатами, а й за можливістю нормально працювати: мати доступ до бібліотек, архівів, грантів, фахових дискусій, менторства, міжнародних мереж і базової поваги до інтелектуальної праці. До 1991 року істотна частина української академії була зорієнтована на Москву — інституційно, методологічно, кар’єрно. Після незалежності частина молодих науковців і науковиць виїхала на Захід. В Україні традиція дивитися на Москву як академічний центр формально зникла, але не завжди зникли її звички: ієрархічність, недовіра до інтелектуальної новизни, культ титулів замість культури аргументу.
Війна не створила цієї проблеми, але загострила її до межі. Частина наукової інфраструктури зруйнована або пошкоджена; частина дослідників виїхала; частина мобілізована; частина працює з міст, де повітряна тривога, відключення світла і небезпека стали частиною академічного календаря. Понад десять тисяч науковців були внутрішньо переміщені або виїхали з країни. Для чоловіків проблема має ще один вимір: воєнні обмеження на виїзд фактично відрізали багатьох від конференцій, стажувань і коротких дослідницьких поїздок. Моніторинговий звіт Science at Risk за 2025 рік зазначав, що понад 80% опитаних українських науковців не відвідали жодного міжнародного заходу наживо, а ізоляція особливо вдарила по чоловіках-науковцях, які не можуть виїжджати за кордон.
Але з війною почалася і менш зручна розмова. Після 2022 року західна академія відкрила двері для багатьох українських дослідників і дослідниць. Для частини з них це стало заслуженим визнанням багаторічної праці. Але сама логіка термінової солідарності іноді підміняла академічну оцінку символічною присутністю: український паспорт починав важити більше, ніж дослідницький внесок. Це створило незручну ситуацію і для сильних українських науковців, які мають поважний доробок, працюють із сучасними методами й формують власні дослідницькі порядки денні, і для тих українських дослідників, яких західні університети приймали насамперед у логіці академічного порятунку: як загрожених, як тих, кому треба надати прихисток, а не як інтелектуально рівних співрозмовників. Від сили української академії залежить, чи зможе Україна брати участь у формуванні понять, рамок, інтерпретацій і канонів про себе — не в сенсі монополії на тему, а в сенсі рівноправної присутності.
Хто саме виробляє знання про Україну в західній академії, залежить не лише від українських вчених. У західних університетах нині багато українських стипендіатів і дослідників у резиденції, але це ще не означає, що змінилися ієрархії знання. Лекцію про українську культуру чи історію все ще може читати фахівець із російської історії. Попри гранти, стипендії й програми підтримки після 2022 року, українська присутність не завжди перетворилася на здатність змінювати курси, формувати музейні програми, редагувати канони, ставити питання і пропонувати власні інтерпретації. Видимість зросла. Влада над знанням про себе — значно повільніше.
Окремо варто сказати і про тих, хто роками будував кар’єру в російських інституціях або в російськоцентричному академічному просторі, користувався його мовою, мережами й символічним капіталом, а після 2022 року раптом згадав про українське громадянство як нову професійну перевагу. Йдеться не про моральну поліцію біографій і не про заперечення складних траєкторій, а про випадки, коли українськість починає функціонувати як новий академічний ресурс лише після того, як вона стала затребуваною на Заході. Коли вона відкриває доступ до позиції, стипендії або кафедральної солідарності, це вже не завжди повернення до суб’єктності; іноді це конвертація походження в ресурс.
Тим часом вдома ніде не поділася профанація науки. Йдеться про імітацію самої академічної діяльності: конференції без дискусії, збірники без читачів або з цінами на опублікування, статті без аргументу і розуміння наукових підходів, кафедральні ієрархії без інтелектуального авторитету, рецензування як обмін послугами, наукові ступені як соціальний статус. У такій системі не обов’язково бути сильним дослідником або дослідницею. Достатньо знати, кому подякувати, кого не критикувати, до якої групи належати і як не порушити неформальний порядок речей. Якщо говорити мовою П’єра Бурдьє, академічний ступінь у такій системі часто працює не як підтвердження внеску в знання, а як символічний капітал: знак доступу до статусу, посади, влади й респектабельності.
