«Дядьку, покажи диплом кандидата наук»
‒ Пане Олександре, наскільки мені відомо, за першою освітою Ви філолог і своєю поезією сьогодні підтримуєте не тільки своїх побратимів на фронті, а й усіх небайдужих українців у тилу. Поміж тим, ще однією цариною Вашого професійного шляху є історія, про що свідчить навіть Ваш нікнейм «Історик Історик» у мережі Facebook. То все ж таки, – філологія чи історія?
в смт Зайцеве Світлодарської міської громади Бахмутського р-ну Донецької обл.
Насправді профіль у Фейсбуці в мене з’явився абсолютно випадково. До повномасштабного вторгнення росії в Україну я був вкрай немедійною людиною. Улітку ж двадцять другого року наш тогочасний ротний командир (за місяць потому він загинув під час мінометного обстрілу в Зайцевому [селище міського типу Світлодарської міської громади Бахмутського р-ну Донецької обл. – С. М.]) дізнався, що я людина з певним літературним досвідом, тому попросив мене розміщувати дописи на сторінці роти. Питання відсутності в мене профілю він вирішив дуже швидко, наказавши терміново завести особисту сторінку. З’ясувавши, що користувачів з ніком «Історик» у мережі більш ніж достатньо, я просто обрав його подвійний варіант – «Історик Історик». Бо і позивний на фронті в мене теж «Історик».
Хоча за фахом я, дійсно, філолог. Закінчивши Київський університет, тривалий час працював на різних наукових посадах у Науково-дослідному інституті українознавства, був завідувачем відділу української літератури. Згодом доводилося підпрацьовувати і вантажником, і охоронцем, бо утримувати родину з трьома дітьми в певний період було досить непросто. Пригадую, під час сторожування в одній із київських шкіл мене частенько просили: «Дядьку, покажи диплом кандидата наук» (усміхається). Коли ж надійшла пропозиція працювати в Національному музеї історії України, я ані хвилини не сумнівався, бо музейна справа – це моє.
За покликанням я теж, швидше, філолог, маю кілька суто наукових монографій з проблематики українознавчого осмислення національного письменства, видав три поетичні збірки. Незабаром у моєму улюбленому тернопільському видавництві «Джура» мають вийти друком суто фронтові тексти. Хоча кандидатську дисертацію я захистив з історичних дисциплін, за проблематикою вона все ж таки була на помежів’ї літератури та історії. Метою мого дисертаційного дослідження було з’ясування характерних виявів і тенденцій розгортання українознавчих досліджень у підросійській Україні першої третини XІX ст. й розкриття науково-інтелектуального та соціокультурного значення студій над художньою словесністю та їхнього впливу на формування спільнотної ідентичності українців. Про ці процеси можна було б довго говорити, але, певно, у межах іншого інтерв’ю.
«Війна не питає хто готовий, а хто неготовий. Вона просто приходить»
‒ Скажіть, будь ласка, чи було у Вас професійне передчуття початку повномасштабної вторгнення?
Війна не питає хто готовий, а хто неготовий. Вона просто приходить. Я усвідомлював, що вторгнення буде, але думав, що чотирнадцятого року воно вже відбулося. Під час Майдану я почав волонтерити, згодом їздив з волонтерськими місіями до тодішнього Артемівська, нині – Бахмута [місто в Донецькій обл. – С. М.], але спеціального вишколу я не мав. Коли ж почалося вторгнення двадцять четвертого лютого, коли я побачив свій палаючий Гостомель, штурм аеродрому, ‒ усе стало виглядати зовсім інакше.
‒ То Ви родом із Гостомеля?
Я із села Мостище, що наприкінці 70-х років минулого сторіччя увійшло до складу Гостомеля, хоча стара назва і досі тримається у пам’яті мостищан. У перші дні вторгнення російські війська активно обстрілювали саме ту частину мого села, що ближче до нас. Декому з сусідів у хату прилетіло, частину території замінували, але фізично окупанти до нас не зайшли.
