Хто про що, а я про Одесу, бо я тут живу. Вибачте, що я про неприємні фігури, але мене насправді дивує, наскільки міцною виявляється міфологема створення Одеси імператрицею Катериною ІІ. Я вчергове поставила собі це питання, коли в 2023 році відкрила свіженьку збірку Cosmopolitan Spaces in Odesa. А Case Studies of anUrban Context, яка вийшла в Бостоні. Збірка демонструє серйозне бажання дослідників з різних країн зрозуміти сліпі плями в міфі Одеси та деімперіалізувати бачення міста. Але ми відкриваємо передмову та бачимо в першому рядку, що Одеса була заснована «Катериною ІІ в 1794 році як головний порт того простору, який росіяни називали Новоросією» (с. 1).
Поясню для невтаємничених. Місто не засноване в 1794 році. Міфологічна дата базується на згадці про реальний документ, в якому йдеться зовсім не про заснування міста, а про створення гавані. Катерина ІІ знала, що російська армія захопила місто Гаджибей, і в 1794 році саме Гаджибеєм його й називала. 1794 року ніхто слова Одеса ще не знав. І роль головного портового міста в Північному Причорномор’ї Одесі наприкінці XVIII століття ніхто не відводив — надто незручні природні умови для того, щоби тут був головний порт. Про це навіть Вікіпедія вже пише, навіть англійською.
Навіть для тих, хто не приймає ідею тяглости історії Гаджибею та Одеси, очевидно, що в 1794 році ніхто міста не засновував. Нагадаю, що не перший рік в Одесі йде запекла бійка між прихильниками ідеї «Одеса-600» та «Одеса-200». І ніхто серед серйозних учасників суперечки не намагається довести, що місто створила Катерина ІІ. Противники ідеї «Одеса-600» твердять, що, звісно, у 1794 році не створювалося місто, але було прийнято рішення про гавань, що може бути оцінено як створення міста, відомого у всьому світі. Про що ж суперечка?
Зараз мені йдеться про те, чому так запекло відстоюється саме роль імператриці у виникненні Одеси. Дозволю собі згадати епізод з діалогових зустрічей, які проводилися Одеською обласною групою медіації після 2014 року. Це були дуже важкі зустрічі, учасники яких інколи боялися та ненавиділи один одного, але приймали необхідність шукати можливості «зшивати» місто. Єдина тема, яка завершилася повним провалом, була присвячена віку міста. Фасилітаторка потім розповідала, що це був перший випадок в її багаторічній роботі, коли вона змушена була фізично встати між учасниками та навіть доторкнутися до одного з них руками. Зазвичай люди готові спілкуватись вербально.
Тут йдеться не про факти. Тут йдеться про любов.
Зроблю поки що крок убік від імператриці. Пропоную встати в Одесі спиною до моря та подивитись перед собою. Побачимо степ. Дозволю собі нагадати рядок з віршованого роману Александра Пушкіна «Євгєній Онєгін»: захоплене та водночас іронічне описання Одеси супроводжується зауваженням, що в Одесі, звісно, все прекрасно, але справа у тому, що «навкруги голий степ» («но дело в том, что степь нагая тут кругом»). Чи випадкова ця фраза? Дуже раджу в цьому контексті статтю Олександра Забірко в тій збірці про космополітизм Одеси, яку я вже згадала. Автор аналізує дві оптики бачення Одеси в контексті сприйняття степу. Якщо для російської літератури степ — це голий простір без життя, то для української — колиска культура. І це обумовлює радикально різну оптику бачення одного й того самого міста.
Пушкін не першим малює цю картинку прекрасного міста в пустелі. Нагадаю віршовану оду «Одеса», написану в 1806 році та підписану абревіатурою П.Ф.Б. (за обґрунтованими припущеннями дослідників автором був високопосадовець Петр фон Берг). На цей текст багато років тому звернула мою увагу одеська літературознавиця Анна Місюк, яка вміє роздивитись важливі меседжі в художньо дуже недосконалих текстах. Ода «Одеса» не є зразком високої поезії, тим не менш є важливою з точки зору наративу. Автор описує появу гігантських будівель, садів та процвітання, супроводжуючи це вигуками «Де дикі місця, куди поділася порожнеча?» («Где дикие места, где делась пустота?»). Текст оди описує, як «народи різних вір та країн» хлинули в новонароджене місто. Будучи мешканцем Одеси, автор оди добре знає ситуацію в Одесі — жодних гігантських домів тут немає, зате є великі проблеми з водопостачанням, по вулицях без дерев носяться пилові хмари. Автор описує те, чого точно немає. Це один з перших прикладів в корпусі текстів про Одесу, в якому ми чітко бачимо наратив раптового виникнення осередку цивілізації на порожньому місці.
