Продовжуючи сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio», пропоную зупинитися на проблемі політичного устрою різних держав Північної Евразії, щоби з’ясувати альтернативні моделі, які функціонували у спільному або локальних просторах. Обмежимося періодом суперництва між ними – розвиненим і пізнім середньовіччям, яке зі Заходу на Схід поступово переходило в ранній Модерн. У рецензованому виданні – як на мене, надто подієвому – ця тема не стала предметом окремого розгляду, а тому варто приділити їй певну увагу.
10. Моделі політичного устрою в державах Північної Евразії
1. Велика Монгольська держава (Еке Монгол Улус) і Золота Орда (Монгол Улус). В імперії Чингізхана та наступних менших державах, які сформувалися з її окремих улусів, сувереном був «золотий рід» Чингізидів. У цьому відношенні держави великого хана і його спадкоємців принципово не відрізнялися від інших домодерних держав, в яких харизма засновника династії передавалася його нащадкам. У генеалогічній свідомости традиційного суспільства статус окремої людини зазвичай визначався заслугами і чеснотами її предків. Досить згадати біблійну Книгу Буття з її генеалогічною історією від Адама до Авраама, зосередженням на Авраамовому роді з проблемами успадкування первородства серед синів Ісаака і суперництва між синами Іакова. Так само, як і Чингізиди, Рюриковичі були правителями Київської Русі та її держав-нащадків до кінця ХVI століття. Звідси московські Рюриковичі могли риторично заявляти претензії на руські землі Речі Посполитої яко свою вотчину.
Китайське зображення Чингізхана (близько 1300 року)
Принциповою відмінністю ситуації із Чингізидами була неспівставна велич харизми Чингізхана порівняно з харизмою інших воєначальників у Середній і Центральній Азії. Навіть Тимуридам – нащадкам звитяжного Тамерлана – доводилося одружуватися на доньках середньоазійських Чингізидів, щоби леґітимізувати свою владу – владу зятів (гургенів) «законних» правителів із «золотого роду». Однак за умов панування ісламу самої харизми Чингізидам не вистачало – і в західній частині колишнього Великого улусу вони підкріплювали родову харизму опікою над мусульманським духівництвом і поширенням ісламу. Наприклад, так зробив хан Узбек (1312–1342), на правління якого припадає розквіт Улусу Джучі. Пізніше, після остаточної фрагментації Золотої Орди, стару харизму Чингізидів удалося подолати новою харизмою московських Рюриковичів: після взяття Казні «білий бій став падишахом», як ідеться у шежере (генеалогічному переданні) башкирського племені Юрмати. Взагалі, до XIX століття у Середній Азії мала політичне значення належність правителів до Чингізидів [1].
Сорокаметрова кінна статуя Чингізхана під Улан-Батором (скульптор – Д. Ерденебілег, 2008)
Первинно органом влади, який утверджував конкретного верховного правителя і вносив зміни до усного публічного права монголів – Великої Яси, був курултай представників «золотого роду» за участю воєначальників Імперії. Закономірна роздробленість і розпад Великого улусу через реґіональні відмінності зробили родові курултаї неможливими після XIII століття.
Великий хан (пізніше – хани окремих улусів, наданих синам Чингізхана) мав виняткове право видавати ярлики – укази або жалувані грамоти. Ярликами надавалися різноманітні права і привілеї, наприклад, пов’язані зі здійсненням влади від імені хана (ярлики на княжіння), міжнародною торгівлею й статусом тархана – особи, спадково звільненого від податків за заслуги перед ханом. Інститут тарханства був збережений у Російській імперії до початку ХІХ століття – для башкир і до середини ХІХ століття – для казахів, щоправда, без успадкування привілеїв, що вимагало від нащадків тархану здійснювати зусилля, щоб отримати цей статус для себе.