‒ Наскільки мені відомо, Ваша домівка теж постраждала від ворожих обстрілів. У якому вона стані сьогодні?
Моя дружина найняла мулярів, вони зашили стіну, яка була зруйнована, бо влетіло в кімнату. Майстри перекрили дах, що був посічений осколками, та відновили опалення.
«Я дуже боявся, що росіяни всадять в музей ракети, і ті експонати, які були свого часу врятовані від російських більшовиків, просто згорять»
Двадцять четвертого лютого, залишивши дружину з дітьми вдома, я пішов на роботу. Тоді я вже очолював Музей української революції 1917–1921 років Національного музею історії України. Це був такий «музей у музеї». Я дуже боявся, що росіяни всадять туди ракети, і ті експонати, які були свого часу врятовані від російських більшовиків, просто згорять. У нас, наприклад, зберігаються оригінали малярських робіт Шевченка. Навіть важко уявити, що їх могли знищити.
Коли я прийшов, мої колеги та колежанки вже були на місці. Дирекція намагалася отримати хоча б якісь вказівки від Міністерства культури щодо подальших дій, але на дзвінки ніхто не відповідав. Без дозволу згори ми по суті не мали права відкривати вітрини. Але чекати, поки почнуться обстріли, було безглуздо, тож ми почали зносити найцінніше в підвал, паралельно телефонуючи до військкоматів. Скрізь я чув приблизно однакову відповідь: «Діду, гуляй лісом!» Тоді я звернувся до знайомого в тероборону і вже з двадцять сьомого лютого був серед оборонців Києва . Пізніше я продовжив службу завдяки так званій довільній самомобілізації, яка дозволяла без будь-яких рішень військово-лікарської комісії та спеціальної військової підготовки створювати окремі військові загони.
«Коли я зараз уявляю, як моя дружина і мої діти ховаються між могилами мого батька та діда, моє серце нестерпно стискається»
‒ Що було з Вашою родиною, поки Ви рятували музейні колекції?
Спочатку дружина з дітьми ховалася в підвалі. Потім волонтери відвезли її в один із санаторіїв у Пущі, який згодом теж зачинився. Пізніше вона мені розповідала, як поверталася звіди через ліс пішки з одною з наших доньок. За лісом у нас починається цвинтар, і там їх застав мінометний обстріл (голос тремтить). Я на той момент був уже в окопах на Оболоні, тоді ми мінували все, що можна, в очікуванні боїв у місті. Ми думали, що всі загинемо, але не здамося, щоб залишити по собі красиву героїчну легенду… А в цей час моя дружина із середньою донькою, (молодшу та старшу тоді вже забрала наша кума), була під мінометним обстрілом. Коли я зараз уявляю, як моя дружина і мої діти ховаються між могилами мого батька та діда, моє серце нестерпно стискається.
«Напевно, у попередньому житті я зробив якісь хороші речі, тому Бог послав мені мою Наталку»
‒ Чи вдалося Вашій родині евакуюватися?
Пізніше вони таки поїхали в Тернопіль до мого приятеля і кума Василя Ванчури, але зовсім виїжджати з України моя Наталка не погодилася. Вона ще до війни волонтерила і зараз активно продовжує цим займатися. У неї навіть вийшла друком книга «Волонтери: сила небайдужих», за яку минулоріч вона була удостоєна премії імені Леся Танюка. Напевно, у попередньому житті я зробив якісь хороші речі, тому Бог послав мені мою Наталку. От тільки я забув, які саме хороші речі зробив (усміхається).
«… ми з побратимами записалися в Нацгвардію, у добровольчий батальйон «Свобода», що функціонував у складі військової частини, яка була приписана до Гостомеля»
‒ Розкажіть, будь ласка, як Ви все ж таки потрапили до лав військових?
