Фрагмент передмови Євгенія Стасіневича «Младохвильовіст, який вижив» до книги есеїв і статей Юрія Лавріненка «Дух неспокою», що вийшла у видавництві «Віхола» — в серії «Недочитані тексти».
Українські 1920-ті, а деякою мірою і початок 1930‑х не були скупі на добрих — плідних, гострих, яскравих, вдумливих і в’їдливих —критиків. Навіть якщо не брати в рахубу Київ (з неокласиками і поза ними), закордонний тоді Львів (Рудницький) і незакордонну Москву (Гадзінський, Буревій), то лише в Харкові слід відзначити як мінімум Білецького, Майфета, Доленга, Поліщука, ба навіть Лакизу з Пилипенком і Щупаком та Коряка з Куликом. Серед молодших — Іван Момот із «Молодняка». І Юрій Лавріненко — за освітою літературознавець, але темперамент його саме критично-публіцистичний.
Вочевидь ім’я Лавріненка передусім викликає асоціації з «Розстріляним відродженням»: як літературно-культурною генерацією 1920‑х років, але також і як назвою конкретної книги, від якої таке називання вірусно розповсюдилось. Позаяк це зусиллями Юрія Андріяновича — і з подачі польського публіциста та редактора легендарного часопису Kultura Єжи Ґедройця — у 1959 році діаспорний світ кількох континентів побачила книга «Розстріляне відродження. Антологія 1917—1933: поезія-проза-драма-есей». До цього епізоду видавничо-інтелектуальної історії слід придивитися пильніше: по-перше, він загалом надто значущий — у встановленні концептуальної рамки сприйняття подій раннього радянського часу на багато наступних десятиліть; а по-друге, Лавріненко чимало — ба навіть переважно — займався письменниками доби своєї харківської молодості. Це можна спостерегти і в цій — уже третій — книзі серії «Недочитані тексти»: більше половини сторінок книги так чи інак пов’язані з 1920-ми.
Ґедройць листовно зв’язався з нашим героєм восени 1957‑го: у цьому йому допоміг Юрій Шевельов, близький товариш Лавріненка в перші еміграційні роки. Польському редактору йшлося про те, аби зробити і видати антологію «під кутом зору революційної динаміки, гуманістичних ідеалів, демократичного соціялізму — одним словом, як це тепер окреслюється в Польщі, що характеризує “український шлях до соціялізму”»[1]. У відповіді Лавріненко умовно називає майбутню антологію, яку зголошується укласти, «Дорогою» — вочевидь підв’язуючись до згаданого «українського шляху». Ґедройцю ця назва видалась невиразною, і за деякий час (лист від 13 серпня 1958‑го) він запропонував «Розстріляне відродження»: «Назва
тоді звучала би ефектно»[2]. Так воно й пішло надалі: мовляв, польський редактор вигадав сильну назву головній українській антології післявоєнного часу. Та чи правда це?
Ось як реагує на пропозицію Юрій Андріянович: «Мене стримувала від терміну “Розстріляне Відродження”, який увійшов у загальний вжиток з моєї ініціятиви, та обставина, що цей термін вже вживали і зловживали. Була така книжечка “Розстріляна муза”, була така мемуарна повість “Недостріляні”. І так далі. Все ж, як авторові терміну, мені можливо його вжити та скріпити в правдивому його дусі, реабілітувати…»[3]. Тобто: все рівно навпаки, і батько однієї з найвпізнаваніших метафор українського ХХ сторіччя — саме Лавріненко?
Дійсно так. А підтвердження — тут, у цій книзі, у прифінальній статті «Вістки відродження», де автор, простежуючи — від Грушевського до Липинського — генеалогію вислову «українське відродження», мимохідь зазначає: «Термін “Українське Відродження” витримав офіційну совєтську нехіть до нього і був позитивно сприйнятий діячами періоду 1920‑их років в УРСР, що його (період) Ю. Дивнич у названій статті означив назвою “Розстріляне Відродження” з огляду на поліційне знищення діячів того періоду. Здається, вперше цей термін Відродження появився як заголовок книжки А. М. Лейтеса Ренесанс української культури». Згадана стаття Дивнича — це «Про деякі ідеї Українського Відродження», що вийшла в багрянівських «Українських вістях» від 25 лютого 1948 року. Отже, день народження вислову можна встановити максимально точно, а «Ю. Дивнич» — це сам Юрій Лавріненко: одним із його псевдонімів було дівоче прізвище матері.
Контекст у газетній статті такий: «Ми зловживаємо традиціями, не прояснюючи і не збагачуючи їх, а лише затемнюючи їх театральними словесними штампами. В наслідку — страшна бідність і безсилість нашої практичної і теоретичної політичної думки. В наслідку випадають із нашого поля овиду явища сучасні і минулі, а в окремих випадках ми закопуємо живцем у землю цілі епохи, багаті величезним цінним досвідом. Так пропадає для нас і досвід останнього тридцятиріччя із його 1917–1918 роком, із “Розстріляним Відродженням”, зі здобутками західньоукраїнських рухів першої еміґрації. […] Ідеї “Розстріляного Відродження” є, з одного боку, нові, а з другого боку — вони є лише новим оформленням не тільки сучасного, а й старого досвіду попередніх епох української історії, і, отже, ніби є вони водночас і “старі”. Так можна було б почати історію ідей “Розстріляного Відродження” з 1917 р., з Шевченка, Куліша і кирило-методіївців, з Гонти і Сковороди, можна було б цілком законно піти ще далі, вглиб віків — і почати з Вишенського і Хмельницького. […] зформулювати ідеї “Розстріляного Відродження” (а вони ніколи і ніким із причин цензурно-режимних не були одверто і повністю зформульовані) — це значить написати великий розділ із історії української громадсько-політичної думки на тлі українського і світового життя»[4].