Тамга Великого хана і китайського імператора Хубілая (1260–1294)
Східноевропейський Улус Джучі (офіційна назва – Монгольський улус [sic!]) мав інститути великої держави, які успадкували не тільки пізніші, дрібніші держави Чингізидів, а саме:
1) адміністративне керівництво улусом представників ближчого оточення хана Золотої Орди – його впливових родичів, навіть жіночої статі, воєначальників (беклярибеків) і цивільних урядників – візири, при яких діяли колеґіяльні органи влади та відомчі канцелярії – дивани;
2) адміністративно-територіяльний поділ Великого улусу на окремі улуси – крила, якими керували різні представники «золотого роду». У «золотому» для Чингізидів XIII столітті цей поділ давав змогу розподілити владу між Чингізидами, відповідно до настанов Яси. Натомість пізніше улусна система стала політико-правовою основою для фрагментації Великого улусу та окремих його улусів. Цей принцип діяв і в Золотій Орді, в якій існували крила – Біла Орда і Синя Орда, точне знаходження яких невідоме;
3) система провінційних намісників хана Улусу Джучі над некочовим населенням – баскаків і даругів (даругачів). У російській мові даруги були передані яко «дороги» та являли собою адміністративно-територіяльні одиниці на теренах колишнього Казанського ханства у XVII–XVIII століттях. Так, башкирські землі входили до складу Уфимського намісництва, яке поділялося на чотири дороги, які називалися за сусідніми теренами та ближчими містами: Казанська, Осінська (Оса – заводське місто у сучасному Пермському краї), Сибірська і Ногайська;
4) ямська система – державна поштова мережа, яка підтримувалася повинностями місцевого населення. Ямська система від Золотої Орди перейшла до Російської держави;
5) таможена (митна) система – державна система оподаткування міжнародної торгівлі, здійснювана чиновником – тамгачем. Слово «таможня» походить від тамги – герба тюрко-монгольських родів і правителів монгольських улусів. Тамгачі ставили тамгу правителів-Чингізидів на товари, за які було сплачено мито. Таможена система від Золотої Орди теж перейшла до Російської держави; на ісламському ж Сході супротивником тамги (мита з товарів) було духівництво, позаяк цей податок не контролювався ним і не був прописаний в ісламському праві.
Висновок: монгольська модель влади включала наявність суперхаризматичного «золотого роду», безумовне верховенство Чингізидів у своїх улусах і поширення монгольських адміністративних практик на всю Евразію. Монгольську модель у Східній Европі представляв Улус Джучі. Однак географічне різноманіття улусів і постійна боротьба за владу між Чингізидами призвели до занепаду та розпаду Великого улусу, а згодом і Золотої Орди.
2. Московська держава. Типологічна спорідненість між монгольською та московською традицією за самодержавним верховенством монарха, а також перехід влади у Східній Европі від роздрібненої Золотої Орди до унітарної Московської держави стали підґрунтям для орієнталізації Росії та російського абсолютизму. Наразі не місце розбирати ці уявлення. Обмежуся констатацією того, що «перший великорос» (за Васілієм Ключєвскім) Андрій Боголюбський, Великий князь Володимирський (1157–1174), був першим потужним Рюриковичем, який мав на меті не здобуття київського столу, а посилення особистої влади у своїй вотчині. Він переніс столицю в нове місто – Володимир-на-Клязьмі, щоби не залежати від міського віча, і намагався встановити контроль за місцевим духівництвом [2].
Віктор Васнєцов «Князь Андрій Боголюбський» –
ескіз до розпису Володимирського собору в Києві (1885–1893).
Місце зберігання: Державна Третьяковська галерея (Москва)
Самодержавство не запозичено Росією від Орди, а є результатом тривалої еволюції принципу одноосібної княжої влади, вибореного ще Андрієм Боголюбським. Московські царі запозичила хіба окремі монгольські адміністративні інститути управління територіяльно протяглою державою, найбільш – для своїх тюрко-мусульманських володінь, про що йшлося вище. Звідси не погоджуюся з відомим російським істориком і публіцистом Сєрґєєм Сєрґєєвим, який убачає витоки «принципу Москви» в періоді після Монгольської навали, хоча згоден із ним, що одноосібне правління монгольських ханів не могло не вплинути на політичну свідомість північно-руських князів [3].