Окрема внутрішня проблема — відсутність культури критики. Українська освіта багато говорить про критичне мислення, але сама академічна культура часто не витримує критики. У західній академії є свій перегин: іноді критикують так, ніби сама критика є доказом інтелектуальної сили. Але там усе ж існує базове припущення: якщо текст уважно критикують, значить, його вважають вартим розмови. В українському середовищі критика надто часто сприймається як особиста атака, заздрість, нелояльність або «порахунки». Через це рецензування стає формальністю, дискусія — небезпекою, а інтелектуальний розвиток — майже приватною справою. Академія, яка не витримує критики, не може виробляти знання, вона може лише відтворювати лояльність.
Плагіат є найбільш видимим симптомом цієї профанації, але проблема не лише у плагіаторах. Проблема в тому, що академічне середовище його толерує, а часом і захищає. Ініціатива «Дисергейт» та окремі активісти, зокрема фізик Антон Сененко, який роками документує і оприлюднює випадки академічної недоброчесності, нерідко наражаючись на тиск і ворожнечу, роблять важливу роботу, яку інститути мали б виконувати самі. Ще у 2020 році Сененко писав, що без академічної доброчесності держава дає чесним науковцям сигнал: крадіжка інтелектуальної власності офіційно толерується. Він формулював це різко, але точно по суті: в Європі плагіатори втрачають міністерські посади, тоді як в Україні люди з підозрами або доведеними випадками плагіату часто не лише залишалися в системі, а й просувалися вгору.
Особливо промовистими є випадки, коли факт запозичення очевидний, але академічне середовище обирає захищати свого. 2024 року вийшла книга Віталія Огієнка у якій, як показав колективний відгук п’яти дослідниць, було виявлено пряме й структурне копіювання, зокрема цілі абзаци з книги Енн Епплбом. Видавництво призупинило продаж. Але реакція частини середовища була показовою: дехто захищав автора, пояснюючи все «популярним форматом», «помилками в оформленні», а не тим, чим це було насправді. Якщо тема Голодомору дозволяє переписати чужу роботу і залишитися у статусі дослідника, щось глибоко зламане в тому, як ця спільнота розуміє інтелектуальну власність і власну гідність.
Українська ситуація не унікальна. У Румунії плагіат у дисертаціях роками був частиною історії посткомуністичної еліти: політики, генерали, прокурори, ректори й міністри використовували академічні ступені як символ державної респектабельності. Тому проблема плагіату в нашому регіоні — це не лише проблема тексту. Це проблема влади, яка хоче мати ознаки знання без самого знання. Для країн, які рухаються до Європи не лише геополітично, а й інституційно, академічна доброчесність — це тест на здатність будувати правила однакові для всіх.
До цього додається мізогінія — історія повсякденна для багатьох жінок в академії. Дослідниці й аспірантки надто часто стикаються з тим, що їх сприймають не як інтелектуальних співрозмовниць, а як «дівчат», які мають зробити каву, організувати захід, бути вдячними і не надто амбітними. Ножиці між числом жінок на вході і числом жінок на вершині академії — це не випадковість і не вибір, а структурний ефект середовища. У НАН України понад 40% науковців становлять жінки, але на рівні найвищих академічних статусів їхня присутність істотно менша: станом на початок 2020 року серед 179 дійсних членів НАН жінок було лише п’ятеро. Це не просто статистика. Це карта влади.
Коли жінки називають ці механізми, їх часто звинувачують в «емоційності», «перебільшенні» або «винесенні сміття з хати». Скарга в академії часто виявляє не лише насильство, а й саму інституцію: кого вона захищає, кого змушує мовчати і чию репутацію вважає важливішою за чию безпеку. Сара Ахмед пише про скаргу як про момент, коли інституція показує свою справжню природу: не в деклараціях про рівність, а в тому, як вона поводиться з тими, хто називає насильство.
Мізогінія в українській академії — це не лише питання тону чи «невдалих жартів». Опитування «ЮрФем», про яке писала ZMINA, показало, що 45,5% студентів і студенток українських вишів чули від викладачів або адміністрації сексистські вислови чи стикалися із сексуальними домаганнями; у рекомендаціях «ЮрФем» також зазначалося, що сексуальні домагання найімовірніші у взаєминах, де є залежність: студентка — викладач, викладачка — керівник. І хоча про це почали говорити публічно після кампанії #янебоюсьсказати, такі випадки й досі часто залишаються без належних наслідків. Показовим є випадок Михайла Поплавського. У 2025 році колишня студентка КНУКіМ публічно звинуватила його в сексуальних домаганнях; медіа також згадували попередні сексистські висловлювання щодо студенток. Але суспільна реакція роками часто існувала радше в режимі «скандалу довкола ексцентричного ректора», ніж у режимі розмови про культуру влади, залежності й безкарності в університетському середовищі. Українська академія часто готова судити чоловіків при владі за гроші, документи чи політичні помилки, але не за те, як у їхніх інституціях десятиліттями нормалізувалися сексуалізована влада, приниження й залежність молодих жінок.