Спочатку шансів було мало: мені на той момент було п’ятдесят три роки, комісію я навряд чи міг пройти. Але через складність ситуації ніяких рішень військової лікарської комісії тоді не вимагали, тож ми з побратимами записалися в Нацгвардію, у добровольчий батальйон «Свобода», що функціонував у складі військової частини, яка була приписана до Гостомеля. З середини травня 2022 р. наша частина вже була незмінно на фронті: і в районі Сіверського Дінця, і в околицях Воронового та Мєтьолкіного [селища міського типу Сєвєродонецької міської громади в Сєвєродонецькому р-ні Луганської обл.. – С. М.]. Під час боїв на тих територіях мене вперше підконтузило: близько розірвалася міна, осколок вибив ліве скельце в окулярах і пройшовся
по вилиці. Другу контузію отримав вже в листопаді в районі Курдюмівки [селище міського типу Торецької міської громади Бахмутського р-ну Донецької області. – С. М.] – на бахмутському напрямі. Пізніше ми воювали в районі Верхньокам’янського [село у Званівській сільській громаді Бахмутського р-ну Донецької обл. – C. М.] та Зайцевого, за яке постійно велися запеклі бої, а з кінця жовтня – у районі Бахмуту. До початку лютого 2023 р. ми були постійно під Бахмутом, допоки не дочекалися на ротацію.
«Повернувшись у відпустку після Зайцевого, я вирішив взяти з собою на фронт книгу зі своєї книгозбірні, «книгоспілчанське» видання двадцять дев’ятого року, поезії Куліша з передмовою Зерова»
‒ Чи можете Ви пригадати , як уперше збиралися на фронт?
Збираючись на фронт уперше, я випив кави і нічого особливого з собою не брав, бо мало хто з нас тоді вірив, що вдасться вижити. Повернувшись у відпустку після Зайцевого, я вирішив взяти з собою на фронт книгу зі своєї книгозбірні, «книгоспілчанське» видання двадцять дев’ятого року, поезії Куліша з передмовою Зерова. Я постійно носив її в нагрудній кишені куртки, хоча часто це було досить незручно, оскільки там бронік тисне, особливо – коли лягаєш. Я взагалі дуже люблю книги, тому мені хотілося, щоб зі мною була їхня енергетика, а особливо передана від покоління письменників, які були духовно невпокорені, але свого часу відповідали «совєтчині» тільки словом, не маючи змоги відповісти зброєю. А я таку змогу маю, і це мене насправді тішить.
‒ Коли Ви зрозуміли, що можете підтримувати побратимів своїми поезіями?
Я ще до війни мав текстуальний досвід. У мене у тернопільському видавництві «Джура» вийшло дві поетичні збірки «Вояцькі спільноти» та «Силою змія» і книга есеїв «Есеї республіканської осени», а нова збірка поезій та есеїв «Таріль коло раю», на жаль, не встигла до початку повномасштабного вторгнення побачити світ. Їй судилося з’явитися вже у травні, коли навколо палахкотіла війна. Зараз там же виходить книга вже суто фронтових поезій «У домі сухого серця», більшість з яких я друкував на шпальтах київської «Української літературної газети». Опинившись на фронті, я намагався переосмислити свій літературний досвід і в якийсь момент зрозумів, що війна не потребує зайвої метафоризації. У тій ситуації, у якій я перебував, сам довколишній світ ущільнився до квінтесенції афоризму. Події стали символами, буденна ситуація розгорталася як притча, тому вона не потребувала додаткової метафори. Крім того, у віршах була ще й утилітарна потреба, оскільки моя Наталка під моїми текстами організовувала непогані волонтерські збори. Мій побратим з позивним Альпініст, який загинув у бою двадцять третього грудня, часто казав: «Пиши, Історик, пиши, тобі ж гроші за це дають – можна буде оптику [тепловізори. – С. М.] купити».
‒ Тобто Вашу творчість періоду війни можна також вважати волонтерством?
Так, думаю, що так. Так би мовити, «поетичним волонтерством».