Аполлінарій Васнєцов «Московський Кремль за Івана ІІІ» (1921)
На попередньому – шостому – «сеансі читання» докладно й побіжно писав про деякі особливості московського устрою, про які зараз пишу в тезовій формі:
1) самодержавство правителя. Великі князі Московські перевершили своїх нещодавніх зверхників – ординських ханів. Вони досягли успадкування влади за єдиною батьківською лінією, чого не було ані в інших Рюриковичів, ані в Чингізидів. Міжусобиці московських Рюриковичів у першій половині XV століття спричинилися до відмови від удільних князівств – княжих вотчин молодших гілок правлячої династії;
2) помісна система. Іван ІІІ запровадив стан служилого дворянства, яке цілком залежало від царя і несло військову службу за земельні пожалування. Дворянство, на відміну від боярства, не могло бути супротивником державної влади, на що мало змогу литовсько-польське шляхетство. Передумовою формування дворянства стала практика «виводу» – виведення місцевої знаті із захоплених Москвою земель на територію «корінною» московської землі, а московської знаті – на терени завойованих князівств. Так руйнувалися місцеві політичні структури;
3) дорадчі органи влади. Думи при князях з часом замінили земські собори середини XVI–XVII століття, які дозволяли царям мобілізувати підтримку вищих, насамперед – служилих, верст (бояр, дворян, чиновників-дяків, вищого духівництва і багатих купців), а для самих вищих верств надавали досвід самоорганізації, який знадобився під час Смути, коли представники «земства» очолили визволення Російської держави;
4) релігійна леґітимація. Панування авраамічних релігій в Европі, на Близькому та Середньому Сході вимагало від правителів визначення своєї ролі яко захисника «істинної віри». Завдяки перенесенню митрополичої кафедри в Москву, перемогам над мусульманською Великою Ордою і відсутности інших православних держав після взяття турками Константинополя, московським правителям вдавалося презентувати себе істинно християнськими государями. Звідси походять ідеї спадкоємства Москви не тільки від Києва і Володимира, яко великокняжих столиць Рюриковичів, а й стосовно імперських Риму та Константинополя, що відбилось у теократичній формулі «Москва – Третій Рим», та й узагалі православні добачали себе «Новим Ізраїлем», як ідеться у першому листі Андрєя Курбського до Івана IV Грозного. Однак зберігалася віротерпимість до мусульман на прилучених од Золотої Орди землях.
Висновок: московська модель полягала в самодержавстві московської гілки Рюриковичів, в якій встановилося правило переходу влади від батька до старшого сина. При територіяльній експансії московські правителі відмовилися від удільної системи, яка породжувала політичну конкуренцію, та запровадили помісну систему. Завдяки земським соборам, влада московських самодержавців трималися на підтримці залежних і служилих верств. Ідеологічною опорою влади була ідея про Московську державу яко єдину православно-християнську монархію в тогочасному світі.
3. Новгородська республіка. Альтернативою Московському самодержавству зазвичай називають Новгородську республіку, а також Псковську і В’ятську республіки (про останню згадують набагато рідше). У Великому Новгороді реальну владу здобуло міське віче – орган носіїв «золотих пасків» (боярство) і «срібних пасків» (купецтво), якій підлягали сільська округа міста, інші терени республіки та нові колонізовані землі до самого Північного Уралу [4].
Аполлінарій Васнєцов «Новгородський торг» (1909)
Новгород був потужним суперником віддаленому Києву в ХІ–ХІІ століттях, що відбилося на книжній мудрости: звідси походить літописна ідея про перенесення влади перших Рюриковичів із Новгорода до Києва, тобто теза про первинність «північної столиці». Нагадаю: першими випадками протиборства двох міст стало те, що Володимир Великий і Ярослав Мудрий спершу були новгородськими князями, а звідти здійснювали переможні походи на Київ.
