Тема визвольної війни в Україні у половині ХVІІ ст. та й постать її харизматичного провідника гетьмана Богдана Зіновія Хмельницького, — у неоднозначних трактуваннях його діяльності та спадщини, — одна з центральних тем української історичної белетристики. І це закономірно, бо період Хмельниччини (прибл. 1648–57 рр., хоча ці роки не точні, бо ж війна продовжувалася і після смерти Богдана Хмельницького, під прапорами Івана Виговського чи Петра Дорошенка) — визначальний епізод нашої історії й епохально важливе роздоріжжя, на якому Україна та її народ вибирали й карбували свою майбутню долю. З одного боку, велике всенародне повстання 1648–49 рр., яке (бодай на певний час) об’єднало під рукою гетьмана представників усіх станів українського суспільства — від шляхтичів та ієрархів церкви через козаків і міщанство до найнужденніших верств суспільної «черні», — досі лишається героїчною сторінкою нашої історії. Прямим її наслідком було створення на українських землях автономної, на якийсь час де факто незалежної державної структури Гетьманщини, яка стала багато в чому зразком і моделлю для всіх майбутніх борців за українську державу.
Із другого боку, на думку одного з провідних дослідників тієї доби В’ячеслава Липинського, «величезна енергія нації в перших часах повстання була змарнована тодішніми політиками на торги за обмежену автономію»,[1] що врешті призвело до «фатального розпорошення сил».[2] Довга й кривава війна, ведена Хмельницьким на етнічно українській території, обезкровила Україну, перетворила Правобережжя на поруйновану вогнем та мечем пустиню, виснажила населення та підірвала державну економіку, а відтак примусила Хмельницького до підписання у 1654 р. доленосної та здебільшого невигідної для України Переяславської угоди з московським царем. А та угода, в свою чергу, після майже століття дальших воєн і урізування автономії та прав українців, довела врешті до зникнення України з мапи Европи, розчинення Гетьманщини в державному тілі Московії і перетворення землі вільних козаків на провінцію авторитарної, репресивної Російської імперії.
Такі далекосяжні наслідки тієї визвольної війни та політики Хмельницького не лише викликали дуже різні, іноді полярні оцінки гетьмана і його епохи, але й поставили Хмельниччину в центрі фундаментальних історичних дебатів про призначення України та самототожність її народу. Чи було і є метою розвитку українців як народу створення суверенного державного організму? Себто побудова незалежного соціо-культурно-політичного проєкту, який втілив би притаманні саме українському народові цінності й характеристики? Чи, може, народ України ніколи не вважав себе окремим самобутнім суспільством, а радше невід’ємною частиною ширшого державного утворення, а відтак і тяжів до злиття (в царській і радянській термінологіях: «возз’єднання») з аморфним обширом «всеруського» контексту? Та й узагалі, чи знаxодять українці в процесі історичної еволюції органічне місце в координатах начебто «братніх» східнослов’янських народів? Чи, може, історичний шлях України по суті наближається до шляхів розвитку її західних сусідів?..
В інтерпретаціях і підходах до історії Хмельниччини та значення і наслідків Переяславської угоди виявляється ставлення до концепції української державності та до ідентичності українців як народу і нації. Невипадково, отож, особа Хмельницького є важливою як для прихильників державної незалежності та суверенної культури, так і для прибічників підрядного статусу України як частини більшої політичної конструкції на зразок пропаґованої Кремлем ідеї «русского мира»… Парадоксально, як один, так і другий ідеологічний табір, в різних часах і кон’юнктурах, міг сприймати Хмельницького то за героя (або «батька нації», або «возз’єднувача братніх слов’янських народів»), то за ренеґата, злочинця і зрадника. Особа гетьмана досі періодично служить засобом ідеологічних маніпуляцій, зокрема й тому, що в колективній свідомості українців Богдан Хмельницький і його доба досі як слід не осмислені, спірні, насичені суперечливими, часто нав’язаними ззовні стереотипами.
Ким був для України свого часу й для України майбутніх століть гетьман Богдан Зіновій Хмельницький? Видатним політиком, що зміг повернути Україні її колишній статус на европейській політичній арені? Бравим полководцем, що єдиний зумів приборкати «безголову гідру» збунтованої «черні» й перетворити її на армію, яка здобула переконливі перемоги над Річчю Посполитою і освободила українські землі від гніту польських «короленят»? Чи був він радше, за словами Тараса Шевченка, «нерозумним сином» України, який не мав достатніх здібностей і сил у надскладних обставинах, в які його кинула доля, та й допустився кардинальних помилок, «віддавши усе» московським «приятелям» і занапастивши, тим самим, майбутнє своєї батьківщини?
А чим була та з яких міркувань була підписана в реаліях 1650-х рр. доленосна для України Переяславська угода? Чи треба розглядати її тільки в неґативному світлі? (Згадаймо бодай оцінку В’ячеслава Липинського, який вважав її підписання актом незалежності Гетьманщини, остаточним кінцем залежності від Польщі). І, нарешті, якою саме була в задумі Хмельницького та козацької еліти створена в хаосі війни козацька держава? Якими були її суспільний устрій і самосвідомість її населення? Які ідеали та держава намагалася втілити в життя та чи залишаються ті ідеали актуальними для сучасної української спільноти?
Звісно, спроби встановити хід, хронологію та характер історичних подій, дослідити подробиці дій «провідних акторів» епохи, відкрити нюанси політичних інтриґ і дипломатичних переговорів, — то царина науковців-істориків. Проте у сфері колективної пам’яті — у тій сфері, яка перетворює в людській психіці події давноминулих епох на емоційно змістовну частину нашого сьогоднення, бо робить їх елементами нашої самототожності — провідна функція належить белетризованим, напівуявним, оповитим серпанками леґенд оповідям із царин літератури, мистецтва, театру, кінематографа.
У цій сфері, написаний в 1947–48 роках, утім досі практично невідомий українському читачеві, роман «День гніву» Юрія Косача (1908–1990), — блискуче талановитого та дуже контроверсійного письменника, племінника Лесі Українки, який більшість свого життя прожив в еміґрації, — має особливе місце. З огляду на своєрідне трактування Косачем подій ХVІІ ст., співзвучне з сьогоднішнім днем і процесами, які відбуваються в Україні після Революції Гідності, на тлі війни проти російської аґресії (процесами, які в дечому нагадують часи Хмельниччини, і мають витоки в пактах Переяславської угоди 1654 р.), «День гніву» має усі дані, щоби стати змістовним чинником у формуванні в нашій колективній свідомості інших уявлень про історію України та нових інтерпретацій понять української нації та її ідентичності.
Звісно, щоби збагнути особливість Косачевої візії тієї віддаленої в часі, але посутньої та емоційно вагомої «козакоукраїнської революції» половини ХVІІ століття, потрібно усвідомити, як інші белетристи упродовж віків зображували ту драматичну епоху й інтерпретували постать провідника визвольної війни. Адже ота часто неусвідомлена традиція, перетоплена на емоційному рівні в стереотипи, невидимо визначає, як ми реагуємо сьогодні на увесь складний комплекс питань, давно тому втілений революційними процесами Хмельниччини, — як ми, живучи з тавром і під тягарем наслідків тих подій, дивимося на історію України й на наше власне місце в цій історії.
* * *
Реакція на бурхливі події Хмельниччини, а зокрема й на постать гетьмана Богдана, — доволі еніґматичну навіть для людей з його близького оточення, — знайшла віддзеркалення у творах літератури та інших текстах белетристично-літературного характеру по гарячих слідах повстання 1648–49 рр. Свого часу Іван Франко зібрав і проаналізував велике число сучасних пісень та віршів про події Хмельниччини, насамперед із табору польської шляхти й неодмінно негативною оцінкою повстання й особи гетьмана.[3]
Дещо згодом, у 1650-х рр. така характерна для польських сучасників гетьмана (та й для поколінь їхніх нащадків) демонізація Хмельницького як злочинця й «бандита-ребелізанта», який, мовляв, із помсти за приватні кривди «зрадив Річ Посполиту» й став причиною загальної руїни, знайшла поетичне вивершення в розлогій епічній поемі «Війна домова» Самуеля Твардовського, а ще пізніше (під кінець ХVІІ ст.) в офіційних, дарма що всуціль белетризованих «Анналах» Веспазіяна Коховського, де Хмельницький представлений в іпостасі азіятського деспота й утіленого зла — Антихриста руїни. Попри складніше та більш диференційоване трактування постаті гетьмана в драмі «Богдан Хмельницький» (1817) Юліяна Урсина Нємцевіча, отаке первісне шляхетське мітологізовано-негативне ставлення до особи Хмельницького перейшло, без суттєвих модифікацій, до роману «Вогнем і мечем» (1884) Генрика Сєнкєвіча, велика популярність якого серед мас польських читачів стала джерелом уявлень поляків про Богдана Хмельницького і про місце його особи в історії польсько-українських стосунків.
