Александр Проханов значно менш відомий в Україні і на Заході, ніж його тезка Дуґін. Натомість у самій Росії саме Проханов має більший авторитет у націоналістичних та консервативних колах, тоді як Дуґін вважається його молодшим товаришем по «Изборскому клубу». Між ними є певні відмінності: Проханов захоплюється СРСР, водночас Дуґін більш стриманий в його оцінці. На відміну від Дуґіна Проханов прямо не закликає вбивати українців, й якщо Дуґін претендує на роль філософа сучасного російського імперіалізму, то Проханов є радше його поетом.
Втім, це передусім відмінності стилю, а не змісту. Обидвох єднає згода щодо кількох базових питань: радикального неприйняття лібералізму і Заходу, месіянського трактування імперської ролі Росії, а також підтримки війни проти України й радикальної перебудови російського суспільства, що її супроводжує.
Проханов, за освітою інженер, завжди більше цікавився літературою. Перші його прозові твори і вірші з’явилися на початку 1960-х років (Проханов народився 1938 року), а у 1970–80-х він зробив собі ім’я серед радянської читацької публіки романами і репортажами про війну в Афганістані й інших «гарячих точках». У СРСР йому вдалось не лише стати професійним літератором, але й увійти до літературного істеблішменту — у 1985 році він став секретарем російської Спілки письменників, а 1989–1991 рр. був головним редактором журналу «Советская литература».
У серпні 1991 року Проханов підтримав ГКЧП, а після його поразки став завзятим критиком єльцинського уряду і ліберальних реформ. У 1993 році він знову опинився на боці переможених, підтримавши російський парламент у протистоянні з Єльциним. Після розгрому парламенту Проханов заснував газету «Завтра», яка стає рупором червоного націоналізму та імперіалізму, а 1996 року підтримав на президентських виборах Зюґанова.
Його ставлення до Путіна змінювалось: на початках він був налаштований критично, оскільки бачив у ньому передусім спадкоємця Єльцина, який продовжує його прозахідний курс. У 2002 році Проханов публікує «Господин Гексаген» — один з найвідоміших своїх романів, в якому описує перехід влади від Єльцина до Путіна як спецоперацію ФСБ, частиною якої були вибухи в житлових будинках у різних регіонах Росії. Втім, з роками путінського правління це ставлення ставало все позитивнішим — Проханову імпонувала нібито державницька політика Путіна, його щоразу жорсткіша лінія щодо Заходу і ліберальної опозиції всередині Росії. Після початку повномасштабної війни вже можна говорити про виразну ґлорифікацію і навіть певну сакралізацію постаті Путіна у текстах Проханова.
Водночас, як і у випадку з Дуґіним, ми не бачимо якоїсь особливої наближеності Проханова до Кремля до 2022 року. Довгий час на перешкоді цього зближення стояла постать Владислава Суркова, який відповідав за ідеологію в адміністрації президента і який зневажав Проханова за ґлорифікацію СРСР і містичну невиразність його ідеологічних побудов. Протягом усього пострадянського періоду Проханов був значно краще інтегрований у консервативні середовища в російському Міністерстві оборони і військово-промисловому комплексі. У 2000-х роках він припинив підтримувати комуністів і зблизився з Дмітрієм Роґозіним і його партією «Родина».
Найбільшою політичною амбіцією Проханова було об’єднання усіх імперських і «патріотично-державницьких» сил в Росії. Якщо у політичній площині цього досягти так і не вдалось, то на інтелектуальному рівні принаймні частковою реалізацією цього задуму стало заснування у 2012 році «Изборского клуба», який сам Проханов і очолив.
«Изборский клуб» є своєрідним аналогом західного think-tank — спільнотою консервативних й імперських інтелектуалів, що має свій сайт, видає книжки і щомісячний журнал «Изборский клуб: русские стратегии», готує аналітичні звіти, а також проводить регулярні семінари в Москві і регіонах. Офіційно задекларованою метою клубу було створення єдиного «патріотичного імперського фронту» для формулювання власного ідеологічного порядку денного і просування його серед російського суспільства, медій та влади, а також для протидії західним впливам і «ліберальній п’ятій колоні» всередині Росії. Членами клубу стала низка відомих консервативних науковців, письменників, митців і представників РПЦ, як-от Сергєй Ґлазьєв, Александр Дуґін, Наталія Нарочницька, Міхаіл Леонтьєв, Захар Прілєпін, митрополит Тихон Шевкунов. Втім, амбіцію Проханова об’єднати під одним дахом «червоних» і «білих» імперців було зреалізовано лише частково, оскільки представники монархічного руху запрошення проігнорували. Відповідно, другим крилом клубу стали православні інтелектуальні середовища, репрезентовані передусім Центром динамічного консерватизму і його керівником Віталієм Авер’яновим — знаним російським православним публіцистом, який став заступником голови «Изборского клуба». Найвідомішим візуальним символом цього дивного альянсу стала «Державна ікона Божої Матері», створена і освячена на замовлення Проханова у 2015 році: зображення Діви Марії та дитятка Ісуса на тлі монументальних постатей Сталіна та радянських полководців.