Військово-політичне суперництво двох міст призвело до того, що Великий Новгород сам запрошував собі князів, звісно – Рюриковичів, поряд з якими діяли місцеві виборні урядники – посадники, а в торгівлі – переорієнтувався на Балтійське море і Північну Европу [5]. Однак, якою би економічно потужною не була Новгородська республіка, у військово-політичному відношенні їй доводилося залежати від ближчих і дальніх сусідів. У другій половині XIII – XIV століттях Новгородська земля сплачувала данину Золотій Орді. Новгородськими князями нерідко ставали володимирські, згодом – московські Рюриковичі. Новгород намагався лавірувати, запрошуючи на службу, як удільних князів в окремих частинах Новгородської землі, литовських Гедиминовичів. Зрештою, Іван ІІІ підкорив Новгород, а на його землях розпочав створення помісною системи. А в 1570 році опричники Івана IV влаштували в місті страшенний розгром.
Висновок: Великий Новгород був олігархічною республікою, яка виросла на ґрунті вічових традицій і міжнародної торгівлі, завдяки віддаленості міста від стольного Києва і належності до Балтики. Однак у військовому відношенні торговельна республіка програвала своїм монархічним сусідам, що змушувало її лавірувати між потужними сусідами, а зрештою – призвело до її ліквідації внаслідок здобуття реґіонального лідерства Великим князівством Московським.
Віктор Васнєцов «Віче у Пскові» (1909)
Додам, що типологічно подібними були вічеві республіки у Пскові та В’ятці. Причому в першому місті князь мав більші повноваження, ніж у Новгороді, а у Вятці – взагалі не було князя [6].
Литва і Польща: 4а. Велике князівство Литовське. Політичний розвиток Литви впродовж півтора століття до Люблінської унії 1569 року зазнавав впливу польської моделі. Річ у тім, що в обох державах правила представники литовської династії, а з 1447 року, коли польську корону отримав Казимир IV Яґеллончик, обидві держави мали спільних правителів. Тому не буду виділяти окрему «литовську модель», хоча литовська ситуація мала свої особливості.
Формування й експансія Великого князівства Литовського добре описані в «Новій імперській історії Північної Евразії». З кінця ХІІ століття литовці були залучена до військових конфліктів у Полоцькій землі. Після створення Міндовгом (рік смерті – 1263) єдиної держави Литва прилучилася до простору «Роуської землі» [7]. Фактично Литва стала військовим центром об’єднання західо- і південно-руських земель після Монгольської навали, хоча певний час і сплачувала данину Улусу Джучі та була залучена до золотоординських міжусобиць XIV століття.
Вільнюський замковий комплекс близько 1530 року
Інтеґрація Русі під литовською короною відбувалась у «м’якій формі» зі збереженням місцевих порядків і місцевих династій. «Перпендикуляр» між Литвою і Москвою кидається у вічі: приєднуючи «чужі» землі малою кров’ю, Литва не порушувала місцевої політичної структури, зате Москва на «своїх» і сусідніх захоплених землях могла протидіяти місцевим князям та боярам і руйнувати політичні структури. Так шлях створення держави може надати ключ до розуміння її внутрішньої політики.
Під час розбудови територіяльно протяглої держави з відносною автономією удільних князівств (пізніших воєводств) сформувалася литовська вища знать – «пани» – з литовських Гедиміновичів і руських Рюриковичів, руських бояр, а також військових і цивільних високопосадовців князівства. Представники «панів» складали колеґіяльний орган влади при великому князі, первинно дорадчий, але з кінця XV століття – вищий орган, говорячи сучасною мовою, законодавчої, виконавчої та судової влади [8].