І наостанок – так зване «грантожерство». Саме слово грубе, і його легко використати несправедливо: мовляв, усі, хто подається на гранти, є паразитами. Це неправда. Для української науки гранти часто є не розкішшю, а єдиним способом вижити: оплатити дослідження, поїздку, архів, переклад, асистента, техніку, доступ до баз даних або бодай кілька місяців нормальної роботи. Після 2022 року потік міжнародного фінансування для українських науковців справді зріс, і це було необхідно. За програмою «Горизонт 2020» у 2014–2020 роках українські учасники отримали 182 гранти на суму понад 31,8 млн євро. DAAD, British Academy, Scholars at Risk, численні університетські стипендіальні схеми — усе це реальні ресурси, які рятували і надалі рятують наукові кар’єри.
Але паралельно сформувалася й інша економіка. Мерілін Стратерн називала це audit culture — культурою звітності, метрик, impact, deliverables і правильно оформленої продуктивності. Грантова економіка не завжди винагороджує найсильнішу думку; часто вона винагороджує тих, хто найкраще володіє мовою заявок, звітності, impact і проєктної самопрезентації. У цій економіці важать не дослідницьке відкриття і не підтримка молодших, а доступ до мереж і розподіл можливостей між «своїми». Україна як тема стала ресурсом, на який легше отримати гроші, видимість і співчуття, і частина людей цим скористалася без реальної дослідницької відповідальності. Ці два полюси: люди, яким гранти дали можливість вижити і продовжити роботу, і люди, для яких гранти стали єдиним змістом академічної діяльності, не слід змішувати. Але й замовчувати це не варто.
Жодна академія не є невинною. Британська й французька університетські системи мають свої форми прекарності, менеджеріалізму і залежності від метрик. Але українська ситуація особлива тим, що глобальна академічна економіка тут накладається на пострадянську ієрархію, воєнну вразливість і хронічну бідність інституцій. Деколонізація академії починається не з перейменування центрів тяжіння, а з демонтажу самих механізмів залежності. Інакше замість Москви з’являється «Європа», замість партійної лояльності — грантова, замість радянського авторитету — міжнародна видимість. Посткомуністична імітація, про яку писав Іван Крастев, допомагає зрозуміти й українську академічну ситуацію: можна засвоїти мову реформ, доброчесності, інтернаціоналізації й європейських стандартів, не змінюючи неформальних правил, за якими насправді розподіляються влада, посади й можливості. Українська академія надто часто навчилася говорити мовою реформи, не завжди змінюючи граматику влади.
Це не означає, що в українській академії немає живих і сильних середовищ. Навпаки: УКУ, Київська школа економіки, Києво-Могилянська академія, окремі технічні університети, Центр міської історії у Львові та низка дослідницьких ініціатив, показують, що якісна наука в Україні можлива. Є науковці і науковиці, які працюють професійно, публікуються, створюють інституції, підтримують молодших колег і не дають академічному життю звестися до імітації. Але саме їхній приклад показовий: найсильніше в українській науці часто виникає не завдяки державній системі, а всупереч їй або поза її логікою: через приватну ініціативу, міжнародну підтримку, особисту відповідальність і горизонтальні мережі.
Назвати ці речі не означає принизити українську академію. Її принижує не критика, а мова європейських стандартів, за якою зберігаються феодальні кафедральні порядки. Її принижує вимога підтримки для України, коли можливості розподіляються через знайомства, лояльність і мовчання. Плагіат не має бути коротким скандалом, він має бути межею, після якої людина втрачає право говорити від імені науки. Лише тоді післявоєнна українська академія зможе стати не бідною копією Заходу, не уламком радянської системи, а власне наукою — і авторкою знання про себе. Суб’єктність починається там, де українців запрошують не лише свідчити про війну, а й визначати, як про Україну думають, пишуть і викладають.
