Дорога до «професійної українофілки»
Коли понад десять років тому я почала цікавитися українською історією і вчити українську мову, не уявляла, що моє знання стане настільки актуальним. Я — полька з Варшави, мої предки з Волині. Українську мову я вивчила сама, тому що мені була цікава українська історія та культура. Спочатку я читала новини з київського майдану у 2013 році. Потім я продовжувала навчання з моїми дорогими українськими сусідами в італійському гуртожитку, Галиною Костюкевич і Сергієм Масолем. У 2021 році я захистила дисертацію про культурний трансфер колоніальної концепції цивілізаційної місії у Центрально-Східній Європі у ХІХ столітті. Коли починала роботу над темою, вона мені здавалася доволі абстрактною, проте зараз є нестерпно актуальною. Я захищала дисертацію віддалено в European University Institute у Флоренції, фактично перебуваючи тоді на стажуванні у Львові. Через декілька місяців після повернення до Польщі почалось повномасштабне вторгнення Росії до України. Після трьох днів шоку і безсоння до мене переїхала команда українських волонтерів (яких я тоді бачила вперше). На декілька місяців я перетворила свою квартиру на гуманітарний склад і хостел, займалася перекладами, і досі записую інтерв’ю з українськими біженцями у рамках проекту «Свідоцтва війни» та є менторкою в Invisible University for Ukraine у Центральноєвропейському університеті. Я сприймаю цю діяльність як обов’язок та привілей людини, яка безпечно живе у країні НАТО і ЄС. До того ж, можливість діяти мені особисто допомагає зберегти ментальне здоров’я. Жахливість цієї війни викликає безсилля.
Чого мої українські студенти навчили мене про Міцкевича
У березні 2022 я почала викладати на факультеті історії Варшавського університету. Я читаю лекції з історії України ХІХ століття польським студентам та історію польсько-українських відносин українським студентам їхньою рідною мовою. У зв’язку з великою хвилею українських біженців до Польщі після повномасштабного вторгнення, Варшавський університет та інші польські університети відкрили програму «Солідарні з Україною», за якою українці можуть навчатися безкоштовно. Їм пропонують курси польської мови і такі самі права на стипендії, як у поляків. Загалом у Варшавському університеті цією можливістю скористалося близько 500 осіб на 2000 місць. На факультет історії загалом подалися лише десятеро українських студентів (на всі програми).
У першому семестрі 2022/2023 року я читала курс українською мовою «Про польсько-українську історію» для українських студентів історії, юдаїки та філософії. На факультеті філософії аналогічний курс зі вступу до філософії українською мовою пропонувався студентам історії разом зі студентами філософії. Це була ініціатива цих двох факультетів, які вирішили створити такі курси для своїх студентів, щоб допомогти їм адаптуватися. У перший рік навчання українськи студенти мають вивчити польську мову до рівня B2, щоби від другого року повноцінно брати участь у всіх курсах. Деякі курси у Варшавському університеті читають англійською мовою, і вони зазвичай спрямовані на міжнародних студентів, які приїжджають за програмою «Еразмус». Курси українською мовою відбувалися дотепер на української філології та зрідка на інших програмах, які стосуються Східної Європи. Українська мова як мова навчання в університеті — це точно нове явище у Польщі.
Мої українськи студенти — дуже різного віку та з усіх регіонів України. Частина з них — це молодь одразу після школи, частина — вже дорослі люди 40-50 років, які скористались можливістю здобуття додаткової освіти. Зазвичай у них було успішне професійне життя в Україні і їм довелося починати все з нуля у нової країні. Я дозволяла спілкуватися на моїх заняттях і українською, і російською. На мою думку, мені як польці не можна засуджувати людей, які пройшли пекло війни і мають негайно вивчити польську мову. Передусім я хотіла створити моїм студентам якнайбільш інклюзивний та безпечний простір.