Місцева литовська і руська знать, яка займалася військовою службою, отримала назву «шляхти», як її польський аналог. З кінця XIV століття шляхта отримала правове визнання. Правовий статус литовської шляхти був остаточно закріпленний Віленським привілеєм 1447 року, наданим Казимиром IV Яґеллончиком (1440–1492, король польський з 1447 року) [9]. Шляхетські права були кодифіковані положеннями першого Литовського статуту 1529 року, в якому окремий розділ присвячений правам і привілеям шляхти, а також обов’язкам великого князя щодо неї [10]. Другий Литовський статут 1566 року зафіксував адміністративно-територіяльну реформу Великого князівства Литовського, за якої створювалися воєводства, судові повіти і шляхетські сеймики – органи місцевого самоуправління [11]. Так литовська шляхта (литовського й руського походження) стала привілейованим станом, на якому трималося велике князівство. А тим часом польська шляхта, яка здобула свої виняткові права і привілеї на століття раніше за литовську, стала справжнім сувереном у Короні Польській.
4б. Корона Польська і Річ Посполита. Якщо Велике князівство Литовське мало олігархічний характер управління, в якому перше місце посідали пани, то в Польщі олігархічне всевладдя вищої знаті було зламане шляхтою.
Залишки фортифікаційних споруд Варшави (1548)
«Революція цін», що відбулась у XVІ столітті та під час якої зростала вартість сільськогосподарської продукції, стала економічним підґрунтям для зміцнення найбільш поступової верстви польської (згодом – литовсько-польської) держави. Тоді ж, за сприятливих господарських умов XVІ століття, серед польської шляхти розвинувся «екзекуційний рух» – рух за дотримання («екзекуцію») свої прав і привілеїв, спрямований на обмеження влади короля і його магнатського оточення. Шляхта виступала проти роздач земель з королівського домену, позаяк убачала в ньому джерело утримання армії [12].
Гравюра «Польський сейм» (1622)
На час правління Сигізмунда І Старого (1496–1548, великий князь литовський до 1544 року) припав збройний конфлікт між королем і шляхтою. Шляхта виступила проти коронації королівського сина, Сигізмунда ІІ Августа Старого (1548–1572, великий князь литовський з 1544 року), за життя батька у 1529 році. Адже виборність короля дозволяла шляхті вимагати від нового монарха захисту своїх прав і привілеїв. Шляхта зі зброєю в руках перемогла у цьому протистоянні.
Саме польська шляхта виступила промотором Люблинської унії 1569 року, за якою – через непоступливість литовської олігархії – до складу Корони Польської перейшли Підляське, Волинське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства. Так була завершена справа, започаткована Кревською унією 1385 і Городельскою унією 1413 року, а також більш ніж сторічна історія персональної унії, коли одна й та ж сама особа очолювала дві сусідні монархії – Велике князівство Литовське і Корону Польську.Тодішній виграш шляхти згодом обернувся її поразкою через прилучення українських земель, про що скажемо нижче.
Ян Матейко «Люблінська унія» (1869)
«Зоряним часом» для шляхти став кінець XVI століття, коли після припинення династії Яґеллонів у 1572 році – тричі відбувалися королівські елекції: у 1573 році престол обійняв французький принц Генріх (Анрі) Валуа, у 1576 році – семигородський (трансільванський) князь Стефан Баторій, а в 1587 році – шведський принц Сигізмунд ІІІ Ваза. Кожен виборний король мав укласти договір зі своїми політично привілейованими виборцями – вищою знаттю і шляхтою. У 1573 році були складені Генриківські артикули, або статті Генріха Валуа, які фактично складали конституцію до 1791 року і за якими Річ Посполита зробилася справжньою «шляхетською республікою», в якій вищу повноту влади мав сейм. Він скликався кожні два роки (під час воєн – частіше), обирав королів, призначав податки, вирішував справи війни та миру. Додам, що у Великому князівстві Литовському діяв свій сейм.
Артур Ґротґер «Втеча Генріка Валези (Генріха Валуа) з Польщі» (1860)
На XVI – першу половину XVII століття припадає ідейний розквіт польської шляхти. Польська публіцистика розглядала шляхту близько до сучасного громадянства – модерної нації. Для шляхти Польща (Річ Посполита) була одночасно «панством» (територією, державою) і отчизною, а також спільністю станів, які засідали у сеймі та сеймиках. Шляхта уподібнювала себе до «сина», «батьком» якого був король, а «матір’ю» – отчизна. Також шляхта уявляла себе частиною «політичного тіла» Речі Посполитої, в якій відігравала роль «рук і ніг», король був «головою», а світські (вища знать) та духовні (вище духівництво) сенатори сейму – «тулубом» [13].