В аналогічно негативному й не менш леґендарно-белетризованому дусі трактували постать гетьмана єврейські автори свідчень про криваві роки Хмельниччини, а насамперед про жорстокі погроми єврейського населення в Правобережній Україні, заподіяні 1648 р., в першу чергу, загонами під командуванням Максима Кривоноса, що його Юрій Косач називає у романі «День гніву» «ґенералом черні». Найвпливовішим із тих свідчень була книга очевидця подій, проповідника із Заслава (нині Ізяслава) на Волині Натана Ганновера «Відхлань розпачу». Видана 1653 р. у Венеції і написана з пафосом і символікою квазі-біблійного тексту, ця книга представила мартирологію юдейського населення кількох міст на Правобережжі з релігійної перспективи (адже, за Ганновером, погроми 1648 р. були вже передбачені пророцтвом короля Давида), де Хмельницькому надано вирішальну роль злобного месника, особисто відповідального за кровопролиття. Ця вельми впливова книга і її свідчення про сотні тисяч єврейських жертв (щойно на початках ХХІ ст. ті дані скоригував ізраїльський історик Шауль Стампфер, назвавши реальне число загиблих у погромах, оплаканих сучасниками і потомками, — від вісімнадцяти до двадцяти тисяч[4]), по суті, визначила уявлення про гетьмана в єврейській колективній пам’яті. Попри наявність інших єврейських свідчень, жодне з яких не надавало гетьманові центрального значення в погромах, «Відхлань розпачу» Ганновера спричинилася до того, що, як пише історик Адам Теллер, «на жаль… Богдан Хмельницький залишається до сьогодні, бодай в популярних єврейських уявленнях, лише ненависником євреїв і масовим убивцею».[5]
Непересічним у тому (безперечно добре відомому Косачеві) контексті є факт, що в романі «День гніву», зображуючи Ганновера як одного з другорядних персонажів, Косач інтерпретує особу цього юдейського поповідника (якого він неточно називає рабином і анахроністично — «цадиком») в іншому світлі. Як провідник юдейської громади Заслава, нажаханий погромами Ганновер у романі Косача вболіває за долю свого народу і своєї віри, але водночас не без симпатії ставиться до «ребелізантів» і добре розуміє причини їхнього кривавого повстання. Мало того, під впливом свого колишнього учня, єврея Барухи, який приєднується до ребелії, Ганновер стає навіть співвідповідальним за здобуття Заслава загонами Максима Кривоноса, позаяк дає Барусі ключі до таємного входу до міста. (Детальніше обговорення Косачевого трактування особи Натана Ганновера у романі «День гніву», на яке тут бракує місця, читач зможе знайти у вдумливому есеєві Йоганана Петровського-Штерна «По той бік розпачу…»[6]).
Самозрозуміло, по-іншому від поляків та євреїв сприймали особу Хмельницького його українські сучасники та нащадки, й постать гетьмана інакше, хоч і зовсім не однозначно, зображена в українських літературі та фольклорі. У народних піснях з часів Хмельниччини гетьман безперечно постає як центральна постать епохи, а проте постать аж ніяк не ідеалізована, не звеличена. Навіть у фольклорному високому жанрі дум, «Дума про Хмельницького і Барабаша» або ж «Дума про Хмельницького і Василя Молдавського» не досягають рівня поетичної майстерності і світоглядної глибини в загальному притаманного думам. Анонімним авторам цих селянських за характером текстів ніби не зрозуміле особливе значення Хмельниччини у порівнянні з давнішими козацькими повстаннями, та й вони, здається, не тямлять далекосяжної державницької місії гетьмана Богдана. Від нього сподіваються лише:
«щоб ми за твоєю головою пили та гуляли,
а неприятеля під нозі топтали,
а віри хистиянської на поталу в вічний час не подали…»[7]
Навіть у творах козацької інтелектуальної еліти того часу (наприклад, у вірші «Про Жовтоводську битву» із 1648 р.) не бачимо особливого звеличення гетьмана і не спостерігаємо (за нечисленними винятками) усвідомлення історичної ваги подій Хмельниччини. (Між іншими, такий стан загального не розуміння епохального характеру визвольної війни під прапорами Хмельницького чітко віддзеркалений у романі «День гніву». Хмельницький не лише не висловлює перед козаками далекосяжних задумів і не кристалізує дальших планів боротьби, а нерідко неначе й сам не може зрозуміти, чого вимагає від нього історичний момент. Далекозоре зрозуміння «нового ладу», «Ordo novus», що його має принести Україні «козакоукраїнська революція», потаємно висловлюють лише одиниці — чи то персони реальних історичних постатей, приміром, генерального писаря і майбутнього гетьмана Івана Виговського, чи фіктивні персонажі на зразок Юрія Рославця, який є, власне, альтер еґо автора роману Юрія Косача).
Одним із яскравих винятків серед творів 1640–1650-х рр., який представляє постать Богдана Хмельницького в іншому світлі, є т. зв. «Віленський панеґірик». (Дехто, як приміром, Валерій Шевчук, вважає автором панеґірика леґендарного канцеляриста гетьмана Хмельницького Самійла Зорку, який, начебто, також описував у діаріуші по гарячих слідах подвиги козацького війська в час визвольної війни. Канцелярист Зорка, між іншими, зображений Косачем як марґінальний персонаж в романі «День гніву»: як співавтор, разом із Виговським, славетних універсалів Хмельницького). Автор «Віленського панеґірика» першим звеличує Хмельницького та представляє далекосяжне значення його боротьби. Гетьман зображений в панеґірику як «Богом даний» визволитель Руси-України і прямий спадкоємець київських князів, бо, після падіння Київської держави внаслідок міжусобиць поміж нащадками Володимира Великого, щойно за Богдана Хмельницького Русь «на ноги постала».[8] (Знаменно, що, згідно з загальним тогочасним розумінням історії, термін «Русь» однозначно й винятково пов’язаний тут з Україною і не має жодного стосунку до Московії). Однак погляд на гетьмана, виражений у «Віленському панеґірику», винятковий в українській літературі того часу, а після смерти Хмельницького 1657 р., — в часи Руїни, за яку багато хто клав провину на гетьмана, — тема визвольної війни і особи Хмельницького на якийсь час узагалі зникає з нашої літератури.
А втім, вона повертається на початку ХVІІІ ст. з новою хвилею інтересу до Богдана Хмельницького і його епохи в українському письменстві, — насамперед в сильно белетризованих козацьких літописах: від «Хроніки» Теодосія Софоновича і «Літопису Самовидця» (у яких постать гетьмана описана іще доволі нейтрально) до літописів Григорія Граб’янки й Самійла Величка, які прославляють Хмельницького як видатного державного мужа, «Мойсея» свого народу, і героя-полководця, якого порівнюють з Одонацером, Сканденберґом та іншими військовими героями Риму й европейської історії. Саме упродовж ХVІІІ ст. в українській літературі виринає та програмно розвивається культ гетьмана Хмельницького як батька нації, творця Гетьманщини, блискучого полководця і досконалого дипломата. Цей культ виникає ніяк не випадково, адже це час посиленого конфлікту між козацькою старшиною та імперським центром; час послідовних зазіхань московських царів на землі і владу в Україні, кривавих розправ над українським населенням (особливо після поразки гетьмана Мазепи під Полтавою 1709 р.), обмежень виборів гетьмана, а врешті уведення контрольованої царем Малоросійської колегії тощо. В контексті грубих порушень автономних прав України та її населення, провідні інтелектуали Гетьманщини поверталися до особи Хмельницького і теми Переяславської угоди, в першу чергу для обґрунтування та захисту бодай тих обмежених автономних прав України, які були вміщені у «березневих статтях» Хмельницького і схвалені царем Олексієм Михайловичем у Москві 1654 р., але які були згодом порушені уже самим Олексіїм та зовсім потоптані Петром І та його наступниками, зокрема Катериною ІІ.
Для «пертрактацій» з імперським центром особа й спадщина Хмельницького, який добровільно підписав Переяславську угоду з московським царем, була вигіднішою «картою», аніж постаті гетьманів-бунтівників, а зокрема «зрадника» Івана Мазепи, на якого за наказом Петра І російська церква уже наклала анатему. Напевне ж, та дипломатична мета може пояснити в загальному лояльне ставлення козацьких літописців супроти імперської влади і їхнє «схвалення» угоди 1654 р., яка підкорила Україну московському цареві… Щоправда, важко визначити, наскільки така позиція зумовлена була страхом авторів перед жорсткою цензурою, уведеною царем Петром в Україні, і терором Таємної канцелярії, агенти якої могли арештувати й піддати страшним тортурам не те що автора крамольного твору, а й навіть людину, яка сказала необережне слово проти режиму. Один із літописців, Самійло Величко, сам провів довгі роки (після 1709 р.) у царській в’язниці, отже на власній шкурі пізнав ціну необережним висловам.
Урешті, наявні в козацьких літописах (здебільшого досить поверхові, декларативні) вирази лояльності супроти царя та Московської держави, недавно перейменованої Петром І на «Російську», не співпадали із автономістською програмою цих текстів, з постійним наголосом на окремішності козацької (української) нації й особливостях «одвічних прав та вольностей» в Україні, збереження яких гарантувала в основних пунктах Переяславська угода. А водночас апотеоз особи гетьмана Хмельницького як визволителя України, та пафосне оспівування героїчної визвольної боротьби проти польського гніту мусили нагадувати народові про його прагнення до свободи і про досвід давніших перемог, які повинні були посилити опір супроти нових аґресорів.
