Моє знайомство з Національним університетом Ірландії в Корку відбулося на початку вересня 2022 року, коли я перейшла старий кам’яний міст через один з численних каналів річки Лі та зупинилася перед тишею і спокоєм, які відчувалися у зеленому просторі кампусу. Величезні й височенні старі сосни — такі схожі на толкінівських Ентів, безліч інших дерев — ясен, горобина, горіх та верба, вічнозелені рослини, майже глянцевий плющ на стінах будівель, акуратно підстрижені газони, і квіти, дуже багато квітів. Згодом, я зрозуміла, що вся концепція створення університету від його початків у 1845 році й до сучасного його розвитку з будівництвом нових корпусів мала слугувати меті зробити процес навчання приємним через ландшафт, природне оточення, у яке крок за кроком, гармонійно та системно вписувалися університетські будівлі. Осмислена стратегія, системність і багаторівнене планування майбутнього (коли є всі можливості й умови для цього) — ось що вражало мене на кожному кроці взаємодії із університетською системою.
Від 1 вересня 2022 року до 1 березня 2023 року я мала можливість занурення в університетське життя та ірландську академічну традицію в цьому університеті завдяки спеціальній науковій програмі «Притулок» (Sanctuary Fellowship) створеній для вчених з країн, де відбуваються воєнні дії та збройні конфлікти. Я мала змогу викладати на магістерській програмі «Антропологія» у рамках трьох навчальних модулів: «Антропологія: парадигми та теорії», «Етнографія: польові дослідження та етнографічне письмо», та «Релігії корінних народів та меншин». Для мене це був перший системний досвід викладання англійською мовою у західному університеті. Разові гостьові лекції, конференційні виступи чи лекції на літніх школах не дають такого глибокого досвіду, та, як прийнято казати у нашому антропологічному середовищі, включеного спостереження, який я набула під час викладання. Це не лише підготовка лекцій, семінарів, але і силлабусу, і праця з онлайн системою Canvas, куди треба завантажувати всі навчальні матеріали, аудіо та презентації, і спілкування зі студентами, які зовсім інші, ніж студенти, з якими я колись взаємодіяла в Україні.
Деякі студенти були мого віку, загалом семеро магістрів-антропологів від 24 до 43 років. Утім, як і в багатьох університетах Західної Європи та Північної Америки, вік для здобуття освіти не становить істотного значення. Моїм найбільшим натхненням стала 60-річна докторантка антропології, яка вирішила зробити цікаві дослідження й написати дисертацію з цієї дисципліни уже зробивши кар’єру в іншій сфері. Головне — мотивація, бажання і спокійне, нетурбулентне середовище, в якому є всі умови і підтримка для цього.
Студенти у моїй групі були дуже вимогливі, вникливі, і надзвичайно вмотивовані та дисципліновані. Вони вивчали силабус задовго до наших занять і завжди були готові. Зазвичай наші зустрічі виглядали так: двогодинна лекція, потім година на питання та дискусію, наступного дня тригодинний семінар дотичний до теми попередньої лекції, на якому ми обговорюємо одну чи дві відповідні наукові статті, і наступного дня ми маємо ще дві години на закріплення матеріалу. Іноді я використовувала ці додаткові дві години для ще однієї лекції по темі, бо не встигала дати весь матеріал, який хотіла, або ж за два дні у студентів назбирувалося стільки питань, що вони вимагали окремого, більш ґрунтовного висвітлення. Зворотній зв’язок із цими студентами був винятковий: вони писали мені мейли із запитаннями після кожної нашої зустрічі у авдиторії, деякі домовлялися зі мною на зустріч аби запитати поради чи вияснити щось, на що вони не мали часу під час занять. І всі без винятку прагнули знань. Для всіх навчання в магістратурі стало свідомим вибором. Для когось воно означало кредит, який потрібно згодом виплачувати (а навчання в ірландських університетах дуже дороге навіть для громадян країн ЄС, вже не кажучи про студентів не з ЄС), для когось це була уже друга освіта, на яку вони працювали і заробляли кошти попередні десять років свого життя, а хтось все продав у рідній країні і вирішив переїхати у Ірландію у пошуках нового життя і нових можливостей для розвитку. Всі були надзвичайно вмотивовані вчитися. Часто питання були дуже об’ємні, про безліч речей і контекстів, і потребували від мене глибокого знання й ерудиції з різних тем. Я безмежно раділа, що можу відкрити студентам з Ірландії, Канади, США та Німеччини (а саме такий був склад групи магістрів-антропологів) віконце у складний і багатошаровий, травматичний і нелогічний, але цікавий і рідний світ Східної Європи та України, цілковито для них невідомий.