Мій україномовний курс мав на меті ознайомити студентів з базовими фактами та явищами з польської історії та обговорити суперечливі фігури та моменти українсько-польської історії. Скорочену першу лекцію про історію Польщі від початку до 1795 року українською мовою я записала на відео тут. Я повторювала багато разів, що мій семінар — це не курс для отримання «Карти поляка». Радше я показувала, як поляки дивляться на українську історію, проте моєю метою не було переконувати студентів, хто має рацію і де є «історична правда» (в яку я не вірю). Хотіла, щоби вони зрозуміли поляків, з якими їм доведеться жити і навчатися. Тому ми не уникали ніяких складних тем і обговорювали Богдана Хмельницького, козацтво, політику Польщі до українців у міжвоєнний період, Волинську різанину, УПА, акцію «Вісла», та закінчили читанням Ґєдройця. Емпатія, можливість дискусії, повага до людини — це для мене основа, яка дозволяє спілкування навіть на найскладніші теми. Я мрію і надіюсь, вони зможуть невдовзі бути самостійним українським голосом у польському суспільстві, дуже зараз потрібним.
Неочікувано, українським студентам нецікаві були історичні питання, які зараз є предметом дискусії для польської громадської думки, як-от, чи була панщина рабством, та про колоніальні аспекти польської присутності в Україні. У порівнянні з геноцидом українців, який зараз відбувається руками росіян, колишні польські провини зникають з поля зору, а Польщу вважають насамперед місцем прихистку. Тож українським студентам були цікаві такі теми, як Варшавське повстання 1944 року, або культура польської шляхти (ми дивились чудовий фільм Анджея Вайди «Пан Тадеуш» за поемою Міцкевича), які частині польської молоді набридли від часів вивчення у польської школі.
Вивчення різних культур, навіть коли це близька культура, як-от українська, дозволяє нам спостерігати за собою з дистанції і подивитися на себе по-іншому. Мій курс був корисний не лише моїм українським студентам, які залишили мені дуже позитивні відгуки у студентських анкетах і бажали його продовження. Я також багато чого навчилась від них — і про Україну, і про Польщу. Я думала, студентам буде цікаво подивитися на Крим очима польського поета Адама Міцкевича, тож ми разом читали «Кримські сонети», які було перекладено українською мовою ще у ХІХ столітті. Коли ми їх читали, я побачила у студентів сльози, хоча ніхто з них не був родом з Криму. У сонеті «Акерманські степи» Міцкевич починає з захоплення краєвидом Криму:
Пливу на обшири сухого океану.
Як човен, мій візок в зеленій гущині
Минає острови у хвилях запашні,
Що ними бур’яни підносяться багряно.
Проте Міцкевич закінчує вірш сумом за рідною Литвою:
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
I голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.
Міцкевич написав «Кримські сонети» у 1825 році під час вигнання з рідної Литви вглиб імперії за участь у таємному патріотичному товаристві. Завдяки моїм студентам я згадала, настільки поезія Міцкевича занурена у долю вигнанця-міґранта. Боротьба проти імперії — це також зламані життя мирних людей, які змушені тікати за кордон. Міцкевич до кінця життя відчуватиме себе чужим, та у найкрасивіших місцях світу згадуватиме просту природу Литви. У сонеті «Пілігрим», Міцкевич сумує за литовським лісом дивлячись на красу Криму:
О Литво! Шум лісів, породжених тобою,
Миліший, ніж Байдар всі солов’ї гучні,
І більше я радів твоїй трясовині,
Як цим шовковицям з їх ніжною красою!
Чим цікава українська історія та культура польським студентам історії
Коли я запитала моїх польських студентів на першому семінарі з історії України ХІХ століття, якою була їхня мотивація записатися на мої заняття, більшість сказала, що їм цікава Україна через війну, у когось дідусь або бабуся народилися перед війною «на кресах», у когось були українські друзі. Багато з них ідентифікувало себе з різними меншинами: від лівих членів сексуальних меншин до консервативних відвідувачів католицьких служб латиною. Безумовно, українська культура має величезний емансипаційний потенціал. Шевченківський заклик до «зривання кайданів» дуже універсальний. Одного студента зі східної Польщі, який відрізнявся від своїх варшавських друзів «східним акцентом», вразив також заклик полишити вирощування картоплі в одному з віршів «Кобзаря». Він згадав, що перший раз він знайшов себе у вірші як людина, яка покинула свою «зону комфорту», вирішила боротися за себе і вступила в університет у столиці.