Аналогічну апологетику особи Хмельницького знаходимо упродовж ХVІІІ ст. не лише в «літописному» жанрі, а й у суто літературних текстах української книжної високої літератури на зразок шкільної драми «Милість Божа», написаної 1728 або ж 1729 р. професором Києво-Могилянської Академії (ймовірно, Інокентієм Неруновичем), в якій Хмельницький зображений як Богом даний батько нації та спаситель народу, а ще більше від самого гетьмана звеличена Україна та її многостраждальний народ, який із Божого веління переміг ворогів. Теж позитивно Хмельницький зображений у вірші Гната Бузановського (1729): як «славний герой і відомий захисник Русі-батьківщини»,[9] або ж у пізнішій (із 1760-х рр.) поемі Семена Дівовича «Розмова Великоросії з Малоросією», в якій саме особа гетьмана є стрижневою в аргументації «Малоросії» на захист її прав та вольностей, і де мовиться: «пребуде його пам’ять із роду до роду, пребуде вовік слава і мужність народу…»[10] Узагалі в другій половині ХVІІІ ст. апологетика Хмельницького стає традиційною і виявляється як у творах поетів (приміром, Максима Плиски), так і літописців на зразок Григорія Покаса чи Петра Симоновського. Ба, навіть всуціль, здавалося б, аполітичний Григорій Сковорода у вірші «De libertate» називає «Богдана-героя» «вольності отцем».[11]
А вивершенням культу Хмельницького в кінці ХVІІІ (чи на початку ХІХ) ст. стало трактування гетьмана в «Історії Русів», — політичному маніфесті, скомпонованому в формі літопису, якому судилося відіграти вирішальну роль у процесі формування модерної української самосвідомості. В «Історії Русів» Хмельницький зображений хоробрим і розумним визволителем України, що відновив традиційний для русів-українців (які в «Історії» повністю відрізнені од московитів) соціополітичний лад, і вправним політиком, що повернув Україну в коло вільних держав. Причому автор «Історії Русів» послідовно применшує будь-яке позитивне значення Переяславської угоди, трактує її як порушення системи державно-політичної рівноваги в Европі, що надто посилило Московію і причинилося до перетворення її на імперіялістично аґресивну державу-монстра «царів могутніх і страшних». Поряд із Хмельницьким «Історія Русів» уводить в український пантеон ще й альтернативного героя: анатемізованого Московською церквою Івана Мазепу, який представлений в авреолі видатного державного діяча та відданого сина України, бо ж навіть його антимосковська коаліція зі шведським королем Карлом ХІІ зображена як союз заради «свободи вітчизни»… Оті два архетипи українських національних героїв відіграватимуть пізніше ключові ролі у формуванні національної мітології.
* * *
Парадоксально, але образ Хмельницького, сформований українськими інтелектуалами для захисту автономітських прав Гетьманщини, могутньо вплинув на офіційну імперську інтерпретацію особи гетьмана. Либонь, першим висловив ту нову позицію щодо Хмельницького ще у ХVІІІ віці Александр Ріґельман, генерал російської армії й німець за походженням, який жив в Україні і написав «Літописну оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» (1786). У ній, спираючись на дуже тенденційну інтерпретацію козацьких літописів, Ріґельман представив образ Хмельницького як добровільного учасника імперського процесу «збирання земель руських», де гетьман — аж ніяк не борець за свободу України, а вислужницький і лояльний прибічник царя, і єдина мета його діяльності — це, мовляв, «повернути» Росії «належні їй землі». Цю імперіялістичну доктрину, яку Ріґельман обґрунтував фальсифікатами листів Хмельницького до царя, згодом перебрали раніше байдужі до гетьмана імперські історіографія та література.
І якщо на початку ХІХ ст. серед російських письменників покоління декабристів постать гетьмана ще інколи постає (приміром, в повісті Федора Ґлінки або у віршах Кондратія Рилєєва) символом боротьби за свободу, то скоро переважна більшість істориків і письменників в Росії, а, що ще важливіше, царських цензорів, чий вплив визначав зміст усіх друкованих видань, одностайно сприйняла «єдиноправильне» трактування Хмельницького як возз’єднувача України й Росії, слухняного слуги царя у заходах навколо імперського проєкту «збирання земель руських». Попри те, що періодично інтелектуали й політики висловлювалися, в дусі Петра І, що усі без винятку українські гетьмани – це «зрадники Росії», апологетика Хмельницького в імперській ідеології з інкорпоруванням гетьмана у пантеон «всеросійських» героїв із часом стали аксіоматичними. Символом отакої офіційної позиції стане «героїчний» пам’ятник Хмельницькому поставлений 1888 р. на Софійському майдані в Києві від імені, як про це свідчив первісний напис на постаменті, «єдиної неділимої Росії».[12] Через десятиліття, уже в Радянській імперії, в час розпалу сталінського терору 1930-х рр., ота ідеологія переросте в обов’язковий культ Богдана Хмельницького як символа «одвічного та на всі часи» «російсько-українського братерства», — втім, самозрозуміло, братерства не рівноправного.
До теми сталінського культу Богдана Хмельницького і його могутнього впливу на літературу соцреалізму та на колективну пам’ять українців не лише в СССР, а і в незалежній Україні до сьогоднішнього дня, ми ще повернемося. Поки що важливо відзначити, що вже у ХVІІІ ст. царська політика впливала не тільки на зображення Хмельницького у творах росіян, а що під тиском цензури всі українські автори, які жили в Російській імперії і писали твори з думкою про їх видання, не мали реальної можливості висловити поглядів суттєво відмінних від офіційної імперської версії. Навіть якщо дехто і відважився неґативно зобразити постать самого гетьмана, то ж непорушними аксіомами в усіх творах, які пройшли крізь руки царських, а згодом і сталінських цензорів, залишалися головні «досягнення» політики Хмельницького, в першу чергу Переяславська угода і, мовляв, «возз’єднання» України з «великим російським народом», про які жоден автор не міг був писати критично, поставивши під сумнів їхню начебто неодмінно «благродну й позитивну» історичну важливість.
Половина ХІХ ст., себто час українського культурного відродження, час посилених досліджень (під впливом Гердерівських ідей Романтизму) історичої старовини та й народної творчості, час зародження модерної української політичної думки в колах Кирило-Мефодіївського братства, а також час кристалізації й розвитку української літератури, писаної живою українською мовою, — це теж час нового зацікавлення і переосмислення спадщини Хмельницького. І хоча всі значніші тексти про гетьмана були написані тоді у межах Російської імперії, в умовах царської цензури, попри те їхні автори змогли представити широкий спектр різних оцінок Хмельницького: від «благополучного» схвалення у згоді з імперською доктриною аж до заперечення, включно із засудженням (в рукописних позацензурних віршах Тараса Шевченка) «святая святих» імперської ідеології: Переяславської угоди. Ті погляди-оцінки мали згодом могутній вплив на розвиток політичної думки в Україні.
Найпомітнішими серед зовсім лояльних щодо офіційної імперської схеми, та проте усе ж таки позначених сильним проукраїнським сентиментом, були російськомовні твори 1830-х і 1840-х рр. — довга анонімно видана поема «Богдан Хмельницький» (1833), яку дехто приписує Михайлові Максимовичу, і видана 1843 р. драма Євгена Гребінки «Сцени з життя малоросійського гетьмана Зіновія Хмельницького». Оті розлогі, хатотично скомпоновані тексти, витримані радше в дусі сентименталізму, а не романтизму як такого, трактують гетьмана, а то й козацьку традицію в цілому, зі щирим пієтетом, а проте на ідейному рівні вони свідомо і однозначно підкоряються імперській доктрині, — напевне таки, наївно сподіваючись (аналогічно до того, як у ХVІІІ ст. марно надіялися, декларуючи лояльність супроти царя, автономісти з Гетьманщини), що, представляючи українців як лояльних і леґітимних «підданих імперії», можна буде добитися в імперської влади бодай обмежених прав і кращого ставлення до України… І якщо поема «Богдан Хмельницький» (що симптоматично: присвячена цареві Миколі І) представляє «русского царя» як єдину силу, що може захистити козаків, а тому і єдиним логічним наслідком дій Богдана Хмельницького є підкорення України Московії, то фінал драми Євгена Гребінки вміщує відверто пропаґандистську сцену «схвалення» козаками Переяславської угоди, трактованої в драмі як акт беззастережного підданства владі «Православного Царя», «під високу руку якого» Хмельницький віддає Україну. У зовсім історично неправдивій сцені, підкидаючи шапки вгору, козаки ентузіястично горлають присягу на вічну вірність московському цареві. Сто років пізніше того типу псевдоісторичні мотиви увійдуть в залізний репертуар соцреалістичних опусів сталінського культу Хмельницького як «возз’єднувача братніх народів» у, мовляв, «нероздільний союз на вічні часи»… Очевидним завданням таких сцен, як у творах соцреалістів, так і в драмі Гребінки з 1843 р., було створення у свідомостях людей автоматичного (такого, що не підлягає критичним сумнівам) уявлення про нібито «загальнонародну» підтримку акту підкорення України цареві, — аж ніяк не підтвердженого реальними фактами історії. Тим не менш, отакі засоби впливу на масову свідомість виявилися вельми ефективними й залишили травалі сліди в українській колективній пам’яті аж до сьогоднішнього дня.
На початку ХІХ ст. дещо сміливішим, хоча й витриманим в загалом лояльному дусі, був написаний іще раніше (1829 р.) так ніколи й не завершений і не надрукований за життя автора російськомовний роман Павла Білецького-Носенка «Богдан Зіновій Хмельницький». Не зовсім однозначне ставлення автора до спадщини гетьмана, а зокрема й до офіційного міту Переяславської угоди, зумовлене сильним впливом «Історії Русів», до якої Білецький-Носенко ставився з особливим пієтетом, бо матір його була родичкою Георгія Кониського, якого він уважав автором «Історії». Утім, хоча він ставить наголос у романі на особі Хмельницького як визволителя України від польського ярма та на романтизації козацтва, офіційна оцінка Переяславської угоди залишається для нього таки непохитною аксіомою.