Пік публічної видимості і впливовості «Изборского клуба» припав на весну-літо 2014 року. Анексію Криму і початок війни на Донбасі Проханов і члени клубу очікувано вітали з ентузіазмом. Причому саме на Донбас, чи радше на так звану «Новоросію», вони покладали найбільші надії. Причина полягала в тому, що на початковому етапі деякі з ключових діячів так званої ДНР, як-от Іґор Ґіркін чи Александр Бородай, були пов’язані з Прохановим і дописували до його газети «Завтра». У червні 2015 року «Изборский клуб» відкрив у Донецьку свою філію, яку очолив один з лідерів донецьких сепаратистів Павло Губарев. Тоді ж Проханов оголосив, що «Изборский клуб» займається підготовкою конституції для так званої ДНР. На думку Проханова, ДНР мала стала полігоном реформ і соціальної революції, які потім мали бути перенесені на саму Росію. Йшлося передусім про боротьбу з олігархами і західними впливами, націоналізацію головних галузей промисловості і зростання державного регулювання економіки та соціальної сфери. Втім, усі ці ідеї не було втілено в життя, оскільки у серпні-вересні 2014 року Кремль відмовився від анексії Донбасу, але натомість вирішив взяти ситуацію в регіоні під жорсткіший контроль, усунувши Бородая, Ґіркіна і Губарева з їхніх посад і поставивши на ключові позиції більш контрольованих персонажів. (Детальніше про діяльність клубу можна прочитати у статті Марлен Ларуель “Pamiat 2.0? The Izborskii Club, or the new conservative avantgarde” з її книжки Russian Nationalism: Imaginaries, Doctrines, and Political Battlefields).
У статтях, написаних для «Завтра» та «Изборского клуба» після лютого 2022 року, Проханов пропонує два основні наративи, що пояснюють необхідність і неуникненність війни з Україною, які можна умовно назвати імперським та антиімперіалістичним. Перший говорить про те, що ця війна є нібито для Росії справедливою, оскільки йдеться про відновлення священних кордонів імперії, зруйнованих 1991 року. Він також повторює штампи російської пропаганди про захист населення Донбасу від геноциду та про возз’єднання одного народу, розділеного неприродними кордонами. Втім, в інших статтях та інтерв’ю Проханов визнає окремішність українців від росіян і наголошує на тому, що його розуміння імперії не передбачає експлуатації та домінування одного народу над іншим, а йдеться радше про складну «симфонію» різних народів, культур та мов у межах однієї держави. Читач має лише здогадуватись, як узгоджуються ці суперечливі твердження й як вони співвідносяться з жорстокою реальністю війни в Україні. Втім, це не завжди вдячна справа — шукати логіку в містичних побудовах Проханова, який є радше поетом російського імперіалізму, й який вважає, що війну проти України розпочали та провадять не Путін з Шойгу та Ґєрасімовим, а сама «російська історія».
Другий наратив описує війну в Україні як антиімперіалістичну війну проти Заходу, який прагне здобути світове домінування через велике «обнулення» усіх культур, традицій, етичних та релігійних принципів. У цій війні, яку Проханов називає «вселенською» і зображує як останню битву добра і зла, Росія реалізує свою велику місію і захищає інтереси усього незахідного світу. Війна з Заходом має свій внутрішній фронт — боротьбу з ліберальними і прозахідними середовищами в російському суспільстві та уряді, яку Проханов ретельно відстежує й успіхам якої щиро радіє.
Від ідей Проханова можна було б відмахнутись як від слабко пов’язаних з реальністю фантазій письменника, якби окремі з них протягом останнього року не стали частиною офіційного російського дискурсу, який сам стає все більш ірраціональним і самореферентним. Втім, зустріч з реальністю неодмінно відбудеться і першим кроком на цьому шляху мало б стати усвідомлення суб’єктності України, яка для Проханова й інших російських імперських ідеологів наразі залишається пасивним пішаком у великій шаховій грі Росії з Заходом.