Зацікавлення українською історією — це також елемент ширшого явища демократизації польського національного наративу, до якого долучають чергові групи: наприклад, жінки, євреї, селяни. Деякі студенти, особливо лівих та ліберальних поглядів, приходять на заняття з історії України оскаржувати польські міфи. У випадку України це ідеалізований міф «кресів», згідно з яким поляки і українці жили мирно разом в одній державі. Сучасні польські студенти вже не читали у школі роману Ґенріка Сенкевича «Вогнем і мечем», натомість дивилися фільм Єжи Гоффмана 1999 року, в якому образ України дуже романтизований. Тож ми читали критику «Вогнем і мечем» авторства Володимира Антоновича, а також Івана Франка про експлуатацію українського селянства польською шляхтою. Таке критичне ставлення до відносин польської шляхти і українського селянства входить зараз також до тренду польської «народницької історіографії» (прикладом якої є Ludowa historia Polski («Народна історія Польщі») Адама Лєщинського), що вона зараз намагається дати голос марґіналізованим групам. Ми також займалися українським козацьким міфом і читали «Звичайну схему» Михайла Грушевського як антиімперський маніфест проти Росії. Хоча козацький міф існує також у польській культурі, я не зустріла у студентів жодних сумнівів щодо самостійності і соборності українського народу. Навіть для людей консервативних поглядів важлива спільна історія в рамках Речі Посполитої, в якій вони шукають джерел добрих традиції і згадують потужність колишньої імперії. Такий погляд на історію надихає сучасні польсько-українсько-литовські політичні проекти протистояння Росії.
Те, що викликало питання у студентів, — український націоналізм. Вони часто запитували мене про речі, про які їм соромно зараз запитати українських друзів, наприклад, про Бандеру. Схоже, поляки часто запитують про те, чому українська мова прийняла кирилицю (яка полякам нагадує русский мир) замість латинки. Ми читали про «азбучну війну» у Галичині у 1830-х роках і полеміку між Йосифом Лозинським та Маркіяном Шашкевичем. Студенти тоді дізналися всі аргументи «за» і «проти».
Близькість української культури до польської має свої виклики. Деяким студентам Шевченко надто нагадував Міцкевича в їхніх ідеях боротьби за свободу народу, і вони нарікали, що їм нудно, як на уроках польської літератури у школі. Деяким набрид постійний мотив «злого польського пана» та «бідного українською селянина». Мені довелося робити багато перекладів українських джерел і літератури, щоб у студентів не виникало спотворене враження про Україну ХІХ століття. На жаль, польською мовою перекладають з української переважно сучасну художню літературу.
Мій курс про Україну ХІХ століття був призначений для студентів третього року бакалаврату в рамках блоку «Світова історія ХІХ століття», де можна обирати курс історії різних країн світу. Дотепер історія України на польських гуманітарних факультетах часто було включено до історії Польщі як «справу українську», або її викладали у рамках курсу «Історія Центрально-Східної Європи». Історія України як окремий предмет зараз став основним напрямом. На мою думку, це буде постійна інституційна зміна, яка залишиться, навіть якщо зацікавлення Україною з боку студентів зменшиться, порівняно з теперішнім, викликаним війною.
На закінчення, я хотіла би підкреслити що метою моїх семінарів не було накинути українським студентам польську точки зору, а польським студентам — українську. Передусім, я хотіла, щоби вони розуміли людей, з якими їм доведеться навчатися та разом жити в одному суспільстві. Після закінчення обох курсів я обʼєднала польську і українську групу і створила зі студентами гурток української історії, куди запрошую читати лекції українських істориків і історикинь. Головою (гетьманом) став український студент. Сподіваюсь, після лекції молодь іде разом на продовження спілкування вже без моєї присутності!