Отже, шляхетським ідеалом був певний політичний порядок, в якому король та олігархія не домінували над шляхтою, а шляхта була «політичним народом». Звісно, на практиці це не вдавалося втілити через розшарування самої шляхти, більшість з якої була загродовою шляхтою, яка сама обробляла свої землі, тільки із шаблею на паску, щоб одрізнятися від селян. Тож на польському сеймі та місцевих сеймиках владарювала заможна шляхта, на що вказує французький історик Даніель Бовуа у своїй критиці сучасної польської історичної історіографії, яка – за словами Бовуа – видає ідею «шляхетської республіки» за реальну політику в Речі Посполитій [14].
Шляхетськими правами і вольностями найбільше скористалася нова олігархія – представники литовсько-руських княжих родів із Наддніпрянщини, приєднаної за Люблинською унією, та польських магнатських родів, які здобули собі маєтки на просторій Наддніпрянщині. Досить подивитися на мапу магнатських володінь у Речі Посполитій першої половини XVII століття, щоби побачити, хто стала головною загрозою «шляхетській республіці» всередині. Виявом «шляхетської олігархії» стали приватні війська, які магнати споряджали до Московського царства наприкінці Лівонської війни (1558–1583) і під час Смутного часу (1604–1613). До того ж польське владарювання на Наддніпрянщині за умов полонізації великої шляхти й усієї Речі Посполитої після Берестейської унії 1596 році завершилося конфліктом з українцями, який вилився в Українську/Козацьку революцію 1648–1676 років і мав тривалі історичні наслідки.
Висновок: на сторінках «Нової імперської історії Північної Евразії» річпосполитське суспільство неодноразово називається «бароковим» через його принципову розмаїтість. Річ Посполита була унікальною «шляхетською республікою» (бодай в ідеалі) з виборними королями, складалася не тільки з двох держав, кожна зі своїм урядом, і трьох народів (поляки, литовці, русини – українці та білоруси), а й самоврядних громад євреїв-рабиністів (зі своїми двома сеймами – «польським» Ваадом чотирьох земель і «литовським» Ваадом країни Литва), євреїв-караїмів, литовських татар-мусульман, а також із новим станом, який претендував на зрівняння зі шляхтою, – українським козацтвом. Не кажучи про релігійні відносини серед християнських конфесій, загострені Берестейською унією (покликаною їх розв’язати) та в перші десятиліття після неї.
***
Таким чином, перед державами Північної Евразії поставали питання, як опанувати і використати наявні відмінності. За цих умов формувалися різні політичні традиції і виникали різноманітні моделі політичного устрою. З історичного погляду найбільш життєздатною політичною традицією виявилася московська, яка передбачала монополію на владу одноосібного правителя й успадкування престолу за батьківською лінією. Звідси, з цього «принципу Москви» (за влучним виразом Сєрґєя Сєрґєєва), випливала підпорядкованість і переважно служилий характер привілейованих станів. Московська держава мала і розширяла своє етнополітичне ядро, яке панувало над окраїнами, опікувалася своїм символічним (відображеним у титулатурі) та ідеологічним (з теократичним забарвленням) статусом.
Якою би поступовою і первинно потужною не була Річ Посполита, відсутність спадкової монархічної влади та міцні позиції магнатерії, якій удавалося скористатися зі шляхетських прав і вольностей, згодом визначили її другорядне місце у Східній Европі, порівняно із сусідньою Російською державою. Литва і Польща територіяльно майже не зростали після взяття великим князем Вітовтом у 1404 році Смоленська, якщо не зважати на «перерозподіл» Наддніпрянщини у 1569 році. «Шляхетська республіка» сформувалася в ті ж часи, коли Іван IV Грозний розбудовував московське самодержавство, але не змогла пережити Українську революцію та інші конфлікти середини XVII століття і відновитися після них, як це вдалося Московському царству під час Смути. Щоправда, для перемоги в історичному змаганні Росія мала змінитися, що й сталось у XVIII столітті.