Проте представники наступного покоління вже по-іншому бачили й розуміли особу та спадщину гетьмана, зокрема учасники критично важливого для розвитку нашої інтелектуальної традиції Кирило-Методіївського братства. Один із надхненників та провідників братчиків Микола Костомаров став автором багатотомної монографії «Богдан Хмельницький» (1857, 1859), яка довгий час лишалася найґрунтовнішнім твором про життя й діяльність гетьмана. (Костомаров ніколи не завершив ранішого белетристичного тексту про Хмельницького «Українські сцени з 1649 р.», однак переніс майже всі його елементи до пізнішої наукової праці). Хоча назагал Костомаров підтримав позиції культу Хмельницького – визволителя України та офіційний імперський Переяславський міт, він таки ставився до особи гетьмана виваженіше й критичніше. Як основоположник народницької школи в українській і російській історіографіях, він трактував гетьмана не як могутнього індивіда-вождя, що визволив народ, а як втілення й віддзеркалення цього народу, людину, яку покликала до влади хвиля народного повстання та яка далеко не в усьому виправдала народні сподівання. Загальна оцінка Костомарова позиціонує Богдана Хмельницького в поміркованому центрі широкого спектру думок про гетьмана, висловлених поколінням романтиків. Тим не менш, навіть вона була суворо засуджена в рамках імперського дискурсу істориками на зразок Геннадія Карпова як «надто осудлива» супроти гетьмана.
Неспівмірно критичнішими були оцінки Хмельницького та історичних наслідків його дій у творах Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша. У Шевченкових віршах ми навряд чи знайдемо якесь позитивне слово про гетьмана (хоча там нема і остаточного розвінчання міту очолюваного Хмельницьким визволення України від польського ярма). Наш національний поет гостро засуджує усю спадщину гетьмана з огляду на одну-єдину обставину: підписання ним угоди з Москвою, яка й віддала Україну в багатовікову неволю московським царям. Звісно, жоден із віршів Шевченка, в яких він згадує «Богдана», не міг був пройти царської цензури, та і пізніше більшість із них були вилучені чи спотворені цензурою СССР. Приміром, у містерії «Великий льох», роздумуючи про те, як то у церкві в Суботові «Богдан» «молився, щоб москаль добром і лихом з козаком ділився…», Шевченко висловлює таку, зовсім недопустиму з погляду імперської ідеології, оцінку:
Мир душі Твоїй, Богдане,
Не так воно стало,
Москалики, що заздріли,
То все очухрали…
Для Шевченка підписання «Богданом п’яним» Переяславського договору, котрий «занапастив вбогу сироту Украйну», а її народ «закував у кайдани», був таким злочином, що за нього співмірною карою мала б стати не те що смерть, а неіснування, заперечення самої нагоди жити. У відомих рядках Шевченкової «Розритої могили» «мати Україна» голосить:
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала…
Важко й уявити більш категоричне засудження наслідків політики Хмельницького. Та не менш неґативно, хоча й з інших від Шевченка міркувань, поставився до особи гетьмана провідний інтелектуал українського відродження ХІХ віку Пантелеймон Куліш. Прискіпливу увагу Куліш присвячує Хмельницькому у своїх пізніх історичних текстах, насамперед в «Історії возз’єднання Русі» (1874‒77). Куліш, який був лояльно сприйняв імперський Переяславський міт, послідовно (хоча аж ніяк не об’єктивно) обґрунтовує свою негативну оцінку гетьмана уже в постромантичному дусі, звинувачуючи особисто Хмельницького за руїну України, яка начебто процвітала в часи «золотого миру» в Речі Посполитій 1630-х рр.
За Кулішем, саме Хмельницький «наш цвітучий край обернув у пустелю, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури і шкільну просвіту…»[13] і т. д. Спираючись на нові твори вельми недобре наставленої до Хмельницького польської історіографії, Куліш зобразив гетьмана як «азіятського» деспота, зосередженого на закріпленні особистої влади та влади його династії, а не зацікавленого в національних інтересах і в модернізаційних процесах творення державних інститутів, урядових структур та соціяльного, економічного й, особливо важливого для Куліша, культурного життя козацької України. Дарма, що раніше, у «Записках про Південну Русь», той сам Куліш підкреслював незаперечні досягнення Хмельницького у сфері державотворення. А втім, парадоксально, попри несхвальну й інколи украй тенденційну оцінку Хмельниччини, саме Куліш першим поглянув на події в Україні в половині ХVІІ ст. з перспективи модерних уявлень про історичний розвиток націй і про еволюцію національної свідомості. У ХХ ст. із такої точки зору трактуватимуть спадщину гетьмана прибічники «державницької школи» в українській історіографії та політичній думці, однак доходитимуть вони, як правило, до зовсім інших від Куліша висновків та оцінок.
В загальному, погляди на гетьмана Хмельницького трьох основних представників українського відродження ХІХ ст. — Костомарова, Шевченка і Куліша, — заклали підвалини трьох головних трактувань особи гетьмана та його спадщини в пізнішій еволюції української інтелектуальної думки. Із ідей Миколи Костомарова виросло трактування, яке ми могли б умовно назвати «народницьким» та яке продовжили пізніше Михайло Драгоманов і провідний історик України Михайло Грушевський. Інтелектуали народницького спрямування оцінювали постать гетьмана доволі негативно, як провідника, що не підкорився вимогам і потребам народу і був «становим», а не народним вождем, захисником інтересів козацької старшини, а не широких народних мас, і саме через отаку неправильну систему лояльностей він і допустився доленосних політичних помилок. В літературі зразком народницького погляду на Хмельницького може послужити вірш Павла Грабовського «Пролісок» (1894), в якому «Богдан-батько», що його «людського руху хвилі бурні на поверх винесли», таки лишився «лихого віку сином, і вище станути не міг…»
Із джерел Шевченкового україноцентричного погляду на історію виринула течія патріотичної чи, умовно кажучи, «націоналістичної» інтерпретації Хмельниччини, основними постулятами якої було, з одного боку, (майже відсутнє в самого Тараса Шевченка) звеличення визвольної війни під проводом Хмельницького, а з другого боку, засудження Переяславської угоди з Москвою, трактування її як зародка національної катастрофи. Як приклад можна навести вірш «І ти колись боролась, мов Ізраель, Україно моя» (1904) Лесі Українки, в якому особа гетьмана на тлі всенародного повстання постає мало не в містичних вимірах неоромантичної надлюдини:
…І в тьмі з’явився хтось непоборимий,
якийсь дух часу, що волав ворожо:
«Смерть Україні!», — та знялась високо
Богданова правиця, і народи
розбіглися, немов шакали ниці,
брати братів пізнали і з’єднались…
….
І вже Богдан пройшов по тій землі,
від краю і до краю. Свято
між ним і духом відбулося
в золотоверхім місті…
Утім, Леся Українка перериває цей опис визволення й містичного єднання, бо:
…раптом
дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат…
І знов настав єгипетський полон,
та не в чужій землі, а в нашій власній…
Пізніше, в белетристиці міжвоєнного періоду цю «націоналістичну» інтерпретацію Хмельниччини продовжать письменники й мислителі в західній Україні й еміґрації, такі як Юрій Липа й Микола Голубець. Та в кінці ХІХ ст. творами популярнішої, майже масової літератури, які намагалися об’єднати дух цієї патріотичної інтерптретації із елементами народницької ідеології, а в цей же час і з офіційними вимогами царської цензури, були твори Михайла Старицького — драма «Богдан Хмельницький» (1897, перша редакція — 1887 р.) та російськомовна трилогія «Богдан Хмельницький», що складалася з романів «Перед бурею» (1894), «Буря» (1896) і «Біля пристані» (1897). Написана як противага і відповідь на вельми популярний серед поляків роман Генрика Сєнкєвіча «Вогнем і мечем», ця трилогія Старицького не лиш романтизує, героїзує особу гетьмана, але насамперед поетизує визвольну боротьбу українського народу, звеличує військову силу і міць козацтва й оспівує незламний дух України. І хоча, під строгим наглядом цензури, останній том трилогії «схвалює» Переяславську угоду, Старицький таки зображує в тексті серйозні сумніви гетьмана щодо правильності такого рішення, бо ж «розумом він прозрівав його світове значення, але серце його чогось боліло… Що обіцяє Україні майбутнє? Чи бажаний спокій і пристань тиху, чи нове горе?..» А те, як сам Старицький бачив відповідь на це риторичне запитання, знайшло відбиття в підтексті його дилогії про Івана Мазепу: «Молодість Мазепи» та «Руїна» (1898), в якій він не тільки у позитивних барвах змалював особу гетьмана — «зрадника Росії», анатемізованого російською церквою, а й показав реальні наслідки Переяслава: продовження кривавих воєн та страшну руїну українських земель…
На зламі століть нове слово в «націоналістичній» інтерпретації Хмельниччини, висказав перший теоретик українського націоналізму Микола Міхновський. У хрестоматійній статті «Самостійна Україна» (1900) він не лише наголошує на епохальному значенні визвольної війни, але й намагається реабілітувати Хмельницького як державного мужа, пропонуючи альтернативну інтерпретацію Переяславської угоди. В оцінці Міхновського, це був договір двох незалежних держав «як рівний з рівним» та «вільний з вільним», — договір, якого Москва згодом ганебно не дотрималася. Дещо пізніше такий погляд на Переяслав і акт злучення України з московською державою в ХVІІ ст. розвинув у своїй концепції української історії представник третього — «державницького» — погляду на особу і спадщину гетьмана історик В’ячеслав Липинський.