Ми говорили про антропологічні теорії, про різницю становлення соціальної та культурної антропології у відповідно, британській та американській академічній традиціях та про розвиток етнографії і фольклористики у імперіях, до яких входили території, що складають сучасну Україну, себто, Австро-Угорській та Російській. Я намагалася показати їм різні обличчя одного колоніалізму у порівняльному аспекті — від світу знаного для них до територій, які досі лишаються повною terra incognita на їхній мапі знання. Один із студентів-ірландців якось сказав мені, що вперше дізнався про існування такої країни — Україна — в день 24 лютого 2022 року, коли перші смуги всіх англомовних мас медіа рясніли заголовками “Russia invaded Ukraine”, а від початку березня 2022 року, коли до Ірландії почали прибувати перші хвилі біженців з України, вона стала більш ніж видимою для ірландців. Своє найголовніше завдання як антрополога зі східноєвропейським бекґраундом, я вбачала у тому, аби майбутні антропологи (або політологи, соціологи, журналісти, письменники…) могли вступити у моє взуття і крізь призму багатьох теорій, які ми з ними розбирали, відчути Східну Європу та Україну не як незнаний, відірваний від тенденцій світової історії білий шматочок мапи, про який вони мають лише дуже загальні уявлення, а як повноцінну органічну частину знаного для них процесу. У цьому плані, відкриті лекції історика Тімоті Снайдера були додатковою потужною підтримкою того, про що я розповідала.
Наприклад, розбираючи теорію Марселя Мосса про обмін в архаїчних суспільствах, згідно якої завдяки обміну матеріальними об’єктами між групами людей (макро-рівень) створюються особисті відносини між окремими членами цих груп (мікро-рівень), ми обговорювали питання (не)довіри та формування кола «довірених», «своїх людей» на всі випадки життя у тих країнах Європи, де панували комуністичні режими. Ми говорили про те яким чином практика взаємного обміну будувалася навколо зобов’язань дати, отримати, а далі віддати й переотримати будь-яке матеріальне благо, і як це пов’язано із системою давання подарунків та хабарів. Для ілюстрування різних контекстів у пост-комуністичній Східній Європі ми вивчали уривки з книги Кетрін Вердері (приклад Румунії), Френсіс Пайн (приклад Польщі), та Кетрін Ваннер (приклад України).
Вивчаючи теорію «фантомних кордонів» Беатріс Гіршхаузен, ми передивлялися безліч старих мап, які я накладала на мапи сучасних України, Білорусі, Литви, Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії, Молдови тощо аби студенти мали змогу бачити зміну кордонів різних державних утворень протягом століть та формування нових кордонів, погранич і держав. Студентів цікавило наскільки кордони колишніх імперій, які нині є тільки фантомними, впливають на культурні різниці, ідентичності та електоральні вподобання населення відповідних регіонів.
На семінарах ми читали тексти Маріанне Гірш та розбирали категорію «пост-пам’яті» на прикладі спільнот українських греко-католиків у Польщі або ж, аналізуючи книгу Даніеле Герв’ю-Леґер, намагалися разом зрозуміти як релігія стає «ланцюгом пам’яті» та формує відчуття спільноти у етно-конфесійних меншинах в Україні та Польщі. Аби заглибитися у регіональні кейси, ми читали уривки з книжок польських антропологів або їхні статті, доступні англійською мовою. Подібних англомовних текстів, які б висвітлювали українські контексти, відчутно менше.
Цей досвід вкотре упевнив мене у тому, що в Україні пріоритетом мають стати програми підтримки перекладів — необхідно перекладати найкращі книжки українських антропологів, істориків, соціологів англійською та мовами ЄС, адже необхідно поширювати видимість та обізнаність про українські історичні, культурні, релігійні контексти у світі. І цю функцію не можуть виконувати тільки три шановані автори, які стали знаними для моїх ірландських студентів знову-таки лише після 24 лютого 2022 року — Енн Еплбаум, Тімоті Снайдер та Сергій Плохій. Має бути також і зворотній процес перекладу з англійської та інших мов на українську, для наших читачів.
Крім того наша освіта має докорінно змінитися, і я очевидно далеко не перша і не одна напишу про це, але все ж: вчитися має бути цікаво і приємно. Від початку, студентам а згодом і молодим науковцям, потрібно розвивати у собі чутливість до теорії, до використання термінів і застосування методів — не у відриві від емпіричних досліджень, а у холістичному зв’язку з ними. Ми також маємо розвивати рефлексивність у першу чергу до самих себе, власної етики досліджень, вже не кажучи про методологічну рефлексію — вона має апріорі бути частиною продукування знання, інтепретації, обговорення результатів. Розвиток емпатії та (само)рефлексії має стати основою професійної підготовки дослідників у соціальних та гуманітарних науках.
На останок хочу додати маленький але, як мені видається, важливий, епізод із університетського життя в Корку. На території кампусу стоїть маленька красива каплиця, Honan Chapel, збудована у 1914–1917 роках як римо-католицька церква, в стилі іберо-романського відродження. Нині у цій каплиці, яка надалі є римо-католицькою, проводяться екуменічні богослужіння та зустрічі, на які можуть прийти абсолютно всі. Протягом робочого тижня, щоденно о 8:45 відбувається екуменічне служіння, на яке я приходила доволі часто і зустрічала дівчат у хіджабах, студентів з Китаю, Тайваню, США, Індії та Палестини, українок, яким не вистачало православної церкви, та багатьох інших, які шукали вочевидь якоїсь розради та підтримки у тому, що пропонувала екуменічна капличка Хонан. Там можна було побачити книгу, в якій всі писали свої прохання, інтенції, молитви різними мовами та символами, де півмісяць сусідив із хрестом. Там можна було прочитати і молитви за Україну найчастіше українською, російською, польською та англійською мовами. Іноді я бачила там і моїх магістрів-антропологів, і це викликало надзвичайно теплі відчуття у моєму серці. Я би дуже хотіла привнести цей досвід етичного ставлення один до одного, емпатії та екуменізму в українські сьогоднішні реалії.