І П.Ф.Б., і Пушкін виходять з очевидності того факту, що диво Одеси полягає в виникненні оази цивілізації в пустелі. У цій очевидності можна тільки радіти з того, що ми спостерігаємо такий розквіт. Чому він стався? У контексті відтворення наративного конструкту «перемоги над пустелею» зрозумілим стає наполегливий акцент на заснуванні міста за особистим бажанням та наказом російської імператриці Катерини ІІ. Можна зрозуміти бажання сформувати якусь зв’язану історію імперськими чиновниками, які мали наративізувати імперську історію міста з нелогічною історією розвитку. Нагадаю, що ніхто не робив ставок на Одесу в період включення Північного Причорномор’я у склад Росії. Плутанина з документами та неможливість встановити елементарні дані навіть про історію виникнення назви Одеси змушують вдаватись до міфотворчості з вигадуванням неіснуючого наказу про створення міста тощо. Для мне тут важливим є упорний наголос на особистій волі імператриці, яка нібито мала до Одеси особливий сентимент. Отже, імператриця хотіла квітуче місто — і воно розвинулося на порожньому місті, де ніколи не було цивілізації.
Ця наполегливість важлива, бо наприкінці XVIII та на початку XIX століття багатьом ще було очевидно, що цей простір зовсім не був пустелею. Достатньо звернутись до результатів досліджень одеського історика, спеціаліста з османській історії Північного Причорномор’я Олександра Середи, щоб зрозуміти, що після приходу імперії ця територія обезлюдила. Сотні сіл та декілька міст зникли разом з населенням — люди або були фізично вбиті, або змушені залишити свої домівки та шукати долі в чужих землях. Тут не було пустелі, тут було життя, сільське господарство та морська торгівля. Тільки в ідеологічній схемі російської імперії степ є пустелею. Не дивно, що в перших текстах про Одесу українською мовою жодного натяку на виникнення оази цивілізації в пустелі немає — це фольклорні тексти про Одесу як місце можливостей, в якому почуваєшся паном. Автори цих пісень були українськими селянами, які привозили на продаж зерно, вирощене в тих самих степах, які бачилися російському поету пустелею.
Згадка про пустелю, в якій створилося місто, вказує ще й на перемогу «цивілізації над природою». Все, що існувало на цих територіях до імперії — природа, а це людська історія. Всі ці османи, татари, ногайці, чумаки, козаки — це все не дотягує до визначення як Історії та Цивілізації. Природа була підкорена, переможена приходом імперії. Цивілізація — то добро, на відміну від хаотичної Природи. Оформлена ще в часи римської імперії ідея місії Цивілізації щодо «диких» територій доповнюється тут ідеєю перемоги Цивілізації над Природою.
Замилування чудом стрімкого розвитку Цивілізації в дикому хаотичному просторі є базовою емоцією людини, що сповідує «одеський міф». У цій картині світу імперія насправді не є завойовником, створення Одеси — це справа любові, імперія хоче добра та несе добро. Втіленням цього добра є фігура імператриці. Загалом ця надмірна фіксація на фігурі люблячої матері-імператриці якраз і відсилає до внутрішнього розуміння злочинності дій — вона прийшла сюди війною. Але «тоді всі так робили, але ж скільки вона зробила добра». Тут же не було нормального життя, поля ніхто не пахав, морем ніхто не користувався.
Питання насправді, що з цією емоційною залежністю робити. Очевидно, що просто «розповісти факти» тут не працює. Щодо фактів ніхто й не сперечається. Сперечаються щодо інтерпретацій. Треба «перечитати» історію таким чином, щоб захопитися й іншою, інколи «чудною» історією, відповісти собі, чому нам важливі османи чи ногайці. Тоді зійдуться факти та емоції.