Поглянувши на події ХVІІ ст. із перспективи аналогічних критеріїв, які свого часу спонукали Пантелеймона Куліша до вкрай негативної оцінки гетьмана, Липинський (і державницька школа в українській історіографії загалом) дійшов до протилежних висновків. У монографіях «З історії України» (1912) і «Україна на переломі» (1920) він пропонував новий міт «Великого Гетьмана» Хмельницького: видатного вождя і державотрворця, великою заслугою якого (за Липинським) було те, що він пов’язав свої плани й майбутнє козацької держави не зі «степом», себто низовою вольницею Запорозького козацтва, а із «осілою військово-хліборобською верствою», яка й була спроможна побудувати державні інститути. В оцінці Липинського: «не з вини нашого Великого Гетьмана постане згодом наша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею европеїзації козаччини, а з нею і цілої України … передадуть потім разом з легіонами Теофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніші руїнники українські його велику ідею на европеїзацію й будівництво Петровської держави віддадуть».[14]
Погляди В’ячеслава Липинського на епоху Хмельниччини відкрили новий розділ в українській історіографії та політичній думці. В дослідженнях історії України його ідеї розвинули пізніше, як це не дивно, учні його опонента Михайла Грушевського: Іван Крип’якевич, Степан Томашівський та Мирон Кордуба, які не погоджувалися з народницькими поглядами на Хмельницького свого вчителя. А в публіцистиці «державницьку» інтерпретацію Хмельниччини підхопили Євген Маланюк та інші еміґраційні інтелектуали. В загальному, за влучним висловом історика Франка Сисина, хоча «всеохопну працю про добу Хмельницького написав Грушевський, але саме Липинський сформував українське несовєтське бачення образу гетьмана у двадцятому столітті.»[15]
В літературі такий підхід до гетьмана згодом найцікавіше утілить в белетристичних формах Юрій Косач, про що ми говоритимемо далі. У всякому разі, напередодні та в час української революції 1917–21 рр., в контексті тимчасового відновлення української державності, ставлення до особи й досягнень гетьмана Хмельницького серед українських інтелектуалів вкладалися в одну із трьох основних течій: чи то «народницьку», чи то «націоналістичну», чи то «державницьку», — і у відповідному дусі таке ставлення формувало національну мітологію історії України серед різних сегментів української еліти.
Та проте, самозрозуміло, була ще й четверта, таки найпоширеніша, позиція і четверта схема інтерпретації Хмельницького, а саме – в ортодоксально імперському дусі. Вона виростала з постійної і послідовної, здебільшого суто пропаґандистської у своєму характері, творчості імперських письменників та істориків, затвердженої механізмами царської цензури, освітньої системи та інших режимних інстанцій. Це уявлення про Хмельницького як «слугу царя», який «допомагав збирати» «належні Росії землі», побутувало як серед росіян, так і серед «малоросів»: зрусифікованих і напівзрусифікованих громадян імперії українського походження, для яких не лише національні інтереси, а навіть особиста віра і сентименти поступалися місцем перед вимогами чиновницьких кар’єр та бажаннями підніматися якомога вище по драбині імперської ієрархії. Яскравим прикладом такої людини може послужити Михайло Юзефович — царський інспектор освіти й один з ініціяторів спорудження пам’ятника Хмельницькому в Києві, — людина не лише українського походження, а й навіть, у свій час, українофільських поглядів, яка однак із часом перетворилася на вислужницького ґвинтика імперської урядової машини й запеклого українофоба. Співпрацюючи з Третім відділенням царської канцелярії, що мало на меті душити в країні дух волелюбності та будь-які вияви вільної думки, Юзефович був причетним до арештів і розгрому Кирило-Методіївського братства в 1840-х рр., а в 1870-х став ініціятором уведення горезвісного Емського указу, який на десятиліття заборонив в підросійській Україні україномовні видання й театральні вистави. Захищаючи ідею пам’ятника Хмельницькому в Києві, Юзефович вихваляв того, мовляв, «лояльного супроти царя» гетьмана у протиставленні до «зрадників Росії» на зразок Івана Виговського чи Івана Мазепи.
Напередодні Першої Світової Війни з аналогічною позицією виступили російські шовіністи, згуртовані навколо газети «Киевлянин». Назвавши себе «богданівцями», вони проголошували Хмельницького своїм «русским» героєм на противагу Мазепі «українських сепаратистів», і саме в полеміці з «богданівцями» напередодні війни Михайло Грушевський зробив свою найбільш позитивну заяву про Хмельницького, назвавши його «українським національним героєм». В загальному, підтримуваний машиною імперської пропаганди, образ Хмельницького як героя з «всеросійського» пантеону залишався глибоко вкарбованим у свідомість великої частини населення України, і духовні (а нерідко й біологічні) нащадки тих людей через десятиліття без проблем та опору сприйняли сконструйований у подібному дусі сталінський культ Хмельницького як «великого друга Росії», культ, який 1954 р. став обов’язковим в УРСР згідно із «Тезами ЦК КПРС про 300-річчя возз’єднання України з Росією».
* * *
Саме сталінський культ Хмельницького, створений у час кривавого терору 1936–37 рр., а тоді після смерті «вождя всіх народів» канонізований «Тезами ЦК КПРС», могутньо вплинув на формування стереотипового уявного образу Богдана Хмельницького в колективній свідомості тогочасних українців та їхніх нинішніх нащадків. Через вплив сотень написаних на партійне замовлення пропагандистських творів, якими «ощасливили» свій народ соцреалістичні драматурги, письменники й кінорежисери, бодай три покоління українців засвоїли на відрухово-підсвідомому рівні низку нав’язаних їм стереотипів не лише про особу гетьмана, а й про характер повстання 1648 р. та суть українсько-російських взаємин, а відтак і про українську тотожність. У політичних реаліях СССР українська самосвідомість була дозволена хіба що у вузеньких рамках офіційної ідеї України як «молодшої сестри», що була й буде «на віки з Москвою» та «на віки з великим російським народом», й, самозрозуміло, далекосяжною метою пропаганди такої ідеї України, у поєднанні із послідовною русифікацією усіх аспектів життя і верств населення, було доведення до ситуації, в якій переважна більшість українців щиро повірять, що, мовляв, «українці та росіяни — це, по суті, один народ». А позаяк інші вияви української самосвідомості суворо й програмно викорінювалися низкою репресивних державних механізмів, то й для творця в УРСР постать гетьмана Хмельницького стала дуже важливою, дарма що й вельми складною і небезпечною. Адже, з одного боку, цей мотив вживався в культурі та публіцистиці з відверто антиукраїнською метою, але, з другого боку, «хоч як спотворений, образ Хмельницького був проте в совєтський період одним із небагатьох дозволених символів української тотожності».[16]
А втім сталінський культ Хмельницького не був автоматичним продовженням Переяславського міту з часів царської імперії. У міжчасі, в 1920-х рр., в умовах іще несталінської УРСР, зовсім інший образ гетьмана створила українська марксистська історіографія. (Між іншими, трактування особи Хмельницького українськими марксистами — це лише один із прикладів того, як радикально український націонал-комунізм відрізнявся від російсько-сталінського варіянту ідеології). Під помітним впливом народницької традиції, українська марксистська історіографія 1920-х, провідним представником якої був Матвій Яворський, не лише негативно ставилася до особи Хмельницького як представника «експлуататорського класу», а й засудила Переяславську угоду як зародок «російського імперіялізму в Україні». А оскільки у той сам час патріярх народницької історіографії в Україні Михайло Грушевський дав Хмельницькому дуже неґативну оцінку в ІХ томі «Історії України-Руси», скритикувавши при нагоді «державницькі» концепції В’ячеслава Липинського, то виявляється, що переважна більшість науковців в Україні у 1920-х рр. розвінчувала як культ Хмельницького, так і Переяславський міт царських часів.
Ба, навіть і після розгрому марксистської історіографії 1920-х рр. (Матвія Яворського арештували 1931 р., а розстріляли 1937 р.), коли історична наука в УРСР опинилася під проводом Михайла Покровського, неприхильний погляд на Хмельницького і на Переяславську угоду тривав і це знайшло відбиття у статті про Богдана Хмельницького у «Великій Совєтській Енциклопедії» 1935 р., де його характеризують як «зрадника і непримиренного ворога українських хліборобів»,[17] а про угоду з Москвою пишуть: «відомий Переяславський договір являв собою союз українських феодалів із російськими й, по суті, юридично оформив початок колоніяльної влади Росії над Україною…»[18].
З тієї причини мітологізація особи гетьмана та визвольної війни під його проводом почалася в ХХ ст. аж ніяк не в СССР, а (під вагомим впливом ідей Липинського) в еміґрації та в західній Україні, яка опинилася в межах польської держави. Першим значнішим літературним твором того часу про Хмельниччину, що в деяких епізодах зображував і особу гетьмана, був роман Юрія Липи «Козаки в Московії: Роман з ХVІІ століття» (1934). Цей твір про групу козаків, які відвідують Московію в перші роки Хмельниччини, співставляє в яскравому контрасті лицарський етос і свободолюбство українського козацтва з рабською ментальністю та ксенофобією московитів, а також порівнює свободи і повагу до особистих прав у Гетьманщині з брутально-репресивним характером царської влади. Завершальна сцена роману (яка припадає на рік 1650) зображує двір Хмельницького в часи вершини слави та влади гетьмана, якого закордонні посли називають «великим князем», «Ucrainae Rex» (королем України), «великим Цезаром» і врешті «імператором» і «володарем Русі».