«…багато хлопців гине, багато поранених, але, якщо ти мрієш всадити повний магазин у чорта, тобі до нас»
на річці Боровій (ліва притока Сіверського Дінця).
‒ Чи можете Ви охарактеризувати вікові особливості Вашого військового підрозділу?
У нас спочатку була дуже велика різниця у віці між побратимами. Я, зрозуміло, належав до групи найстарших. Старшим за мене був тільки пан Цибуля, якому на той час виповнилося п’ятдесят вісім. Одного разу прилетіла міна і мішок з піском впав йому на ногу, тому він зараз на ППД. Чимало було в підрозділі й молодих. Батальйон «Свобода» дав можливість воювати всім, хто хотів, але не для того, аби, вдягнувши камуфляж, сидіти в Ужгороді чи Лубнах. Ми практично одразу вирушили в гарячі точки. Зараз у нашого підрозділу свій, сказати б, імідж: якщо треба прикрити небезпечну ділянку фронту, направляють батальйон «Свобода». Звичайно, багато хлопців гине, багато поранених, але, якщо ти мрієш всадити повний магазин у чорта, тобі до нас.
«Коли ти заходиш на нуль, то який там може бути побут!?»
‒ Чи існує можливість на фронті хоча б елементарно облаштувати свій побут?
Коли ти заходиш на нуль, то який там може бути побут!? Там є тільки ями, накриті гілляччям, плівкою і злегка землею. Бліндажів дуже мало. Їх просто немає можливості докопати, оскільки будь-яку активність може відстежити ворожий дрон, і вас одразу накриє. На нулі ти майже нічого не їси. Так може тривати днів три, може п’ять, може вісім, допоки буде чергова ротація. А вона обов’язково буде, тому що дуже швидко в таких умовах втрачається пильність. Одних людей заводять, інших виводять за три-чотири кілометри від нуля. Зазвичай у яке-небудь село, де залишилися хоча б стіни від будинків. Бажано, щоб була хоча б питна вода. Я на це мало зважаю, але, якщо з’являється можливість, то, звичайно, намагаєшся попрати речі, прийняти душ. Хоча загалом на нулі на такі потреби майже не зважають.
‒ Як виглядає на фронті процес харчування?
Наше харчування на нулі обмежується сухпайками. Наприклад, п’ять-шість батончиків покладеш в кишеню – і пішов. За можливості один-два батончики згризеш і водою зап’єш. Якщо позиція відносно спокійна, можеш розгризти якусь упаковку сухарів. Коли вода в пляшці на холоді замерзає, тоді хлопці розрізають пляшку і відколюють лід, аби хоча б водяний льодяник посмоктати. Але там шалений адреналін, бо це війна, а отже і відповідні умови.
‒ Чи бувають випадки, коли певні фізіологічні процеси можуть хлопців чи дівчат наражати на небезпеку?
Звичайно, бувають. Наприклад, був у нас чоловік, який сильно застудився і постійно кашляв, то хлопці вигнали його з нуля, щоб не привертав увагу ворога до наших позицій. Бувають різні ситуації, іноді навіть кумедно-драйвові. Пам’ятаю, після чергових боїв під Зайцевим ми залишилися без укриття і довелося дуже довго йти пішки. Пити хотілося страшенно. Діставшись до підвалу, з якого хлопці довго не виходили через обстріл, я намацав якусь пляшку і дуже зрадів, що нарешті нап’юся. І, вже добряче відпивши, я пригадав, що ще до війни читав про користь уринотерапії для організму людини (усміхається).
«Ти, Хоменко, не бійся, що тебе вб’ють на війні. Скажи собі одразу, що тебе вже вбили… От побачиш, смерть тебе не чіпатиме»
‒ Чи є у Вашого батальйону певні особливі ритуали?