Наступне питання для «сеансів читання» – альтернатива політичному устрою Східної Европи, а саме – дражливе питання українського й російського козацтва, яке виникло на степовому порубіжжі християнських осілих та мусульманських напів кочових суспільств і зробилося промотором революцій, бунтів і повстань, від яких здригалися північноевразійські імперії.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Тут і далі виклад політико-правової історії держав Чингізидів і Золотої Орди зокрема наведений за положеннями праць: Почекаев Роман. Право Золотой Орды. – Казань: Изд-во «Фэн» Академии наук Республики Татарстан, 2009; Его же. «Чингизово право»: правовое наследи Монгольской империи в тюрко-татарских ханствах и государствах Центральной Азии (Средние века и Новое время). – Казань: Татарское книжное издательство, 2016.
[2] Про постать, політику та історіографічний образ Андрія Боголюбського див.: Аристов Вадим, Данилевский Игорь. Андрей Боголюбский. «Первый великоросс» // Русско-украинский исторический разговорник: Опыты общей истории. – М.: Новое издательство, 2017. – С. 31–49.
[3] Див.: Сергеев Сергей. Русская нация, или Рассказ об истории её отсутствия. – М.: Центрполиграф, 2017. – С. 52–106 (Глава «Принцип Москвы»).
[4] Лукин Павел. Новгородское вече: старые концепции и новые данные // Исторический вестник. – М., 2012. – Т. I. Начало русской государственности. – С. 109–115.
[5] Докладно про політику Новгородської республіки до поглинення Московським царством див.: Янин Валентин. Очерки истории средневекового Новгорода. – М.: Языки славянских культур, 2008.
[6] Сергеев Сергей. Русская нация, или Рассказ об истории её отсутствия. – С. 50.
[7] Див.: Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 1: Конкурирующие проекты самоорганизации: VII–XVII вв. / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – С. 174–184, 193–198.
[8] Грыцкевіч Анатоль. Дзяржаўны і палітычны лад // Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя: в 2 т. / Рэдкал.: Г. П. Пашкоў (гал. рэд.) і інш. – 2-е выд. – Т. І: Абаленскі–Кадэнцыя. – Мінск: БелЭн, 2007. – С. 40–42.
[9] Яковенко Наталя. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. – Вид. 2-е, перегл. і виправлене. – К.: Критика, 2008. – С. 39–40.
[10] Пичета Владимир. Литовский статут 1529 г. и его источники // Статут Великого княжества Литовского 1529 года / Под ред. К. И. Яблонскиса. – Минск: Изд-во Академии наук Белорусской ССР, 1960. – С. 27–28.
[11] Яковенко Наталя. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. – С. 51.
[12] Тут і далі короткий виклад політичної історії Королівства Польського і Речі Посполитої у XVI – першій половині XVII століття наведений за: Камінський Анджей-Сулима. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795. Громадяни, їх держава, суспільство, культура / Пер. з пол. Я. Стріхи. – К.: Наш час, 2011. – С. 29–102.
[13] Див.: Opaliński Edward. Kultura polityczna szlachty polskiej w latach 1587-1652: system parlamentarny a społeczeństwo obywatelskie – Warszawa: Wydawnictwo Sejmowe, 1995. – S. 27–68.
[14] Французький історик піддав критиці положення, зокрема, й книжки Анджея-Сулими Камінського, на яку вище я посилаюся. Бовуа протиставляє польській історіографії, апологетичній щодо історичної спадщини, дослідження Наталі Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна»: Бовуа Даніель. Російська влада і польська шляхта в Україні. 1793–1830 рр. / Пер. з фр. З. Борисюк. – Львів: Кальварія, 2007. – С. 40–47.