В аналогічно патріотичній, чи то пак «націоналістичній», перспективі бачив епоху Хмельниччини мистецький критик та письменник із міжвоєнної Галичини Микола Голубець, який ще 1928 р. у книжці «Хмельницький у Львові» порівняв гетьмана з Кромвелем та Наполеоном і наголошував, що визвольна війна під його прапорами не була ані громадянською війною, ані соціяльною (себто «класовою») революцією козацтва й черні проти шляхти та маґнатів, а таки визвольною війною української нації, формотворчим процесом української держави. Хоча у романі «Жовті Води» (1937) Голубець зосереджується на перших, іще хаотичних, початках війни, він, як і Липа, представляє гетьмана як непересічну особистість, мужнього і завбачливого провідника, який уміє взяти під владу сильної руки і повести за собою увесь народ. Це доволі типовий у 1930-х рр. ідеал сильного вождя, який імпонував прибічникам націоналістичних рухів далеко не лише в Україні, а, по суті, в усіх країнах Европи того часу. Однак «націоналізм» обох авторів, Голубця і Липи, це не закритий у собі ксенофобський націоналізм у стилі Дмитра Донцова (з поглядами якого обидва автори полемізували), а націоналізм доволі відкритий до зовнішніх впливів і не обмежений суто етнічним контекстом. Приміром, хоча у своїй теоретичній праці «Призначення України» Юрій Липа вживає поняття «раси» (а зокрема «Понтійської Української раси», яка, на його думку, мала б вагомо вплинути на майбутнє Европи), «раса» для нього — це не біологічна, як у нацистів, а політична категорія — «велика духовна одність з боку морального, чуттєвого…»[19].
У принципі, як Липа, так і Голубець, а то й декларативно «націоналістичні» автори на зразок Євгена Маланюка, зображували постать гетьмана Хмельницького таки в світлі державницьких ідей В’ячеслава Липинського. Проте, як уже було сказано, найцікавішу «державницьку» візію Хмельниччини в літературній формі представив Юрій Косач. За його власним свідченням, постать гетьмана, а також і його династії (він же присвятив драми й прозові твори також синам Хмельницького: Тимошеві та Юрієві), стала для Косача чи не найцентральнішою в усій його багатій історичній белетристиці. На самих початках літературної кар’єри його особливо цікавила тема становлення майбутнього національного вождя, і тому ранні твори Косача про Хмельницького стосувалися маловідомих періодів життя гетьмана в половині 1640-х рр. Ще за студентських часів Косач присвятив короткий драматичний текст «Під Дюнкертом»[20] темі гіпотетичної участі Хмельницького як ватажка козацьких загонів на службі у французького короля у визволенні в 1646 р. фортеці Дюнкерк. 1936 р., в Парижі, Косач розгорнув цю тему в цілий роман «Затяг на Дюнкерк», що мав вийти у видавництві «Українське слово», та, на жаль, не вийшов, і в бурхливі дні початку війни 1939 р., рукопис роману, висланий до Львова, був безповоротно втрачений по дорозі.
Наскільки можемо це сьогодні встановити, основною темою «Затягу на Дюнкерк» був особистий внутрішній ріст Хмельницького як військового командира, а в цей же час його усвідомлення своєї глибокої пов’язаності з життям рідної землі. Адже, хоча Хмельницький здобуває на чужині високе визнання й отримує разом зі своїми козаками вигідну пропозицію продовжити службу у Франції, він вирішує вертатися в Україну та й переконує підлеглих йому козаків зробити те ж саме. Повертаючись, таким чином, із добірним військом загартованих у війні козаків, майбутній гетьман везе зі собою на батьківщину ядро майбутньої могутньої козацької армії.
Через декілька років у передмові до початого ще 1936 р., але виданого аж 1943 р. у Львові, роману «Рубікон Хмельницького» Косач писав: «Історія Б. Хмельницького перед 1648 роком мала для мене завжди багато хвилюючого. Бо що ж може більше хвилювати, ніж історія народження героя? А для письменника, що може бути більш хвилююче од мандрівки в нетрі доби, про яку так мало відомо?..»[21]. Тo й не дивина, що «Рубікон Хмельницького» продовжує розпочату в «Затягу на Дюнкерк» історію «народження» національного героя. Це той же 1646 р., місто Данціґ (нині Ґданськ), де спиняються козаки по дорозі з Франції в Україну. Данціґ — центр політичних інтриг і місто таємних переговорів між агентами европейських держав, яке стає для Хмельницького місцем, у якому він може виявити глибинне розуміння европейської політики й водночас осмислює, на основі вістей із дворів Европи, плани майбутньої боротьби. Уже в той час, за Косачем, він усвідомлює величезну тактичну перевагу того, щоб «підняти чернь» і створити з неї боєздатну армію, і тут, зрештою, він має нагоду випробувати свої здібності втримувати сильною рукою анархічне козацтво, бо мусить приборкати внутрішню ребелію проти його влади.
Провідним мотивом роману є не так мотив «народження героя» у сенсі закріплення авторитету Хмельницького як козацького ватажка, а радше внутрішня еволюція його як мудрого і далекоглядного европейського дипломата. Адже, у дусі ідей В’ячеслава Липинського, Косачеві уже в «Рубіконі Хмельницького» йдеться про «европеїзацію козаччини, а з нею і цілої України» – ідею, яка після війни знайде масштабний розвиток в романі «День гніву». І хтозна, може, зосередженість Косача на «европейському вимірі» особи та політики Хмельницького була, бодай частково, свідомою полемікою з поглядами сталінських «інжинерів людських душ» в УРСР, які, в той сам час, із кінця 1930-х рр., намагалися творити протилежний «антиевропейський» міт Хмельницького.
У 1930-х першим, хто відгукнувся на замовлення на твір із новою інтерпретацією Хмельницького, став провідний сталінський пропаґандист в українській літературі того часу Олександр Корнійчук. Його драма «Богдан Хмельницький» (1938), яка на протязі наступних десятиліть мала безпрецедентно велике поширення в Україні, — вистави в майже усіх українських театрах, а також і створені на її основі кінофільм Ігоря Савченка (1941) та опера Костянтина Данькевича (1951), — являла собою, за висловом історика Олександра Гриценка, «згусток ідеологем уже тоді сформованої в основних рисах радянської мітології сталінської доби».[22] Пізніше, уже після війни, «уславлення «наново дозволеного» національного героя» Богдана Хмельницького «розгорнулося широким потоком»[23]. […]
Уже в часи Хрущовської відлиги, помітно ліберальніший своїм тоном і не такий аж вислужницький супроти московської влади роман «Хмельницький» у трьох томах написав Іван Ле, та проте і в ньому, лише в дещо зм’якшених тонах і барвах, автор послідовно пропагує ті ж самі постуляти із «Тез ЦК КПРС» та ті ж самі стереотипи колоніяльної інтерпретації України та її взаємин із «благодорним старшим братом» Росією. Та, зрештою, по суті, той же сам колоніяльний погляд на Україну на основі белетристичного опрацювання тем Хмельниччини, лише дещо прихованіше і менш очевидно, пропагував у романі «Я, Богдан» уже нібито свобіднішого 1983 р. Павло Загребельний. Попри те, що роман написаний талановитіше від сталінських опусів Рибака чи Панча, а навіть Івана Ле, попри те, що він «інтелектуалізований» масою посилань на історичні джерела та й ускладнений вигадливою структурою розповіді, по суті, він підтримує ті ж самі стереотипи ортодоксально партійних поглядів чи то про нібито незаперечну (дарма, що не підтверджену реаліями ХVІІ ст.) «нижчість» України й українців супроти «великої» московської держави та культури; чи то про безперспективність Гетьманщини в 1650-х рр., яка неначебто не розглядала, та й не мала інших політичних виборів, окрім союзу з Москвою, а відтак і кожне рішення Хмельницького «заздалегідь інтуїтивно надхненне бажанням об’єднати Україну з Росією»[24]; чи про «неспроможність» українського народу бути господарем на своїй власній землі та конечність «захистити» Україну «сильною рукою» чужоземного володаря (ось, приміром, в час Переяславської ради Хмельницький у Загребельного оправдує перед козаками ідею підкорення України Москві, бо, мовляв, уже «шість років живемо ми в нашій землі без господаря…»), тощо [25]. Себто, будувати нову історичну пам’ять в Україні на основі історичної літератури часів УРСР не те, що важко, а таки навряд чи можливо…
Доволі нечисленні белетристичні твори про історію Хмельниччини, які появилися уже в незалежній Україні (такі, хоч би, як історичний роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко», написаний ще в 1980-х, та остаточно завершений і виданий 1999 р.), а також значно численніші історичні дослідження епохи Хмельницького, видані за останніх двадцять років, поки що не мали значнішого ефекту на загальні уявлення українців про гетьмана і його добу. Навіть і задуманий як могутній засіб впливу на масову свідомість фільм Миколи Мащенка «Богдан-Зіновій Хмельницький» (2007) виявився, на жаль, недовершеним як у творчому, так і в комерційному вимірах.
На сьогодні образ гетьмана Хмельницького в українській колективній свідомості залишається нечітким і не достатньо зрозумілим, насиченим імперськими мітами й підтекстами. І таким же туманними є уявлення українців про надзвичайно важливу в нашій історії революційну епоху ХVІІ віку. А справжній, — такий, що міняє свідомість, — вихід зі стану національної невизначеності навряд чи можливий без осмислення-усвідомлення вузлових дилем української історії і основних цінностей української культури.
* * *
Яку важливість у такому контексті може мати сьогодні перечитання (а фактично: уперше відкриття) майже 70-літньої давності роману Юрія Косача «День гніву» — роману, який, за нормальних обставин, мав би бути часткою літературної класики, а який невідомий переважній більшості українців не лише в Україні, а й у діяспорі? Що відрізняє цей роман нонконформістичного еміґраційного автора від численних прозових текстів української літератури, присвячених темі Хмельниччини загалом, а особі гетьмана Богдана зокрема?..