У цьому сюжеті необхідно підмітити два моменти: що саме Лавріненко умів і вдало продукував такі означення, що «навік прилипали»; це окремі здібності. Але заразом він був здатен і критично оцінювати плюси та мінуси ефектного неймінгу, не хапаючись автоматично за найбільш яскраве. Вкрай важлива риса для критика, поза іншим ще й схильного до публіцистичності.
Нині це може особливо резонувати, адже ми безкінечно вживаємо «розстріляне відродження», хоча начебто готові — зсередини великої оборонної війни — позбуватися колоніальної віктимності, що має поступитися продуктивній вітальності. А ще яскравості, різності, складності: і в стосунку до спадку 1920-х, але й ширше — в плані самосприйняття. Ці значущі нюанси розумів Лавріненко: про це — а не лише про насилля і загибель як визначальні події в історії того покоління — його «Побратимство Великого Відродження».
Бачте: відродження у назві «Велике», хоча в тексті зустрічається і «Розстріляне», а у фіналі ці два принципово різні, концептуально відмінні означення зіштовхуються лобами: «Українське молоде відродження розстрілювали на всіх ділянках». Його справді розстрілювали і нищили, це ми знаємо добре (може, навіть надто добре — в сенсі акцентів сприйняття), але це також — «українське» і «молоде» відродження.
Було б цікаво та повчально підрахувати за текстами Юрія Андріяновича, скільки він сам — у співвідношенні — вживав «розстріляне», а скільки «українське» (і «Українське»), «велике» (і «Велике»), «культурне» і «прогресивне». Виміряти на рівні частотності прикметників, коли, умовно кажучи, перемагає Сандармох і його довга тінь лягає на все наше подальше сприйняття тієї генерації, — а коли, попри трагізм фіналу дуже багатьох, тріумфує таки вітаїзм, і необов’язково в прив’язці до Хвильового. Коли дух неспокою, шукань, сумнівів, недореалізацій і помилок, але — дух руху та життя. Лавріненко це бачив навіч, він був прямим бенефіціаром та учасником другої половини харківських 1920-х, зарівно як і першої половини 1920‑х уманських. Недарма післямова до антології називається «Література вітаїзму». На рівні слововжитку борються два підходи до окреслення і стратегічного позиціонування одного з найважливіших та найплідніших періодів української культури.
Якби всіх і все було справді та остаточно розстріляно, сиріч знищено під корінь, то Лавріненко — як і Шевельов, і Костюк, і Багряний, і Гуменна, а в Союзі Тичина з Бажаном та Яновським, і Меженко з Шамраєм та Айзенштоком, і ще багато хто — не мав би вижити і стати таким автором, яким ми бачимо його в цій книзі. Характерно, що свою пізнішу книгу есеїв Лавріненко назвав «Зруб і парости» (1971): мовляв, так, рубали, але всього не вирубали. І є продовження. І він сам — один із тих паростків. Заперечити конструктивні наслідки двадцятих — це химерним чином заперечити себе.
У знаменній, хоч і малознаній — бо епістолярній, середини 1950‑х років — дискусії з Уласом Самчуком про історичний і культурний спадок 1920-х Лавріненко формулював: «Ви знаєте, що я ще в 1943 р. в Львівському літературному клюбі, виступивши з доповіддю пролюдину 20‑х рр., зайняв позицію в цьому питанні — і що досі працюю весь час для врятування доробку тієї людини 20‑х рр.»[5]. Початково це стосувалось внутрішньої рецензії Лавріненка на другий том «Осту» Самчука, проте дискусія масштабувалась, і вище він зазначав: «В цій книзі Ви виступили з яскравою неґацією тих речей, заради яких я пішов у концлаґер, а потім на еміґрацію. […] В кожній ділянці культури 20‑ті роки заклали такі конкретні речеві (ані які “фантастичні”) основи. Коли ті речі хоронить і дискредитує Москва […], то це зрозуміло. Але де Ви, Уласе Олексієвичу?»[6]. Основи та доробок, на яких стоїмо і ми нинішні.
Можна навіть припустити, що означення «розстріляний» відгукувалося Лавріненку-публіцисту. Натомість інші варіанти пасували Лавріненкові-критику, який умів вглядатися й стратегічно інтерпретувати, а не лише розставляти ефектні акценти. А втім, йогоособливість якраз у поєднанні цих модусів, їхньому продуктивному — майже діалектичному — синтезі. Критик із темпераментом публіциста. Публіцист із критичним інструментарієм. Якщо хочете: критицист. Це видно майже в усіх текстах — більших, менших, запальніших, аналітичніших — нашої книги.
Сам Лавріненко писав про власне «розпорошення», але на цю характеристику можна глянути інакше: критична відцентровість.
[1] Єжи Ґедройць та українська еміграція. Листування 1950–1982 років / уклад., пер. слово, комент. Б. Бердиховської; пер. з пол. О. Гарасим, С. Грачова [та ін.]. Київ: Критика, 2008. С. 595.
[2] Там само. С. 619.
[3] Там само. С. 620.
[4] Дивнич Юр. Про деякі ідеї Українського Відродження (Стаття шоста з циклу «Перед новим етапом») // Українські Вісті. 1948. Ч. 17 (25 лютого). С. 2.
[5] Із листування Уласа Самчука та Юрія Лавріненка // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія / Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. К.: ПЦ «Фоліант», 2006. Т. 2. C. 329.
[6] Там само. С. 328–329.