Так одразу важко сказати. У нашого батальйону є традиція після бойової ротації влаштовувати ватру, майже перед заходом іншої бригади. Але таких якихось спеціальних ритуалів і не згадаю. Я пам’ятаю мудрі слова одного бійця, який свого часу мені казав так: «Ти, Хоменко, не бійся, що тебе вб’ють на війні. Скажи собі одразу, що тебе вже вбили. Не ти перший і не ти останній, і до тебе вбивали, і після тебе вбиватимуть. От побачиш, смерть тебе не чіпатиме». Ці мудрі слова одразу закарбувалися в моїй пам’яті, тож я так і намагаюся робити.
«Фронт насправді все механізує: і життя, і смерть… справжні людські емоції на фронті гірші за зброю»
На фронті дуже швидко сходишся з людьми, але так само легко їх відпускаєш. Так було і з одним із моїх найкращих побратимів Любомиром Павлівим. Пригадую, у нього був свій знак [два пальці, що ніби тримають цигарку. – С. М.], яким він запрошував мене піти покурити. Він загинув. Після смерті близьких по духу побратимів ти збираєш їхні речі, щоб відправити рідним, і розумієш, що завтра хтось може збирати вже твої речі. Якщо кожну смерть друга пропускати через себе, ти дуже швидко згориш. Коли війна закінчиться, ми точно виплачемо всі сльози світу. Я особисто, відчуваю, буду безупинно ридати не один день. А зараз ще зарано. Фронт насправді все механізує: і життя, і смерть. Замість однієї людини ставлять іншу, і ти на це майже не реагуєш. У такій черствості сьогодні запорука нашого емоційного виживання, тому що справжні людські емоції на фронті гірші за зброю.
«Наше стрижневе завдання – зупинити цю російську потвору, загнавши її назавжди у прірву»
Коли хтось загинув, ми покуримо, постоїмо, хтось молитву почитає. У цивільному житті, чин прощання супроводжується вже спеціально розробленими військовими ритуалами. Сьогодні в тобі оживають яскраві спомини про твого друга, з яким ти ще вчора курив і пив каву, а завтра, у наступній серії, уже про тебе в когось можуть бути незабутні спомини. Якщо вмикати всю цю акупунктуру емоцій, душевні та емоційні витрати можуть бути наскільки інтенсивними, що тебе не вистачить на головне. А головне – це зупинити темряву, яка сама по собі не зупиниться. Вона буде повзти туди, куди їй дозволять рухатися. Наше стрижневе завдання – зупинити цю російську потвору, загнавши її назавжди у прірву.
‒ Що для Вас сьогодні є найбільшим страхом?
На фронті ми найбільше хвилюємось не за себе, а за наші мирні міста, за наших рідних. Для мене найбільший страх – вороги в серці України, усе інше – це деталі.
‒ А як українські військові найчастіше називають росіян ?
Найчастіше використовують обсценну лексику, а я їх називаю «москалями». Чесно кажучи, слово «москаль» настільки об’ємне, що об’єднує в собі всі можливі негативні конотації.
‒ Як на фронті вирішують питання з палінням?
Волонтери\ки висилають цигарки. Є люди на фронті, які не палять, але їх дуже мало. На позиціях не скрізь можна палити, особливо вночі. До речі, якщо ви бачите людину, яка палить і цигарку прикриває зверху долонею, щоб не відсвічувало, значить вона точно повернулася з фронту.
‒ Як Ви підтримуєте зв’язок з рідними, коли знаходитися на фронті?
Переважно через мережу Старлінк. Якщо ти будеш користуватися мобільним, москалі одразу зрозуміють, звідки йде виклик, і туди одразу прилетить. Коли ж після виходу з нуля ти заходиш кудись, де ловить Старлінк, тоді можна написати рідним у Телеграм або Сигнал. Буває, смайлик надішлеш або навіть почуєш рідний голос.
‒ Чи відзначають військові на фронті які-небудь свята ?
Мені на день народження, пам’ятаю, побратими цигарки гарні подарували. Буває іноді на день народження можуть якихось патронів підвищеної бронебійності вручити (усміхається).