У першу чергу, роман «День гніву» — це, напевне, наймайстерніший український літературний твір про бурхливу та маловідому, вкриту серпанками легенд, епоху Хмельниччини. Причому цей твір зображає епоху Хмельниччини із унікальної перспективи, яка особливо співзвучна з сучасністю. Роман Юрія Косача побудований на розумінні історії, принципово відмінному від того, який пропаґували радянська цензура та соцреалісти, і, серед іншого, цей текст може служити засобом «десовєтизації» уявлень про Хмельниччину та про історію України в цілому. Наприклад, це незначність «московського чинника» в житті України, бодай у першій фазі визвольної війни, яка описана у «Дні гніву». Хоча Хмельницький та козацька еліта беруть до уваги Московію у своїх політичних розрахунках, а інколи персонажі-московити з’явлаються в різних відгалуженнях сюжету, усі ті мотиви не те, що другорядні, а й зовсім таки марґінальні, а, що основне, чужі в українському оточенні, незрозумілі, непередбачливі й далекі своїм характером і ментальністю. І хоча Косач ніколи не написав дальших частин трилогії «Цезар степів», а зокрема не описав часів Переяславської ради, коли «московський чинник», без сумніву, значно сильніше впливав на політичне життя Гетьманщини, — самі уже заголовки частин трилогії багато чого говорять про загальний підхід Косача до «московської» теми. Друга частина трилогії, — «Хмельничани», — ймовірно, мала би описати оточення гетьмана, себто процес формування нової козацької старшини, еліти Гетьманщини, яка згодом творила (як про це й писав надхненник Косачевої трилогії, Липинський) державну структуру козацької України. Зате третя частина, — «Сойм у Чигирині», — замість зосередитися на Переяславській угоді, яка для імперських письменників узагалі була центральною подією Хмельниччини, вносить у заголовок зовсім іншу, протилежного змісту епохальну подію. Йдеться про старшинську раду в Чигирині, яка мала місце 12 жовтня 1656 р. й на якій, повністю розчарована діями московитів і обурена московсько-польським договором у Вільні, козацька старшина «фактично проголосила незалежність козацької України».[26] Про цю раду так писав посланець царя Васілій Бутурлін: «Всі полковники, осавули та сотники складали собі взаємно поміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі як один муж разом стояти будуть». На думку декого з істориків, це була «вища точка державного усвідомлення» козацької еліти, та й «лише смерть Богдана Хмельницького перешкодила цій ідеї здійснитися…»[27] Отож, виглядає, що навіть в оцінці пізнішого періоду визвольної війни, коли «московський чинник» відігравав значну роль в козацькій політиці, Косач не зважав на імперські інтерпретації подій, а ставив наголоси на інших – «державницьких» – українських мотивах, згодом всуціль замовчуваних, а то й заборонених імперською цензурою. У Косачевому романі усі очі, плани та надії українського суспільства спрямовані на Европу. Европейська політична ситуація половини ХVІІ віку й европейська культурна та інтелектуальна традиція визначають мислення і плани Хмельницького, який вільно спілкується різними мовами із дипломатами, читає латиною «Коментарі про Гальську війну» Юлія Цезаря, та і його називають «Цезарем степів», і він сам мислить себе в таких суто европейських, ніяк не «евразійських», а навіть не «візантійських», категоріях.
Зрештою, культурна приналежність Хмельницького та й усієї козацької верхівки (а зокрема ж високоосвічених шляхтичів на зразок Івана Виговського або Станислава Мрозовицького: славетного Морозенка із українських історичних пісень) блискуче віддзеркалена в самій мові персонажів Косачевого роману. У різкому контрасті до творів сталінських соцреалістів, для яких українська мова козаків могла вбирати в себе доволі численні церковослов’янізми, рідше слова татарські й турецькі, а часто і нібито «природньо» вислови й конструкції з російської мови (кінофільм режисера Ігоря Савченка узагалі майже повністю російськомовний, дарма, хоч він стосується переважно суто українського матеріялу), але мова козаків ніяк не могла (!) вбирати висловів з латини або західних мов, — у Косача (у згоді з дійсними реаліями доби), за влучною оцінкою Йоганана Петровського-Штерна, — «мова роману втілює ідею загальноевропейського масштабу подій [в Україні] і з подиву гідною послідовністю віддзеркалює концепцію багатокультурности [козацького суспільства]. Українська мова Хмельницького всіяна полонізмами. Польський король лається по-англійськи. Час до часу польські посланці спілкуються латиною. Шаумберґові наймані вояки вкидають у свою кольоритну говірку французькі прокльони ляндкнехтів ХVІІ віку. Інтелектуали на зразок [Транквільйона] Римші говорять макаронічною мішаниною німецької, західноукраїнських діялектів, польської і латини. Мандрівний мислитель [Юрій] Рославець звертається до церковнослов’янізмів… У романі Косача … інший [персонаж] може твердити, змішуючи українську мову з латиною, що він «nazionale Polonius ritu romano, але вольний серцем». Косач каже «Ordonans — імпетувати», і його козаки розуміють, що це українсько-латинський наказ іти в наступ. Усі ті арґо, діялекти, варваризми та жарґони органічно синтезовані в україномовний дискурс, створюючи образ української мови як надзвичайно самовпевненого культурного явища, яке не соромиться запозичень і яке завжди відкрите на зовнішні впливи, — віддзеркалюючи [аналогічну] відкритість козацької армії…»[28].
Те ж саме стосується також і ставлення Косача до персонажів різних европейських національностей. Якщо у творах соцреалістів, усі чужоземці (звісно ж, за винятком московитів) — від папських нунціїв, крізь польську шляхту аж до німецьких воїнів, навіть якщо ті приєдналися до козаків, — усі представлені в критичному світлі та в ксенофобсько антизахідному тоні, як лицеміри й підступні зрадники, — то в Косачевому «Дні гніву» чужинці з різних країн Европи автентично захоплені Україною і сприймають події в Україні як важливий чинник загальноевропейської політичної ситуації. В Косачевому романі (знову ж, у контрасті до ксенофобських ідей соцреалістів) Европа відкрита до України, а Україна відкрита до Европи.
«День гніву» може бути засобом не лише «десовєтизації» історичної пам’яті. Адже представлена в романі візія визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького відмінна не лише від проімперських творів радянських соцреалістів, а й від творів, умовно кажучи, «етнонаціоналістичного» спрямування, більшість з яких представляє Хмельниччину як війну за «національне визволення», себто війну етнічно українського елементу проти чужинецького поневолення. У Косача, хоча «козакоукраїнська революція», без сумніву, спирається насамперед на український етнос, етнічний принцип таки не є визначальним, як і не є, зрештою, вирішальним критерій релігійно-конфесійний. На противагу гаслам етнічної виключності у дусі Дмитра Донцова (із яким Косач дуже гостро полемізував), «День гніву» зображує «козакоукраїнську революцію» як явище понадетнічне та понадконфесійне. Якщо вдатися до сучасної термінології, то ми могли б сказати, що відображена Косачем революція — це, в суті своїй, «революція цінностей», а не етнічних або релігійних світоглядів чи інтересів. Отож, хоча вона, без сумніву, українська, вона одночасно й багатокультурна та об’єднує під своїми прапорами людей різних національностей і віровизнань («усіх, хто на нашій землі живе», як каже персонаж Юрій Рославець, альтер еґо автора), й вони борються за спільні усім, дарма що більшістю не зовсім усвідомлені, ідеали.
Та водночас, це не соціяльна революція «низів» проти «панів», і її ідеали не мають нічого спільного з «інтернаціоналізмом» або «класовою боротьбою» на совєтський штиб. Нема в тій революції «диктатури пролетаріату», чи то пак «диктатури черні» (хоч «ґенерал черні», Максим Кривоніс, може й бажає таку диктатуру встановити). Революція у «Дні гніву» лишається відкритою для людей усіх станів, віровизнань і національностей, бо цінності «нового ладу», «Ordo novus», що за нього борються і шляхтичі, і козаки, й чернь, — універсальні: особиста свобода, свобода віри і праці.