‒ Чи є у військових які-небудь обереги?
Так, бувають. Я, наприклад, ношу в кишеньці малюнок своєї найменшої донечки Тетянки. Небіж одного з моїх побратимів також надіслав мені часточку свого тепла. Ці маленькі і напрочуд легкі аркушики, до яких торкалися діти, насправді дуже сильно зігрівають і надихають.
«…я думаю, в українській армії можна нарахувати, напевно, тисяч сорок «Сивих», тисяч двадцять «Чорних» по різних підрозділах, оскільки такі позивні є дуже поширеними»
‒ Чи звертали Ви увагу як філолог на процес утвореннях позивних військових?
з позивним «Альпініст».
Загинув 23.12.2022 під Бахмутом.
Зазвичай людина обирає собі позивний сама. Це може бути скорочене прізвище, вид діяльності, якісь вподобання або навіть жарт. Наприклад, висока людина, кремезна, з гарним волоссям може мати позивний «Лисий». А чого? – Щоб ніхто не здогадався (усміхається). Спеціальної якоїсь тематики немає. У мене, наприклад, один побратим дуже захоплювався історією вікінгів, то в нього позивний «Вікінг». Буває, що позивні утворюються за місцем народження. Один хлопець з Криму, пригадую, мав позивний «Крим». У нашого загиблого друга Олександра Поліщука був позивний «Альпініст», тому що він займався альпінізмом. Вражаюча, світла була людина. Любомира Павліва називали «Сивий», бо він дійсно був сивий. Хоча, я думаю, в українській армії можна нарахувати, напевно, тисяч сорок «Сивих», тисяч двадцять «Чорних» по різних підрозділах, оскільки такі позивні є дуже поширеними.
«Усі, хто пішли в лютому, уже навряд чи побачать кінець цієї історії, але вони зупинили темряву»
‒ Як Ви вважаєте, чи пройшла українська армія за перший рік війни якусь еволюцію?
Як на мене, основне завдання вже виконано. Якщо не буде найжахливішого жаху, тобто атомної зброї, то ліквідація України вже неможлива. Захоплення чи знищення української держави, на щастя, не відбулося і вже відбутися не може. Наша армії, звичайно, стала більш оснащеною. Ще влітку 2022 р. у нас і половини цього не було. Зрозуміло, що є техніка ще часів Радянського Союзу, яка потрапила до нас із пострадянських держав. Крім того, росіяни переважають у живій силі та ще й досі – у вогневих засобах. Ми ж маємо суттєві переваги у логістиці та координаційній діяльності. От тільки якщо ви не маєте крупного калібру, то розуму і логістики замало. Багато українців гине. Усі, хто пішли в лютому, уже навряд чи побачать кінець цієї історії, але вони зупинили темряву. І вже нова хвиля чи то мобілізованих, чи то добровольців, я впевнений, відправить усю цю нечисть назад у прірву.
«Спочатку певні рядки приходять у голову, і ти тримаєш їх при собі, як квіточку в кишені»
‒ Поділіться, будь ласка, досвідом створення віршів на фронті?
Спочатку певні рядки приходять у голову, і ти тримаєш їх при собі, як квіточку в кишені. І вже коли відходиш у більш спокійне місце, народжується щось цілісне. Взагалі, текст – це справа і реальність довшого часу, а фронт – це місце короткотривалих моментів. Часто ти просто не розумієш, що буде в наступні п’ятнадцять хвилин, ти можеш тільки дуже приблизно уявляти свої наступні максимум півгодини. Щойно прийшла думка, а за мить перед тобою вже вогняні осколки, тому що неподалік бахнуло з танка після виходу за три кілометри, який ти почути ніяк не зможеш. Пощастило? – Пощастило. Не пощастило? – Не пощастило.
‒ Ви, певно, сьогодні вже розумієтеся на всіх видах зброї?
Чесно кажучи, ні. Я лише звичайний стрілець: автомат, підствольний гранатомет. Насправді у нас не така вже й вражаюча зброя. У нас в основному зброя радянського часу. Звичайно, уже багато що я вмію розрізняти за звуком, але точно – не все. Я ж класичний гуманітарій був до війни, десь ним і лишився.
«Буквально в останню ніч бойової ротації я ходив кімнатами, ніби поміж тіней нещодавно загиблих побратимів, і згадував світлу ауру кожного, з ким ще вчора стояли пліч-о-пліч».
‒ Чи є серед Ваших фронтових поезій ті, які для Вас мають особливе значення?
Важко сказати. Вони всі для мене певною мірою особливі. Та все ж я, певно, міг би виділити останню, яку написав перед виходом із зони бойових дій. Вона з’явилася в дуже складних умовах, серед наших було дуже багато загиблих і поранених. Це був наш найскладніший і найбільш драматичний бойовий вихід.
‒ Це було під Бахмутом?
Так. Буквально в останню ніч бойової ротації я ходив кімнатами, ніби поміж тіней нещодавно загиблих побратимів, і згадував світлу ауру кожного, з ким ще вчора стояли пліч-о-пліч. Я усвідомив, що ми підемо і замість нас прийдуть на ротацію інші, яких торкнеться інший біль, але цих, наших людей, вони вже не знатимуть. Я просто ніби чув між стінами у цьому просторі їхні тепер такі вже легкі, бо майже під самим небом, позивні, і мені хотілося пригадати кожного.
‒ Можливо, Ви можете зачитати цей вірш?
Звучить він так:
я чув слова вони були попіл рік
я бачив рани слідів їх зашивала ніч
я входив у будинки вони були палаюче сонце
я торкався людей які вже холодний місяць
я сходив багато доріг і всі не мали початку
я прожив багато життів і кожне не мало кінця
я навіть не знаю навіщо тепер те ім’я і важке й нетутешнє
я просто спитаю у тих чиї позивні стали зовсім легкі
‒ Дякую, дуже сильний вірш. Скажіть, будь ласка, що для Вас сьогодні є терапією душі?
Важко сказати. Колись Стус між двома своїми арештами написав поезію «Зазираю в завтра – тьма і тьмуща тьма». Так от останній катрен там такий: «…відшукай навпомац давню кладку, / походи і виспокійся в нім, / у забутім віці. Тепла згадка / Ще придасться на суді страшнім». Треба надихатись, набутися Києвом, щоб потім, коли опинишся в інших декораціях, оживляти спогади. Для мене фронтові поезії – це певний місток до того світу, який був дуже милий моєму серцю: світу книжок, кав’ярень, книгозбірень, літературних зібрань, ліричних текстів, букіністів, пошуків книг із передмовами Зерова тощо. Коли ти ці спогади розгойдуєш, наче човник, то ніби частково зцілюєшся. Саме в цих спогадах моя особиста терапія.
«Ні, мене не засуджено! Ні, мене не ув’язнено! Мене обрано свідком мого часу»
‒ Який Ваш власний прогноз щодо російсько-української війни?
Якщо буде адекватна зброя, крупні калібри, то ми матимемо змогу погнати москалів у ту холодну прірву, з якої вони виповзли. Нам потрібна сучасна зброя, яка б дозволила компенсувати всі їхні переваги і загнати цих потвор назад у пекло.
‒ Як Ви думаєте, яка сьогодні місія в українських істориків?
Це дуже непросте питання, яке не має однозначної відповіді. Мене дуже вразили колись рядки зі збірки політв’язня Миколи Горбаля (він сидів в одному таборі зі Стусом) «Деталі піщаного годинника»: «Ні, мене не засуджено! Ні, мене не ув’язнено! Мене обрано свідком мого часу. Чуєте? Лише свідком». Тож я теж сьогодні – лише свідок нашого часу, я роблю свою справу та вірю в Перемогу України.
Розмовляла Світлана Маховська.
У публікації використано світлини з приватного архіву Олександра Хоменка.