Козацька армія в «Дні гніву», окрім української більшості, включає «найчудніших людців»: «семигородців… хорватів і молдаван, кошлатих донських козаків [себто, мовляв, «етнічних росіян»—МРС] і струнких черкесів, жердистих шкотів і білявих голендрів, завидющих вірмен, в’юнких циган, скіснооких черемисів», та й, звісно, поляків і євреїв (бо з перспективи одного з євреїв, який приєднався до козацьких загонів, наведений цей «багатокультурний» список). Уже побіжно згадане раніше, трактування «юдейської теми» у «Дні гніву» (значною мірою, на основі досліджень участі євреїв у козацькій армії часів Богдана Хмельницького здійснених істориками Авраамом Гаркавим і Саулом Боровим), — як в особі козацького героя Барухи, що приєднується до загонів Кривоноса, зовсім не відмовляючись від своєї юдейської релігії (як він пояснює: «Хмель віри не питає, Хмель і наших приймає»), та і в особі згаданого Натана Ганновера (чия книга, в реальній історії, стала відповідальною за закріплення образу Хмельницького в єврейській пам’яті як ненависника євреїв і масового убивці, а який, у романі Косача, симпатизує повстанцям) — оте Косачеве трактування теми відкриває перед нею нові перспективи й завдання, бо намагається знайти точки примирення і досвіди єдності там, де історично закріпилися конфлікт, ненависть і нерозуміння. Одним словом, у «Дні гніву» Косач немов пробує зробити національну історію України відкритою для «усіх, хто на нашій землі живе», і тим-то закликає, приміром, євреїв українських наново глянути на вельми травматичну в колективній єврейській пам’яті історію Хмельниччини, та знайти в ній інші виміри змісту. А в подіях очоленого Хмельницьким повстання відкрити змістовну сторінку власної історії цієї української землі, — скажім, наприклад, як джерела й праобразу сучасної Революції Гідності…
Загалом, на відміну від багатьох літературних творів про ту криваву епоху, хоч би й «Вогнем і мечем» Генрика Сєнкєвіча, у «Дні гніву» не знаходимо етнічних упереджень. Не лиш євреї, а й головні вороги козаків, поляки, зображені в романі аж ніяк не одновимірно і не карикатурно: досить простежити трактування Косачем постаті нібито «антигероя», польського шляхтича і воїна Януша Корсака. Знаменно, що найбільш негативним (та й тут не карикатурним) персонажем роману стає таки українець, Юрій Збаразький, що, відкинувши традиції предків, став єзуїтом, братом Домініком, і чия фанатична, демонічна жорстокість сперта, насамперед, на почуття самоненависті. Та і йде він з армією іншого доволі демонічного персонажа, і знову ж таки із русько-українського роду, — Яреми Вишневецького…
Головним ідеалом роману, який (для багатьох неусвідомлено) об’єднує під прапорами Хмельницького людей різних станів, національностей та й віровизнань, є ідеал «нового ладу» — «Ordo novus». Напевне, найчіткіше висловив суть його ідеї, у сцені конфронтації з каштеланом Адамом Кисілем, Косачів альтер еґо, Юрій Рославець. Із гідністю й відвагою перед обличчям смертельної небезпеки, він відповідає тим, які думають віддати його на страту: «Єсть це наша війна… Хоч воюю без палаша й мушкета, але воїн єсьм і готовий головою покласти… Бо це за отчизну смерть, а милішої від неї не маєш…» А далі й пояснює суть ідеалу, за який він і готовий головою покласти: «Найвільніша Річпосполита козакоукраїнська… без тиранії над людом, без своєвілля станів, з вічним визволенням від робіт і затягів, з подаруванням усім свободи — всім, хто на нашій землі живе, з правом до вільного вірування, до вільної праці на ріллі, в торгівлі й ремеслі…» Хіба ж під цінностями того роду не підписалися б у 2013–14 рр. учасники Революції Гідності? Та, хтозна, може подібними словами відповідав «беркутівським слідчим», під час незаконних арештів і катувань, дехто із сучасних українських воїнів-героїв?..
Якщо прийняти, що Рославець, як авторів альтер еґо, який мандрує крізь різні його тексти, висловлює тут погляди близькі самому Косачеві, то таки вражає, що в 1948 р., коли по один бік ідеологічної завіси, із закликом «нація понад усе», багато хто бажав загибелі «чужинецьким зайдам» та оправдував придушення прав людини во ім’я права корінної, етнічно-однорідної нації «панувати на своїй землі», а по другий бік завіси, із гаслами «інтернаціоналізму» й «диктатури пролетаріяту» мільйонами нищили «панів», «буржуїв», «куркулів» і всіх інших «ворогів народу», які самі й були отим «народом», — таки вражає, що в той сам час Юрій Косач (і ще дехто із МУРівських однодумців) проповідував надиво модерні й сучасні цінності демократичного «Ordo novus», обов’язком і мрією якого було б друвати свободу й права «всім, хто на нашій землі живе»…
Отож, може парадоксально, — коли в Україні настав час осмислення національних цінностей, включно із поняттям українства як такого, коли процес «декомунізації» намагається розвінчати (бодай деякі) колоніяльні міти, — ті, хто сьогодні пробують будувати «новий лад» в Україні, можуть знайти несподіване джерело надхнення в забутому романі контроверсійного Юрія Косача. Адже здається, у «Дні гніву», цей автор-еміґрант зумів, у глибокому дзеркалі подій давноминулої епохи, збагнути та показати багато чого про наше сьогодення. Приміром, чи не звучать актуально й ті слова, якими Петровський-Штерн описав зображену Косачем Україну 1648 р., яка: «уже не є маріонеткою російських чи польських політичних стратегій, а дозріла до того, щоб самостійно вибрати власну долю, — і вона вибирає Европу…»[29]
Читаючи сьогодні роман «День гніву», уважний читач може відчути парадоксальне враження: що «великий роман» про українську Революцію Гідності, якого багато хто нетерпляче очікує, можливо, був уже написаний 70 років тому. Та й революція гідності, про яку цей твір розповідає, іще дальше в минулому — понад 350 років у глибині історії. Бо сучасні революційні події мають глибокі корені, й, що важливо, корені саме в українській землі і в українській минувшині. Й, може, в усвідомленні тієї давньої історії української «боротьби за гідність», у відчутті глибинних джерел традиції та ціннностей, за які сучасним поколінням доводиться наново боротись, — може, в тому усвідомленні сучасні українці знайдуть основи для створення «нового ладу», «Ordo novus», для «всіх, хто на нашій землі живе», а, в першу чергу, для тих, які, незалежно від походження, віри й суспільного стану, — «вольні серцем»…
_________________________
Цей тект є скороченим варіантом статті Марка Роберта Стеха “Роман Юрія Косача про «Цезаря степів» і новий лад «козакоукраїнської революції»” з його книги «Есеїстика у пошуках джерел» (Київ: Пенмен, 2016). Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. © Марко Роберт Стех
У публікації використано світлини та репродукції з відкритих джерел.
_________________________
Марко Роберт Стех – літературознавець, письменник, творчий працівник телебачення, театру і кіно. Доктор славістики і магістер інженерії. Директор видавництва КІУС (Канадського інституту українських студій), менеджер «Енциклопедії України в Інтернеті». Викладає історію української культури в Йоркському університеті. Створив і веде авторську серію телепередач «Очима культури» . Живе і працює в Торонто.
_________________________
[1] В’ячеслав Липинський. Україна на переломі. Відень, 1920, С. 21.
[2] Там само, С. 23.
[3] Іван Франко. «Хмельниччина 1648 до 1649 р. у сучасних віршах». Записки Наукового Товриства ім. Шевченка (Львів), ХХІІІ–ХХІV, Т. ІІІ–ІV (1898), С. 1–114.
[4] Shaul Stampfer. “What Actually Happened to the Jews of Ukraine in 1648,” Jewish History, T. 17 (2003), № 2, С. 210, 221.
[5] Adam Teller. ‘A Portrait of Ambivalence: The Case of Natan Hanover and His Chronicle, Yeven metsulah,’ у виданні Amelia M. Glaser. Stories of Khmelnytsky: Competing Literary Legacies of the 1648 Ukrainian Cossack Uprising. Stanford: Stanford University Press, 2015, С. 35.
[6] Yohanan Petrovsky-Shtern. ‘On the Other Side of Despair: Cossacks and Jews in Yurii Kosach’s The Day of Rage,’ у виданні Amelia M. Glaser. Stories of Khmelnytsky: Competing Literary Legacies of the 1648 Ukrainian Cossack Uprising. Stanford: Stanford University Press, 2015, С. 182–96.
[7] «Дума про Хмельницького і Барабаша» у виданні UkrainianDumy. Toronto–Cambridge, MA, 1979, С. 154.
[8] Цит. за виданням Олександр Гриценко, «Архетипальний володар (Богдан Хмельницький)» // Герої та знаменитості в українській культурі. Київ: УЦКД, 1999, С. 27.
[9] Цит. у виданні Валерій Шевчук. Муза Роксолянська: Українська література ХVІ–ХVІІІ століть. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. Київ: Либідь, 2005, С. 95.
[10] Валерій Шевчук. Муза Роксолянська. Книга друга, С. 96.
[11] Григорій Сковорода. Твори у двох томах. Київ: Обереги, 1994, Т. 1., С. 85.
[12] Олександр Гриценко. «Архетипальний володар (Богдан Хмельницький)», С. 13.
[13] Цит. за виданням: Дмитро Дорошенко. Нарис історії України. Варшава, 1933, Т. 2, С. 47.
[14] В’ячеслав Липинський. Україна на переломі, С. 86.
[15] Франк Сисин. «Мінливий образ гетьмана», Критика (Київ), Ч. 12 (14), грудень 1998, С. 7.
[16] Франк Сисин. «Мінливий образ гетьмана», С. 8.
[17] Большая Советская Энциклопедия. Москва: ОГИЗ, 1935, Т. 59, С. 816.
[18] Там само, С. 818.
[19] Юрій Липа. Призначення України. Нью-Йорк: Говерля, 1953, С. 125.
[20] Юрій Косач. «Під Дюнкертом», Студентський голос (Варшава), 1928, № 6, С. 12‒16.
[21] Юрій Косач. «Слово від автора», у виданні Рубікон Хмельницького. Львів: Червона калина, 1992, С. 3.
[22] Олександр Гриценко. «Архетипальний володар (Богдан Хмельницький)», С. 57.
[23] Там само.
[24] Марко Павлишин, Канон та іконостас. Київ: Час, 1997, С. 68.
[25] Павло Загребельний, Я, Богдан (сповідь у славі). Київ: Радянський письменник, 1983, С. 504.
[26] Валерій Шевчук. Муза Роксолянська. Книга друга, С. 29.
[27] Там само.
[28] Yohanan Petrovsky-Shtern, ‘On the Other Side of Despair: Cossacks and Jews in Yurii Kosach’s The Day of Rage,’ С. 186–87.
[29] Там само.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.
